Філософські ідеї в духовній культурі Давньої Русі та України ХІ–XVIII ст

Витоки філософської думки України, як і Росії, знаходяться у світогляді епохи Давньої (Київської) Русі. Цей світогляд був майже повністю релігійним, і формувався на ґрунті первісних релігійно-міфологічних уявлень про світ східних слов’ян та під впливом прийняття християнства у 988 р. Саме християнство в його православній формі справило вирішальний вплив на всю побудову духовної культури України і Росії наступних століть. На Русі була поширена Біблія у слов’янському (давньоболгарському) перекладі Кирила і Мефодія та твори святих отців церкви (Іоанна Дамаскіна, Максима Сповідника та ін.), а також відбувалось знайомство із думками стародавніх філософів – переважно в збірках релігійно-філософських текстів («Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Діоптра», «Пчела», «Толковая Палея»). Втім, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, перекладена Іоаном Екзархом Болгарським (парафраз Арістотелевих «Категорій»), була практично єдиним філософським твором у власному сенсі цього слова, відомим у домонгольській Русі. Деякі історики філософії – наприклад, Г. Шпет – стверджують, що прийняття християнства від Візантії, але слов’янською мовою насправді лише відірвало Русь від античної філософської традиції.

У визначеннях, які давались філософії відомими на Русі перекладними джерелами, йшлося, перш за все, про релігійну спрямованість філософського знання. Так, згідно «Пространному житію Костянтина-Кирила Філософа, складеному болгарським мислителем Климентом Охридським, філософія – це «знання Божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму». У згаданій вище «Діалектиці» Іоанна Дамаскіна говорилося: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього. <...> Філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

Власна релігійно-філософська думка знайшла відображення у творах давньоруської літератури. Самостійної філософії тоді ще не існувало, хоча відомих «книжників» (людей, яки володіли знаннями, були закохані в книгу) називали «філософами» (або «любомудрами», а філософію – «любомудрієм»). За контекстом поняття «філософія» «передусім розуміється як шановна діяльність, що передбачає високорозвинений розум, «хитрість розуму»» (В. Горський). Філософ також, – це вчитель, здатний передати осягнену ним книжкову премудрість іншим. Такими були митрополити Іларіон (сер. ХІ ст.), Климент Смолятич (сер. ХII ст.) та інші. Власне, «філософським» в їх творах було лише більш вільне ставлення до Святого Письма, намагання, за словами Климента, «до тонкости испытывать смысл Божественных Писаний». Філософія, відповідно, сприймалася їх опонентами як своєрідна єресь, спричинена захопленням «эллинскими хитростями».

В історіософії Іларіона («Слово про закон і благодать») благодать християнства протиставляється законництву юдеїв, при цьому закон асоціюється з рабством, а благодать – зі свободою. У переході від закону до благодаті, від рабства до свободи Іларіон вбачає сенс людської історії. Якщо епоха Старого Завіту, що ґрунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, істину і благодать. Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих богообраних народів.

Доба козаччини, або українського ренесансу починається з того, що у XV–XVI ст. українські землі входять до складу Литви та Польщі, що визначає культурну орієнтацію на Захід. Починається інтенсивне засвоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. З XV ст. на українських землях поширюється слов’янський переклад творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта – видатний зразок християнського платонізму. Перекладається низка філософських творів арабо-єврейського походження, що представляли арістотелівську традицію («Арістотелеві врата, або Тайная Тайних» та ін.).

Оригінальним мислителем європейського рівня був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566) – «рутенський Демосфен і сучасний Цицерон», як його називали в Європі. Основну увагу він приділяє питанням етики і політики у дусі гуманізму Відродження. Робить спроби поєднати вчення Христа з античною наукою, віддаючи перевагу науці. Першою з наук вважав філософію, яка «из крестьянина делает горожанина, из дикаря – смирного, из варвара – учёного, а самих людей – богатыми».

