Тема 5 філософія Нового часу 15 страница

Філософія XX—XXI ст.

вана діяльність, виховання покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності нового суспільства, тому зростає роль со­ціальних регуляторів поведінки і діяльності людей, особливо молоді, студентства, формування в них суспільно значущих ціннісних орієнтацій, причетності до. ключових загальнолюд­ських духовних цінностей: відданості, патріотизму, краси, святості, мудрості, істини, правди, творчості, користі, добра, свободи, блага тощо. Ці регулятори як ніколи актуальні для оновлення життя українського суспільства.

Сьогодні в Україні поряд із глибокими економічними пере­твореннями та побудовою правової держави величезного зна­чення набуває виховання населення, особливо молоді, на заса­дах аксіологічного підходу, всебічного оволодіння теорією і методикою формування ціннісних орієнтацій. Ціннісна сфера у різних її формах та виявах перетворюється на важливий чин­ник нормального функціонування суспільного організму, по­требує широкого, поглибленого, комплексного розгляду, свого осмислення з позицій філософії, соціології, педагогіки, психо­логії, теорії культури, соціального управління. Теоретична та методологічна спадщина неокантіанства надає велику допомо­гу в розв'язанні цієї проблеми.

Неокантіанство припинило своє існування в роки фашист­ської реакції в Німеччині. Після Другої світової війни центри кантіанського руху було відновлено, але неокантіанство не від­родилося.

8.2. Неогегельянство

Наприкінці XIX — у першій третині XX ст. поширеною те­чією у світовій філософській думці, поряд з неокантіанством, було неогегельянство. Воно відображало потреби у створенні цілісного моністичного світогляду на засадах оновленої інтер­претації філософії Гегеля, головним чином її діалектичного методу і вчення про дух. Проте формування і розвиток неоге-гєльянства у різних країнах не збігалися у часі і мали різні форми залежно від соціально-політичних факторів і теоретич­них передумов.

Тема 8

В Англії неогегельянство набуло форми "абсолютного ідеа­лізму". Це було зумовлено переважно суспільно-політичними причинами, найважливішими серед яких були: втрата Англі­єю своєї промислової монополії; активізація відцентрових сил у її домініонах і колоніях; необхідність у зв'язку з цим укріп­лення всіх частин імперії, забезпечення їх більш міцного об'єднання і нагальна потреба у створенні могутньої централі­зованої держави, здатної підкорити всіх громадян і витримати боротьбу з будь-яким конкурентом. Теорія такої держави вже існувала. Це була гегелівська теорія держави як вищого мо­рального начала, втілення світового духу, такої цілісної єднос­ті, що поглинає кожного індивіда.

Отже, звернення до гегелівської філософії в Англії не було випадковим. Разом із тим, не всі позиції цієї філософії влашто­вували представників "абсолютного ідеалізму". В їхньому тлу­маченні від раціонального зерна вчення Гегеля залишалось не­багато: цілком було відкинуто ідею розвитку, діалектика по­нять була перетворена на софістику, запозиченою була лише його система об'єктивного ідеалізму і вчення про примирення протилежностей. Крім того, у працях "абсолютних ідеалістів" добре помітні мотиви кантіанства й елементи філософії, запо­зичені в Дж. Берклі, Д. Юма, Г. Спенсера. У цілому їхня філо­софія намагалася спростувати природничо-науковий матеріа­лізм і атеїзм, що ґрунтувалися на успіхах науки; утвердити ідеалізм і релігію; стати вченням про вищу гармонію і прими­рення всіх суперечностей в абсолюті; обґрунтувати необхід­ність сильної всеосяжної держави і міцної імперської єдності.

Визнаним керівником англійського неогегельянства був оксфордський філософ Френсіс Бредлі (1846—1924). Основою його вчення, як і інших "абсолютних ідеалістів", є поділ світу на дві частини. У головній філософській праці "Явище і реаль­ність" він оголосив матеріальний світ, що нас оточує, в якому ми всі живемо, який даний нам у безпосередньому досвіді, ви­димим, неістинним, нереальним і протиставив йому інший світ, нібито вищої дійсної реальності, духовний світ істинного буття.

