Тема 5 філософія Нового часу 24 страница

18. Чим відрізняються між собою філософія, теософія і ан­тропософія?

19. Що таке сучасний окультизм?

20. Назвіть соціальні доктрини сучасної філософії. Вкажіть їхні відмінності.

21. Назвіть прізвище французького філософа — теоретика

постмодерну.

22. Знаннями яких категорій збагачувався ваш світогляд?

23. Чому одні сучасні філософські напрями, течії та школи називаються класичними, а інші — некласичними?

24. Чому постмодернізм належить до некласичного типу фі­лософствування?

2 5. Назвіть відмінності постмодернізму від модернізму у фі­лософії.

26. Коли і в яких сферах культури сформувався постмодер­нізм?

Тема 8

Ден^^Д_м⁰о_д^Яе^Кр°н™ Г_УГ^{МУ ФІЛ0С}°^{ФІЇ Н}— ^офська те,,

28. Яким у постмодернізмі є зміст категорії "ризома"? ^29. Який зміст у постмодернізмі має категорія "шизоана-

ЗО. Як у постмодернізмі вирішується проблема свободи?

Тема 9 ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

Комплексне дослідження історії розвитку філософської думки в Україні бере початок на межі XIX—XX ст. Пріоритет­ними в ньому виявились системний і культурологічний підхо­ди, за допомогою яких з часом сформулювали як мінімум три погляди на історико-філософський процес у країні. Одна з них належить відомому філософу, історику, філологу, слов'яно­знавцю Д.І. Чижевському (1894—1977). У працях "Філософія на Україні" (1926) і "Нариси з історії філософії на Україні" (1931) він оголосив суверенним суб'єктом філософії націю. Інша філософія — марксистсько-ленінська — вважала таким суб'єктом робітничий клас. Основною позицією було проти­ставлення матеріалістичного та ідеалістичного філософських напрямів: матеріалістичне однозначно оцінювалося як пози­тивне, прогресивне, наукове; ідеалістичне — негативне, нена­укове і навіть вороже людям.

Всі ці позиції сьогодні уявляються однобічними, але вза­ємозв'язаними і такими, що доповнюють одна одну. Філософія не може бути ні лише національною, ні лише класовою (інакше у світі було б стільки філософій, скільки є народностей, націй, суспільних класів і держав). Разом з тим, людство не знає такої

Тема 9

Філософська думка в Україні

філософії, яка б не виражала потреби, інтереси, мету, ідеали людей, отже, різних їх соціальних та етнічних спільнот. Історико-філософський прогрес завжди є рухом до об'єктивно істинного знання і загальнолюдських цінностей, сукупність яких становить сферу культури. Ступінь відповідності їм цін­ностей будь-якого народу виступає показником його цивілізо­ваності. Філософія — це загальнолюдська цінність, однак її становлення, розвиток і функціонування у різні історичні епо­хи і в різних країнах специфічні. Щодо протиставлення мате­ріалізму та ідеалізму у філософії, то за межами вирішення її основного питання наукового сенсу воно не має. Філософські вчення оцінюються не за належністю їх творців до якогось на­пряму чи течії у філософії, а за їх реальним внеском у розвиток і вдосконалення духовності особистості та суспільства.

В історії української філософії виділяють три головні періо­ди: 1) філософія Київської Русі (X — кінець XV ст.); 2) філосо­фія XVI—XVIII ст.; 3) філософія XIX—XXI ст.

