Тема 5 філософія Нового часу 25 страница

Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних "отців церкви", філософськими ідеями античності, за­хідної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Рефор­мації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність видатних українських мис­лителів: Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її перпюго ректора; Касіяиа Са-ковича (прибл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620—1624 рр.; Єлисея Плетенецького (прибл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Заха-рієм Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петра Могили (1596— 1647) — архімандрита Києво-Печерського (згодом митрополи­та Київського і Галицького), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним наступного року в колегіум, назва­ний на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були такі відомі учені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681 —1736) — ректор академії з 1711 р. і глава "вченої дру­жини" Петра І у Санкт-Петербурзі з 1716 р.; Іоаникій Галя-товський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко-латинської школи у Москві у Слов'яно-греко-латинську акаде­мію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її рек­тор, президент Синоду з 1721 р.; Лазар Баранович (прибл. 1620—1693) — ректор колегіуму з 1650 по 1657 р.; Йосип Коноиович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642—1645 рр.; Георгій Коииський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. таін.

Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизня­ною світоглядно-філософською традицією, широко використо­вували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної

галузі теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником в Україні класичної філо­софської думки. Г. Сковорода народився у с. Чорнухи Полтав­ської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738—1741, 1744—1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посоль­ської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Пе­реяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 — 1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, пи­сав діалоги, які читав та дарував своїм друзям і знайомим.

Філософія, за Г. Сковородою, є самим життям, тому голов­ним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого вирос­тають і думка, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа, він стверджував: "Пізнай себе", "Поглянь у себе".

Реальність, за Г. Сковородою, не є моністичним (ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, або великого світу, в якому "живе все по­роджене"; мікрокосму, або людини, яка глибиною не поступа­ється великому світу, а у певному розумінні навіть охоплює його; символічного світу, або Біблії. У свою чергу кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": видимої (зовнішньої, ті­ньової) і невидимої (внутрішньої, світлої).

Так, макрокосм у його видимій іпостасі сприймався філосо­фом як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді він є лише "пустою видимістю", "місцем", "нікчемністю", "тінню" справжньої, але невидимої його "нату­ри" — Бога. Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це "двоє в одному й одне з двох", вона "нерозривна", але водно­час "незлитна", тобто Бог є не самою природою, а її "джере­лом", "світлом", "сонцем". Існування матерії є "корелятом" іс­нування Бога, і в цьому сенсі — "матерія вічна". Проте ця ві­чність — функція вічності божественного буття, "тінню" якого с буття матеріальне. "Матерія — вічна. Себто усі місця і усі

Тема 9

часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу цього великого ідола і Голіанта колись не було, або не буде. Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова й усе в усьому? Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музи­кою, у будинку — будинком..."¹.

Так само і мікрокосм, людина, є єдністю двох "натур": "ем­піричної" (тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, істинної). "Емпірична" людина, так само як і матерія, є "тінню", "тьмою", "тлінням". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокос­мом, пасивно відтворюючи його структуру, а є активним мо­ментом у гармонійній взаємодії з ним, адже єством "внутріш­ньої" людини, за Г. Сковородою, є Бог. Сократівський заклик "Пізнай себе" у нього означає "Пізнай Бога", що робить філо­софську позицію Г. Сковороди, про яку говорять дослідники його творчості, по суті діалектичністю.

Діалектика Г. Сковороди не є об'єктивною в гегелівському її розумінні, це радше екзистенціальна діалектика, вихідним пунктом якої є знаменита Сократова "іронія". Це діалектика того типу, який вже у XX ст. помічаємо у засновника німець­кого екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера (ідея людини як "висвітлювання" буття людською духовністю, як "світлового отвору" в бутті). Ця ідея є однією з центральних у Г. Сковоро­ди: існує "нерозривність" і водночас "незлитість" природи і людини, єство якої — Бог. До речі, основною вона є і в тлума­ченні французьким екзистенціалістом Ж.-П. Сартром діалек­тики як "логіки людської дії".

Отже, великий світ (макрокосм) і людина (мікрокосм) пере­бувають у стані гармонійної взаємодії, але гармонія ця вста­новлюється не сама собою, не автоматично. Між макрокосмом і мікрокосмом, на думку Г. Сковороди, є посередник, третій світ, світ символів — Біблія. І тут, як у першому і другому сві­тах, теж вирізняються дві "натури" — видима (предметна об­разність символу) і невидима (смисл, розшифровка сенсу сим­волу).

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­цій: навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К.: Знання,1999. — С.257.