Для обґрунтування своєї позиції Ф. Бредлі використовував діалектику, але в іншій, ніж у Гегеля, інтерпретації, що отри-

Філософія XX—XXI ст.

мала у філософії назву "негативної діалектики". У Ф. Бредлі матеріальний світ нереальний, тому що він суперечливий, оскільки всі ідеї і поняття, за допомогою яких людина намага­ється пізнати світ, містять суперечності, а для Ф. Бредлі супе­речливе — це нереальне. Гегелівську думку про суперечності всього існуючого він використовував лише для того, щоб вивес­ти з неї нереальність, недійсність матеріального світу.

Аргументація Ф. Бредлі досить абстрактна. Наприклад, він повністю погоджувався із вченням Дж. Локка про суб'єктив­ність вторинних якостей речей: троянда не може пахнути, якщо її ніхто не нюхає, а звук, якого ніхто не чує, реально не існує. Подібні доводи він застосовував і до розуміння первин­них якостей речей, які Дж. Локк вважав об'єктивними, і та­кож зробив висновок про їх суб'єктивність: протяжна річ існує лише відносно органу, що сприймає її, так само, як річ, яка пахне. У цілому і первинна, і вторинна якості речей — це ви­димість, нереальність, як і весь матеріальний світ.

У цих міркуваннях філософа прослідковується його нега­тивна реакція на метафізичний, механічний матеріалізм. Не визнає він також матеріалізм діалектичний. Звернімося, на­приклад, до його роздумів з приводу питання про час. Він від­мовлявся від реальності минулого на тій підставі, що його вже немає, а майбутнього — що його ще немає, але й сучасного теж немає, тому що воно завжди перетворюється на минуле і реаль­но не існує. Отже, час — це проста видимість. Очевидно, що мислення Ф. Бредлі вкрай метафізичне. Зіткнувшись з дійсни­ми суперечностями часу, він побачив у них його недійсність. Подібний висновок можливий лише у випадку, коли час роз­глядається абстрактно, у відриві від руху матерії. Минуле будь-якого об'єкта або явища не зникає безслідно, а визначає його подальший розвиток і в цьому розумінні зберігається. Те­перішнє виростає з минулого і залежить від нього. На основі минулого і теперішнього людина передбачає майбутнє, і в цьо­му розумінні моменти майбутнього невід'ємні від минулого і теперішнього. Без розуміння і визнання культурних ціннос­тей, створених минулими поколіннями, не було б і сучасної культури, проектів та ідеалів майбутньої культури.

Тема 8

Аналогічно до часу Ф. Бредлі відкидав реальність руху, змін, причинності, енергії, дії, речей взагалі. Речі в нього не­реальні, вони не більше ніж видимість, до того ж така, що за­лежить від нас. Людина, особистість — також видимість, хоч вони існують. Весь матеріальний світ суперечливий, отже, не­реальний, не має дійсного буття. Поняття про цей світ, його елементи не відображають жодної реальності, вони є "вигадка­ми", "конструкціями", "знаряддям", необхідними для визна­чення практичної мети. Ми користуємося ними, оскільки вони, нібито, відповідають дійсності, хоч аналіз розкриває її нереальність. Усі наукові поняття не мають об'єктивного зміс­ту і є лише зручними фікціями.

Разом з тим, видимість, нереальність у Ф. Бредлі — це не міраж, не ілюзія, не дещо. Видимість існує, вона є виявленням реального. Такою реальністю в нього є абсолют — сфера гармо­нії і досконалості. В абсолюті всі суперечності примирюються і збігаються у вищу єдність. Несуперечність — його єдиний кри­терій. Але як поєднати суперечність видимості і несупереч­ність абсолюту, якщо видимість — виявлення абсолюту? Ф. Бредлі дав містичне пояснення: у дусі людей є впевненість у зв'язку з абсолютом, який виявляється у "тужінні" за доскона­лістю, тому абсолют існує.

