Тема 5 філософія Нового часу 17 страница

Тема 8

На межі XIX—XX ст. 3. Фрейд розробив метод психотерапії і вчення, у центрі уваги якого були несвідомі психічні процеси і мотивації. Це і є психоаналіз, який 3. Фрейд прагнув не пов'язувати з певною філософією, однак у його теоретичних поглядах тенденція до філософських узагальнень проглядала­ся цілком очевидно. Характеру універсальної філософської течії психоаналіз набув у працях його послідовників, тобто сучасних неофрейдистів. їх філософія виступає з претензією розкриття, осмислення й узагальнення не тільки фактів інди-відуально-особистісної поведінки людини, а й соціальних, по­літичних, історичних, культурних аспектів життя суспіль­ства.

Психіку людини 3. Фрейд уявляв розщепленою на дві про-тилєжні сфери: свідомого і несвідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом психіки, а свідоме — лише інстан­цією, яка надбудовується над несвідомим. На його думку, сві­доме своїм виникненням зобов'язане несвідомому, свідоме не є суттю психіки, а лише така її якість, яка може приєднуватися чи не приєднуватися до інших її якостей.

Остаточну диференціацію різних компонентів психіки лю­дини 3. Фрейд здійснив у працях "По той бік принципу задо­волення" (1920), "Масова психологія й аналіз людського "Я" (1921), "Я" і "Воно" (1923), в яких модель психіки особистості представлена комбінацією трьох елементів. Першим елемен­том є "Воно" — глибинний шар несвідомих потягів, психічна "самість", основа діяльного індивіда, "яка керується" тільки "принципом задоволення" безвідносно до соціальної дійсності і, навіть, наперекір їй. Другим елементом є "Я" — сфера свідо­мого, посередник між "Воно" і зовнішнім світом, що порівнює діяльність "Воно" з "принципом реальності", доцільністю і зовнішньо належною необхідністю. Нарешті, третій елемент "Над-Я" — внутрішньоособистісна совість, свого роду цензура, критична інстанція, що виникає як посередник між "Воно" і "Я" внаслідок неможливості розв'язання конфлікту між ними, нездатності "Я" приборкати несвідомі потяги поривання і під­корити їх вимогам "принципу реальності". У підсумку фрей-дівське "Я" постає "жалюгідною свідомістю", змушеною, по­дібно локатору, повертатися то в один, то в інший бік, щоб бути

Філософія XX—XXI ст.

в згоді з "Воно" і "Над-Я". Водночас 3. Фрейд вірив у можли-вість усвідомлення несвідомого, керування ним ("там, де було "Воно", повинно бути "Я"), намагався відшукати інляхи оволо­діння несвідомим.

Каменем спотикання всього психоаналізу стала проблема "первинних потягів", тобто ядра несвідомого і його рушійних сил. Такими "первинними потягами" 3. Фрейд вважав сексу­альні інстинкти. Як і всі інші інстинкти, сексуальність існує з моменту народження, проходить у своєму розвитку певні ста­ни та є основою діяльності людини. У пізніх працях 3. Фрейда поняття "сексуальні потяги" було замінено поняттям "лібідо", що виражає всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, загальнолюдську любов тощо. Кінцева гіпо­теза філософа полягає в припущенні, що діяльність людини обумовлена не лише біологічними, а й соціальними потягами, головними з яких є "інстинкт життя" (Ерос) та "інстинкт смер­ті" (Танатос).

Такого роду психологізм 3. Фрейд переносив і на суспільні явища. Людина, на його думку, не існує ізольовано від інших людей, у її психологічному житті завжди присутній "інший", отже, психологія особистості є одночасно і психологією соці­альною, а психоаналіз може бути використано в дослідженні не тільки особистісних, а й соціальних проблем. Так, шокова­ний жорстокістю людей у Першій світовій війні, базуючись на емпіричних спостереженнях подій та явищ цієї війни, 3. Фрейд включив у психоаналітичну теорію інстинкт агресивності, як засіб його приборкання розглянув розвиток культури. За 3. Фрейдом, якщо культурі вдається приглушити інстинкт агресивності, то агресія стає частиною внутрішнього світу лю­дини, а це неминуче веде до неврозів. Культура є здобутком не однієї людини, а всієї маси людей, тому цілком можливий "ко­лективний невроз". У зв'язку з цим 3. Фрейд поставив питан­ня: чи не є невротичними цілі культурні епохи, та й усе люд­ство? Відповіді на ці питання філософ не давав, але в останніх працях пов'язував долю людського роду з можливістю куль­турного процесу відвернути психічні розлади суспільного жит­тя, зумовлені людським інстинктом агресії і самознищення. Люди, нарікав він, мають таку владу над силами природи, що,

Тема 8

користуючись нею, легко можуть знищувати один одного аж до останньої людини. У цьому — джерело їхніх переживань, смутку і тяжкого передчуття.