Філософська думка в Україні

Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка не є суто теоре­тичною працею, а охоплює всю сферу людської життєдіяльнос­ті, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю жит­тєвих реалій їх справжній (духовний — етичний, естетичний тощо) сенс. З огляду на це філософія тлумачиться Г. Сковоро­дою як саме життя, а не теорія сама по собі. "Філософія або лю­бов до мудрості, — наголошував Г. Сковорода, — скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, бла­городство — серцю, світлість — думкам. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе світле, щасливе, блажен­не. Оце є філософія"¹.

У цій екзистенціальній зорієнтованості сковородинської думки не на вузько раціоналістичні філософські обрії, а на весь людино-життєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емо­цій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного, український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індиві­дуальну неповторність філософської позиції Григорія Сково­роди. Відзначаючи близькість сковородинського способу фі­лософствування до сократівського (у літературі нерідко зу­стрічаємо оцінку Г. Сковороди як "українського Сократа"), Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих спо­собів. Точнішим було б порівняння Г. Сковороди не з Сокра-том, а з досократиками, оскільки вони, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять-образів: "води", "вог­ню, "повітря" тощо. Кожний символ у Г. Сковороди не має твердого певно-усталеного, різко обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти су­міжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні².

Розшифрування символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний", заГ. Сковородою) спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­
цій: навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К.:
Знання, 1999. — С.255.

² Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні / Д. Чижевсь­
кий. — Мюнхен, 1988. — С. 39.

Тема 9

Філософська думка в Україні

життєвого ілляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Голов­не джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи не­бажання творчого пошуку "сродної праці"). "Я зневажаю кре­зів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію бага­тих: нехай придбають, що хочуть! А я, якщо у мене є друзі, почуваюся не лише щасливим, а й найщасливішим"¹. Подібні міркування спостерігаються у таких працях Г. Сковороди, як "Басни харьковския", "Разговор, називаєм алфавит, или Бук­вар мира" та ін.

Отже, у філософії Григорія Сковороди домінантні лінії укра­їнської світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" лю­дини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на не­повторне у своїй винятковості людське існування, плюра-лістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у свою класичну епоху.

Як засновник класичної філософії в Україні Г. Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоськийтаін.) прямо називають Г. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаєва.

Григорій Савович Сковорода помер 9 листопада 1794 р. на Харківщині, у с. Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка), у ма­єтку свого давнього приятеля М. Коваленського. На могильно­му камені згідно із заповітом було написано слова, що визна­чають розуміння сенсу життя і спрямування філософії велико­го мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

¹ Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: в 2 т. / П.С. Та-ранов. — Симферополь: Реноме, 2001. — 432 с.

9.3. Професійна філософія в Україні XIX—XX ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджу­валась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціати­вою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773 —1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 р. після закриття Києво-Могилянської академії в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетво­рився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця-Волинського, було відкрито Київський університет імені святого Володимира.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. за­знавала значного впливу з боку німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й, особливо, Ф. Шеллінга. Геге­льянців було представлено головним чином професорами Київ­ського університету Орестпом Новицьки м (1806—1884) і Силь-вестром Гогоцьким (1813 —1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Г. Гегеля і водночас крити­кували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу, на їх думку, живе у переконаннях сер­ця, а не в поняттях розуму; а також доводили, що німецькі фі­лософи помилялись у своєму прагненні замінити християнсь­ку віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлю­юче "Я", усвідомлюване "не-Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми реча­ми; "не-Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При по­дальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останньому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.

С. Гогоцький вважав, що правильним у Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії,

Тема 9

де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософи Г. Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу ін терпретації принципу тотожності мислення та буття, тлума ченні тріади "буття — ніщо — становлення".

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). Захоплюючись філософією, М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися виключно на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісен­ним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу україн­ського пісенного фольклору з російським, М. Максимович зро­бив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшо­му мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова. Микола Васильович Гоголь (1809—1852) — класик росій­ської та української літератури. Такі його твори, як збірник "Вечори на хуторі біля Диканьки", комедія "Ревізор", роман -поема "Мертві душі", книга "Вибрані місця з листування з дру­зями", справили вирішальний вплив на розвиток критичного реалізму, становлення сатиричних жанрів, ствердження гума­ністичних і демократичних принципів у літературі.

Д. Чижевський у "Нарисах із історії філософії на Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх ча­сів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошу­вав принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього".

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було органі­зовано таємне Кирило-Мефодїівське товариство, метою яко­го було створення федерації вільних слов'янських республік.