Що таке абсолют? У Г. Гегеля це була абсолютна ідея, у А. Шопенгауера — воля. Ф. Бредлі визначив абсолют як все-охопний досвід, тобто як сукупність психічних переживань, до того ж не когось конкретного, а взагалі. Штучність конструк­ції Ф. Бредлі очевидна. Адже насправді досвід завжди є взає­модією суб'єкта й об'єкта. Досвіду, який не має стосунку до суб'єкта, не існує. Проте філософ відокремлював досвід від суб'єкта, називав його первинним, результативним, основопо­ложним. Ф. Бредлі так обґрунтовував підкорення індивіда ці­лому, його поглинання абсолютом: речі та їх якості мають лише ідеальне існування в досвіді, природа — форма виявлен­ня всередині абсолюту, тіло — інтелектуальна конструкція і видимість, душа — серія психологічних явищ, а численність дуіп в абсолюті зникає. Усі суперечності, розлади, конфлікти між людьми він вважав нереальними, оскільки всі вони вирі­шуються в абсолюті. Зло і страждання людей — це лише одно-

Філософія XX—XXI ст.

бічне виявлення абсолюту. В абсолюті будь-яке зло нейтралізу­ється відповідним добром, тому немає сенсу боротися зі злом. Людина повинна думати про гармонію цілого, про злиття з аб­солютом. Страждання і зло є тільки моментами індивідуально­го досвіду, які поглинаються абсолютною досконалістю. Якщо людина зазнає поразки, стикається зі злом, то, за філософією Ф. Бредлі, вона не повинна в цьому звинувачувати будь-кого, а має зрозуміти, що у своїх бідах винна сама і що зло — тільки видимість, яка зникає в абсолюті.

Таким чином, абсолютний ідеалізм Бредлі — приклад спе­цифічного аналізу неогегельянством основних понять філосо­фії і науки. Він виявив суперечності в категоріях і змусив кри­тично підходити до понять як здорового глузду, так і науки.

Ф. Бредлі не зміг навести переконливих доказів існування абсолюту. Фактично він засвідчив неможливість побудови ло­гічної системи світу на засадах суперечливих понять.

Філософія Бредлі — свідчення спадкоємності ідеалістичної традиції незалежно від суб'єктивного й об'єктивного її різно­виду. Принцип "внутрішніх відносин", який відстоював філо­соф, утверджував зміни об'єктів залежно від факту пізнання, конструювання об'єктів розумом. Цей принцип Ф. Бредлі за­позичив у нєокантіанців, потім його перехопив прагматизм.

Неогегельянство в Англії, крім Ф. Бредлі, було представле­но також філософськими вченнями Е. і Дж. Кердів, Р. Холдей-на, Д. Бейлі, почасти — Б. Бозанкета, Д. Мактаггарта. Основні їхні положення можна звести до такого: намагання розтлума­чити діалектику в плані примирення суперечностей; звернен­ня до гегельянства з метою подолання англійського позитивіз­му; пошук шляхів поєднання гегелівського вчення про абсолют з проблемами утвердження цінностей особистості; спроби ін­терпретації філософії Гегеля з позицій релятивізму.

Своєрідним неогегельянство було в Італії. Тут визнаними авторитетами стали Бенедетто Кроче (1866 —1952) і його по­стійний опонент Джованні Джентіле (1875—1944). їх диску­сія тривала майже 38 років. Вона охоплювала всі основні про­блеми філософії, історії, моралі, політики, але основні розмежу­вання цих двох лідерів і, відповідно, двох течій італійського неогегельянства полягають у підходах до вирішення соціаль-

Тема 8

них проблем. Б. Кроче був у опозиції до фашистського режиму Муссоліні, а Дж. Джентіле — одним з активних ідеологів фа­шизму. У філософії Кроче на перший план висувалися об'єк­тивістські і раціоналістичні аспекти, а Дж. Джентіле, розви­ваючи суб'єктивістські та раціоналістичні тенденції, дійшов до повного релятивізму.

