Тема 5 філософія Нового часу 20 страница

Систематизатором прагматизму і засновником його інстру-менталістського варіанта став американський філософ Джон Дьюї (1859—1952). Як і в У. Джемса, фундаментальним по­няттям його філософії виступав досвід. Від визначення цього поняття він ухилявся, але намагався перерахувати все, що ним охоплюється: це і війна, і врожай вівса, і сяяння Місяця, і так до нескінченності — все, що може бути змістом свідомості. На відміну від У. Джемса, Дж. Дьюї надавав досвіду більш дина­мічного характеру і включив до нього всю суб'єктивну сферу життєдіяльності людини. Він постійно писав про перебудову досвіду, про його покращення й удосконалення. Досвід у нього виникає у процесі переходу одна в одну проблематичних ситу­ацій.

Як і У. Джеме, Дж. Дьюї вважав поняття, гіпотези, теорії інструментами, засобами досягнення мети (тому його філосо­фія називається ще й "інструменталізмом"), подолання сумні­ву і здобуття віри, тобто готовності або звички діяти. Затримку

Філософія XX—XXI ст.

або зупинку дії він пояснював сумнівом. Ця затримана дія че­рез психологічний стан сумніву і є, за Дж. Дьюї, проблематич­ною ситуацією.

Дж. Дьюї поставив за мету запропонувати метод перетво­рення невизначеної, сумнівної або проблематичної ситуації на ситуацію визначену, вирішену. За його уявленням, процес пе­ретворення починається з виникнення стійкого усвідомлення якогось ускладнення. Потім відбувається усвідомлення того, що саме викликало труднощі, тобто усвідомлення проблеми. Далі розпочинаються пошуки шляхів її вирішення, вибір варі­анта, який здається найкращим. Потім здійснюються спроби перевірити вибрану гіпотезу, прослідкувавши за її можливими наслідками. Закінчується дослідження прийняттям остаточ­ного рішення щодо проблеми. Формулювання рішення за допо­могою мови отримує назву істини, а за своїм значенням — "ко­рисності".

У цих розмірковуваннях Дж. Дьюї неважко помітити зви­чайне для прагматизму ототожнення істини і користі. Разом з тим, він наполягав на перевірці гіпотези й у зв'язку з цим ви­сував на перший план ідею експериментування. Він закликав діяти, не покладаючись на авторитет, шукати кращі методи і варіанти, перевіряти і випробовувати їх, відбирати найефек­тивніші, приймати обґрунтовані рішення. Крім того, Дж. Дьюї, на відміну від Ч. Пірса, замінив у своїй концепції особистий, суб'єктивний стан сумніву знеособленою сумнівною ситуаці­єю, її суть не в тому, що хтось сумнівається, а в тому, що сама ситуація є сумнівною; не в тому, що хтось зіткнувся з певною проблемою, а в тому, що сама ситуація становить проблему, яку потрібно вирішити.

Однак із проблематичної ситуації Дж. Дьюї виключив її об'єктивний зміст і характеризував цю ситуацію в суб'єктив­них термінах. Дослідження у нього не відкриває реальність, а перетворює її, створює її зі стану сумніву, переживання труд­нощів, тому претензія Дж. Дьюї на створення наукового мето­ду виявилась нереалізованою. Наукові поняття, принципи, за­кони він позбавив пізнавального значення, а експерименту­вання одержало всього лиш статус методу проб і помилок.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Отже, позицію, що практика є джерелом пізнання, його основою і критерієм істини, представники прагматизму подо­лати не змогли. Людина в нього у процесі свого життя має спра­ву не з об'єктивним світом, не з матеріальними предметами, а зі своїм особистим досвідом, з потоком свідомості, з невизна-ченим хаосом відчуттів і переживань. Вона переборює не фі­зичний опір предметів, а свої власні труднощі, нерішучість, сумніви, переживання. Поділ реальності для прагматизму — це не матеріальний процес, а вольове зусилля, напруження уваги, акт відбору. Його результат — не зміна фізичного світу, а лише зміна досвіду, тобто сприймання світу й уявлення про нього, зміна переконань і вірувань суб'єкта.

На початку 60-х років XX ст. вплив прагматизму в США зменшився у зв'язку з поширенням неопозитивізму. Однак він залишився, як і раніше, одним із провідних напрямів у філосо­фії США та деяких інших країн.