9.1. Філософська думка в культурі Київської Русі

Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням у XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, лю­бов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, праг­нення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографіч­ний твір XVII—XVIII ст. про найважливіші події на схід­нослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) роз­повідає про антропоморфічний і пантеїстичний характер сві­тогляду майбутніх українців. Природні явища, небесні тіла, тварин і рослин вони розуміли через якості людини, а численні божества ототояшювали з природою: Перун — бог грому, блис-

кавки і дощових хмар; Велес — бог достатку, покровитель ба­гатства і худоби; Позвізд — бог повітря, погоди і негоди; Ладо — бог весілля і всілякого благополуччя; Купало — бог плодів; Коляда — святковий бог та ін. Задовго до запровадження хрис­тиянства наші предки намагалися визначитися в єдиному бо-жестві, користувалися такими релігійними поняттями, як "молитва", "рай", "пекло", "свято", словами — "бозна" (Бог знає), "помагайбог" (допомагай Боже), "спасибі" (спаси Боже). Фактично це було своєрідним філософським осмисленням до­вкілля з його стихіями, Небом і Землею, Сонцем і Місяцем, ніччю і днем, блискавкою і громом, дощем і вітром тощо, тобто ще до хрещення і появи писемності на Русі у східнослов'янсь­ких племен формувалися перші передфілософські уявлення, свій стиль життя і мислення, вироблялись характерні орієнта­ції на осмислення світу і культури.

На становлення і зміст вітчизняної філософської думки сут­тєво вплинули і певні специфічні обставини, серед яких у пер­шу чергу слід виділити дві: введення в Київській Русі напри­кінці X ст. (988) християнства як державної релігії, створення слов'янської абетки уродженцями міста Салоніки в Македонії братами Кирилом (прибл. 827—869, до прийняття на початку 869 р. чернецтва — Костянтин) і Мефодієм (прибл. 815—885). Завдяки християнізації стародавня філософська думка в Київ­ській Русі одразу долучилася до традиції філософствування, яка склалася в культурі Візантії — прямій спадкоємниці грець­кої античності, а утвердження слов'янської писемності сприя­ло значному поширенню в державі перекладної літератури ан­тичних, елліністських, візантійських, болгарських авторів, текстів із Біблії, творів "отців церкви".

Як свідчать історичні документи і матеріали, перші пере­кладачі цієї літератури і текстів були людьми творчими і само­стійними, вони менше піклувалися про ідентичність перекла­дів оригіналам, а більше — про своє трактування їх змісту і суті. Такого роду трактування та коментарі, очевидно, слід вважати попередниками вітчизняної філософії.

Київським книжникам-перекладачам були знайомі філо­софські твори Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арісто-теля, Епікура, а серед представників патристики — Василія

Тема 9

Філософська думка в Україні

Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського та ін. В "Ізборнику Святослава" (1073) вмі­щено переклад уривку з "Діалектики" Іоанна Дамаскіна, в якому філософія визначалась як пізнання сущого, пізнання речей божественних і людських, як мистецтво мистецтв, наука наук, любов до мудрості.

Одним із перших давньоруських філософів вважається Іла-ріоп — київський митрополит у 1051 —1054 рр. Свідчень про нього мало, відомо лише, що він входив до числа прибічників князя Ярослава Мудрого, був одним із засновників Києво-Печерського монастиря, посідав чільне місце серед київських книжників. Достовірно відомим його твором є "Слово про за­кон, через Мойсея даний, і про благодать та істину, які були Ісусом Христом, і про те, як закон відійшов, і благодать та іс­тина всю землю заповнили, і віра на всі народи поширилась, і нашого народу руського досягла". Це богословсько-філософ­ський твір, у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації, про переваги християнського світогляду, по­рівняно з язичеським, про непримириме ставлення до язиче­ства як комплексу місцевих дохристиянських вірувань, про краще майбутнє людства і людську волю, про джерела патріо­тизму князів, котрі постають у нього як носії слави, мужності і хоробрості. Зміст "Слова..." свідчить про надзвичайну обізна­ність автора з культурними набутками візантійської, болгар­ської, чеської та західноєвропейської думки, його непересіч­ний розум, здатність до суто філософського осмислення історії та сьогодення, виняткову красномовність, любов до рідної зем­лі. Поставлені ним питання і способи їх розв'язання жодним чином не поступалися тогочасній західноєвропейській мен­тальності. На відміну від її раціонально-спекулятивного ха­рактеру, вони були духовним керівництвом і наставництвом. Оригінальні історіософські побудови мислителя витлумачува­ли історію як таку, що має універсальний, цілісний, провіден­ціальний характер. Він намагався осмислити її сенс, тенденції, чинники, місце Русі у цілісному світі. У "Слові..." висунуто ці­каві ідеї щодо сенсу буття, свободи та необхідності, старого і нового та багато інших питань філософсько-світоглядного ха-

рактеру. Ідеї, висловлені Іларіоном, плідно використовували­ся впродовж середньовіччя на Русі та в сусідніх слов'янських країнах і суттєво вплинули на ідейний клімат Київської дер­жави та подальші періоди розвитку вітчизняної історії.