Філософію Гегеля Б. Кроче вважав непослідовною і дуаліс­тичною, оскільки вона допускала існування матеріального сві­ту, хоч і у формі інобуття ідеї, і подвійність методу, вважаючи, що не тільки логічний, а й природничо-науковий метод тією чи іншою мірою сприяє пошуку істини. Згідно з Б. Кроче до істи­ни може вести лише логічний метод. Він заперечував пізна­вальну цінність природничих і математичних наук, вваясав їх значимість чисто утилітарною: природничо-наукові поняття надзвичайно корисні, але з них не моя-сна вивести тієї системи, яка дається тільки духом.

Дух у нього — єдина реальність, яка постає у двох основних формах: теоретичній (інтуїтивній і логічній) і практичній (еко­номічній і етичній). Формам духу відповідає поділ філософії на естетику, логіку, філософію економіки й етику.

Естетику Б. Кроче визначав як "науку про висловлювання" (терміном "висловлювання" Б. Кроче позначав естетичний об­раз). Саме висловлювання в нього інтуїтивне, а інтуїція — до-інтелектуальна і позаінтелектуальна. Інтуїтивну форму пі­знання він проголосив первинною і провідною, порівняно з ло­гічною формою пізнання; тільки інтуїції відкривається істина. Логічні поняття без інтуїтивного змісту порожні, формальні, абстрактні та є "псевдопоняттями" конкретних наук.

Логіку Б. Кроче розглядав "як науку про чисте поняття". Він відкинув гегелівську думку про поняття як синтез проти­лежностей і замінив її твердженням про відмінність поняття, яка є принципом його саморуху. Отже, у філософії Кроче діа­лектика була позбавлена свого основного змісту і зведена тіль­ки до "єдності відмінностей".

Головною у вченні Кроче була історична концепція. Він сам називав свою філософію "абсолютним історицизмом". Проте відкинувши гегелівську "філософію історії", він втратив і осно­ви належного наукового історичного аналізу. Б. Кроче запере-

Філософія XX—XXI ст.

чував детермінізм, об'єктивні закономірності в історичному розвитку, можливість узагальнення, передбачення і прогнозу­вання в ньому. Історію він уявляв як індивідуальні події, коле­на з яких є законом для самої себе, логіку ж у неї вносять істо­рики і непізнаваний "план провидіння". На цих підставах він доводив безнадійність реальної свободи, а демократію, навіть як формальний принцип, відкидав. Історію, на його думку, творять великі люди, а народним масам він відмовляв у здат­ності до самостійних думок та ідей.

Таким чином, зусилля Б. Кроче щодо зближення ідеаліс­тичної філософії з життям позитивні. Проте свої наміри він не здійснив, його філософія не вийшла за межі неогегельянської традиції. У наш час вчення Кроче майже повністю витіснене з філософської думки.

Щодо Дж. Джентіле, то з гегелівської філософії він усунув сам абсолютний дух, замінивши його мисленням індивідуаль­ного суб'єкта, у гносеології утверджував нескінченність пізна­вального процесу, але суб'єктом пізнання вважав не суспільно-історичний суб'єкт, а "власне Я" у його ідеалістичному розу­мінні. Однак на цьому шляху Дяс. Джентіле був непослідовний. Емпіричне "Я" він підпорядкував надіндивідуальному, "уні­версальному Я". Тому, хоча, на його думку, релігія є примітив­ним ступенем свідомості, властивим первісним людям (за що католицька церква внесла його твори в "Індекс заборонених книг"), сам він створив релігійну концепцію. Більше того, його "універсальне Я" практично означало розчинення індивіду­ального суб'єкта в "абсолютній суб'єктивності". У цьому плані філософія Дж. Джентіле була аналогом того напряму в німець­кому неогегельянстві, який ідеологічно готував прихід до вла­ди нацистів.