8.6. Філософська антропологія

Людина певною мірою завжди була об'єктом філософських роздумів, але не завжди перебувала в центрі уваги філософів. Першим в історії філософії, хто дійсно зробив людину об'єктом своїх філософських роздумів, був Сократ, тому його можна вважати першим представником філософської антропології. "Пізнай самого себе", "Я знаю, що я нічого не знаю" — ці ви­слови з часів Сократа стали девізом багатьох філософських творів. Він повторював, що його цікавлять не дерева в лісі, а люди в містах. Погляди Сократа на людину поділяв його сучас­ник Емпедокл, який часто підкреслював, що саме людина зав­жди була, є і буде найбільш цікавим явищем для філософії. Таких поглядів дотримувались і багато інших античних мис­лителів. Згодом цій проблемі велику увагу приділяв Августин Блаженний. Величезної значущості поворот до людини здій­снили мислителі епохи Відродження. Дослідженням цієї про­блеми плідно займалися І. Кант, Л. Фейєрбах, К. Маркс, А. Шопенгауєр, С. К'єркегор, Ф. Ніцше, Г. Марсель, П. Тейяр

де Шарден, М. Бубер та ін. Філософсько-антропологічні ідеї висвітились і у вітчизняній філософії, насамперед у творах Г.С. Сковороди, Ф.М. Достоєвського, Л.І. Шестова, М.О. Бер-дяєва та ін. Проте традиційно формування філософської антро­пології пов'язується з іменами Д. Віко, X. Вольфа, І. Фіхте, французьких матеріалістів XVIII ст.

Філософська антропологія — це достатньо впливова шко­ла сучасної філософської думки, у центрі уваги якої — пробле­ма людини, а головна ідея полягає в створенні інтегральної концепції людини. Це і розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються форми людського існування, виявляється потенціал антропологічної картини світу. Найбільш відомими представниками сучасної філософської антропології є М. Шелер, А. Телеп, Г. Плеснер, Е. Ротхакер, які роблять спробу, на основі дослідження тих чи інших особливостей людини, знайти способи постановки та вирішення майже всіх філософських проблем. На відміну від раціоналістичних учень, філософська антропологія у сферу своїх досліджень залучає душевно-духовне життя людини (емоції, інстинкти, потяги), що часто призводить до ірраціона-лістичних висновків у філософії. Родова сутність "людини вза­галі" досліджується незалежно від історичного етапу та кон­кретних умов суспільного життя. Деякі філософи, навіть дуже авторитетні, заперечують правомірність такого "надісторично-го" погляду на людину. Вони вважають, що сутність людини зводиться до "сукупності суспільних відносин" та інших інсти-туційних утворень суспільства, які постійно змінюються, а ра­зом з ними змінюється і людина. Дійсно, суспільство суттєво впливає на формування індивідів, але, на думку представників філософської антропології, неможливо заперечувати і той факт, що людина завжди зберігає і деякі екзистенціальні влас­тивості, які не залежать від історичного середовища її існуван­ня. На їхню думку, ці властивості створюють вертикальний "зв'язок часів", забезпечують "комунікабельність" різних культур, надають нам можливість "спілкуватися" з Гомером та Конфуцієм, Ф. Петраркою та О. Хайямом, Ф. Беконом та Б. Спінозою, І. Кантом та Г.С. Сковородою як із сучасниками.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Без перебільшення можна зауважити, що людина є най­складнішим об'єктом дослідження. Людина — це диво, оскіль­ки в ній збігаються такі протилежні начала, як "душа" і "тіло". Вона належить до тваринного світу і підпорядковується біоло­гічним законам; більше того, як тілесно-матеріальне утворен­ня вона схильна до предметних та енергетичних впливів. Лю­дина має складну структуру розумової та емоційної діяльності. Люди здатні усвідомлювати факт свого існування, висувати та реалізовувати життєві плани, що відповідають системі їх цін­нісних установок. Якщо поведінка тварин жорстко запрогра­мована системою умовних та безумовних рефлексів, у резуль­таті чого вони не можуть вийти за межі своєї біологічної при­роди, то біологічні інстинкти у поведінці людини контро­люються законами суспільного життя людей.

