Проблема антропогенезу

Тема 16 Феномен людини. Філософська антропологія

1. Проблема антропогенезу.

2. Біологічне та соціальне в людині

3. Проблема сенсу життя.

4. Поняття та типологія особистості.

5. Особистість і суспільство.

Розділ філософії, в якому вивчається людина, її відмінність від інших живих істот, її місце у Всесвіті, особливості світовідчуття та існування визначається як філософська антропологія. Відмінність філософської від культурної антропології (займається вивченням образу життя людини конкретної культури) в тому, що вона зосереджує увагу на основних рисах людини як роду (що не виключає вивчення людини як індивідуальності).

Вважається, що філософська антропологія сформувалась у XVIII ст., але дослідження специфіки людини є провідним завданням майже усіх філософських побудов, адже за пізнавальними, онтологічними, соціальними пошуками завжди стоїть головне питання про людину. Тому перелік проблем філософської антропології досить значний: від місця людини в світі, її сутності до розуміння сенсу життя, «як стати людиною». Окрім того, справа не в переліку проблем, а швидше в тому, що ні одне із питань, що ставить філософська антропологія, не має кінцевої, вичерпної відповіді, кожна епоха приносить їх нове осмислення.

Ключовим питанням філософсько-антропологічних досліджень є місце людини в світі. Склалося декілька історично обумовлених пояснень: космоцентричний, теоцентричний, антропоцентричний та холістичний. Античність породжує космоцентричний підхід до розуміння питання – є макрокосм, світовий порядок, живе ціле, і є мікрокосм – маленька модель одухотвореного Всесвіту – людина. Теоцентризм притаманний середньовіччю: Бог є творцем світу, який було створено з нічого, та людини, яка є образом та подобою Бога. Людина наділяється свободою волі, якою зловживає, бо обирає інший порядок світорозуміння, тому стає істотою гріховною. Антропоцентризм панує в філософії від Нового часу і до сьогодення: про світ ми знаємо замало, дещо краще про самих себе, тому і світ розглядаємо через власні потреби. Зараз народжується холістичне розуміння місця людини в світі, в якому людина розглядається як частка одухотвореного Універсуму. (грец. holos – цілий, вважається, що ця категорія може прийти на зміну таким категоріям як «матеріальне», «ідеальне», це світова субстанція, що лежить в основі еволюції світу).

Окремою концепцією доречно розглянути екзистенціалізм, який вважає, що сутність людини – результат її існування, а існування – це відкритість. Кожна людина створює себе сама, такою вона і постає. Немає таких перешкод для того, щоб людина постійно себе формувала, вдосконалювала, будувала, проте до уваги слід приймати лише вчинки, а не плани. Ж.-П. Сартр вважає позалюдське буття світом незмінних предметів, що кориться законам причинності. А свідомість людини причинності не підлягає. Звязки свідомості не причинні, а смислові, тому людина вільна у виборі своїх рішень, людина і людство просто приречені бути вільними, навіть там, де ми перекладаємо рішення на інших, ми все ж здійснюємо вільний вибір, тому що відмовляючись від власного рішення, все рівно несемо за нього повну відповідальність. Тому людина позбавлена тиску громадської думки, вимог соціальних правил і норм, проте слід бути готовим розплачуватись за наслідки власних дій, а не шукати винних. Бога немає і кожний сам відповідає за себе, намагаючись позбутись механічної причинності, людина бажає досягти могутності справжнього буття – хоче бути буттям і свідомістю водночас, хоче сама стати Богом.

В 20-х роках минулого століття в Німеччині склалась філософська антропологічна школа. Її представники (Макс Шелер, Хельмут Плесснер) поставили завдання зібрати та експертно проаналізувати усі знання про людину, які були отримані природничими науками; дослідити особливості людини як біологічної істоти. В кінцевому рахунку дослідники дійшли парадоксального висновку – людина погано укорінена в природу. Людина – біологічно недосконала істота. А. Гелен стверджував, що людина не здатна жити за природними нормами, інстинктами.

Проблема антропогенезу – проблема походження людини. Проблема полягає в тому, що немає однозначної відповіді щодо походження. Існуючі теорії походження не витримують критичного розгляду.