У Німеччині біля витоків неогегельянства стояли неоканті-анці В. Віндельбанд, А. Ліберт (1878—1946), /. Кой (1869— 1947), Ю. Еббінгауз (1885—?). У 20-ті роки XX ст. німецький неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884—1974) і Г. Лассон (1862—1932), а потім 3. Марк (1889—1957). їхня фі­лософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістич-ного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального. Раціоналістичну гегелівську діалек­тику було оголошено неістинною.

Подібне "розширення" філософії Гегеля було зумовлене за­гостренням антагоністичних суперечностей у суспільному жит­ті Німеччини того часу, пояснити причини якого неогегельянці не змогли. Не визначили вони і шляхи вирішення цих супе­речностей. Результатом такого роду неспроможностей стали аб­страктні філософські конструкції "раціоналізованого ірраціо­налізму" і "критичної діалектики", яка потім перетворилася на "трагічну діалектику", що виражала страх і розгубленість ма­сової свідомості перед злигоднями життя, що насувалися. Сто­совно концепції "раціоналізованого ірраціоналізму", то її пред­ставники також своєрідно підійшли до тлумачення гегелівської думки про конкретність мислення. У Г. Гегеля таке мислення виникало у процесі сходження від абстрактного до конкретно­го. Прихильники зазначеної вище концепції оголосили кон­кретне мислення "ірраціонально-раціональним осяганням", тобто інтуїтивним, в якому "дух відкривається духу". Такі до­повнення до Гегеля фактично перетворювали філософію вели­кого мислителя-раціоналіста на ірраціоналізм.

Ірраціоналістична інтерпретація філософії Гегеля застосо­вувалася при розв'язанні німецьким гегельянством соціаль­них проблем. Г. Лассон оголосив Гегеля духовним батьком но­вої Німеччини, хоч і відхилив гегелівське розуміння суспіль­ства. Суспільство було визнано відчуженою механічною кон­струкцією, в якій превалюють егоїзм, індивідуалізм, жага до наживи, замість нього утверджувалось поняття "товариство" як позначення справжньої форми суспільного життя, життя сім'ї і народу, де немає суспільних суперечностей, а ідеологом "товариства" визнавався Г. Гегель. Потім Г. Лассону було при­писано ідею повного підпорядкування індивіда суспільству і державі. Примат держави над індивідом — останнє слово нео-гегельянської "філософії держави".

Отже, неогегельянство поставило перед філософією дуже важливі проблеми онтології, гносеології й аксіології, але пере­вершити Г. Гегеля все-таки не вдалося.

З приходом у Німеччині до влади фашистів більшість пред­ставників неогегельянства змушена була емігрувати і неоге­гельянство розпалося. Після Другої світової війни спроби його відродження успіху не мали.

8.3. Ірраціоналістичні течії у філософії XX—XXI ст.

Неокантіанство і неогегельянство, як і німецька класична філософія, що передувала їм, та багато інших філософських вчень і шкіл, виражали переважно раціоналістичний напрям в історії світової філософської думки. Протистояли йому і поле­мізували з ним представники емпіризму. Якщо раціоналісти Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Г. Гегель основою пізнання і поведінки людей, єдиним джерелом знань і критерієм істини вважали розум, то емпірики Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах та ін. таким джерелом визнавали чуттєвий досвід.

На початку XX ст. у філософії виник ще один впливовий на­прям — ірраціоналізм (лат. — нерозумний, несвідомий). На відміну від раціоналізму, філософи-ірраціоналісти обмежують або заперечують можливості розуму у пізнавальному процесі, вважають основою світорозуміння дещо недоступне розуму або неприродне йому — волю, безпосереднє споглядання, почуття, інтуїцію, містичне "осяяння", уяву, інстинкт, несвідоме.