У другій половині XVI ст. у зв’язку із загостренням релігійних проблем в Україні активізується просвіта, релігійно-філософська і громадсько-політична думка. Велику роль у цьому відіграють братства – об’єднання православних мирян, – які опікувалися створенням братських шкіл (за зразком єзуїтських колегій), перекладами і виданнями різноманітної літератури. З такої школи у 1578 р. постав перший навчально-просвітницький центр України – Острозький колегіум (пізніше – академія), в якому викладалося «сім вільних наук» – граматика, риторика, арифметика, діалектика, геометрія, музика, астрономія. В Острозькій школі був підготовлений і виданий новий церковнослов’янський переклад Біблії (1581), передмову до якої написав Герасим Смотрицький, автор твору «Ключ царства небесного».

Великого розвитку набула в цей період полемічна література, пов’язана з боротьбою проти унії. Серед памфлетистів вирізняється творчість Івана Вишенського (бл. 1550–1620). Він навчався в Острозі, потім майже 40 років був ченцем на Афоні. І. Вишенський розвиває близьке до богумільства вчення про «диявола-самодержця», який повністю розпоряджається земним світом; його печаткою відзначена будь-яка людська дія. Божественний світ як світ істини і добра протистоїть земному, і людина має зректися усього мирського, щоб служити вічному, безсмертному духу. Відповідно, і пізнання має спрямовуватися не на минущі речі та гріховну природу, а на осягнення вічного. Тому І. Вишенський відкидає античну науку і філософію як «ложь», «плотское и внешнее мудрование», визнаючи шляхом до істини тільки віру.

Поруч з такою антираціоналістичною позицією в цей час формується і друга тенденція – до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму. Так, Мелетій Смотрицький, автор відомої «Граматики словенської», навпаки, закликає до засвоєння мудрості, науки, виступає з просвітницьких позицій. Випереджаючи Сковороду, закликає: «Познайте самих себя – чтобы узнать, что является вашим призванием».

На початку XVII ст. центр духовного життя України повертається до Києва. У 1615 р. при Богоявленському монастирі була відкрита школа Київського братства, навколо якої виникає гурток мислителів. Захарія Копистенський, автор великої праці «Палінодія» (1621), закликає спиратися на грецьку науку, на Платона і Аристотеля. Ісая Копинський, автор «Алфавіту духовного» (вперше надрукований в 1710 р.), розвиває ідеї людського самопізнання і боротьби в людині двох натур – тілесної і духовної. Кирило Транквіліон-Ставровецький поєднує у своїх творах неоплатонізм і томізм, що надає їм риси пантеїзму. Його «Зерцало богословія» (1618) пізніше було визнано єретичним. Касіян Сакович у «Трактаті про душу» (1625) також поєднує елементи раціоналізму і томізму. Лаврентій Зизаній виступив за рівність усіх релігій, вважаючи, що Бог єдиний, і лише імена його різні – тому не буває вір гірших і кращих, істинних і хибних, всі релігії рівні між собою і кожна по-своєму веде до спільного блага. Його «Катехізис» 1627 р. був визнаний єретичним у зв’язку з певним ухилом в аріанство, тобто порушенням єдності і рівності Св. Трійці, перебільшенням людських характеристик Христа (як і «Катехізис» його брата Стефана Зизанія 1595 г., тільки першого в єретизмі звинуватила московська православна церква, а другого – польські єзуїти).

Філософська думка розвивається в цей період в межах релігійного світогляду, але й з елементами раціоналізму. Основним збуджуючим моментом її розвитку є боротьба проти унії. У зв’язку з цим розв’язується і питання про ставлення до філософії (перш за все античної, до Платона і Арістотеля). Вона або відкидається як «языческие хитрости» (Вишенський), або приймається як справжня вченість, спотворена – як і християнство на Заході – латинством (Копистенський, Смотрицький та ін.). При цьому християнська догматика так чи інакше поєднується з античною наукою і філософією, що виявляється в інтересі до людини як мікрокосму. Полемісти і діячі братських шкіл створюють передумови для виникнення професійної філософської теорії на ґрунті синтезу попередньої вітчизняної традиції і здобутків західноєвропейської філософської думки.

