Тема 5 філософія Нового часу 23 страница

Сама ідея множинності, плюралізму раціональності відо­бражає багатозначність дійсності. Однак у мисленні вона за­своюється значно складніше, ніж ідея однозначності, вивіре-ності, жорсткої детермінованості. Очевидно, ця обставина ста­ла однією з причин полегшеного тлумачення ідеї множинності переважно як всеохошюсті, еклектики, тотального експери­менту без обмежень і будь-якої функціональності, як чергової кризи мистецтва — від музики до кінематографа, літератури, філософії, культури в цілому.

Постмодернізм виник як альтернатив такого роду нега­тивного тлумачення дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які пре­тендували на універсальність. Плюралізм як реальність і як нова модель сприйняття культури і суспільства в цілому не міг бути аргументований відтворенням базових вихідних ідей фі-

Філософія XX—XXI ст.

лософської традиції, що починається від Платона, Г. Гегеля, К. Маркса. З цієї причини виникла настійна потреба в новій раціональності. Однак замість її розробки постмодернізм залу­чив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантич­ної теорії та інтуїтивістської методології. Це спричинило звіль­нення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "Я", "Мета", "Зміст", "Реальний світ", "Істина", "Аб­солютна істина" та ін. Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи таким чином гносеологічний детермінізм реляти­візмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорстокого доктринерського монополізму; запере­чує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядають­ся тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та ін.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму уні­версального, екологічний вимір якого охоплює у нього все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко ви­користовує метафори; метафорична свідомість для його пред­ставників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсо­лютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на по­зиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширеного характеру. Оволодіваючи світом, ми, на їхню думку, розширюємо горизонти знань про нього, однак при цьому зібльшується і наше незнання про світ. На підставі зазначеного вище постмодерністи роблять висновок про не­можливість існування в змісті знань елементів абсолютної іс­тини або результатів діалектики абсолютного і відносного знання. Думки і знання в постмодернізмі — це ідеологізовані тотальності тектсів і лінгвістичних конструкцій.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Згідно з постмодернізмом, народжуючись людина освоює світ не сама і не безпосередньо, не діяльністю, а за допомогою мови, текстів, слів, що дісталися у спадок. Мислення, яке не навчилося мислити самостійно, користуючись словом, текста­ми, обмежує спектр значень трансльованими змістами, тому людина, ідучи на поводі засобів масової комунікації, створює для себе світ, у якому замість справжніх почуттів і думок їй пропонують підмінні утворення, в результаті чого вона живе у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів і псевдоподій. Так виникає "сіра" більшість, яка сліпо вірить в одну спеціаль­но трансльовану для неї істину. Теоретики постмодернізму під­креслюють, що завдання полягає в тому, щоб прорватися у за-дзеркалля мови, а точніше текстів, з метою осягнення прихо­ваного простору ризоми.

Ризома (від фр. — кореневище) — це поняття у постмодер­нізмі, що фіксує принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації цілісності і зберігає можливість власної рух­ливості й відповідно реалізації її внутрішнього творчого потен­ціалу самоконфігурування. У філософію це поняття було за­проваджене Ж. Делезом і Ф. Гваттарі в однойменній спільній праці.

У метафоричній постмодерністській свідомості ризома сприймається як кореневище, корінні або стриженві системи (корінь), з одного боку, і мочкуваті або брунькоподібні системи (корінці), що радикально відрізняються від кореня або цибу­лини — символу потенційної нескінченності, яка містить при­ховане стебло, з іншого боку. Вона є системною ланкою (буль­ба), в якій спресовані найрізноманітніші види діяльності — лінгвістичний, перцептивний (несвідомий), пізнавальний. Самої по собі мови та її універсальності немає, стверджують прихильники постмодернізму, є лише стан діалектів, говорів, спеціальних мов. Ризома потенційна і нестабільна, тому вона є джерелом трансформації ізольованого середовища, що має власний творчий потенціал. Вона не кібернетична, тобто не підвладна командам центру, синергетична (самоорганізацій­на). Ілюстрацією синергетизму ризоми може бути програмний для постмодернізму текст "Трагедія мови", у якому йдеться про те, як відбулася дивна подія. Спостерігач не розуміє, як це