Ірраціоналізм був особливою реакцією на надмірний геге­лівський логізм, який поширювався і на розуміння людини. Філософи-ірраціоналісти протиставили йому глибокий психо­логізм, виявлення таких пластів людської психіки (пристрас­тей, емоцій, хвилювань), які важко піддаються раціональному аналізу. Концентрація уваги на різноманітті і багатоплановос­ті внутрішнього життя людини, виявлення у ньому таких важ­ливих аспектів, які могли не розглядатися за раціонального підходу, значною мірою зумовлювали тривалий і стійкий вплив у суспільстві цього філософського напряму.

Тема 8

Попередником ірраціоналізму у філософії XX ст. по праву вважається датський теолог, філософ і письменник Сереп К'єркегор (1813—1855). "Де Я? — запитував себе мислитель. — Що означає сказати "світ"? Яке значення має це слово? Хто заманив мене сюди і залишив тут? Хто Я? Як Я опинився в цьо­му світі? Чому в мене не запитали, чому не познайомили з його правилами і звичаями, а просто впхали в нього, ніби мене було куплено у продавця душ? Як Я опинився втягненим у це вели­ке підприємство, яке називають дійсністю? Хіба це не справа вибору?.. Кому я можу поскаржитись?.. Провина — що вона означає? Чи це невідомо, як виходить, що людина буває винною?"¹

С. К'єркєгор на перший план своїх роздумів ставив тему осо­бистості, її долю, проблему людської суб'єктивності, що само по собі було традиційними для філософії проблемами. Цікави­ми є підходи С. К'єркегора до її вирішення. Якщо раніше філо­софи розглядали людину як частину суспільства і світу в ціло­му, намагалися зрозуміти її, виходячи з цілого, тобто світу і його закономірностей, то він немовби ізолював людину від су­спільства і світу та поставив завдання пізнати її у цій ізоляції, як дане, конкретне, рідкісне існування шляхом занурення всередину самого себе. Раніше найбільш надійним способом пізнання людини вважався раціональний метод науки, а С. К'єркєгор такими способами визнавав саморефлексію і від­чуття як дещо абсолютно недоступне науці.

Гегелівську раціоналістичну філософію С. К'єркєгор оголо­сив есенціалізмом — вченням про абстрактні сутності, які осягаються у загальних поняттях, ігнорують окреме, конкрет­не, індивідуальне. На його думку, ця філософія не може про­никнути в людське існування, або екзистенцію, оскільки є зав­жди індивідуальною; екзистенція не може бути вираженою в понятті, вона є такою реальністю, яка не піддається об'єк­тивації. Екзистенція, доводив С. К'єркєгор, дана людині не в мисленні, а в почутті, переживаннях і емоціях, які виникають у потоці життя, зіткненні індивіда з проблемами. Таке зіткнен-

¹ Зотов А.Ф. Буржуазная философия середини XIX — начала XX ве-ка / А.Ф. Зотов, Ю.К. Мельвиль. — М., 1988. — С. 221.

Філософія XX—XXI ст.

п іі розуміння індивідом своєї екзистенції, відбувається у кри­тичні моменти його життя, коли виникає необхідність вибору способів поведінки, дії за принципом "або-або", наприклад у ситуації страху. На думку філософа, здебільшого людина веде несправжнє існування; вона зайнята справами, занурена у різ­номанітні стосунки з іншими людьми і машинально дотриму-і ті.ся звичної рутини життя, але в моменти страху індивід за­пинається наодинці з собою, ніби на краю безодні, відмовля-< ті,ся від усіх ілюзій, здійснює вибір. При цьому не так ішжливо, чи правильний цей вибір. Важливо те, що індивід ви­орав, тому що помилковий вибір можна виправити, а уникнен-іія під вибору виправити неможливо. Це і є справжнє існу-

ічіппя.