Філософія Фрейда не має однозначної оцінки. Спроби ви­окремити в особливий об'єкт дослідження ту сферу діяльності, яка не покривається нашаруванням свідомого в людині, — без сумніву, сильний її бік. Водночас багато її тверджень супереч­ливі, науково не обґрунтовані, утопічні, межують з міфологіч­ними вигадками: наприклад, визнання вродженості і спадко­вості "первинних потягів" людини, теорія сексуального роз­витку, антиісторичний підхід до аналізу культурних процесів у суспільстві, екстраполяція висновків, зроблених на підставі власного спостереження, на загальні закономірності розвитку природи і суспільства і т. ін. Саме це у подальшому було під­дано критиці не тільки мислителями, які не поділяли загаль-нофілософських міркувань 3. Фрейда, а навіть прибічниками фрейдизму.

Одним з перших з критикою теоретичних побудов 3. Фрей­да був швейцарський психіатр Карл Густав Юнг (1875— 1961). На відміну від 3. Фрейда, він характеризував інстинкти не як біологічні за своєю природою, а як символічні. У нього несвідоме виробляє певні форми, схеми, які він назвав "архе-типами", внутрішньо властивими всьому людському роду. Згідно з К. Юнгом, це формальні приклади поведінки чи сим­волічні образи, на засадах яких формуються конкретні, напов­нені змістом образи, що відповідають у реальному житті сте­реотипам свідомої діяльності людини.

Для пояснення походження "архетипів" К. Юнг, знову-таки на відміну від 3. Фрейда, який вважав несвідоме основним еле­ментом психіки окремої людини, проводив у праці "Аналітич­на психологія" чітке розмежування між індивідуальним і ко­лективним несвідомим. Індивідуальне несвідоме, на його дум­ку, складається з переживань, які колись були свідомими, але перестали бути такими через забуття і придушення. Колектив­не несвідоме він уявляв як приховані сліди пам'яті людського минулого, расової і національної історії, а також долюдського, тваринного існування. Воно і є, згідно з К. Юнгом, резервуаром "архетипів".

Філософія XX—XXI ст.

Отже, юнгівська структура особистості відрізняється від фрейдівської диференціацією "Воно". У 3. Фрейда "Воно" є цілком біологічним, природно даним, у К. Юнга несвідоме включає і соціальні моменти. Однак фрейдівський біологізм К. Юнг подолати до кінця не зміг. "Архетипи" і колективне не­свідоме у нього залишаються безпосередньо даними людської психіки, внутрішніми її продуктами, спадковими формами людського роду. Біологічним матеріалом для 3. Фрейда були самі інстинкти, для К. Юнга — форми, символи, типові спосо­би поведінки, але механізм біологічної визначеності і спадко­вості присутній і в того, і в іншого, хоча й діє на різних рівнях

людської психіки.

З інших позицій з критикою класичного психоаналізу ви­ступав австрійський психіатр і психолог Альфред Адлер (1870—1937), який сформулював теорію "індивідуальної пси­хології", розглядав людину не як біологічну, а як соціальну іс­тоту. Однак його розуміння "соціального" не виходило за межі несвідомих потягів людини, котрі він називав "соціальними спонуканнями", а головним з таких спонукань вважав несвідо­ме "прагнення до влади", ніби одвічно притаманне людській природі. Згодом А. Адлер до "прагнення до влади" як визна­чального мотиву діяльності людини додав ще її "прагнення до досконалості", до особистого ідеалу, до саморозвитку своєї сут­ності, до досягнення "самості".