трапилося. Текст перетворився на його очах. Цілком прості і ясні пропозиції самі по собі прийшли в рух. Вони зіпсувалися, перекрутилися, щоб уже в наступну мить спотворитися знову. Це хаос, але хаос позірний. Насправді він таїть у собі потенцій­ні можливості нескінченного числа нових організаційних трансформацій, забезпечуючи безмежну плюралістичність ри­зоми.

У межах ризоми в принципі неможливе виокремлення фік­сованих точок. У ризоми немає і не може бути ні початку, ні кінця, є лише середина, з якої вона виростає і виходить за її межі. До ризоми неможливо застосувати чітке диференціюван­ня зовнішнього і внутрішнього. Вона розвивається, варіюється, розширюється, втілюється, але ніколи не може бути фіналом.

Фундаментальною категорією постмодерністської філософії є також категорія "ацентризм", що уточнює і розвиває зміст ризоми про деструктурність соціального простору. Згідно з ацентризмом, у цьому просторі втрачається вибраність будь-яких точок, він перестає сприйматися як система місць. За ме­тафорою Ж. Бодрійяра, немає більше ліжок, на яких лежать, немає більше стільців, на яких сидять, є лише функціональні лежання і сидіння, що вільно синтезують всілякі пози, а отже, всілякі стосунки між людьми. Аналогічно немає і не може бути ні елітарної, ні масової культури як таких. Мішель Фуко ствер­джував, що влада також є скрізь і йде звідусіль. Ідею децентра­лізму постмодернізм експлуатує в широкому діапазоні: від де-централізованості текстів будь-якого призначення до ради­кального заперечення ідеологічних, філософських і соціальних моделей. Як констатує відомий представник постмодернізму філософ Ж. Ліотар, у постмодерністській культурі всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партія­ми, професіями, інституціями й історичними традиціми, втра­чають свою силу. У постмодерністському соціумі стратегій жодна не має привілеїв перед іншими.

Отже, ацентричність соціального і культурного простору в постмодернізмі є програмною. Якщо системи для класичної філософії є ієрархічними системами, які містять центр значен­ня і суб'єктивізації, то ризома є нецентралізованою ієрархіч­ною системою без центрального керівного начала.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Постмодернізм відмовляється також від євро- і етноцен-тризму. Він обстоює створення єдиної універсальної культури, єдиної науки, історії, релігії. Щоправда, всесвітній світогляд він вважає справою майбутнього, а тому плюралізм культур­них традицій пропонує брати до відома як світоглядні орієнти­ри і духовні світи інших людей та народів. При цьому серед за­пропонованих постмодернізмом шляхів реалізації своїх утопій не йдеться про усунення реального ідеологічного регулювання духовного життя людей, зате не бракує пропозицій щодо цьо­го, наприклад, лінгвістичного порядку.