Еволюційна теорія Дарвіна, згідно якої людина походить від однієї з гілок вищих приматів, наштовхується на заперечення щодо того, що послідовний розвиток людиноподібних мавп доходить лише до неандертальців. Затим вони раптово зникають (близько 35 тисяч років тому), а їх місце займають кроманьйонці, які від сучасної людини майже не відрізняються. Дослідження кроманьйонців показують, що вони мали більш високий рівень цивілізованості, більш розвинутий мозок. Складається враження, що люди мали більш високий рівень розвитку, але з часом деградують, лише пристосувавшись до нового середовища розпочинають відновлювати втрачені властивості та навички. Тобто залишаються відкритими питання щодо часу виникнення людини, чому виникає саме людина, тощо.

Теорія трудового походження людини, у відповідності з якою праця стає місточком, через який тваринні предки людини змогли перейти в світ культури, поділяється багатьма дослідниками. Праця вивільняє людину від потреби займати вузьку екологічну нішу. Праця пов’язана з розвитком мислення. Праця змінює відношення людини до самої себе: тварина спонукається до дії тільки під тиском безпосередньої потреби, а людина виготовляє знаряддя не залежно від того, чи вона голодна, чи сита.

Трудова теорія антропогенезу дозволяє відслідкувати процес переходу дикуна до людини. Згідно концепції двох стрибків відбувається спочатку перехід від стада мавп до епохи людей в стадії формування, яким притаманні в початкових формах соціальні закономірності. Другий стрибок полягає в переході до епохи, в якій домінують ці соціальні закономірності та набуття ними провідної ролі в процесі розвитку. Антропогенетичним фактом першого стрибка є поява архантропа (мавпоподібної людини). Основною його ознакою є здатність в процесі трудової діяльності виготовляти знаряддя праці. Антропогенетичним фатом другого стрибка є перехід від людини, що формується, до сучасного типу людини, яка має розум і здатність до цілепокладаючої діяльності в колективних формах (людська праця стає такою, коли виготовляються знаряддя для знарядь праці).

Теорія трудового походження розкриває становлення виникнення істоти, якій притаманні такі риси: здатність виготовляти знаряддя праці, завдяки чому праця набуває характеру об’єктивного процесу; здатність ставити і здійснювати власні цілі, будувати плани, які можна реалізувати завдяки праці; здатність передавати свої здібності іншим поколінням за допомогою знаків, а потім мови; мови, яка принципово відрізняється від мови тварин і включає здатність до соціальної комунікації; здатність до абстрактного мислення (як здатність відволікатись від неістотних чинників і зосереджуватись на істотних); знання соціальних заборон і слідування ним; здатність до спілкування.

Проте чому лише одна гілка приматів видозмінюється, а інші цього не потребують – питання не має задовільної відповіді. Версія походження людини в Африці під дією високого рівня радіації не дає пояснення, яким чином мавпи перетворюють працю на системне заняття; можуть ставити мету і утримувати на ній увагу.

До інших теорій відносяться ті, які ще недавно не розглядались в науці через бездоказовість. Це версія привнесення розуму космічними прибульцями: від переселенців з інших планет до заселення планети біороботами, які приймають участь в гігантському експерименті. Ще одна теорія, спираючись на стародавні езотеричні уявлення, вважає, що певний безликий принцип, що лежить в основі світобудови розпочинає власне осмислення, яке проявляється в появі природи: певними сутностями, існуючими в астральній та ефірній сферах безтілесної оболонки. Потім з’являється перше людство з величезними духовними можливостями, а сучасна людина – результат деградації першопринципа.

Питання про сутність людини складне і суперечливе, бо суперечлива сама природа людини: вона є істота тілесна, на неї діють закони фізики, біології та фізіології. Водночас людина істота розумна, вона здатна пізнавати дійсність, навіть якщо певні сторони дійсності не співпадають з біологічними потребами. Людина істота моральна, здатна на свободу вибору. Певною мірою ця суперечливість зумовила різні розуміння сутності людини. Основними серед них є: визнання сутності людини духовною, що притаманне релігійним і езотеричним вченням. В християнстві Бог творить світ і людину з нічого. Творить його з любові і з любові же надає свободу волі, яку людина може використати як для зла, так і на благо. Бог наділяє людину єдністю душі і духа, тому людина істота духовна і здатна панувати над тілом. В езотеричних вченнях душа людини просто міняє різні тіла від одного життя до іншого, які є для душі засобом удосконалення.