"Прагнення до досконалості" А. Адлер вважав також кінце­вою метою розвитку людства. Тим самим він ставав на шлях вивчення особистості як продукту її власної творчості, такого розуміння діяльного аспекта суб'єкта, коли він не пасивно сприймає світ, а творить його. Однак у його філософії взаємо­відносини між особистістю і суспільством залишилися без ува­ги, тому в ній лише констатується, що людина від природи є соціальною істотою. Зрозуміло, що цього було недостатньо для осмислення оригінальних зв'язків і відносин у суспільному житті. У зв'язку з цим психологічна обмеженість концепцій А. Адлера очевидна. Проте, оскільки він звернув увагу на со­ціальні детермінанти людської поведінки, від нього почалися оформлення і розвиток "соціологізованого психоаналізу".

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Характерна у зв'язку з цим "сексуально-економічна" кон­цепція Вільгельма Райха (1897—1957). У працях "Психоло­гія мас фашизму" (1933), "Діалектичний матеріалізм і психоа­наліз" (1924), "Функції організму" (1927), "Сексуальна рево­люція" (1936) В. Райх заперечував фрейдівське однобічне уявлення про біологічну обумовленість людської поведінки. Однак і він визнавав наявність за межами свідомості несвідо­мого як такої психічної реальності, що не може бути зрозумі­лою сама по собі, а може усвідомлюватися тільки у своїх вия­вах. Ці та інші його роздуми близькі до постулатів 3. Фрейда про вродженість і спадковість несвідомих інстинктів.

Визнавав В. Райх також фрейдівські сили "лібідо" як спо­нукальні мотиви діяльності індивіда і навіть пішов далі, за­явивши, що джерелом неврозів є "оргазмна імпотенція", а роз­криття феномена оргазму назвав центральним вістрям про­блем, які виникають у психології, фізіології, біології і со­ціології.

Свою концепцію В. Райх називав не тільки сексуальною, а й економічною. Звичайно, він не міг не бачити на практиці, що неврози значною мірою залежать від економічних умов життя людей, однак термін "економіка" використовував лише для визначення "оргазмної енергії", зводячи тим самим усі психіч­ні процеси до фізичних і біологічних закономірностей розвит­ку людського організму.

Екстраполяцією на суспільство такого своєрідного розумін­ня психіки індивіда, яке визначає його поведінку і діяльність, виявились соціально-політичні погляди В. Райха. Він оголо­сив сексуальну революцію основою звільнення індивіда від мо­ральних, соціальних та економічних пут. Ця ідея викликала шок у респектабельних колах суспільства, оскільки стосувала­ся сфери найінтимніших стосунків між людьми. Проте вона була легко сприйнята молоддю, яка прагнула знайти своє "Я" хоча б шляхом свободи в сексуальних стосунках, оскільки ін­ших способів для свого самоствердження не бачила. Справа ді­йшла до значних студентських виступів у багатьох європей­ських університетах на захист свого кумира. Проголошуючи сексуальну революцію, В. Райх мав на увазі також і сексуаль­ну освіту молоді, психологічну підготовку молодих людей, які

вступають у статеві стосунки. Він рішуче заперечував сексу­альну анархію, прагнув, щоб у демократичному суспільстві процвітали не проституція, порнографія і сексуальний хаос, а природне щастя в коханні. Однак його ідеї, відобразившись у свідомості "бунтуючої" молоді, на практиці втілились у проти­лежне тому, до чого він закликав.

Згодом у психоаналітичному русі утворилися деякі теоре­тичні напрями. Одні психоаналітики зосередили увагу на со­ціальних і культурних процесах, що визначають мотиваційну оцінку особистості (К. Хорні, Г. Салліван, Е. Фромм), інші зро­били акцент на "егопсихології" — аналізі будови самої особис­тості і виявленні "механізмів захисту "Я" (Г. Гартман, О. Ле-венштейн, Е. Кріз, Д. Раппопорт), треті прагнули створити концепцію розвитку класичного психоаналізу (Г. Маркузе, Н. Браун).

Центральною проблемою теоретичних робіт німецько-аме­риканського психолога і соціолога Еріха Фромма (1900— 1980) була взаємодія психологічних і соціальних факторів осо­бистості і суспільства. Він розглядав спонукальні мотиви ді­яльності не як біологічні компоненти людської природи, а як результат соціальних процесів, намагався розкрити особливос­ті характеру особистості через вплив соціальної системи. Од­нак провести послідовно цю думку йому не вдалося, він зали­шився відданим теоретичним концепціям 3. Фрейда, установ­кам психоаналізу.