Одним із відомих книжників-полемістів був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. 1008— 1074) — автор одинадцяти творів. У "Слові про терпіння і лю­бов", "Повчаннях про терпіння і смирення" він виступив ідео­логом православ'я. Феодосій критикував язичество, пропо­відував основи християнської моралі, боровся за її чистоту, різко засуджував тих, хто "називаючись християнами, по-поганськи жили". У соціальних поглядах ігумена інтереси церкви явно переважали над світськими. На його думку, дер­жавна влада походить від Бога, а тому має стояти на боці цер­ковних інтересів, церква зобов'язана контролювати світську владу.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", авто­ром якої традиційно вважають ченця Печєрського монастиря Нестора (прибл. 1056 — після 1113 р.) — "батька руської іс­торії". Вона постає не тільки як історично-літературний твір, а і як одна з пам'яток філософської думки. У ній містяться тер­міни "філософ" та "філософствувати". Справжній зміст і при­чини історичних явищ Нестор пояснював за допомогою Бояшго провидіння у моральному значенні, створивши таким чином своєрідну теологію моральної відповідальності. За її логікою, всі люди, утворюючи співтовариство християн, страждають спільно і, водночас, мають можливість праведного життя. Таке життя настане тоді, коли кожна людина, маючи вільну волю буде обирати шлях, який веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання.

Приблизно на той самий період, що і життя Нестора, при­падає творчість відомого церковного і політичного діяча Ники-фора (пом. 1121), київського митрополита з 1104 по 1120 р. Відомо, що ним написано п'ять творів — послань і повчань, се­ред яких: "Послання митрополита Никифора Володимиру Мо-номаху" та "Послання Ярославу Святославичу". Никифор на­магався вирішити проблему пізнавальних можливостей люди-

Тема 9

Філософська думка в Україні

ни, пов'язуючи їх з психологією людини. Він розглядав люди-ну як складну систему тілесної та духовної субстанцій, які перебувають в єдності та боротьбі. На думку Никифора, душа складається з трьох сил: словесної, лютої і бажаної. Перша (ум, розум, логос) — вища сила; друга (почуття, пристрасті, емоції) — стихійна сила, яка дає людині життєву енергію; третя (воля, прагнення) — цілеспрямована дія.

Людина повинна розрізняти добро і зло, а для цього їй необ­хідні знання. У початковій формі їх людині дають органи чут­тя, але ці знання ще недосконалі, потребують перевірки, під­кріплення розумом. Зі знаннями та розумом Никифор пов'я­зував мудрість, доброчесність, порядність людини, іншими словами — її моральність. Це була одна з перших спроб в укра­їнській філософській думці розкрити механізм людського пі­знання.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування в Київ­ській Русі були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком тут був Володимир Мономах (1053—1125) — син князя Всеволода, видатний державний і політичний діяч, та­лановитий письменник і мислитель. Найбільш відомим його твором є "Повчання", у якому він виклав духовний заповіт сво­їм дітям, князям, усім сучасникам про світобудову, принципи організації державної влади, сутність людини, її моральність; закликав їх творити добро, не забувати вбогих, допомагати бід­ним, не прагнути до накопичення багатства та скарбів; оберіга­тися клятвопорушення, неправди, гордині; поважати старших і менших; основою життя людини вважати працю.