С. К'єркєгор був першим мислителем, який надав проблемі вибору набагато глибшого і принципового значення. Вибір — ядро людського існування і вираження справжньої свободи. Тільки в акті вибору людина знаходить свободу. Вибір і відпо­їм дальність за нього і є свободою. Свобода абсолютна, оскільки иибір абсолютно недетермінований і не має жодного об'єктив-ного критерію. Якщо вибір детермінований чим-небудь, то лю­ті па, яка здійснила його, не вільна і не може нести за нього

індію відальність.

С. К'єркєгор був одним із перших філософів середини X1X ст., який відкрито відмовився від об'єктивної істини. Для нього істина завжди суб'єктивна: дещо є істинним тому, що людина завзято вірить у це, що вона засвоїла дану ідею усім споїм єством; впевненість — тільки в суб'єктивності, шукати об'єктивність означає помилятися. Разом з тим, С. К'єркєгор пня вив проблему, поставлену самим життям — проблему люд­ської індивідуальності. Стиль його філософствування у XX ст. став прикладом для ірраціональної думки, а до його вчення звернулась протестантська діалектична теологія, екзистенціа­лізм і "філософія життя".

Основоположником ірраціоналістичного напряму у філо­софії і попередником "філософії життя" став німецький філо­соф Артур Шопенгауер (1788— 1860). Головний філософ­ський твір "Світ як воля й уявлення" він опублікував у 1819 р. У вченні були використані ідеї і положення, запозичені у Пла-

Тема 8

тона, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, у німецьких романти­ків, індійських і буддистських мислителів. Разом з тим, А. Шо-пенгауер створив суперечливе, але послідовне і цілісне вчення, яке стало особливо популярним у XX ст.

Філософія А. Шопенгауера — суб'єктивно-ідеалістичний волюнтаризм. Услід за Дж. Берклі і під сильним впливом його вчення він оголосив реальний світ уявленням: "Немає істини більш безсумнівної, більш незалежної від усіх інших, яка мен­ше потребує доведення, ніж та, що все існуюче для пізнання, тобто весь цей світ, є лише об'єктом відносно суб'єкта, погля­дом для споглядаючого — інакше кажучи, уявленням... Все, що належить і може належати світові, неминуче обумовлене суб'єктом та існує тільки для суб'єкта. Світ — уявлення"¹.

Отже, за А. Шопенгауером світ є взаємозв'язком суб'єкта й об'єкта, які доповнюють один одного таким чином, що при зникненні суб'єкта перестає існувати світ. Без суб'єкта немає об'єкта: Сонце і планети без ока, яке бачить, і розуму, який їх пізнає, можна назвати словами, але ці слова для уявлення — порожній звук.

Така філософська позиція характерна для всього суб'єк­тивного ідеалізму. Вона походить від абсолютизації ролі су­б'єкта у пізнавальному процесі, в якому без суб'єкта немає об'єкта, інакше не буде самого пізнавального акту. Якщо ґрун­туватися тільки на суб'єкті, вважати вірогідним тільки його існування, то об'єкт пізнання і впливу виявиться прив'язаним до суб'єкта і про його незалежне існування не може бути мови.

Така позиція неминуче веде до соліпсизму. А. Шопенгауер розумів це і завжди, хоч і безуспішно, намагався не впасти в нього. Він визнавав матерію, але визначав її як сприйняття часу і простору у кантівському розумінні, тобто як додосвідних і позадосвідних категорій розуму, а також як об'єктивовану причинність, але саму причинність розглядав тільки як таку, що існує для розуму і через розум. На його думку, кожен висо-коорганізований стан матерії виникав у часі після більш грубо­го її стану: тварини були раніше людей, риби — раніше тварин

¹ Шопенгаузр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгаузр. — М., 1900. — С. 3.

Філософія XX—XXI ст.

суходолу, а неорганічне — раніше за органічне, але все це ого­лошувалося уявленнями суб'єкта, хоча для такого пояснення А. Шопенгауеру знадобилось найбільш поширене тлумачення самого поняття "суб'єкт", аж до віднесення до нього комах. Ба­чив філософ і суперечності у своїх міркуваннях: існування сві­ту необхідно залежить від першої істоти, що пізнає, а вона не­обхідно залежить від існування світу, проте оголошував їх ан-тиноміями розуму, тобто які не можна пояснити, і тому чужими судженнями.