Такий висновок випливає з теоретичних роздумів Е. Фром­ма щодо формування характеру особистості. Визначальними у нього є дихотомії (поділ на дві частини з виключенням третьої) особистості та історії. В особистості першою, за Е. Фроммом, є дихотомія між життям і смертю, яка відобразилась в усвідом­ленні нею обмеженості свого існування і тому своєї несвободи. Інша дихотомія — між закладеними в людині потенціями і не­можливістю їх реалізувати у зв'язку з короткочасністю її іс­нування. Е. Фромм стверджував, що ці дихотомії людина подо­лати не може, оскільки вони кореняться у самому трагічному її існуванні. Розкріпачитися людина може лише частково за до­помогою любові, віри та роздумів.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

До історичних Е. Фромм відносив дихотомію між технічним прогресом і неможливістю використати його досягнення на ко­ристь вільного розвитку особистості. її подолання він вважав можливим шляхом створення нового "гуманістичного суспіль­ства". У книзі "Революція надії" (1968) він запропонував свою програму побудови такого суспільства: введення "гуманістич­ного планування"; "активації" індивіда за допомогою заміни методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування"; зміни способу діяльності в напрямі підвищення активації людини та усунення її пасивності; поширення нових форм "психодуховної орієнтації", що мають бути "еквівалента­ми релігійних систем минулого"; створення невеликих спіль­нот людей із власною культурою, способом життя і манерами поведінки, заснованих на загальних "психодуховних орієнта­ціях".

Очевидно, всі елементи програми Е. Фромма орієнтовані на трансформацію свідомості і жодним чином не зачіпають систе­ми суспільних відносин, без перетворення яких подолання кризового стану особистості і суспільства, як і трансформація свідомості, неможливі. Надмірне захоплення психоаналізом не дало змоги Е. Фромму розкрити об'єктивні основи людської індивідуальності та соціальну сутність особистості. Він виво­див сутність особистості з факту її існування, вбачав її не в тих чи інших якостях чи субстанціях, а в суперечностях, прита­манних людському існуванню.

Спробу переосмислити психоаналіз шляхом зіставлення по­глядів 3. Фрейда із по-своєму інтерпретованим соціально-економічним вченням К. Маркса зробив німецько-амери­канський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898—1979). У свої філософські конструкції він ввів нові для психоаналізу поняття "додаткова репресія" і "принцип продуктивності" (книга "Ерос і цивілізація", 1955). "Додаткова репресія" (за аналогією з "додатковою вартістю" К. Маркса) у нього виража­ла обмеження людини, які спричинялися соціальними інсти­тутами, а "принцип продуктивності" — деяку міру відчуженої праці. Згідно з Г. Маркузе, розвиток науки і техніки дає мож­ливість панівному класу сучасного йому суспільства формува­ти через механізм споживання тип масової одномірної людини

(люмпени, переслідувані національні меншини, безробітні та ін.) з атрофованим соціально-критичним ставленням до ньо­го, і тим самим стримувати і відвертати соціальні зміни. Однак наростала конфліктна ситуація, відвернути яку філософ про­понував за допомогою "додаткової репресії" і "принципу про­дуктивності", шляхом зміни соціальної структури суспільства і створення "нерепресивної цивілізації". У цьому суспільстві, стверджував Г. Маркузе, отримають вільний і безмежний роз­виток сили Еросу, відчужену працю буде ліквідовано, праця перетвориться на вільну гру. За його теорією, можливість та­кого суспільства забезпечена тим, що людині притаманний по­тенціал психічних сил, які дають їй можливість вийти з-під влади "принципу продуктивності". Такою силою є фантазія, наділена вирішальною функцією зв'язку глибинних рівнів не­свідомого з вищими продуктами свідомості, мрії з реальністю. Носіями такої фантазії він вважав радикальні елементи сту­дентства і гуманітарну інтелігенцію, на них покладав надії щодо перетворення "одномірної людини" на "багатомірну".