Для людини як природної істоти найвищу цінність стано­вить її здоров'я. Важко не погодитися з автором "Афоризмів життєвої мудрості" А. Шопенгауером, який писав, що дев'ять десятих щастя засновуються на здоров'ї. За його наявності все стає джерелом насолоди, тоді як без нього жодне благо не може принести задоволення. Ставлення людини до власного здоров'я має свідомий характер. Прикладів подолання людьми власних природних недуг можна навести безліч: це життя І. Канта, Л. Бетховена, Е. Гріга, Ф. Ниділе та ін.

Природні задатки сприяють інтелектуальному розвитку людей, багато в чому визначають їхню схильність до творчої діяльності. У зв'язку з цим у розумінні людини важливо уник­нути двох протилежних підходів — "біологізації" та "соціалі­зації" людської природи.

Представники філософської антропології вважають, що лю­дині не можуть бути притаманні дві самостійні сутності. Сут­ність людини, на їхню думку, єдина — це сукупність надпри­родних соцієтальних властивостей, завдяки яким людина пе­реборює свою біологічну визначеність. Свобода волі, що ви­являється у здатності вибирати свою долю, шляхи свого життя — головна й основна з цих властивостей людини. Філософські антропологи стверджують, що сенс життя людини, і полягає саме в тому, щоб самостійно, зусиллями власної волі підкори­ти всі обставини, подолати всі перешкоди і реалізувати власну

життєву програму. У такому випадку людина стає дійсно віль­ною, оскільки здатна бути господарем над зовнішніми чинни­ками та умовами. І навпаки, неспроможність досягти свободи суттєво знижує велич людини. Все це спонукало представни­ків філософської антропології XX ст. поставити людину в центр світобудови, розглядаючи її як своєрідний "ключ" до всіх про­блем, навіть до тих, котрі, на перший погляд, сприймаються як такі, що не стосуються теми про людину. Головним предме­том вивчення стає духовний світ людини, а решта питань за­лишаються "навколо", на "периферії". Філософсько-антропологічний підхід має справу не стільки з фактом люди­ни як об'єкта наукового пізнання (біологічного, психологічно­го, соціологічного і т. ін.), а більшою мірою з фактом людини як суб'єкта самосвідомості. Суб'єктивний світ людини для представників цієї течії стає особливим Всесвітом, який є цен­тром світобудови.

З філософсько-антропологічної позиції, людська духовність перевершує все природне буття, принципово не зводиться до нього, тому її прихильники певною мірою не пов'язують себе обов'язками фундаментального наукового обґрунтування лю­дини, оскільки вона для них, з одного боку, не стільки природ­ний об'єкт, скільки надприродний суб'єкт. З іншого боку, лю­дина, що знаходиться в центрі світобудови, є малим Всесвітом, який включає великий Всесвіт. Ця стародавня ідея про мікро­косм виявилася надзвичайно популярною в роздумах про лю­дину в сучасних представників антропології. За нею, у людині приховані таємничі космічні сили. Глибинні вияви людської суб'єктивності, такі як жах, гнів, еротичні потяги та ін., є лише аналогами таємничих космічних сил, і навпаки, потаєм­ні глибини людської душі — це вивільнені космічні начала. Згідно з філософською антропологією, вдивляючись у себе, можна побачити вияви космічних сил, пізнати таємниці Кос­мосу. Сократівський вислів "Пізнай самого себе" набуває ново­го звучання: пізнаючи себе, людина пізнає глибинну сутність Всесвіту, відчуває його пульс, недоступний прямому спостере­женню. Людина поєднує цілий світ у зародку. У ній, ніби у фо­кусі, сходиться розмаїтість світу. Проте це означає, що доля

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

людини залежить від стану природи, людина відповідальна за цей стан і за себе.

