Філософське осмислення поняття «культура»: суттєві ознаки, структура, основні функції, закони розвитку

Тема 17 Філософія культури. Культура і цивілізація

План

1. Філософське осмислення поняття «культура»: суттєві ознаки, структура, основні функції, закони розвитку.

2. Філософські концепції культури.

3. Співвідношення понять «культура» та «цивілізація», «культура» та «ментальність».

Метою даної лекції є дослідження сучасного розуміння поняття «культура», окреслення суттєвих ознак, структури, основних функцій, законів розвитку, типів культур, розкриття всієї багатоаспектності цього явища, а також співвідношення між поняттями «культура» та «цивілізація», «культура» та «ментальність». Предметом дослідження є феномен культури.

Філософське осмислення процесів, що відбуваються у сучасному світі, не можливе без аналізу феномена культури у людському бутті. Саме культура є початком і вершиною людських діянь, умовою для досягнень людства й водночас самими цими досягненнями. У всій своїй багатомірності феномен культури є одним з найважливіших компонентів буття людини, що діє на всі сфери нашої діяльності, визначаючи динаміку і спрямованість суспільних процесів. Так, однакові форми економічного і політичного життя функціонують по-різному в суспільствах з різним типом культури, до того ж, саме особливості культури найчастіше породжують ті чи інші форми економіки й політики.

Специфіка культури проявляє себе через призму розвитку людей і кожне суспільство оцінюється тим, які особистості воно формує. Це є культурним обличчям суспільства, котре неможливо замінити ніякими показниками розвитку. Загальнолюдський потенціал будь-якої конкретної культури передається у кінцевому підсумку в тому, яку людську особу вона здатна формувати. Вся культура є носієм життєвих людських значущих змістів, які кожен окремий індивід покликаний відкрити в людському світі, зробити своїм внутрішнім духовним надбанням і завдяки цьому розвинутися з індивіда в особистість – індивідуального носія людського змісту буття.

Кожна культура – це неповторний Всесвіт, створений певним ставленням людини до світу й до самої себе. Іншими словами, вивчаючи різні культури, ми вивчаємо не просто книги, собори чи археологічні знахідки, ми відкриваємо для себе інші людські світи, в яких люди й жили й почувалися інакше, ніж ми. Через це освоєння інших культур збагачує нас не тільки новими знаннями, а й новим творчим досвідом.

У чистому вигляді «культури взагалі» не існує. Вона завжди належить певному суб’єктові: саме цьому суспільству, саме цій особі. Водночас існують і загальні інваріантні риси культури людства в цілому, в основі якої – загальнолюдські цінності. У певному розумінні історія людства – це історія становлення саме цих цінностей. Таким чином, філософський аналіз культури має багату палітру проблем, якими спеціально займається філософія культури.

Слово культура (від лат. cultura) колись значило «обробка» і перш за все стосувалось землі в її сільськогосподарському використанні. Але досить рано це слово почало вживатись і в іншому, переносному значенні. Так класик латинської філософської прози, римський оратор Цицерон (106–43 рр. до н.е.) використав дане поняття у значенні обробки людського розуму через навчання й виховання. У середні віки поняття «культура» асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження – з досконалістю людини. У XVII–XIX ст. ним уже позначають удосконалення людських якостей, протиставляючи cultura і natura, тобто те, що створено людьми, протиставляється тому, що зростає саме собою, виступає як природна даність. Пізніше слово «культура» все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. Нарешті, у ХVІІ ст. слово «культура» набуває самостійного наукового значення.

Сьогодні не існує одного загальноприйнятого визначення культури. У світовій науковій літературі можна знайти більш як 500 визначень даного терміну. Наведемо деякі з них:

• культура – все те, що є результатом людської історії;

• культура – є спосіб творчої самореалізації людини;

• культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи;

Культура – це система матеріальних та духовних цінностей, що накопичені людством за всю історію, яка відображає рівень розвитку суспільства, показує процес створення і розподілу даних цінностей.

Культурність виражає міру засвоєння індивідом культури свого часу й своєї спільноти, про що обов’язково має свідчити спрямованість його діяльності й поведінки.

Довгий шлях подолання європоцентристського бачення культури привів до розуміння культури людства як багатоманітного явища, до переконання, що немає й не було на Землі некультурних народів, просто різні народи світу мають свою, притаманну їм культуру. Багатоманітність культури в етнічному й регіональному відношенні виявляється у таких її типах, як європейський та північноамериканський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. Зберігає своє значення й поділ культур на культуру Заходу і Сходу, які відрізняються особливостями взаємовідносин із трансцендентним, індивіда й групи, відношенням до традицій і новаторства й таке інше. У межах однієї національної культури також можна вбачати відносно окремі форми. Наприклад: духовна (стосується свідомості, пізнання, релігії, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури й т. ін.) та матеріальна (сфера виробничої діяльності людства та її результати – знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи тощо), елітарна й народна культура. До елітарної завжди відносили витончене мистецтво, класичну музику й все, що створювалось професіоналами і споживалось так званою духовною елітою. Народна культура була більш укорінена в умови повсякденного буття простих людей, вони ж були її творцями й споживачами: міфи, казки, пісні, прислів’я, обряди. В сучасних умовах, коли надзвичайно розвилися засоби масової інформації й комунікації, склалась так звана масова культура, яка характеризується розмиванням кордонів між високою й народною культурою, між регіональними й національними культурами. З одного боку масова культура зробила кращі культурні досягнення доступними для більшості людей, але, з іншого боку, в умовах комерціалізації й стандартизації культурного виробництва вимоги ринку часто ведуть до потурання низькому смаку публіки.

Необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури виявляється як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. У своїх суспільно-історичних функціях культура постає носієм людських якостей, але в реальних виявленнях вона завжди етнічно спрямована. Внаслідок цього кожна конкретна культура містить у собі складну систему взаємин національного та загальнолюдського. Тобто, певний народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення, наслідком цього є те, що різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Багатоманітність культур можна проілюструвати також багатством різних субкультур у межах однієї й тієї ж культури. Субкультурами називають сукупність норм, цінностей та зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу групу від більш широкої спільноти. Це можуть бути регіональні, релігійні, класові, вікові, етнічні субкультури. Серед субкультур є й такі, що знаходяться у конфлікті з пануючою культурою. Такі явища називають контркультурою (напр., «богема» як стиль життя певних груп художньої інтелігенції).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т. д. Фіксація багатоманітності культур – це лише одна сторона їх характеристики. З не меншою очевидністю можна переконатись і в культурній єдності людства. Так, у культурах різних народів і країн є певні загальні риси, схожі елементи, які уможливлюють культурні контакти і взаємодію. Це такі категорії, як «простір», «час», «добро», «краса», «віра», «обов’язок», «свобода», «мистецтво», «освіта», «наука», «філософія», «право», «економіка», «творчість» та ін.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є інформаційна, що полягає у передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Іншою провідною функцією є пізнавальна. Можна стверджувати, що суспільство є інтелектуальним настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Регулятивна функція культури, спираючись на такі нормативні системи, як мораль і право, впливає на поведінку людей, їхні вчинки, вибір пріоритетів. Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки)пов’язана з тим, що культура, являючи собою певну знакову систему, передбачає володіння цією системою знаків (напр.: мова), без неї досягнення культури стають неможливими. Ціннісно-орієнтаційна функція відображає важливий якісний стан культури, формуючи у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію, за характером яких роблять висновки про рівень культури даної особи чи соціума.

Характерні ознаки культури.

1. Культура – це те, що є результатом людської діяльності, тобто створено людиною. За цією ознакою культура охоплює світ артефактів – штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Проте, світові надбання культури, створені суспільством і закарбовані попередніми поколіннями в будь-яких предметах і результатах творчої діяльності, лишаються мертвими, хоча і об’єктивно існуючими предметами та явищами, доки кожний окремий індивід не відкриє для себе людський зміст цих предметів і тим самим не виявить їхній істинний культурний зміст, продовжуючи їх культурне життя.

2. Культура є сукупністю соціально-історичних та культурних цінностей суспільства. Тобто, вона постає в межах того, що для людини набуває значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту.

3. До справжніх здобутків культури відносять лише ті, в яких глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним ступенем досконалості і виразності. Всі такі досягнення стають вічними та незрівнянними. Ось чому відновлення і відбудови ніколи не замінять зруйнованого оригіналу, вони можуть бути лише макетами зруйнованих творів, актуалізуючи культурно-історичну пам’ять. Проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО як одна з глобальних проблем сучасної цивілізації.

4. Діалогізм культури означає, що культура для розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати як у внутрішньому, так і у зовнішньому діалозі. Внутрішній діалог означає, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхи у майбутнє, чутливо прислуховуючись до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідність її інтенсивних контактів з іншими культурами.

Культура не існує поза людиною, як і людина чи суспільство не існує поза культурою – це взаємозалежний процес. У культурі розкривається духовний світ людини, її здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває культурою, створеною її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи. Отже, культура, є специфічним інформаційним кодом для передачі досвіду спілкування та суто людських проявів активності і виступає символічною знаковою системою, прозорою в усіх її смислах для членів конкретної соціальної спільноти.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно є традиційною і новаторською. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Теоретичне вивчення і осмислення культури останнім часом стає все більш актуальним, що головним чином пов’язано з прагненням відшукати відповіді на болючі проблеми людського самовизначення, із поглибленням кризи сучасного буття людини. Виникла ціла низка нових наукових дисциплін, що розглядають культуру як предмет спеціального дослідження: культурологія, антропологія, феноменологія, аксіологія, герменевтика.

Дата добавления: 2014-11-16