Отже, корективи Г. Маркузе до психоаналітичної теорії Фрейда не внесли чогось істинного в розуміння співвідношен­ня між свідомими і несвідомими психічними процесами. Філо­соф спирався на класичний психоаналіз і в сутнісних аспектах своєї концепції відтворював методологічні принципи та осно­воположні ідеї свого вчителя. Разом з тим, Г. Маркузе та інші неофрейдисти помічали реальні суперечності між особистістю і сучасним їй суспільством, описували "соціальні хвороби", протестували проти пригнічення особистості. Цей критичний аспект їх вчення привертав увагу "бунтівної" молоді й інтелі­генції. У цілому сучасний психоаналіз не дає наукового пояс­нення ні "людської природи", ні закономірностей суспільного розвитку.

У сучасному світі тенденція розвитку психоаналізу вкрай суперечлива. У вигляді конкретних методик психоаналіз уві­йшов у психотерапевтичну практику. У філософії і психології він стимулював вивчення несвідомого. Разом з тим, з фрейдиз­му виростають вкрай ірраціональні, навіть містичні течії — парапсихологічні, телепатичні, екстрасенсорні, а в центр філо-

Тема 8

софського осмислення висуваються такі крайні стани людської психіки, як екстаз, одержимість тощо. Все це свідчить про те, що філософії XX ст. притаманні постійні коливання від таких суперечливих учень, як фрейдизм або "філософія життя", до прямого і відкритого ірраціоналізму.

8.3.2. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм — один із найбільш впливових антропо­логічних напрямів у філософії XX ст. Його започатковано у вченнях російських філософів М.О. Бердяєва (1874—1938) та Л.І. Шестова (1866—1938). Після Першої світової війни він поширився в Німеччині, де свою філософську творчість йому присвятили К. Ясперс (1883 — 1969) і М. Хайдеггер (1889— 1976). Письменники і філософи Ж.-П. Сартр (1905—1980), А. Камю (1913—1960), Г. Марсель (1889—1973) представля­ли французьку гілку екзистенціалізму. В Іспанії до нього був близьким X. Ортега-і-Гасет (1883—1955), у США його ідеї популяризували У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді.

Соціальним джерелом екзистенціалізму стали процеси соціально-економічного і політичного життя суспільства, що втілилися в різних формах відчуження людини. Під відчужен­ням мається на увазі соціальний процес перетворення діяль­ності людини та її результатів на панівну над нею і ворожу їй силу, панування уречевленої праці над живою працею. Психо­логічним виявом відчуження у свідомості індивіда є розрив між очікуваннями, бажаннями людини і нормами, прописани­ми соціальними установами і структурами, сприйняття цих норм як чужих і ворожих особі, почуття ізольованості, самоти, руйнування норм поведінки і духовних цінностей. Екзистенці­алізм виник як відображення у філософії духовної кризи су­спільства, викликаної Першою світовою війною (1914—1918), не лише очевидним безглуздям її жертв, а і тієї легкістю, з якою ці жертви було піддано забуттю.

Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми бут­тя, існування людини, співвідношення раціональних і нера-

Філософія XX—XXI ст.

ціональних форм її самопізнання. На відміну від І. Канта, який поставив питання "Що таке людина?", екзистенціалізм пере­ніс головну увагу на питання "Як стати людиною?", або кон­кретніше — "Чи можна стати людиною в умовах кризи су­спільства,а якщо так, то як?". Невипадково основними в кате­горіальному апаратіекзистенціалізмуєкатегорії"екзистенція", "буття", "ніщо", "сутність", "гранична ситуація"; головними питаннями — критерії відмінності справжнього і несправж­нього існування або буття людини, можливості, межі і методи досягнення справжнього існування, а центральною проблемою — відчуження індивіда від суспільства.

Філософська антропологія завжди була і є важливим розді­лом філософії. Вона пропонує своє особливе трактування про­блематики, що пов'язана з розумінням людини, кожної істо­ричної епохи. Екзистенціалізм — одне з таких трактувань. Ек­зистенціалісти відмовилися від традиційного погляду на лю­дину як продукт обставин і виховання, спробували пояснити її, виходячи з неї самої, вдивитися у людське життя, людські страждання, в особисте "Я" індивіда, сенс його життя.