З викладеного вище випливає, що філософський постмодер­нізм у принципі заперечує можливість вірогідності і будь-якої об'єктивності, поняття "справделивість", "свобода", "право­та", "вина" оголошує такими, що втратили своє значення, втрату ціннісних орієнтирів сприймає позитивно, "вічні цін­ності" розглядає як тоталітарні та параноїдальні ідефікси (від фр. — маніакальна ідея), що перешкоджають творчій реаліза­ції. Ідеалом постмодернізму є первісний стан невпорядкова­ності, стан нескутих можливостей. Теоретики постмодернізму стверджують, що у світі царюють два начала: шизоїдне — на­чало творчого становлення; параноїдальне — начало задушли­вого порядку. Будь-який стан порядку негайно повинен бути підданий деконструкції, тобто позбавлений змісту, шляхом ін­версії базових понять. У світі панують бажання, а у світі ба­жань все можливо, оскільки це шизофренічний світ. Філосо­фія — також шизофренія, правда не тотожна клінічним фор­мам шизофренії, вона — процес, а не мета, виробництво, а не його вияв. Соціум — другорядний стосовно логіки бажань, оскільки обмежується досвідним інтересом, у той час як ба­жання належить до більш глибокого свідомого шару. Соціум — маргінальний. Він постійно руйнується і змінюється. Поді­бну позицію активно відстоював Ж. Делюз. Він стверджував, що шизофренія і параноя — це два протилежних способи мис­лення. Перший, на його погляд, позитивний, а другий — нега­тивний. На поняттях параної засновані державна влада, іден­тичність, подібність, істинність, справедливість, заперечення та ін. На його думку, вони дають змогу владі вибудовувати свою ієрархію. Сила філософа-мислителя полягає в опозиції до

влади в усіх її іпостасях. Звідси виводиться основне завдання шизоаналізу — звільнення потоків бажання з-під влади пара-ігоїдального структурування.

З позицій протиставлення способів мислення у філософсько­му постмодернізмі розглядається і проблема свободи. Згідно з Ж. Бодрійяром, бути вільним у суспільстві споживання на­справді означає вільно проектувати свої бажання на вироблені товари і впадати у заспокійливу регресію (залежність від ре­чей). Індивідуальних бажань і потреб немає, є "машина вироб­ництва бажань", яка змушує нас насолоджуватися. У самому акті споживання, в чаруванні покупки відтворюється несідоме і кероване сприйняття людиною всієї соціальної системи норм. Усе, що звільнено, неминуче розпочинає нескінченно розмно­жуватися, змінюватися у процесі часткового розпаду і розсію­вання. Поняття аксіології "прогрес", "багатство", "демокра­тія" втрачають свій зміст, але їхнє відтворення триває. Вони поширюються світом і проникають всюди, перетікаючи одне в інше. Секс, політика, економіка, спорт і т. ін. тепер скрізь, а отже, ніде. Політика є сексуальною, бізнес — спортом, еконо­міку не можна відрізнити від політики. Цінності вже немож­ливо ідентифікувати. Культура стала транскультурою, політи­ка — трансполітикою, сексуальність — транссексуальністю, економіка — трансекономікою. Відчуження більше немає.

У постмодернізмі вся реальність мислиться як текст, дис­курс (від лат. — шукати, блукати; у постмодернізмі — розмір­ковувати в мовній сфері), міркування. Ніщо не існує поза тек­стом. Культура будь-якого історичного періоду виявляється як сума текстів, або інтертекст. Розуміння текстів можливе лише в "дискурсивному полі культури", тобто розуміти їх можна тільки у зв'язку з іншими текстами, але не у зв'язку з якимось "буквальним" значенням або нормативною істиною. Неминуча присутність попередніх текстів — інтертекстуальність — не дає можливості розглядати будь-який текст як автономний. Отже, мова є непостійним середовищем, вона не може мати безпосередній зміст або бути істиною. Звідси випливає найваж­ливіша теза постмодернізму про несамототожність тексту і не­надійність знання, здобутого за допомогою мови, і, як наслі­док, про проблематичність тієї картини дійсності — епістеми,

Тема 8

що існує в ту або інілу історичну епоху. Мітель Фуко визначив епістему як пізнавальне поле. Відповідно до його тверджень, у кожну історичну епоху існує специфічна більш-менш єдина система знання. Вона реалізується як мовний код, мовна нор­ма, що несвідомо визначає мовне поводження, а отже, мислен­ня індивідів. На думку М. Фуко, епістема завжди внутрішньо залежна від структури владних відносин, є "тоталізуючим дис­курсом", що легітимізує владу, тому вона не може бути ней­тральною або об'єктивною.