У сучасній філософській антропології знову набув поширен­ня середньовічний термін "екзистенція", зміст якого полягає в тому, що людина творить саму себе не за заздалегідь визначе­ним планом чи готовим зразком, а самостійно, у своєму вну­трішньому світі. Наявність внутрішнього "Я" безсумнівна для кожного, але воно не виявляється безпосередньо. К. Ясперс на­голошував, що без спроб визначити своє "Я" життя особистості неможливе. Філософська антропологія підкреслює важливість звернення до свого "Я" і неможливість обмеження лише об'єктивно-науковим підходом, для якого доступні лише вну­трішні та зовнішні вияви, а не безпосереднє життя екзистен­ції. Пильна увага до екзистенціальних питань суттєво відріз­няє філософську антропологію XX ст. від відомих у минулому філософських поглядів на людину. Як самостійний філософ­ський напрям вона також здійснює експансивне вторгнення у сферу герменевтики, феноменології, персоналізму, прагматиз­му та інших онтологічних і гносеологічних шкіл, прагнучи ви­ділити та вивчити сферу власне людського буття. У зв'язку з цим, сучасна антропологія поділяється на біологічну, культу­рологічну, релігійну, психологічну, структуральну, педагогіч­ну та філософську. Відмінність між ними полягає в аналізі різ­них аспектів сутності людини, використанні різноманітних методів та засобів самовизначення і самоповаги. Спільним для них є створення цілісної концепції людини. Розв'язання цієї проблеми — у майбутньому.

8.7. Герменевтика

Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філо­софські та ініні тексти, які після створення продовжують само­стійне існування. Будь-який текст є багатошаровим утворен­ням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Спо­конвічна багатозначність тексту стала у філософії предметом досліджень особливого напряму, що одержав назву герменев­тика.

Термін "герменевтика" трактується і як мистецтво інтер­претації текстів, і як теорія розуміння їх змісту, у тому числі здатність осягнення чужої індивідуальності, і як своєрідна ме­тодологія гуманітарних наук.

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов'язки якого нібито вхо­дило роз'яснення простим смертним волі богів: боги та люди розмовляли різними мовами, тому з'явилась потреба в тлума­ченні божественних послань. Одним із перших творів, безпо­середньо пов'язаних з розглядом герменевтичної проблемати­ки, вважають твір Арістотеля "Про тлумачення".

З виникненням християнства мистецтво та теорія інтерпре­тації на довгі часи стали розглядатися як інструмент правиль­ного розуміння Біблії. Християнські богослови перших століть християнської епохи (святі отці церкви) виділяли у Священно­му тексті декілька змістовних рівнів. За першим, тобто бук­вальним змістом, вони прагнули виявити більш глибокий, ду­ховний зміст біблійних послань.

В епоху Реформації Мартін Лютер вважав герменевтику мистецтвом істинної інтерпретації Святого Письма. На його думку, лише так можна подолати церковну традицію, розчис­тити шлях до істинної віри від нашарувань церковних перека­зів. В епоху Відродження велика увага приділялась тлумачен­ню творів античності.

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультур­ного та філософського звучання. Формувалося розуміння спе­цифіки методу тлумачення: він має бути об'єктивним, спрямо­ваним на об'єкт і водночас позбавленим суб'єктивного свавіл­ля. Складалися нормативні правила, канони, що приводять досл ідника до оригінального змісту через набуті нашарування. Формування герменевтики було теоретично завершено в кла­сичний період. Саме тоді намітився і герменевтичний підхід до трактування сутності філософського знання.

Значний внесок у розробку герменевтики як філософського напряму здійснили німецькі філософи Фрідріх Шлегель (І 772—1829) та Фрідріх Шлейсрмахер (1768—1834). їх ціка-

Тема 8

вила філософія мови, у першу чергу проблеми відображення об'єктивно-прекрасного в поезії, особливо античній, а також у мистецтві та в різних виявах культури. Про це свідчать праці "Розмова про поезію", "Про вивчення грецької поезії" Ф. Шле-геля та "Монологи" і "Діалектика" Ф. Шлейєрмахєра.

На думку Ф. Шлейєрмахєра, предметом герменевтики на­самперед мають бути тексти, зміст яких від дослідника від­окремлюють значні часові, історичні, культурні, мовні дистан­ції і які з цієї причини є для нього пам'ятками. Це створює ба­гато перешкод для їх правильного розуміння, усунути які повинна герменевтика. Вона необхідна там, де є нерозуміння. Герменевтика — це мистецтво розуміння, а не тлумачення. Самі тексти, що дуже важливо, постають перед дослідником як "застигла річ", яка об'єктивована. Звідси виводиться важ­ливий принцип: метод дослідження текстів повинен бути діа­логічним (мається на увазі діалог між інтерпретатором та авто­ром тексту). "Застигла річ", на думку Ф. Шлейєрмахєра, має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект (факт мови) є предметом граматичної інтерпретації, що прояснює ставленнядомови,тобтояквонаіснуєоб'єктивно. Суб'єктивний аспект (факт мислення) досліджується за допомогою психоло­гії. Ми ставимося до мови як до якоїсь похідної від її ініціато­ра. Розуміння, на думку Ф. Шлейєрмахєра, забезпечується взаємозв'язком цих двох моментів.