Філософська думка в Україні

До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заареш­тували. Після слідства вони отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського універси­тету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культур­ний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом мі домий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш, (1819 —1897) і видатний український поет і художник Тарас Шевченко (1814—1861).

Микола Костомаров народився у Воронезькій губернії, за­кінчив Харківський університет. Він автор "Книги буття укра­їнського народу" — фактично маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна думка "Книги буття": історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа, за М. Костомаро­вим, не є просто "бездушною" матерією, вона перебуває в по­стійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприй­мається людським серцем.

Надзвичайно суперечливою здається філософія Пантелей­мона Куліша. Головна його позиція (традиційна для україн­ської думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутріш­нє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверх­ні", що уособлюють згідно з П. Кулішем все вороже людині, все чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутріш­нього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучас­не, хутір — місто, Україна — Європа та ін.

Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом ек­зистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "го­лосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літера­турних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала простота народна, оскільким вона дає лю­дині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія

Тема 9

не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. З цих міркувань П. Куліш закли­кав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до жит­тя серця.

Народний український поет, художник і мислитель Тарас Григорович Шевченко усією своєю творчістю стверджував гід­ність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" він писав:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли. Він був упевнений у тому, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистос­тей і народний патріотизм.

У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Зна­чення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює мо­дель України як ідеальної цілісності. У поемі "Княжна" Т. Шевченко писав:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом. На думку Т. Шевченка, "золотий вік" України все ще попе­реду, але його передумови були в минулому, є вони і в сьогоден­ні. Його ідеал — суспільство, звільнене від сил зла, в якому не-

Філософська думка в Україні

має експлуатації людини людиною, національної та політичної залежності. Він вважав, що реалізувати цей ідеал можливо лише шляхом внутрішніх перетворень, а їх противники мають бути усунуті від справ навіть засобами насильства, які не обов'язкові, але можливі як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходу світлого майбутнього.

Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче проводив антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Бо­гоматір, власне і є людьми, але людьми незвичайними, ідеаль­ними; дійсна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Життя і діяльність поета-мислителя Т. Шевченка є прикла­дом українського патріота, непохитного борця за волю, на­тхненного апостола правди, миру і братання.

Автором своєрідної філософської концепції — "філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826— 1874). Він народився на Полтавщині (с. Ліпнява Золотоносько-го повіту, нині Черкаська область) у родині священика. Вчився в Полтавський семінарії, а потім (1847—1851) у Київській ду­ховній академії. У 1852 р. здобув ступінь магістра, а в 1858 р. — звання екстраординарного професора. Лекції П. Юркевича з філософії в академії користувалися надзвичайним успіхом.

Як і інші українські філософи, П. Юркевич змальовував ре­альність плюралістичною, складеною з трьох сфер: 1) "ноуме­нального світу" (ідеального царства "вічної правди", подібного до царства ідей Платона); 2) "реального світу", що є царством розумних істот; 3) "феноменального світу", притаманного іс­нуванню тілесності. Активна взаємодія всіх трьох сфер стано­вить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія сфер не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум як сфера загального принципово не може вичерпати ін­дивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони. Непрониклива для розуму, "голови" глибина особистісно-

Тема 9

Філософська думка в Україні

індивідуального — те, що представники української класичної філософії (Г. Сковорода, кирило-мефодіївці) називали серцем.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, а серце є осно­вою неповторності й унікальності людської особистості, тому в серці творяться ті явища і події історії, які принципово немож­ливо вивести із загальних законів. "У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не ви­пливають з жодного загального поняття чи закону"¹.

Зайнявши у 1861 р. кафедру філософії в Московському уні­верситеті, П. Юркевич успішно працював там, а в 1869— 1873 рр. був деканом історико-філологічного факультету. Се­ред студентів П. Юркевича були такі відомі в майбутньому по­статі, як філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над ро­зумом: розум планує пізнавальний процес, а серце його поро­джує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душев­ний стан людини, який обумовлюється знаннями. На думку П. Юркевича, розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли вони знайдуть міс­це в серці.

"Філософія серця" П. Юркевича обґрунтовувала також гар­монію розуму та релігійної віри. В удосконаленні цієї гармонії він бачив подальший прогрес філософського знання. Його ідеї поклали початок багатій традиції релігійної філософії в Украї­ні і Росії.

У 60—70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-про­світницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов'янського та європей­ського масштабу. Наприклад, Олександр Опанасович Потеб­ня (1835—1891) — професор філософії Харківського універ­ситету, член-кореспондент петербурзької Академії наук, лау­реат престижної Ломоносівської премії — розробляв питання історії пізнання і мови. У магістерській дисертації "Про деякі

¹ Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека по ученню слова Божия / П. Юркевич // Философские произведения. — М., 1990. —С. 92.