Цю одну з вихідних і головних ідей постмодернізму та весь пов'язаний з нею критичний пафос, що спричиняє установку на опозицію до влади мовних структур, неможливо зрозуміти поза тими кардинальними змінами соціокультурної ситуації, які відбулися у світі, насамперед у західному суспільстві, під глобальним впливом системи мас-медіа, що містифікують ма­сову свідомість з її ілюзіями. Ці зміни зумовлюють фундамен­тальну, онтологічну трансформацію культури. Найбільш ре­презентативною в інтерпретації цих змін є теорія гіперреаль-ності (від англ. — надреальність) Жана Бодрійяра. На його думку гіперреальність виникає тоді, коли культурні уявлення і знання втрачають зв'язок із соціальною і людською реальніс­тю, яку вони повинні відображати, і стають автономними — симулякрами. Симулякр — це псевдоріч, що заміщує "агоні­зуючу" реальність, яка стирає розбіжність між реальним і уяв­ним; позірність, що не володіє жодними референтами (відношеннями до об'єктів дійсності). Зв'язок образності й ре­альності, згідно з Ж. Бодрійяром, проходить декілька етапів перетворень, що характеризуються наростаючою емансипаці­єю кодів від референтів: відображення об'єктивної реальності змінюється її перекученням, потім — маскуванням її відсут­ності і, нарешті, втратою будь-якого зв'язку з реальністю, за­міною видимості симулякром. Весь сучасний світ складається із симулякрів, які не мають підстав для існування в жодній ре­альності, крім власної; це світ співвідносних знаків, тобто аб­солютно штучний світ.

Отже, відносини людини зі світом у постмодернізмі фунда­ментально трансформуються. Вже ніхто не апелює до реально­го об'єкта, оскільки у світі, де домінують штучні моделі, не до-

Філософія X X—XXI ст. _______________.-----.--------------------------------------

пускається розбіжність між "словами" і "речами" Суб'єкт, по­збавлений об'єкта, не може порівнювати свої уявлення з об'єктом і опиняється в повній залежності від гшерреальності. Людське життя стає оманливим, неавтентичним, викликає відчуття порожнечі і безглуздості, хаосу і відсутності гармонії, нестабільності і загальної дезорганізованою світу. Так пост­модернізм розкриває внутрішній механізм процесу містифіка-пН суспільної свідомості, Що відбувається під впливом засобів масової інформації, доводить ненадійність, невірогідність, не-Гстинність знання, робить розпливчастою, туманною "розділю-вальну лінію" між світом і знанням.

Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство и історію, постмодерністи уподібнюють свідомість особистості якійсь сумі текстів. "Нічого не існує поза текстом", тому будь-який індивід неминуче перебуває всередині тексту, що веде до "смерті суб'єкта", завдяки чому відбувається мовлення. У цьо­му процесі "поглинання суб'єкта текстом" завершується транс­формація "сутпісної людини" модерну в "людину відносин, характерну для ностмодерну. Новий суб'єкт постмодерну може бути осмислений як калейдоскоп фрагментів ідентичності, "прив'язаних" до локально-історичних і культурних обставин. Перетворення суб'єкта на текст унеможливлює його ставлення до самого себе як до чогось постійного, що існує незалежно від світу знаків, якимим він обплутаний.

Постмодернізм обґрунтовує неможливість незалежного ін­дивідуального існування, доводить, що індивід постійно, і на­самперед несвідомо, обумовлюється в процесі свого мислення мовними структурами. Ця позиція, загальна длявсьогс^ост-модерністського способу мислення, одержала назву творе Зичного антигуманізму". И суть полягає у визнанні того фак­ту що незалежно від свідомості і волі індивіда, через нього, над ним і поза ним виявляються сили, явища і процеси, над якими він не владний, а тому індивід не може бути поясню­вальним принципом при дослідженні будь-якого "соціального

^ЦІЛОтже постмодернізм руйнує ідеологічну позицію попе­редньої філософії, що базується на уявленні про суб єкт як центр світобудови, нехтує теоретичною традицією розгляду ш-

Тема 8

дивіда як суверенної, незалежної, самодостатньої і тотожної своїй свідомості особи. На думку представників постмодерніз­му, таке уявлення про людину в наш час стало необґрунтова-ним і навіть безглуздим.