Моральні, політичні і правові погляди Володимира Монома-ха не узгоджувалися з багатьма догмами ортодоксальної церк­ви, оскільки він доводив, що Бог не вимагає від людини таких надзвичайних зусиль, як затворництво, строгий піст, чернец­тво. Силу князів він вбачав не у духовному велінні, а в знанні, закликав їх учитися; різко виступав проти князівських усо­биць в ім'я єдиної землі Руської.

Отже, погляди Володимира Мономаха постають не в аб­страктно-теоретичному обґрунтуванні, повелінні, а у практич­ному втіленні, де етичні норми нерозривно переплітаються з економічними і політичними. Однак у його "Повчанні" пере-

важає моральний аспект і водночас чітко просліджується про­тиставлення людської душі і всього світу, що виявилося пер­спективним, але творчо суперечливим. Розведені душа і світ утворили своєрідні полюси російської й української філософ­ської думки наступних століть. З одного боку, вона з'ясовувала природу і сутність душі, з іншого — природу і сутність світу. За межами її розгляду залишалось дослідження єдності душі і світу.

Особливе місце в історії філософської думки України нале­жить твору "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), який довгий час вважався нефілософським. Сучасні вітчизняні дослідники проаналізували його і виявили філософсько-світоглядні погля­ди, які панували в давньоруській культурі: проблеми людини і природи; бачення життя, подій того часу; зв'язок минулого і сучасного; співвідношення історії і вічності. У "Слові..." відо­бразилася закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще зберегли­ся значною мірою міфологічні уявлення східних слов'ян. На­скрізною у творі є думка про єдність Київської Русі. Автор до­рікає великому князю Владимиро-Суздальському Всеволоду Велике Гніздо за сепаратизм і закликає до патріотизму, бороть­би за єдність Русі як обов'язку перед землею Руською.

Період з середини XII до середини XIII ст. став періодом за­непаду київської державності, а в середині XIII ст. під удара­ми орд хана Батия Київська Русь узагалі припинила існувати. Проте і цей період характеризується дальшою розробкою філо­софських ідей, яскравою діяльністю давньоруських книжни­ків, серед яких чільне місце посідає церковний діяч, просвіт­ник і філософ, київський митрополит Климентій Смолятич (пом. після 1154). До нас дійшов лише один його твір — "По­слання, написане Климом, митрополитом руським, Хомі Пре­світеру, витлумачено Афанасієм монахом". У цьому творі Кли­ментій Смолятич прагнув осмислити проблеми віри; походжен­ня, сутності та змісту знання; співвідношення віри і розуму. Завдяки розуму, на його думку, людина має усвідомлювати премудрість Бога, здатна пізнавати істину. Із соціальних про­блем він плідно розвивав ідею цілковитої незалежності Русі,

Тема 9

започатковану Іларіоном та іншими мислителями Київської держави.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирила Ту-ровського (1130 — прибл. 1182) — видатного діяча культури, філософа, майстра урочистого красномовства, за що його і на­звали "Златоустом". Він створив безліч оригінальних творів — повчань, послань, урочистих слів тощо, найбільш відомі з яких: "Притча про людську душу і тіло", "Слово про премуд­рість", "Повість про білоризця", "Притча про сліпця та кульга­вого".

У творі "Притча про людську душу і тіло" Кирило Туров-ський вирішує з позицій християнського антропоцентризму проблему співвідношення душі і тіла, наголошуючи на їхній взаємодії у процесі життєдіяльності людини, надаючи провід­ну роль душі. Він також осмислював пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом для нього був весь світ. Людина і світ — це мікрокосм та макрокосм. Люди­на, володіючи розумом, має власну долю і не повинна повністю покладатися на небесного покровителя, Бог причетний до світ­ського життя людини, служить їй, позбавляє від "духовних не­дуг", "просвітлює" її. Однак людина не звільняється від розу­мового пошуку, зобов'язана сама робити вибір між добром і злом. Так Кирило Туровський підходив до проблеми "Бог — людина": сам акт олюднення Бога свідчить про його службу людині, про Боже людинолюбство.