символи у слов'янській поезії", книзі "Думка і мова", працях "Із лекцій з теорії словесності", "Із записок з теорії словеснос­ті" він показав взаємозв'язки мислення і мови, їх взаємообу-мовленість: думка як результат суб'єктивної пізнавальної ді­яльності людини ініціюється впливом на неї об'єктивного сві­ту, але тільки в слові вона виражає свої зміст і значення, отже, слово, як і думка, — це єдність об'єктивного і суб'єктивного.

О. Потебня досліджував також проблему співвідношення образу і значення в слові, яке, на його думку, має історичний характер. З цього погляду він вивчав специфіку міфологічної, художньо-поетичної (за його визначенням) та наукової свідо­мості, вважав пріоритетною наукову форму свідомості, в якій слово прирівнюється до поняття.

О. Потебня відомий у філософії також дослідженням про­блем "народ і мова", "нація і мова". На його думку, мова є обо­в'язковою ознакою поняття "народ"; немає "вищих" і "ниж­чих" мов народів; кожний народ і нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мови, а через неї — у специфіці національного світогляду. О. Потебня підтримував розвиток міжнаціонального спілкування народів Європи, рішуче висту­пав проти тих обставин, "де правильний плин справ змінюєть­ся силою зброї або політичного шахрайства".

Серед діячів громадських рухів значний внесок в історію фі­лософської думки України належить Михайлу Петровичу Драгоманову (1841 — 1895) — талановитому публіцисту, істо­рику, літературознавцю, фольклористу, економісту, філософу. Його філософська позиція — позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудо-на; головною в ній є ідея прогресу. У статті "Чудацькі думки про українську національну справу" він доводив, що у світі не­має нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак, немає у людей вічних політико-адміністративних порядків, не може бути і національних святощів. Вся практична мудрість люд­ська може бути в тому, щоб вбачати напрям руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. На його думку, про­грес історії — це процес за участю всіх народів, а його критері-

Тема 9

Філософська думка в Україні

єм є вищий рівень духовної культури, соціальної справедли­вості і прав людини.

Філософські ідеї О. Потебні, М. Драгоманова, інших грома-дівців помітно вплинули на формування нового покоління мислителів, яких І. Франко називав "Молодою Україною". Ця назва бере початок з доповіді "Молода Україна, її становище і шлях", яка була виголошена 25 лютого 1890 р. у Петербурзі, випускника Петербурзької військово-правничої академії Тро­хима Зіпківського (1861 —1891) перед земляками-українцями на зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин. Великий інтерес викликала запропонована ним програма дій у цій га­лузі:

1) відокремлення держави від церкви;

2) обмеження втручання держави в просвіту;

3) свобода спілок;

4) автономія всіляких суспільних форм життя (місто, гро­мада і т. ін.);

5) визнання рівноправності всіх націй.

Лідером "Молодої України" був Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний письменник, громадський діяч, пуб­ліцист, доктор філософії, автор приблизно п'яти тисяч опові­дань, повістей, романів, наукових, філософських і публіцис­тичних праць. Його філософські ідеї — екзистенціально-ху­дожні та етико-антропологічні.

Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шо-пєнгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особ­ливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість, правда, добро, щастя, добросовісна праця, які становлять пред­мет етики, що вчить людину благородству, любові, свободі, гу­манізму, солідарності, моральному прогресу в цілому.

Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діа­лектику універсальним методом науки, який дає можливість правильно орієнтуватися в багатогранному світі, постійних за­кономірних змінах у природі та суспільстві. На його думку, до­сягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без підне­сення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки.

Він глибоко обмірковував перехідний характер своєї епохи, пе­редбачав глобальні зміни в ній, вважав, що подальша доля України залежатиме від ступеня її зрілості, самостійного роз­витку, суверенітету.

Першою з українських неоромантиків була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871—1913) — письменниця, літера­турний критик і громадський діяч України другої половини XIX — початку XX ст. її світогляд сформувався під впливом ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка; він був в основ­ному матеріалістичним і діалектичним. її романтичність вияв­лялася у непримиренності до зла, насильства, безправ'я. Неви­падково улюбленим героєм Лесі Українки був Прометей. її іде­алом була така держава, в якій люди мають усі права, що тільки є у світі, а на захисті кожної людини стоїть закон.

Дата добавления: 2014-11-16