Ф. Шлейєрмахер розвиває також поняття герменевтично-го кола. Він вводить два його різновиди. Перший, звичайний для герменевтики, коли частина тексту співвідноситься з усім текстом як із цілим, і дослідник з'ясовує зміст цілого відносно його частин. Проте є й інша інтерпретація цього принципу: якийсь текст-пам'ятка розглядається як частина, а культура, у якій він функціонує, як ціле. Тоді співвідношення між час­тиною та цілим набуває зовсім іншого характеру. Зрозуміти окрему думку і весь твір у цілому можна на основі всієї сукуп­ності "життєвих відносин" автора тексту. Діалектика частини та цілого здійснюється у двох площинах. На першому рівні частина береться як уривок твору, а ціле як сам твір. На друго­му рівні розкривається взаємодія між сукупністю умов зовніш­нього та внутрішнього життя автора як цілим, і його твором як

Філософія XX—XXI ст.

частиною. З розуміння твору як факту мови, частина розумі­ється через ціле, а ціле — через частину. Причому з послідов­ним переходом від першої частини до другої, від другої до тре­тьої і т. д. розуміння цілого кожного разу змінюється. Загаль­не, остаточне розуміння тексту немов би конструюється у процесі курсового (швидкого) читання з множини гіпотез про розуміння цілого, що змінюють одна одну. Більше того, нове гіпотетичне розуміння цілого впливає на розуміння уже про­читаних частин. Здійснюється ніби повернення назад і уточ­нення, переосмислення попереднього матеріалу. Що чекає на дослідника наприкінці шляху і чи можна вийти з кола розу­міння? Ф. Шлейєрмахер бачить таку можливість тільки в тому випадку, коли інтерпретація та зміст твору збігаються. Цей акт збігу Ф. Шлейєрмахер називає конгеніальністю. Метод герменевтичного кола стає основним методом у наступних гер-меневтичних концепціях.

Важливий внесок у подальший розвиток герменевтики зро­бив німецький філософ В. Дільтей (1833—1911), який пов'я­зав з герменевтикою широку галузь знань — "науку про дух", що має своїм призначенням вивчення культури та історії. До неї, так чи інакше, потрапили всі науки, що вивчають суспіль­ство та людину. На думку В. Дільтея, перед філософами неми­нуче постає завдання зрозуміти внутрішній світ автора тексту, оскільки вони реконструюють картину подій завдяки звернен­ню до письмових свідчень. В. Дільтей вважав, що відтворити минуле можливо лише за умови правильної інтерпретації тек­сту першоджерела, а для цього необхідно зрозуміти психоло­гію автора, його мотиви, менталітет, спосіб життя та думки. Дослідник неспроможний буде адекватно відтворити минулі факти, якщо не зможе взяти до уваги психологію автора доку­мента. Іншими словами, В. Дільтею були близькими ідеї Ф. Шлейєрмахєра про включення проблеми розуміння в інтер­претацію культури та її фрагментів. В. Дільтей, як і Ф. Шле­йєрмахер, висунув положення: природу ми пояснюємо, а люди­ну розуміємо. Культура створюється людиною, тому одного її пояснення, що є логічним підведенням певних явищ під закон, недостатньо. Необхідне розуміння явища, що можливе лише тоді, коли дослідник "вживається" в епоху, яка вивчається,

Тема 8

ставить себе на місце того чи іншого автора. З цієї причини представники герменевтики (насамперед В. Дільтей) вважають розуміння основою тлумачення соціально-гуманітарних про­блем та культури певної епохи, її окремих виявів. В акті розу­міння вони виділяють три основні структурні елементи: рекон-струювання (відтворення) мови; реконструювання акта твор­чості конкретної людини — автора тексту; знаходження ін­дивідуальних особливостей автора тексту, його головного "життєвого моменту".