Цей висновок постмодернізму безпідставний. Він зумовле­ний слабкістю наведених аргументів, непереконливістю запро­понованих ним способів і засобів опору особистості стереоти­пам масової свідомості, складністю, розпливчастістю та розма­їтістю розроблених ним альтернативних програм досягнення людиною своєї мети, тому його постулати не можна цілком і беззаперечно сприймати, оскільки вони орієнтують особис­тість на недовіру до великих базових ідей, напрацьованих люд­ством, що забезпечують єдність знання, організують суспіль­ство і є засобом його легітимізації. Це насамперед стосується історії, науки, релігії, мистецтва, і особливо організуючих принципів філософської думки Нового часу і класики, таких як гегелівська діалектика духу, ідея прогресу, емансипації особистості, ідей Просвітництва про знання як засіб встанов­лення загального щастя на землі і т. ін.

Аналіз філософствування постмодернізму був би неповним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній транс­формації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років XX ст. не-класичну науку, що склалася на межі XIX—XX ст., змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який прийнято називати класичною нау­кою, або наукою Нового часу. Він характеризується підвищен­ням суб'єктивності, гуманістичності, самокритичності, пере­глядом таких класичних характеристик знання, як його об'єктивність та істинність.

У класичному типі науки критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об'єкта за умови елімінації всього того, що пов'язано з суб'єктом. Не-класичний тип науки враховує співвіднесеність характерис­тик об'єкта і засобів пізнання, що використовуються суб'єктом. Постнекласичний тип співвідносить знання про об'єкт не тіль­ки із засобами, а й із цільовими настановами суб'єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Філософія XX—XXI ст.

Постнекласична наука досліджує не лише складноорганізо-вані системи, а й надскладні системи, відкриті і здатні до само­організації. Об'єктом науки стають комплекси, невід'ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехно-логічні, медико-біологічні і т. д.). Увага науки переноситься з повторюваних і регулярних явищ на "відхилення" всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких спонукає до винятково важливих висновків. На зміну таким постулатам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість, ви­суваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складноорганізованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки і соціології), формується нове нелінійне мислення, нова "карти­на світу", основними характеристикам якої є нерівновага, не­стійкість, необоротність. Разом з поняттями флуктуації, бі­фуркації і когерентності вони утворюють, по суті, нову базову модель світу і пізнання, дають науці нову мову.

Формування всього комплексу ідей нелінійності, ймовір­ності, хаосу та ін. відбувалося в 70—80-ті роки XX ст. одночас­но в різних галузях як природничо-наукового, так і соціогума-нітарного знання. Це пов'язано з розвитком міждисциплінар­них досліджень утворення впорядкованих структур, теорії самоорганізації — синергетики Германа Хакена (Німеччина), теорії дисипативних структур Іллі Пригожина (Бельгія), тео­рії катастроф Тома Рене (Франція) та ін. Предмет теорії само­організації (синергетики) — складні системи в умовах нестій­кої рівноваги і їхня самоорганізація поблизу точок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбачуваним за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об'єкт — не існуюче, а те, що виникає.

Згідно з енергетикою, у світі немає тих універсальних зако­нів, які уможливлювали б його пізнання в класичному розу­мінні. Це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб'єкта у процесі пізнання, що саме й може бути інтерпрето­ване як заперечення реальності об'єкта. Ускладнюється пи­тання про критерії реальності, демаркації між реальним і ви­гаданим постає питання про поліонтологічність буття. Отже, синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей. Вона

Тема 8

претендує на перегляд онтології світу, лінійної моделі прогре­су, кумулятивної моделі знання.