Одним із головних понять цієї філософії є "екзистенція" (лат. — існування), що означає спосіб буття особистості, цен­тральне ядро людського "Я", причому не як всезагального, за­гальнолюдського, а як конкретної неповторної особи. Екзис­тенція не об'єктивується. Людина може об'єктивувати (пере­творити на певний результат діяльності) свої можливості, знання, уміння, практично вона може зробити об'єктом осо­бистого розгляду свої психічні акти, своє мислення, об'єк-тивуючи їх теоретично. Єдине, що зникає від її як практичної, так і теоретичної об'єктивації, а тим самим і від пізнання, і та­ким чином не підвладне їй, — її екзистенція.

Аргументоване пояснення специфіки екзистенції дав Ж.-П. Сартр у праці "Екзистенціалізм — це гуманізм". На його думку, виготовляючи річ, людина заздалегідь формує її ідею, знає, що буде робити. Отже, суть речі в цьому випадку передує її існуванню. Інакше у випадку з людиною. Дитина, яка наро­дилася, вже існує, але їй ще потрібно отримати свою сутність, стати людиною. Тут існування передує сутності. При цьому кожний індивід набуває у процесі становлення своєї сутності,

Тема 8

людина сама її створює, немає наперед заданої людської при­роди, жодна зовнішня сила, ніхто, крім самого індивіда, не може за нього здійснити його перетворення на людину. Індивід несе відповідальність за це, навіть якщо його перетворення на людину по-справжньому не відбудеться. Цей процес триває впродовж усього життя індивіда. Згідно екзистенціалізмом, індивід сам відповідає за формування своєї суті, тому він віль­ний і є волею. Воля полягає у виборі індивідом своєї поведінки і своїх дій, а її основою є екзистенція, яка ірраціональна. Ж.-П. Сартр та інші французькі екзистенціалісти ретельно аналізували проблему вільного вибору в умовах фашистської окупації Франції в період Другої світової війни.

Підкоритись фашизму або стати в ряди антифашистського руху Опору? Вибір тут неминучий, але яка роль у цих умовах особистості, раціональних моментів у цілому? Відповідь екзис­тенціалістів: мінімальна. Якщо вибір, наприклад, робиться на користь участі в Опорі, то раціональний розрахунок відразу попереджає про ризик для життя. Щоправда, у цьому випадку можливе врахування допомоги інших людей, колективної со­лідарності, боротьби з фашизмом народів інших країн. Однак, на думку екзистенціалістів, у ті дні і години, коли людина ди­виться в обличчя смерті, головну опору, підтримку вона може знайти тільки в самій собі, у своїй екзистенції, і тільки тоді її вірність Опору буде міцною. Це характерне явище будь-якої ситуації, коли людина бореться за волю, за своє заповітне "Я". Найнадійнішим свідком істини екзистенціалісти вважають не-трансльовану індивідуальну суб'єктивність свідомості, яка ви­являється в настроях, переживаннях, емоціях людини. Збаг­нути світ таким, яким він є, означає виявити зміст єдиного сві­товідчуття особистості, яке мимоволі присутнє в цих настроях, переживаннях, емоціях (наприклад, нудьги, огиди тощо). Вони відповідно до екзистенціалізму можуть бути зумовлені обставинами, але ніколи повністю, і завжди несуть у собі дещо загальне для всіх людей, виражають саму суть людського іс­нування у світі. Ця необумовлена тенденція переживання стає в уяві екзистенціалістів видимою тоді, коли ситуація, що про­будила його, трагічно загострюється, або тоді, коли саме пере­живання виникає зі спонтанною довільністю. Лише в цих ви-

Філософія XX—XXI ст.

падках індивід неначе вловлює свої переживання в їх миттє-востях, не даючи їм перерости в міркування, навіть початкову форму теоретичного мислення, оцінки обставин. За таких умов переживання перетворюються на свого роду "вікна", через які можна побачити світ таким, яким він є, яким він одвічно існує для тлінної людини.

Отже, використання екзистенціалістами поняття "екзис­тенція" не має на увазі свідомість у значенні інстанції раціо­нальної обдуманості (дослідження, цілеспрямування, пред­метні уявлення та ідеали). Проте все-таки воно, безумовно, по­значає свідомість, але таку, що не пізнає, не є духовно актив­ною, а яка лише відчуває, страждає, є тлінною, стурбованою. Отже, філософія екзистенціалізму виражає чуттєво-інтуїтивне осягнення світу і людини в їх взаємозв'язку.