З такої позиції А. Шопенгауер розглядав і питання теорії пізнання. Всі уявлення він поділяв на інтуїтивні, тобто чуттє­ві, й абстрактні, або поняття, створені розумом. Поняття — вторинні відносно до інтуїтивних уявлень. Поняття, за А. Шо­пенгауером, — уявлення про уявлення. Вони можуть бути і помилкою, і забобонами, і догмами, тому логіка ніколи не може мати практичної користі, а тільки теоретичний інтерес для філософії. Розум взагалі нічого створювати не може, хоча і втілюється у науці.

Суть науки філософ вбачав у формальній чіткості її поло­жень. Для нього науковість полягала не у вірогідності, а в сис­тематизованій формі пізнання, заснованій на поступовому пе­реході від загального до окремого. У зв'язку з цим А. Шопен­гауер не вважав історію наукою, оскільки в історії події пе­ребувають лише у хронологічному зв'язку, а загальне полягає тільки в огляді головних періодів, з яких не можна вивести окремих подій, у ній господарює координація, а не субордина­ція. Отже, історія — знання, а не наука.

За А. Шопенгауером доказовою не може бути жодна наука, тому що кожен доказ потребує недоказової істини, яку отриму­ють шляхом інтуїтивного переконання, що є джерелом будь-якої істини та основою будь-якої науки. Проте за допомогою інтуїції ззовні у сутність речей проникнути неможливо. Як ви­йти з цієї безвихідної ситуації?

А. Шопенгауер знайшов вихід в оголошенні примату волі людини над її розумом. Суб'єкт, що пізнає, є одночасно індиві­дуумом. Індивідуум має тіло, а тіло дане суб'єкту пізнання не тільки як уявлення, а й як воля. Кожен акт його волі є одно­часно рухом його тіла. Рухи тіла — об'єктивовані акти волі, а

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

саме тіло є об'єктивністю волі. Цю ситуацію А. Шопенгауер по­ширив на всю реальність поза людиною. Він перетворив волю на першооснову й абсолют. Воля — це абсолютно вільне хотін­ня, яке не має ні причин, ні підстав; її неможливо контролюва­ти. Весь світ тепер став волею та уявленням. Тим самим одно­бічностям раціоналізму А. Шопенгауер протиставив крайнощі волюнтаризму.

Якщо в А. Шопенгауера світ є уявленням і волею, то у Фрі-дріха Ніцше (1844—1900) — становленням і волею до влади. Ніцше — основоположник "філософи життя". На формуван­ня його світогляду значний вплив справили ідеї Шопенгауера. Свідченням цього є зміст ранніх праць Ф. Ніцше, присвячених проблемам культури: "Походження трагедії з духу музики" (1872), "Філософія в трагічну епоху Греції" (1873), "Несвоєчас­ні роздуми" (1873—1876). Проте пізніше філософ відмовився від багатьох положень цих творів на користь "переоцінки всіх цінностей". У працях "Людське, занадто людське" (1878— 1880), "Ранкові зорі" (1881) і "Весела наука" (1882) він замінив шопенгауерівський моністичний волюнтаризм плюралізмом воль, визнанням численності "центрів" духовних сил, які кон­курують у боротьбі, а волю перетворив на волю до влади. Влас­ну філософську концепцію він виклав у працях "Так говорив Заратустра" (1883—1886), "По той бік добра і зла" (1886), "Ге­неалогія моралі" (1887), "Антихрист" (1888), "Сутінки куми­рів", "Воля до влади" (деякі з них були опубліковані після смерті філософа), центральне місце в яких займають поняття "воля до влади", "надлюдина", "вічне повернення", "нігілізм".

Дата добавления: 2014-11-16