Проблема кореляції постмодернізму і сучасної науки була поставлена Ж. Ліотаром. Сьогодні вже очевидне існування па­ралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, не­повнотою, неверифікованістю і методологічними установками постмодернізму. Якщо "модерний" світ, у тому числі соціаль­ний, характеризується категоріями детермінізму, універсаль­ності, визначеності та спрямованості розвитку, постмодерніст-ська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. У ній відбувається прими­рення з плюралістичною природою світу і її неминучим наслід­ком — амбівалентністю і випадковістю людського існування.

Отже, розвиток сучасної науки, проведення міждисциплі­нарних дослідя^єнь, формування певних теорій висунули на перший план проблеми, вирішити які методами і засобами класичної науки неможливо. Необхідні нетрадиційні підходи. У їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б супереч­ливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї, підходи і пропозиції.

Суперечки про сутність і зміст постмодернізму розпочалися в науковій літературі з моменту його виникнення і тривають до­тепер. Складність і неоднозначність цього феномену породжує досить широкий спектр його оцінок — від визнання постмодер­нізму найбільш актуальною і "просунутою" частиною сучасної культури до його повного неприйняття й інтерпретації як віру­су, що розкладає сучасну культуру. Однак сьогодні непродук­тивність і неприйнятність радикальних оцінок постмодерніз­му, як позитивних, так і негативних, досить очевидна.

З одного боку, не виправдалися очікування, що постмодер­нізм ось-ось себе вичерпає як якась периферійна і досить ви­падкова проблематика в західній культурі. Насправді, корені постмодернізму дуже глибокі і сягають у кризу природознав­ства на межі XIX—XX ст., що породила сумнів у пізнавальних модливостях людини, відмову від раціоналізму і "логоцентриз-му". Виник модерн. Його криза додала цьому процесу характер загальної кризи "західної свідомості". Глибинна культурна трансформація, пов'язана з розвитком засобів масової комуні-

Філософія XX—XXI ст.

---------------- ' ■ т^льтурну ситуацію в су-

кації, що У принципі ^™™^С°_к^_ряото виробництва і со-часному суспільстві, механізми ^^ _основи його світо-

ціального контролю, ^оста™^ЧН° ^^ _думку всіх дослідників сприйняття й свідомості. Саме тому на ДУ_сильтй ^ ^^

постмодернізму, його головна функн; _{свідомості}„_{; у руй}.

_ють у критиці західної культури за Д ^^ _{чином у розчи}.
нуванні її найбільш стійких ^*^ол°^ _ідей і концепцій. І з
щенні теоретичного простору Д** * _постуЛати постмодер-
цього погляду найважливіші руині ^ _{щ0 інтерпрету}-

нізму, наприклад теза про смерть у _р03глядатися

еться як "теоретичний антигуманізм. ^ _{переосмис}.

як початок складного і, мабуть, ^ _{випадку} _ _можли-
лення найважливіших проблем, У «_переходу з позицій

востей і меж людської ^1нД^{иидуаЛЬ}^_анізму на платформу уні-класичного антропоцентричного гумані

нереального гуманізму. очевидними є обмеженість

Проте, з іншого боку, досить °^_ш^Д_{сть вирішення в} його постмодернізму, принципова немож_{Ірраціоналі3}м, ак-межах фундаментальних наукових з; ^ _{формах 0СМИСЛЄН}ня _Цент на літературно-художніх, по._{людорного? ПОВЄ}рхового соціальної реальності ведуть до^ _ _{занурення в г}іперреаль-сприйняття, відходу від суті _ре ■_ критеріїв оцінки і ви-пість, позбавляють людину об єктив^ ^ ^^ _сщшя. бору, гальмують зведення новог вер^

ють збереженню і поглибленню щнн _{ілософії} постканіталіз-
Постмодернізм претендує на ста у _{апітадізм} _ _МОЖливе
_му. її необґрунтованість невидна.. ^^ _{що не існує ре}.