Найбільшим науковим і просвітницьким центром Східної Європи став створений під патронатом київського митрополита Петра Могили на основі Київської братської школи у 1632 р. Києво-Могилянській колегіум (з 1701 р. – академія). В академії був 12-річний курс навчання. У чотирьох навчальних класах вивчалися мови, граматика, арифметика, катехізис, музика. У двох середніх – піїтика та риторика. У вищому відділені академії студенти 2 роки вивчали філософію і 4 роки – богослов’я. Лекції читались латиною. Філософський курс складався з трьох частин: 1) логіки, або розумової філософії; 2) фізики, або природної філософії; 3) метафізики. Тут вперше в Україні відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання.

Курси філософії професорів академії із самого початку орієнтувались на досягнення західноєвропейських університетів і гуманістичні традиції братських шкіл. За основу бралась філософська система Арістотеля, використовувалися також твори Томи Аквінського, Дунса Скотта, Вільяма Оккама, представників «другої схоластики». Згодом домінуючою тенденцією в розумінні і поясненні побудови світу стає вчення Н. Коперника і Г. Галілея.

У всіх дисциплінах, які вивчалися в академії, наскрізною була ідея Бога. Проте поруч з містичними ця ідея набуває і раціоналістичних рис. У розділах натурфілософії 1-ї пол. XVIII ст. практика, чуттєвий досвід людини, дані наукових експериментів визнаються за критерій істини. Одним з основних стає вчення про людину як мікрокосм, який відображає макрокосм (всесвіт) і є активним началом у процесі пізнання світу. Як і у філософії європейських гуманістів, спостерігається тенденція змістити акцент з ідеї творіння людини на ідею творчої активності людини. Але основою життєвої активності визнається душа, що дана Богом.

Дехто з дослідників вважав викладання в Києво-Могилянській академії мертвою схоластикою. Проте це була перша професійна школа філософської освіти (і середньовічна схоластика як «шкільна філософія» відігравала важливу навчальну роль); крім того, це була, за словами Д. Чижевського, «барокова схоластика», яка синтезувала християнство і античність, і до якої долучались нові ідеї ренесансної та модерної філософії.

Філософські курси в академії читали, зокрема, Йосиф Кононович - Горбацкий (пом. 1653), Єпіфаній Славинецький (пом. 1675), Інокентій Ґізель (1600–1683), Йоасаф Кроковський (1648–1718), Михайло Козачинський (1699–1755), Григорій Кониський (1717–1795) та інші. Вже з середини XVII ст. випускники і професори академії активно залучаються до Москви та Петербургу. Так, Єпіфаній Славинецький, запрошений до Москви для перевидання Біблії, у 1653 р. організовує першу Греко-латинську школу. Стефан Яворський (1658–1722), який читав філософські курси в академії в 1690-ті роки, у 1700 р. був поставлений Петром І місцеблюстителем патріаршого престолу, а також був проректором Московської слов’яно-греко-латинської академії.

Видатним випускником Києво-Могилянській академії був Теофан Прокопович (1677–1736). Після навчання в академії і за кордоном він став у 1704 р. професором, а згодом ректором академії, а в 1716 р. був викликаний Петром І до Петербургу, де став його найближчим радником з питань освіти і церковної реформи, заснував філософсько-літературний гурток «вчена дружина», сприяв організації Академії наук і Академії мистецтв. У філософії Прокоповича чимало тверджень, які тяжіють до деїзму і пантеїзму, тобто приходять у певну суперечність з християнською догматикою. Зокрема, розвиваючи деїстичні тенденції в розумінні матерії, Прокопович доповнює визнання первісного творіння матерії Богом визнанням її наступної незнищенності. Наслідуючи Арістотеля, визнає матерію і форму двома принципами, які утворюють фізичне тіло, або субстанцію. Універсальною і невід’ємною властивістю фізичного тіла є рух. При цьому «рух виникає з протилежності», проте першорушієм є Бог. Людина – мікрокосм, «зменшена частина того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотворенної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того і те, що мають самі духи». Прокопович обґрунтовував ідею освіченого монарха, «філософа на троні», вважаючи, що тільки він може забезпечити розвиток наук, мистецтв, ремесел, тобто суспільного прогресу.

Серед вихованців академії, які стали видатними богословами, слід відзначити Димитрія Ростовського (Туптало) та Паїсія Величковського. Одним з найбільш видатних учнів академії був, безумовно, Г. Сковорода.

Дата добавления: 2014-11-16