Філософська культура Росії ХVІІІ–ХІХ ст

Тема 10 Російська філософія

План

1. Філософська культура Росії ХVІІІ–ХІХ ст.

2. Філософські ідеї у творчості М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого.

3. Філософія всеєдності Вол. Соловйова.

4. «Філософія загальної справи» М. Федорова і російський космізм.

5. Релiгiйно-метафiзичнi системи першої половини ХХ ст. (М. Лосський, С. Франк, С. Булгаков, П. Флоренський).

6. Релігійний екзистенцiалiзм та персоналiзм (Л. Шестов, М. Бердяєв).

7. Марксистська філософія в Росії. Стан російської філософії у радянську та пострадянську добу.

Філософська культура Росії до ХVІІІ століття розвивалася майже виключно в межах релігійного світогляду, при цьому домінуючою тенденцією було відкидання нехристиянської філософії як єретичної. Відомий як автор концепції «Москви – Третього Риму» старець Філофей (1 пол. ХVІ ст.) так визначав цю позицію: «Яз селской человЂкъ, учился буквам, а еллинскых борзостей не текох, а риторских астроном не читах, ни с мудрыми философы в бесЂдЂ не бывал; учюся книгам благодатнаго Закона, аще бы мощно моя грЂшная душа очистити от грЂх».

Лише у ХVІІІ ст., у контексті започаткованих Петром І реформ, характерною рисою яких була секулярна спрямованість, формується світська культура і наука. У 1724 р. у Петербурзі започатковується Академія наук, а в 1755 р. відкривається Московський університет. Курс філософських лекцій ректор університетської гімназії М. М. Поповський відкрив доповіддю «Про користь і важливість теоретичної філософії». За філософією, яка розумілася як «изображение храма вселенной», він визнавав «нравственное значение преимущественно действовать на людей отпавших от Бога», і наполягав на необхідності викладати її російською мовою, а не латиною, як тоді було звичним. Історик князь М. М. Щербатов, накреслюючи програму «викладання різних наук», також вважав, що «философия ценна тем, что может способствовать исправлению нравов».

Не можна не зазначити, що вже на початкових етапах становлення російської філософської культури велику роль відігравали вихованці київської філософсько-богословської школи – випускники Києво-Могилянської академії. Це, зокрема, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Феофілакт Лопатинський, Григорій Сковорода. Українські духовно-академічні та університетські центри і в подальшому залишаються важливою кузнею кадрів у загальноімперському російському науково-освітньому просторі.

Першим представником вільної науково-філософської думки і засновником світської філософської освіти в Росії можна вважати видатного вченого-енциклопедиста М. В. Ломоносова (1711–1765). Він обґрунтовує світське, нерелігійне розуміння філософії і науки, спираючись на концепцію «двох істин»: «Правда и вера суть две сестры родные… никогда между собою в распрю притти не могут». «Неверно рассуждает математик, если хочет циркулем измерить Божью волю, но неправ и богослов, если думает, что на Псалтире можно научиться астрономии или химии». Розвиваючи атомістичну натурфілософію, Ломоносов дотримувався деїстичного світогляду, вважаючи, що «метод философствования, опирающийся на атомы», не відкидає «Бога-творца», «всемогущего двигателя», адже немає ніяких інших начал, «которые могли бы яснее и полнее объяснить сущность материи и всеобщего движения».

Якщо західноєвропейська схоластика була органічно (у тому числі й через мову) поєднана з античною філософською традицією, що визначило бурхливий розвиток європейської філософії Нового часу, то російська філософська культура такої міцної опори не мала, і, звільняючись від «опіки» релігійного світогляду, одразу потрапляла у залежність до більш розвиненої європейської філософії. ХVІІІ–ХІХ століття сповнені різними хвилями європейських впливів і запозичень, які значною мірою визначали перші етапи становлення російської філософії. Так, у ХVІІІ столітті на російському ґрунті розвивається вольфіанство, вольтер’янство, масонство; з початку ХІХ століття все більший вплив має німецька класична філософія – кантіанство, шеллінґіанство, геґельянство. Але чим далі, тим більше зовнішні запозичення змінюються більш глибоким переосмисленням, розробкою власних оригінальних концепцій.

У філософії О. М. Радищева (1749–1802) відчувається вплив французького Просвітництва, а також ляйбніціанства. У трактаті «О человеке, о его смертности и бессмертии» Радищев розв’язує цілу низку антропологічних проблем – про походження і еволюцію людини, про природу психічного і людського мислення тощо. Обґрунтовуючи єдність людини не тільки з органічним, але й з неорганічним світом, з космосом (схиляючись до ідеї віталізму), він одночасно підкреслював відмінність людини від інших живих істот (розвинений розум, мова, здатність до самовдосконалення і трудової діяльності). Радищев став засновником російської визвольної традиції, проголосивши принципи народовладдя, антимонархізму, свободи особистості; розвиваючи ідеї природного права.

На початку ХІХ ст. зростає інтерес до філософії, що пов’язано з розвитком духовно-академічної та університетської освіти (у 1804 р. утворені Казанський та Харківський університети), а також новим «відкриттям» Європи після наполеонівських війн. На початку 20-х років виникають філософські гуртки, зокрема «Общество любомудрия», очолюване В. Ф. Одоєвським. «Любомудри», спираючись на німецький ідеалізм та романтизм, ставлять завдання побудови світоглядної основи російської культури, філософського осмислення національного буття. У цьому ж напрямку починає працювати нова російська література, започаткована О. С. Пушкіним.