З позиції такого розуміння екзистенції філософія екзистен­ціалізму створила свою специфічну онтологію — вчення про буття. У ньому визнається існування світу поза і незалежно від людини, але при цьому проводиться кантівська ідея про люди­ну, яка бачить світ винятково крізь призму своєї свідомості. Саме тому екзистенціалізм рішуче відмежувався від класичної онтології, що спиралася на самостійне буття світу і від нього рухалася до розуміння людини, ставлячи її у залежність від світу. На думку екзистенціалістів, класична онтологія пере­творювалась або у "філософію речей", що розглядає і людину як річ, або у "філософію ідей", яка робить людину свого роду пізнавальною машиною, тому всі її категорії були знелюднені. Сучасна філософія має їх "олюднити". Вона може бути по-справжньому гуманістичною, і в центрі її дійсно опиниться людина, якщо її онтологія буде відштовхуватись не від світу як буття до буття людини, а навпаки, від людського буття до бут­тя світу, як він сприймається людиною і "будується" навколо

неї.

Екзистенціалізм спрямував онтологію на обґрунтування унікальності людського існування і сутності людини. Місце, яке займає в бутті індивід, у кожний даний момент неповтор­не. Людина незамінна. Кожний повинен шукати і виражати своє неповторне, унікальне "Я", примушувати себе жити і тво­рити самого себе.

Тема 8

Однак реалізації цієї програми протистоїть "не-Я", перед­усім — соціальний світ, суспільство. Згідно з екзистенціаліз­мом, сучасне "не-Я" відчужене від індивіда, вороже йому; його не можна вважати людським, це певна глуха і міцна стіна, яка протистоїть людині, байдужа, непереборна і ворожа. Тому "Я" завжди має страх перед "не-Я", перед світом та іншими людь­ми. Екзистенціалісти стверджують, що світ цей несправжній, у ньому речі панують над людьми, особистість стандартизуєть­ся і стає безликою посередністю, індивід перебуває у занедба­ному стані, підвладний чужорідним стереотипам поведінки.

Екзистенціалізм пропонує протистояти "не-Я", бунтувати проти нього, розривати ланцюги, що сковують серце і душу. Це може робити тільки сам індивід, лише він є для себе єдиним і незамінним провідником із лабіринту відчуження і самотнос­ті до справжнього буття. Шлях до нього — цілеспрямованість, енергія, наполегливість індивіда щодо осягнення своєї екзис­тенції. Осягаючи себе як екзистенцію, людина осягає свою сво­боду, можливість вибору кожного вчинку.

У повсякденному житті людина не може усвідомити себе як екзистенцію. Таке усвідомлення відбувається тільки в особли­вих ситуаціях, які К. Ясперс назвав "граничними" — момента­ми найглибших потрясінь людини (страх, страждання, бороть­ба, смерть). Загроза, близькість смерті примушують людину замислитися над сутністю прожитого, повернутися від повсяк­денності до самого буття, до власної екзистенції — сутності, яка єдина з існуванням, і тим самим знайти свою справжню свободу. Людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності і високо цінувати все те, що нагадує їй про суєтність її практичних починань. Життя завпеди межує зі смертю. Жит­тя — "буття до смерті".

Виявляється, що звернення екзистенціальної філософії до проблеми смерті небезпідставне. На жаль, у нашій літературі ще і нині існує неповага до цієї проблеми. Між тим, людина, ледь народившись, прямує до смерті. Будь-яка людина неми­нуче замислюється про смерть. Питання про смерть — це вод­ночас і питання про сутність життя, а в сучасному світі — ще і питання про виживання людства. Гранична ситуація стосовно смерті сьогодні стала глобальною. Людство не абстрактно, а

Філософія XX—XXI ст.

цілком реально опинилося перед загрозою смерті. Страх перед глобальною катастрофою охопив багатьох людей. З цих при­чин використання екзистенціальних понять, що стосуються індивіда, цілком виправдане для аналізу актуальних проблем людства. Воно ще раз демонструє неподільність долі унікаль­ного індивіда і всього людства, суспільства в цілому. Разом з тим, не можна не сумніватись у теоретичній і моральній спра­ведливості визначення життя як "буття до смерті". Людське життя розгортається через протидію смерті, а людина у своєму існуванні орієнтується на життя, виявляє волю до нього, або свідомо жертвує ним заради життя інших людей.

Дата добавления: 2014-11-16