При цьому мета розуміння, на думку В. Дільтея, полягає у тому, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (істо­ричного, особистого) у власний. Йдеться про уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, до духу іншої культури, щоб при знайомстві з ними притаманні їм змісти були сприй­няті так, як вони сприймалися самими носіями змістів, і вод­ночас стали доступними суб'єкту розуміння.

Необхідно мати на увазі і те, що поруч із загальним спосте­рігаються і суттєві відмінності у поглядах В. Дільтея та його попередників на зміст герменевтичного пізнання. У Ф. Шле-йєрмахера гермєневтичне коло — це принцип розуміння тек­сту, що ґрунтується на взаємозв'язку частини та цілого, а у В. Дільтея елементами герменевтичного кола (частини та ціло­го) є текст і біографія його автора. Сумніви та нарікання ви­кликав також зайвий суб'єктивізм (психологізм) методів, за­пропонованих В. Дільтеєм, які він назвав "проникненням" та "пройняттям". Прагнення подолати ці недоліки стимулювало подальший розвиток герменевтики.

На стан герменевтики значною мірою вплинув відомий англо-американський філософ та математик Алфред Порт Уайтхед (1861 — 1947), розвинувши вчення про двояке розу­міння. Якщо стан справ, що розглядається, є складним, то можна окремо розглядати його фактори, синтез яких дає повне уявлення, повну картину. Ще один спосіб розуміння — сприй­няття стану справ безпосередньо як цілого, без проміжних сту­пенів аналізу і незалежно від того, доступне воно аналізу, чи ні. Перший спосіб — це внутрішнє розуміння, другий — зов­нішнє. Обидва перебувають у взаємозв'язку, існують окремо, але ними не вичерпується вся проблематика розуміння і гер-

Філософія XX—XXI ст.

меневтика взагалі. Таке трактування розуміння, на думку А.Н. Уайтхеда, мало прояснити проблему герменевтики як частини методології та науки.

А.Н. Уайтхед зазначав, що в деяких випадках явища мо­жуть існувати, не будучи реальними. Такого роду сутності не можна осягнути тільки науковими методами, але їх можна пі­знати за допомогою розуму. Особливість філософії якраз і по­лягає в тому, що більша частина її досліджень пов'язана саме з розкриттям сутностей, які осягаються за допомогою розуму. Відповідно важливе значення має в ній аналіз структури мови. Якщо логічний доказ спирається на очевидні посилки, що за­безпечує при його демонстрації загальне розуміння, то у філо­софії такої очевидності в явному вигляді немає і вона може спиратися на цілеспрямовані критерії. На думку А.Н. Уайтхе­да, якщо поєднати значущість філософських доказів з очевид­ністю логічних демонстрацій, то можна досягти основної мети — зробити філософію розумінням.

Цікаву концепцію запропонував ще один відомий представ­ник герменевтики — французький філософ Поль Рікер (нар. 1913), зробивши спробу з'ясувати зміст інтерпретуючої пара­дигми для соціальних і гуманітарних наук. Як центральне пи­тання універсальної методології П. Рікер розглядає проблему діалектики пояснення і розуміння, яку він намагався уточни­ти за аналогією з діалектикою осягання змісту тексту у процесі його читання. Тут розуміння використовується як модель. Ре­конструкція тексту як цілого має характер вже відомого гер­меневтичного кола в тому значенні, що знання цілого передба­чає знання його частин та зв'язків між ними. Причому багато­значність цілого є додатковим спонукальним мотивом для постановки герменевтичних питань. Розуміння присвоює отри­маний у результаті пояснення зміст, тому воно завжди вини­кає після пояснення. Пояснення спирається на гіпотези, які реконструюють сенс тексту як цілого. Обґрунтованість таких гіпотез забезпечується ймовірною логікою. Шлях від пояснен­ня до розуміння обумовлюється специфікою тексту. У процесі інтерпретації тексту, на думку П. Рікера, велике значення має правильна методика формулювання питань, які повинні спри­яти засвоєнню змісту конкретного тексту. Запитальну методи-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ку дослідження тексту П. Рікер переносить на філософське знання, пропонує навіть вважати "запитування" філософським методом. Більше того, завдання філософа він вбачає у відкрит­ті нових способів запитування.