Чудовою пам'яткою давньоруської культури останнього пе­ріоду існування Київської Русі є "Слово", або "Моління", Да­нила Затпоченика (кінець XII — початок XIII ст.) — натхнен­ний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Данило Заточеник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і ро­зум. Розум, запевнював автор, важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, ні хоробрість, ні слава, ні авто­ритет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним ро­зумом.

Отже, вітчизняна філософська думка має глибокі історичні корені. її виникнення, розвиток і функціонування є законо-

Філософська думка в Україні

мірним результатом ускладнення й удосконалення різних форм суспільної свідомості. У Київській Русі вона була аде­кватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним рєлігійно-філософ-сько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмис­лення актуальних проблем поточного суспільного життя. До­свід моральності та практичного філософствування в Київській державі став надійним фундаментом вітчизняного філософ­ського прогресу.

9.2. Реформаційна та філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини XIII—XVIII ст.

Для духовного життя України XIII ст. характерною є поява, поряд з церковно-богословськими, творів світського змісту, наприклад Галицько-Волинського літопису (завершується 1292 р.). У його центрі — гуманістичні ідеї служіння Вітчизні, захисту від ворогів, об'єднання українських земель, хороброс­ті, мужності, гідності, патріотизму героїв того часу, особливо Данила Галицького.

З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України по­чали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Філо­софські ідеї єретиків полягали у сміливій світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців, думках про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення освіти. Вони про­понували критичне ставлення до деяких православних догма­тів і церковних обрядів. Представники гуртка київських книжників-єретиків захищали віротерпимість, відкидали ідею Святої Трійці, стверджували, що Ісус Христос ще не народив­ся, а той, хто видавав себе за нього, — просто людина. У діяль­ності вони широко використовували перекладні твори теоло­гічно-філософського змісту. Особливою популярністю корис­тувалися такі твори: "Логіка Авіасафа" (у перекладі має ще назву "Київська логіка"), яка належала арабському філософу XI—XII ст. Аль-Газалі; "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Ло­гічний словник"), "Арістотелеві врата", або "Тайная тайних",

Тема 9

єврейського філософа XII ст. Мойсея Маймоніда. "Арістотеле-ві врата" Д.І. Чижевський називав енциклопедією київських книжників. У ній філософську проблематику було представле­но питаннями онтологічного, гносеологічного та етичного пла­ну, в основному з позицій Арістотелізму; центральне місце від­водилося обґрунтуванню добра, справедливості, простоти, по­міркованості; засуджувалися заздрість, зло, скупість, пиха­тість.

Теоретичний рівень цих творів свідчить про істотне розши­рення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задо­вольняв спосіб практичного філософствування. Це був ґрунт для секуляризації філософії як незалежної від релігії галузі знання, формування у складі вітчизняної культури професій­ної філософії.

Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (прибл. 1450—1494). Найбільш відомими його пра­цями є: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шес­ти розділів про затемнення" (1490), у яких він виклав свої по­гляди на людину, світ, історію, силу знання та людського розу­му. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здат­ність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого про­мислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце нале­жить силам безвідносно до велінь Бога; тобто підходив до ви­рішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет-гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин (прибл. 1470—1517) у своїй твор­чості на перше місце ставив проблеми реального життя, фор­мування особистості людини, її право на життя, свободу, істи­ну, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її ро­зум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

Філософська думка в Україні

З особливою повагою Павло Русин ставився до знання: лю­дина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблю­вати світогляд і удосконалювати інтелект. Для нього книжка — світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і до­рожча від усіх коштовностей. Велике значення він надавав ви­вченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми державності Павло Русин також вирішував через призму великої поваги до людини, пі­клування про неї. Як і Юрій Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій всі події і про­цеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. За унікальні здібності у Західній Європі його називали то "Рутенським Де-мосфеном", то "сучасним Ціцероном". Основні праці такі: "Про турецьку загрозу слово перше та друге", "Про целібат", "На­пучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право", у яких з позицій ренесансного гуманіз­му висловлювалися думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання.