Інший підхід базується на визнанні сутності людини в розумі. Розум – особлива самостійна основа, саме за якою людина відрізняється від тварини – логічним мисленням, здатністю самопізнання. Саме розум виділив людину із тваринного світу. Ще одне розуміння сутності людини полягає у визнанні її предметно-діяльною. Марксизм вважає, що зачатки трудової діяльності та природний відбір зумовили зміни природи людини. Людина не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб, перетворює її в процесі праці, створює так звану другу природу – світ культури. В межах цього підходу, але розглядаючи природний відбір та вплив культури як похідне від мутаційних процесів, які безпомічну істоту (людину) змушують використовувати знаряддя праці, формується підхід, властивий генетикам. Але, в кінцевому рахунку людина змінює відношення до світу, воно опосередковується культурою. Завдяки цьому людина не цілком залежить від природного середовища, тому що сферою її існування є культура, штучне середовище.

Доречно, розглядаючи різні підходи, не виокремлювати одну сутнісну ознаку, а виділити комплекс взаємодоповнюючих ознак: наявність розуму; соціальність (всі біологічні, фізіологічні потреби людини втілюються лише через соціальну організацію); цілеспрямована діяльність (здатність діяти по міркам будь-якої істоти, ставлячи цілі, що не співпадають з біологічними потребами, використовуючи знаряддя праці); духовність (як моральність, свобода волі); створення штучної природи (культура, як особлива сфера існування людини).

Людина – істота багатовимірна, основними вимірами є біологічний, психологічний, соціальний, космічний. Біологічне є найвищим рівнем природного, являє собою сукупність суттєвих ознак і властивостей людини. Особливостями людського організму є пряма хода на двох ногах, бінокулярний зір, великий мозок. Під психічним розуміється внутрішній світ людини, свідомі та несвідомі процеси, воля, пам'ять, темперамент. Людина не існує поза суспільством, відсутність спілкування, ізоляція людини приводить до порушення стану її свідомості. Тобто ідея людини передбачає іншу людину. Дитина людини стає людиною тільки за умови своєчасного проходження періоду соціалізації, тому що від народження вона не готова до самостійного життя, не має вродженої програми взаємодії органів. Дитина народжується з незакріпленою біологією, тому що має засвоїти соціально-культурну програму. В розгляді космічного виміру доречно підкреслити, що Космос як поняття вводиться Піфагором для визначення впорядкованої єдності світу на відміну від хаосу. Головною властивістю Космосу вважалась гармонія сфер. В науці сьогодення сформульовано антропний принцип, згідно якому ритми Всесвіту і людини, розмірність їх функціонування близькі або співпадають. На думку І. Пригожина Всесвіт існує для того, щоб людина могла його освоїти та осмислити, людина є могутнім чинником еволюції Всесвіту, в якому наростають процеси нестабільності, ще дві тисячі років тому Піфагор говорить про число як основу Космосу, а Платон – про ейдос як духовний алгоритм, на основі якого будується фізична реальність. Сучасна наука стверджує, що життя на нашій планеті виникло під впливом космічних процесів. Вплив більшості природних явищ на людину маловивчений (відомо, наприклад, що людина, її життя залежить від магнітного поля, в безмагнітному середовищі людина гине). Існує переконання, що не тільки виникнення життя на Землі, але й щосекундне формування живих систем не може бути відділено від постійної взаємодії з різними випромінюваннями, що йдуть з космосу.

Людина, її здібності є результатом поєднання усіх чинників: біологічного (природних задатків), соціального (середовища, виховання), психічного («Я» людини), космічного (однаковість ритму, універсальність ритмічних структур).

Не можна не погодитись з твердженням, що завдяки своїй складній природі людина народжується декілька разів: спочатку як біологічна істота, затим як соціальна особистість, і як духовна особа, що має духовний світ. Духовність водночас забезпечує зв'язок мікрокосму (як відображення світу природи і культури) і макрокосму (як Всесвіту).

Дата добавления: 2014-11-16