Поняття та типологія особистості

Розуміння сутності людини передбачає розгляд споріднених понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які, проте, не тотожні. Поняття «людина» розкриває властивості, що притаманні людському роду; «індивід» – як окремо взята людина; «особа» – індивід з його окремо взятими якостями, цінностями, потребами; «індивідуальність» – конкретна особа як суб’єкт діяльності.

В європейських мовах слово «особа» походить від латинського «персона», що означало маску актора в театрі, соціальну роль людини як цілісну істоту. Вираз «втратити лице», який є в багатьох мовах, означає втрату свого місця і статусу в певній ієрархії. Поняття особистість відрізняється від поняття «індивід», останнє означає неподільну далі частку цілого, це своєрідний соціальний атом. Це найбільш загальна характеристика людини, яка свідчить про те, що вона в першу чергу тілесно відділена від інших індивідів. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її особистісних якостей. Схематично це можна уявити таким чином – людина спочатку виступає «як випадковий індивід», потім як соціальний індивід, а затим як особистість. Як особистість людина вбирає в себе усе різномаїття соціальних зв’язків і відносин. Проте властивості особистості не зводяться до її індивідуальних властивостей. Особистість тим більш визначна, чим більше в її індивідуальному проявляється загальнолюдські характеристики. Індивідуальність не зводиться до одиничності індивіда. За висновком М. Бубера «Особистість бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя творчість, мій геній».

Особистостями не народжуються, а становляться в процесі довгого визрівання. Особистість характеризується унікальним сполученням природних властивостей індивіда (статевих, вікових, нейрофізіологічних) і соціальних якостей, що сформувались в певному суспільстві. Виділяють в першу чергу фізичну організацію особистості, її фізичне «Я». Тіло – це самий сталий компонент особистості. Тілесна організація людини в православній традиції піднімає її навіть вище ангелів, тому що є основою самоволодіння. Людина за виразом Н. О. Лосського є одухотвореним тілом або втіленою душею. До того ж людина не є почасти духовною, а почасти тілесною, а повністю духовна і тілесна. Тіло не є причиною духовності, але задає параметри його буття: тіло задає часові межі буття свідомості (вона прокидається до життя в тілі й завершує своє земне буття в ньому). Тіло індивідуалізує людину - вона набуває зовнішній вигляд, стає чоловіком чи жінкою тощо. Тіло ж виступає і як обмеженість духовності, свідомості. Для подолання цієї обмеженості свідомість, духовність винаходить техніку, яка посилює могутність людини; медицину, яка розширює часові межі буття.

Соціальна особистість формується в спілкуванні людей, розпочинаючи з спілкування дитини з матір’ю і світом, яке розпочинається з лона матері. Соціальна особистість являє собою систему соціальних ролей людини в різних формах самоутвердження – в сім’ї, соціальній діяльності. Особистість – це людина, яка має самосвідомість і світогляд, піднялась до розуміння своїх соціальних функцій, місця в світі, усвідомила себе як суб’єкта історичної творчості. Полем проявлення особистісних властивостей є його соціальне життя. Особистість не виникає водночас із появою людини, особистість – це соціально розвинута людина, людина стає особистістю по мірі створення соціальної культури і мірі свого індивідуального залучення до неї. Якщо порушуються соціальні зв’язки людини, то розпочинаються патологічні процеси (душевні розлади), особистість розпадається.

Духовна особистість складає ядро нашого «Я», навколо якого утворюється особистість. Це внутрішні духовні стани, які відображають націленість до певних духовних цінностей та ідеалів. Раніше або пізніше кожна людина замислюється над сенсом свого існування, духовного розвитку. Духовність є вищим благом, вищою цінністю, в ім’я якої навіть жертвують життям. Вона ж є основою формування соціальних почуттів людини: почуття власної гідності, обов’язку, відповідальності, совісті. Людина – особистість не за своєю тілесністю і не просто по духу, а за вищим рівнем досконалості свого духу.

Виділення фізичної, соціальної та духовної особистості має умовний характер. В людині ці сторони особистості утворюють систему, кожний із елементів якої може на різних етапах життя набувати панівне значення. На основі відносин людини до світу в цілому пропонується наступна типологія: особистості – діячі (землевласники, мисливці, ремісники, інженери), для яких головне – активні дії, зміна світу і самого себе. Ці люди «згорають» на роботі, знаходять вище задоволення в самій діяльності та її результатах. Бурний ріст капіталізму привів до появи саме такої особистості – активної, що має почуття власної гідності і несе відповідальність за себе, сім’ю, народ. Другий тип – мислителі. Вони приходять в світ, щоб споглядати і розмірковувати, їх зброя – слово. Їх вважали посланцями богів, або ж обожествлялись самі – Будда, Піфагор, Лао-цзи, Христос, Мухамед. Третій тип – це діячі літератури і мистецтва, геніальні прозріння яких нерідко випереджують наукові відкриття і прогнози. Четвертий тип – це люди, котрі милосердя зробили справою свого життя: Альберт Швейцер, Мати Тереза, Анрі Дюнан, це живі приклади служіння людям незалежно від віри, статі, віку, раси. Більшість людей поєднує в собі ознаки різних типів особистості.

Дата добавления: 2014-11-16