Біологічне та соціальне в людині

Формування суспільної людини не ліквідує її біологічної природи. Людина залишається природною істотою, є представником класу живих істот. Біологічне і функціональне є генетично і функціонально пов’язаними рівнями цілісної організації людини. Біологічними – передумова соціального у часі, основа формування соціальних рис. У людини ті ж біологічні ознаки, що й тварини (центральна нервова система, мозок, репродуктивна система). Водночас, ці ознаки якісно інші – людина народжується із здатністю добудовувати біологічний рівень до соціального, не тваринного. Так, мозок ускладнюється, спеціалізується (з’являються ліва та права півкулі, які обслуговують мовні, образні утворення). Проте в людині – біологічній істоті приховуються численні інстинкти, які не рідко не подавляються соціальними стосунками (жорстокість, агресивність. Біологічні властивості людини змінюються під впливом розвитку суспільства – зростає, наприклад, середня тривалість життя, з’являються соціальні захворювання – від одномірності розвитку до туберкульозу.

Людина є біосоціальною істотою, але в ній соціальні якості домінуючі і зумовлюючі, соціальне формує структуру біологічного, зумовлює існування та розвиток людини. Це не означає, що біологічне нехтується чи подавляється, проте людина шукає соціальні способи задоволення біологічних, природних потреб.

Співвідношення природного і соціального – проблема, яка викликає спори. Сформувались біологізаторський та соціологізаторський підходи до розумінні природи людини. Біологізаторський абсолютизує природні властивості людини. До цього підходу можна віднести теоретичний расизм (природа людини біологічна, раси радикально відрізняються біологічними особливостями). Стверджується нерівноцінність рас, перевага певної раси (наприклад, арійської) над іншими. Наука ж стверджує на основі даних, що ознаки, за якими встановлюються особливості рас, не мають істотного значення для біологічної еволюції і розвитку людства. До цієї теорії досить близька теорія соціального дарвінізму, згідно якої закони біологічної еволюції зумовлюють розвиток суспільства. Головними чинниками соціального життя є природній відбір, боротьба за існування, виживання пристосованих. Законами біологічної еволюції пояснюються антагоністичні відносини в суспільстві, боротьба за владу. Суттєвою рисою взаємодії людей в суспільстві проголошується соціальний конфлікт.

Намагання побачити в людині переважно біологічне властиве таким дисциплінам як соціобіологія, етологія, етнологія, соціальна екологія. Соціобіологія вивчає біологічні основи форм суспільної поведінки живих істот, включаючи людину. В розгляді людини соціобіологія виступає як наука про загальні властивості соціальної організації і соціальної поведінки живих істот, включно і людини. Соціобіологи шукають відповіді на питання генетичної зумовленості інтелекту, егоїзму, вони розробляють важливу проблему генетично-культурного взаємозв’язку органічної і культурної еволюції, але основою такого зв’язку вважають природно-генетичні процеси.

Етологія вивчає загальні риси тварин і людини та їх прояви і також біологізує природу людини. При вивченні інстинктів етологи широко застосовують аналогію, розкриваючи загальні риси функціонування інстинктів у тварин і людини. Так, відомий дослідник інстинкту агресії К. Лоренц перераховує ознаки відмінностей поведінки людини від тваринної (інтелект, культурний розвиток, мова, здатність до навчання) і наполягає на їх природній зумовленості. Лоренц вважає, що людство йде по шляху культурного виродження, адже агресія посилюється, провокуючи війни, екологічну кризу. Інстинкти людини відстають від культурно-історичного розвитку, тому останнє не забезпечує людської цілісності.

Соціологізаторські концепції розглядають людину, її розвиток тільки під впливом соціальних чинників, ігноруючи біологічно-генетичну обумовленість людини, її неповторність. Перебільшення ролі соціальних чинників, переконання в здатності змінити органічну природу людини під впливом виховних процесів – сутність таких концепцій. Ставиться завдання сконструювати людину у відповідності з суспільними ідеалами. Але таке конструювання приводить до масових психозів, стихійно діючого натовпу. Під тиском соціальних сил змінюється суспільна свідомість, зміст духовного життя – швидкими темпами звеличуючись і ще швидше деградуючи. Соціально-перетворююча діяльність, що спрямована на людину і її зв’язки, здійснювалась за аналогією з предметною діяльністю, що була спрямована на природу. Тобто виробництво речей й формування людей сприймались як однопорядкові, природні процеси, що виступило чинником відчуження, адже людина стає об’єктом впливу зовнішніх сил, маріонеткою влади і щось соціально значиме змінити не може.

Відчуження означає розрив єдності індивіда і якоїсь його функції. Суспільство перетворюється в систему формально пов’язаних ролей, за якими зникає жива людина. Д. М. Носов вважає, що світогляду відчуженої людини притаманні такі риси: почуття безсилля; відчуття того, що доля людини вийшла з-під її контролю і зумовлюється зовнішніми силами; уявлення про безсенсовість існування, неможливість через свої дії отримати очікувані результати; сприйняття дійсності, як світу, в якому втрачені обов’язки людей у дотриманні соціальних приписів, не визнається домінуюча система цінностей; відчуття самотності, виключення людини з відповідних соціальних зв’язків; відчуття втрати індивідом власного «Я», самовідчуження.

Дата добавления: 2014-11-16