суспільство майбутнього; ^алізова ^ ^ _{постульованій фі}-
ально, тільки уявний ідеал. Це озн _{браження}, _отже, _Не-

лософії постмодернізму немає об ек ^^ ^^ _род.

має і самої філософії. Виходячи з ц* ., _{постмодернізмІ5 а не}
глядати певну філософську ^тенДЄ^_{лософсь}ким напрямом або
вважати постмодернізм ^окР^емиМ *^_зМу називають результа-
течією. Іноді виникнення п°^{стмодерН}_еЧЄН^У_ня класики модерніз-
том заперечення заперечення: зал Р ^._д ^^ _позиці.

мом, а модернізму - ^постм°^ДЄрН^_аКТ'_у, що модернізм виник
єю погодитися не можна. З того і _нізму, зовсім не

після класики, а постмодернізм - шел

Тема (і

випливає висновок про вияв відомого діалектичного закону. Закон стверджує про спадкоємність у розвитку. Модернізм і постмодернізм насправді є руйнуванням класики, заперечен ням її, але позірним, не діалектичним, тому більш правильно говорити про їхній взаємозв'язок. Модернізм і постмодернізм сформувалися на ґрунті несприйняття класичної літератури, мистецтва, філософії. Цей процес виявився не тільки негатив­ним, а й багато в чому позитивним. Без класики і модернізм, і постмодернізм були б неможливими, а вони для класики стали не тільки подразниками в позитивному значенні, а й стимула­ми для подальшого творчого пошуку, відомим доповненням до неї в осмисленні багатьох проблем і відкриттів у різних сферах культури, науки, філософії.

Філософська тенденція в постмодернізмі — факт, що відбув­ся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка своє критичне ставлення до світу людського буття поєднує з твор­чим пошуком альтернативних ріїнень. Філософія була і є най­більш повною відповіддю на виклики часу. В її численних на­прямах, течіях, школах і тенденціях завжди містяться зерна абсолютної істини. Знайти, дослідити і показати шляхи прак­тичного їх використання — актуальне, почесне і життєво необ­хідне завдання філософії. Філософська тенденція постмодер­нізму не може бути тут винятком.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть напрями, течії та школи у філософії XX— XXI ст.

2. Чим відрізняються філософські позиції марбурзької і фрейбурзької неокантіанських шкіл?

3. Які філософські ідеї характерні для неогегельянства? Хто їх автори?

4. Якими течіями представлена сучасна ірраціоналістична філософія?

5. Чому філософська творчість Ф. Ніцшє вважається ірра-ціоналістичним волюнтаризмом?

Філософія XX—XXI ст.

6. Які філософські ідеї розвивав у книзі "Присмерк Євро­пи" О. Шпенглер?

7. Що, з позицій психоаналізу 3. Фрейда і неофрейдистів, визначає поведінку і діяльність людей?

8. Як екзистенціалізм вирішує проблему сутності та існу­вання людини?

9. У чому полягає сутність методу верифікації в неопози­тивізмі?

10. Чому сучасний прагматизм вважається філософією біз­несу?

11. Які компоненти духовності людини досліджують сучас­ні представники філософської антропології?

12. Кого з представників герменевтики ви знаєте? У чому сутність їхніх поглядів?

13. Що таке, з позиції сучасної феноменології, феномен сві­домості?

14. Яка відмінність між філософією релігії і релігійною фі­лософією?

15. Чим у філософії відрізняється неотомізм від томізму?

16. Які різновиди релігійної філософії вам відомі?

17. У чому полягає сутність сучасного панісламізму? Яка

його історія?

Дата добавления: 2014-11-16