Петро Якович Чаадаєв (1794–1856) у своїх «Философических письмах» (перше надруковане у 1836 р.) розвиває христоцентричну історіософську концепцію, основною ідеєю якої є ідея Царства Божого, яке в історичному бутті втілюється як Церква. Проте релігійна єдність історії передбачає єдність Церкви. П. Чаадаєв визнає католицизм провідником цієї єдності, а успіхи європейської культури – ознакою сили християнства. Звідси його критика Росії, яка досі лише дає приклад іншим, як не треба жити. За цю критику і сумнів у православ’ї П. Чаадаєв був оголошений божевільним, хоча насправді він виходив з цілком патріотичних почуттів: «Прекрасная вещь – любовь к отечеству, но есть ещё нечто более прекрасное – это любовь к истине... Я предпочитаю бичевать свою родину, предпочитаю огорчать её, предпочитаю унижать её, только бы её не обманывать».

Постановка питання про самобутній характер російської філософії і формування її перших метафізичних концептів є заслугою філософів-слов’янофілів, перш за все – Олексія Степановича Хомякова (1804–1860) та Івана Васильовича Киреєвського (1806–1856). Слов’янофільство як історіософія відстоювало ідею особливого історичного шляху Росії, її політичного і суспільного життя, пов’язаного з православ’ям, відкидало концепцію загальних законів історичного розвитку. Разом з тим, І. Киреєвський і О. Хомяков, поєднуючи впливи православної святоотецької традиції і західної філософії (зокрема, шеллінґіанства) розвивають виключно важливі для подальшого розвитку російської філософії ідеї цілісного знання і соборності, висувають ідею побудови цілісного світогляду на ґрунті церковної свідомості, як вона склалася у православ’ї.

В ученні О. Хомякова про Церкву як боголюдську єдність формулюється ідея соборності як єдності, що ґрунтується на свободі та любові. Соборність протистоїть як індивідуалізму, що руйнує людську солідарність, так і колективізму, що нівелює особистість. Як «єдність у множинності», соборність охороняє людську спільність, і в той же час зберігає неповторні риси окремої людини. У соціальній сфері, на думку О. Хомякова, соборні начала найповніше втілилися у сільській громаді (общині), тому общинний принцип має стати основою суспільно-державного життя Росії.

І. Киреєвський відстоював ідеї християнського просвітництва всупереч суто секулярному раціоналізму, шукав шляхи справжнього синтезу віри і розуму – цілісного, або живого знання. Він започатковує онтологізм у теорії пізнання, який став характерною рисою подальшої російської філософії. Пізнання є частиною і функцією нашого «буттєвого» входження в реальність; ми долучаємося до реальності в пізнанні не однією думкою, а всім своїм єством. Але для цього потрібна цілісність людського духу, притаманна лише «віруючому мисленню». Це поєднання логічного мислення, моральної цільності та віри – живий досвід «вищого знання». Пізнання істини має бути функцією особистості як цілого, а не одного тільки розуму.

Протилежністю слов’янофільства, перш за все, у розумінні законів історичного розвитку, виступало західництво (хоча насправді ця протилежність була відносною). Західники підкреслювали універсальність історичного розвитку, першість загальнолюдського начала відносно начала народного, національного. Крім цього, якщо слов’янофіли розвивали релігійну філософію, ґрунтуючись на духовних традиціях православ’я, західники дотримувались секулярних, раціоналістичних поглядів.

Найбільш цікавими філософами серед західників виявляються Віссаріон Григорович Бєлінський (1811–1848) та Олександр Іванович Герцен (1812–1870). На прикладі В. Бєлінського найбільш яскраво проявилась публіцистичність як характерний стиль російського філософування. Філософські позиції В. Бєлінського змінювались, зокрема, від захоплення геґельянством він перейшов на позиції його рішучої критики. Він звинуватив Геґеля у тому, що в його філософії окрема особистість поглинається світовим духом, розчиняється у загальному; між тим для нього тепер «судьба субъекта, индивидуума, личности важнее судеб всего мира и здравия китайского императора (т. е. гегелевской всеобщности)». Втім, значною мірою В. Бєлінський продовжував користуватися Геґелевою діалектикою, зокрема у співвідношенні особистості, народу і людства як одиничного, особливого і загального. Найбільшу увагу В. Бєлінський приділяв літературі як виразу свідомості народу, відстоював лінію реалістичної школи (наближення літератури до життя, дійсності).

О. Герцен, так само віддавши дань геґельянству, не менш рішуче виступив на захист особистості як «вершини історичного світу». Відстоюючи ідею свободи особистості, він стверджує, що «подчинение личности обществу, народу, человечеству, идее есть продолжение человеческих жертвоприношений». О. Герцен розгортає також своєрідну натурфілософську концепцію, яка виходить за межі суто наукового раціоналізму і тяжіє до ірраціоналістичного віталізму. Природа є живий, невичерпний потік буття, і життя «есть вечное беспокойство деятельного, напряжённого вещества, отыскивающего равновесие, чтобы снова потерять его». Він стверджує, що ідея випадковості не може бути вилучена не тільки з історії, але і з природи, що в природі завжди є щось невловиме і незрозуміле, «в природе и истории много случайного, глупого, неудавшегося, спутанного».

У 50–60-их роках ХІХ ст. в Росії набувають поширення вульгарно-матеріалістичні та позитивістські ідеї. Певному занепаду філософії в цей період сприяло рішення про припинення викладання філософії в університетах у 1850 р., яке міністр просвіти кн. Ширинський-Шахматов обґрунтував таким чином: «Польза философии не доказана, а вред от неё возможен».

Дата добавления: 2014-11-16