Особливе місце у розвитку гермєневтичного методу займає видатний німецький філософ, один із творців екзистенціаліз­му Мартіп Хайдеггер. Він розглядав екзистенцію як розумін­ня. На перший погляд, така інтерпретація парадоксальна, але вона слугує головній ідеї М. Хайдеггера, згідно з якою герме­невтика як інструментальний метод повинна перетворитися на онтологію.

Світ має зміст, а мова — це ціле буття. Той, хто розмовляє, скоріше сам присутній у мові при своїй розмові, тому що сут­ність мови міститься у розмові, тобто показі того, що вже є в мові. У мові вже здійснено первісне врахування взаємозалеж­них елементів світу, тому розуміння, на думку М. Хайдеггера, має онтологічне значення. Він вважав, що на долю людини припадає лише інтерпретація як прояснення вже дійсно дано­го екзистенціального змісту.

Великий вплив на філософську герменевтичну думку XX ст. мали ідеї німецького філософа, учня М. Хайдеггера, Ханса-Георга Гадамера (1900—1989). Він практично осмислив попе­редню герменевтичну традицію, виявив у ній основні напрями і запропонував власний підхід. НадумкуХ.-Г. Гадамера, Ф. Шле-йєрмахер і Г. Гегель представляють дві лінії, які тісно пов'язані одна з одною, але протилежні за своєю спрямованістю.

Ф. Шлейєрмахер, підкреслював Х.-Г. Гадамер, прагнув до відтворення минулого стану предметів мистецтва, до "історич­ної реконструкції": твір мистецтва, вирваний із культури, до якої він належав, втрачає, на думку Ф. Шлейєрмахера, свою цінність. Для Х.-Г. Гадамера такий підхід — "немічний поча­ток". Будь-яке розуміння герменевтики, що базується на інле-йєрмахерівських ідеях — чи то тлумачення в дусі автора, яке призначене для сучасного споживача мистецтва, підігнане під його смак та рівень компетенції (таке тлумачення Х.-Г. Гада­мер називає "репродукцією минулої продукції"), чи адекватне відтворення минулого — "не більш осмислене, ніж реставрація минулого життя".

Для філософської системи Г. Гегеля, вважав Х.-Г. Гадамер, горменевтичне завдання не є її основним призначенням. Г. Ге-гель розумів філософський аспект герменевтики в її зв'язку з сучасністю. Х.-Г. Гадамер погоджується з Г. Гегелем, що при­значення герменевтики полягає не у відтворенні минулого, а в мисленому посередництві з сучасним життям. Саме діалекти­ка історії та сучасності дає можливість, як підкреслював Х.-Г. Гадамер, вирівняти виграш зі збитками від застосування гермєневтичного підходу. Метою гермєневтичного мистецтва, наголошував він, повинно стати не занурення у світ автора, а "уявлення його в собі" для актуалізації його для себе. Просте уявлення минулого, хоч і може бути в певному відношенні на­уковим завданням, все-таки є однобоким та зовнішнім. Істин­ним завданням духу, що мислить, відносно історії, а також стосовно історії мистецтва, на думку Х.-Г. Гадамера, має бути не зовнішнє, а дух, що сам себе уявляє в ній, але на вищому ступені.

Розвиваючи запропонований М. Хайдеггєром "онтологіч­ний поворот герменевтики до мови", Х.-Г. Гадамер виділяє ка­тегорію "передрозуміння" як найважливішу структурну оди­ницю цього підходу. Передрозуміння — це сукупність забобо­нів, пересудів, "горизонт розуміння", який визначається тра­дицією. Центральним тут є поняття "пересуду", що обумовлює зміст дослідження. Пересуд — це судження, яке має місце до остаточної перевірки всіх його визначальних моментів. Отже, пересудом X.-Гадамер не називав помилкове судження. У його зміст вкладається як позитивне, так і негативне знання. Тра­дицію Х.-Г. Гадамер вважав однією з форм авторитету, що пов'язує історію та сучасність.

У зв'язку з тим, що будь-яка традиція нерозривно пов'язана з мовою, у ній відображається і певною мірою нею обумовлена, першим предметом і джерелом герменевтичної рефлексії та гермєневтичного досвіду є саме мова як структурний елемент культурного цілого. На думку Х.-Г. Гадамера, мова — це світ, що оточує людину; без неї неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Все, що пов'язане з людиною, відображається у мові. Мова — це не

Дата добавления: 2014-11-16