Філософський світ Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722–1794) народився у Чорнухах, після навчання у Києво-Могилянській академії викладав в Переяславській семінарії та Харківському колегіумі, а також був домашнім вчителем, проте останні 25 років вів життя мандрівного філософа. У його творчому доробку – вірші, пісні, байки та філософські діалоги. Діалогічна форма філософських творів – як, власне, і зміст сковородинівського вчення – наближає його до сократівсько-платонівської традиції. Його й називали «російським (або українським) Сократом»; за визначенням В. Зеньковського, Сковорода – «перший філософ на Русі в точному сенсі слова». Епітафія на його могилі говорить словами самого філософа: «Мир ловил меня, но не поймал».

Основними рисами його релігійно-філософського світогляду можна вважати глибоку релігійну віру, поєднану з внутрішньою свободою, а також містицизм, не чужий проте і раціоналістичним елементам. Сковорода використовує «алегоричний» метод тлумачення Святого Письма. Йому притаманна антитетичність мислення – пізнання антитезами (видимий і невидимий світи, тіло і душа, тьма і світло тощо). У світогляді Г. Сковороди поєднується притаманний західній християнсько-філософській традиції психологізм (занурення у самопізнання, аналіз душевних і духовних потенцій людини) і властивий східному християнству естетизм (захоплення красою Божого творіння, гармонією Всесвіту).

На підставі глибоко містичного релігійного почуття у Сковороди виникає відчуження від світу. В ученні про дві натури життя світу постає у двох площинах: видима натура – тварь (творіння Боже), невидима – Бог. Бог усю тварь пронизує і утримує, він є джерелом будь-якої сили. Емпірична реальність – лише «тінь» істинного буття. Внутрішній, вищий, божественний світ – більш міцний, основний, є суттю і основою змінного зовнішнього світу. В онтології Г. Сковороди вчення про дві натури поєднується із вченням про три світи, а саме: великий світ (макрокосм, Всесвіт), малий світ (мікрокосм, людина) та символічний світ (Біблія). Якщо великий і малий світ (Всесвіт і людина) поєднують у собі дві натури – тіло земне і тіло духовне, то символічний світ Біблії виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога.

Онтологічному дуалізму у Сковороди відповідає гносеологічний дуалізм. Є пізнання чуттєве, що ковзає поверхнею буття, а є пізнання «у Бозі». Це вище пізнання дається через осяяння духу і доступне не всім. Шлях до такого пізнання можна знайти через ставлення до самого себе. Самопізнання відкриває в нас самих два шари буття, тому воно є початком мудрості.

Основним поняттям антропології Сковороди є поняття серця як духовної серцевини людини: «О сердце, бездно всЂх вод и небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь и содержишь, а тебе ничто не вмЂщает». «Истинным человЂком есть сердце в человЂкЂ». «Всяк есть тЂм, чіе есть сердце в нем. Всяк есть там, гдЂ сердцем сам».

Вимога самопізнання і філософія серця пов’язані з ідеєю Боговтілення. Істинну людину, яка знаходиться у кожному з нас, Сковорода ототожнює з Христом. Тому пізнання себе є одночасно пізнанням Бога – «истиннаго, сверх человЂчія сЂни, человЂка, который есть един во всЂх и всегда». Бог не тільки створив людину – він знаходиться в людині, є її другою натурою, справжньою людиною, «вторый человЂк – господь мой». Поділяючи людину на дві натури – тілесну і духовну, тлінну і вічну, темну і світлу, – Сковорода вбачає справжню людину не в тілі, а лише в дусі, в думці, в серці. «Сердце же человеческое есть точным в человеке человеком, находясь главою и существом его, как свидетельствует Библия». «Второй человек» є в кожній людині, але не кожна людина його розуміє, бачить та усвідомлює. Тому й треба перш за все пізнати себе. Це пізнання є другим народженням, здобуттям того вічного та абсолютного, чим є справжня людина.

Питання моралі посідають значне місце у філософії Сковороди. Моральне зростання є боротьбою нашого серця, духовного начала в людині з емпіричними, тілесними бажаннями. Зло притаманне лише емпіричному світу, тому заради подолання зла треба вийти за його межі, духовно його подолати, стати на шлях преображення. Це своєрідний містичний емпіризм.

Центральним в етиці Сковороди є поняття «сродность». Основний закон життя – знайти самого себе, свою сродну працю, свій сродний шлях у житті. Дійсне покликання людини визначається не зовнішніми чинниками (належністю до певної соціальної категорії), а Богом, і знаходиться в самій людині. Людина досягає досконалості і щастя через сродну працю. З цим пов’язане і вчення про нерівну рівність, яке стверджує рівну гідність (моральну рівноцінність) всіх людей, незважаючи на їх емпіричну, життєву неоднаковість.

Сродность сприймається філософом як необхідний мінімум нормального функціонування суспільства. Люди мовби заздалегідь, у Божому промислі розподілені на ієрархічні стани. Головне їх завдання – знайти, здобути свій стан, кожний з яких (навіть «підлий») необхідний у Бога, i виконати те, що Ним визначено. Але ці стани не повинні обмежувати свободу людини. Ця свобода обмежена тільки Богом у визначенні сродної праці, що ж до втілення цього визначення та відносин між людьми, то Сковорода був палким прихильником вольності. Воля людини зла лише тоді, коли вона проти Бога, але оскільки цей дарунок від Бога, його не може відібрати інша людина.

Отримавши чинник свободи, людина повинна нести й відповідальність за це право i привілей. Земній владі ніби делегується частина повноважень влади Божої, частина її правосуддя та милосердя. Завдання земної влади – приборкувати хиби та пристрасті людей, «пасти свирепеющiя народы». Головна перевага та гідність влади – у дотриманні правди. Дух правди є серце царя, бо ж «правда утверждает престолы сильных и обладает народами».

Недосконалість влади не є підставою для того, щоб людина не підкорялась їй. Добропорядність громадянина не є вищою доброчинністю, але вона є тим необхідним щаблем, з якого тільки й починається розмова про доброчинності як такі. Тому, якщо пізнання себе – i Бога – доля небагатьох, то мінімум, що приступний кожному, – «дЂлай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин и довлЂет».

Визначаючи сутність філософії, Г. Сковорода писав про те, що «философия и любомудрие устремляют весь круг своих дел на тот конец, чтобы дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего». «Когда дух в человЂкЂ весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свЂтло, щастливо, блаженно. Сіе есть философія».

Дата добавления: 2014-11-16