На думку Станіслава Оріховського, держава і державна вла­да виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не по­винна втручатися в їх справи; природне право також не зале­жить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому пра­ву, то вони мають бути скасовані. Вищими доброчинностями він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справед­ливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методиками, виховувати в неї по­вагу до праці і військової служби. Мудрість, знання, освіче­ність — головні рушійні сили історичного розвитку, суспіль­ного прогресу.

У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствуван­ня стали так звані братства — просвітницькі організації при православних церквах України та Білорусі. Перше братство було засноване 1586 р. у Львові. Згодом виникли братства в Києві (1615), Луцьку (1617), а також в Острозі, Любліні, За-

Тема 9

мості, Галичі, Рогатині, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Мо­гильові, Оргаі, Мінську, Полоцьку та в інших містах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрува­лась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного й, особливо, ареопагітичного неоплатонізму.

Ісихазм (від грец. "спокій, відчуженість") — містична течія у Візантії й особлива чернеча практика усамітнення і безмов­ної молитви. Його філософське оформлення належить візан­тійському богослову і церковному діячеві Григорію Паламі (1296—1359). З поширенням ісихазму в Україні утверджува­лась натурфілософська традиція. Основною богословською те­зою ісихазму було розрізнення непізнаваної, абсолютно утаєм­ниченої сутності Бога і так званої божественної енергії, що пронизує все суще буття. Визнання цієї енергії відкривало шлях "природному богопізнанню" — пізнанню Бога через його творіння, тобто природу, а також сприяло подоланню стійкої неоплатонічної ідеї розриву душі і тіла, сприйманню матерії як джерела зла, а тіла як темниці духу; з'єднанню душі і плоті в єдиному цілому — людині як у мікрокосмі, який відображає парадоксальну і суперечливу єдність Бога і світу.

Щодо ідей ареопагітичного неоплатонізму, то вперше вони були викладені Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (тобто членом Ареопагу, стародавньої суддівської колегії в Афінах) — хрис­тиянським мислителем V чи початку VI ст., представником пізньої патристики. Це ідеї про безумовну невизначеність Бога, про умовну можливість підніматися до пізнання Бога за допо­могою ієрархії аналогій, про схожість церковної ієрархії "не­бесній" тощо.

Багато полемістів об'єднувалися також у культурно освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, засно­ваний у м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі належало греко-слов'янській школі, у якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також "вільні науки" (граматика, арифме­тика, риторика, логіка тощо). До центру входили гурток гума­нітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іва­ном Федоровим (прибл. 1525 —1583), який, рятуючись від фа-

Філософська думка в Україні

натизму церковної та світської влади, перебрався в Україну з Москви. Сюди ж, до Острога, не витримавши московського ін­телектуального і політичного клімату, втік відомий письмен­ник князь А. Курдський (прибл. 1528—1587). Він не тільки по­лемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філо­софію Арістотеля, переклав "Діалектику" Іоанна Дамаскіна, написав декілька праць з логіки, у тому числі "Сказ о логике". Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людь­ми високої гуманітарної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєв­ропейською культурою. Заслуговує на увагу те, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти право­славної віри та самозбереження українського народу перед за­грозою його покатоличення і полонізації. У центрі працювали Герасим Смотрицький (пом. 1597) — перший ректор Острозь­кої школи, Христофор Філарет (середина XVI — початок XVII ст.), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Іван Вишенський (між 1545 — 1550 — прибл. 1620) та інші полемісти. Вони ста­вили і вирішували найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямів, але основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатодицької спря­мованості.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та схід­нослов'янському світі взагалі. У 1636 р. він, на жаль, припи­нив своє існування. Проте за чотири роки до цього у Києві, на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, виникли Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка дійсно стала першим вищим навчальним закладом на східносло­в'янському терені.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися "сім вільних наук" (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа ("кла­сика"), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню

Тема 9

Філософська думка в Україні

підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два — на філософію, останні чотири роки — на теологію.

Дата добавления: 2014-11-16