Тема 5 філософія Нового часу 18 страница

Екзистенціалізм має два різновиди — атеїстичний і релігій­ний. Атеїстичним різновидом вважається філософська твор­чість таких екзистенціалістів, як Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, А. Камю, Мерло-Понті та ін. Однак атеїстичним він є лише умовно, оскільки визнання того, що Бог помер, супроводжу­ється в них твердженням про неможливість і абсурдність жит­тя людей без бога. Релігійний представлено, головним чином, К. Ясперсом і Г. Марселем. На їх думку, екзистенція органічно пов'язана з Богом, смертність людини, залежність від інших людей — також від Бога. Свобода індивіда, зрештою, теж має божественне походження.

Екзистенціалізм постійно піддається всебічній критиці. Його називають "філософською кризою", але не за пропозицію теоретичних пояснень суперечностей сучасного суспільства, а за те, що він визнає самокризову свідомість. Його критикують за опозиційність до раціонального і всієї класичної філософії, за індивідуалізм, суб'єктивізм, песимізм та ідеалізм, за анти­історизм і абстрактність, за те, що він звертається не до сили, а до людської слабкості, що позбавляє людину всіх надій на мож­ливість отримати свободу за допомогою чогось поза собою, всіх ілюзій, пов'язаних з цими надіями, залишає людину саму із собою наодинці. Разом з тим, екзистенціалізм — це результат світовідчуття людини, яка втратила віру в історичний і науко-вий розум, відображення духовної ситуації сучасної епохи. Він не зміг запропонувати реальних шляхів виходу з цієї ситуації, але її суперечності і хвороби розкрив упевнено. Це, дійсно, фі­лософія людини, яка поставила за мету допомогти людині зна-

Тема 8

йти не просто близькі та зрозумілі їй істини, а й невіддільні від неї, такі, заради яких їй хотілося б жити і померти.

Звинувачення екзистенціалізму в тому, що він розглядає ін­дивіда в ізоляції від суспільства, безпідставні. Він не заперечує залучення людини до суспільного життя і, навіть, до боротьби. Наприклад, Ж.-П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар були не тільки активними учасниками, а й ідеологами руху Опору у Франції. К. Ясперс у працях, присвячених проблемі атомної війни і май­бутнього людства, постійно попереджав про загрозу припинен­ня людської історії, ставив перед філософією завдання напо­легливо переконувати індивідів, партії та їх ідеологів у необ­хідності використання вищих можливостей людського буття у боротьбі з відчаєм, що охопив людей. Водночас не можна не ба­чити зведення екзистенціалізмом усього буття до його центра­лізації навколо буття особистості, а її життя — до переживан­ня цього буття: залучення індивіда до суспільного життя — ви­ключно особиста і добровільна справа кожного, ніхто і ніщо не може зобов'язати людину діяти так, а не інакше, жодні загаль­ні моральні норми над нею не владні, вся її поведінка в тій чи іншій ситуації визначається вільним вибором. Проте поза соціально-історичною практикою немає ні суспільства, ні осо­бистості з її унікальністю. Весь свій зміст і сенс життя людина набуває в суспільстві, а не поза ним.

Можна сперечатися з екзистенціалістами щодо правомір­ності надання загального значення поведінці людини в гранич­ній ситуації, але не можна відмовити філософу, вченому вико­ристовувати такі ситуації для вивчення людини. Тим більше, що відчуження і страх у сучасному світі не зникли, а навпаки, посилились. Роздуми над цими проблемами прямо стосуються людської долі.

Позитивним є пов'язування екзистенціалізмом вчення про буття з людською діяльністю, її сферами і соціальним буттям. Це можна сказати відносно багатьох інших ідей і положень ек­зистенціалізму. Звідси і його ідейний вплив на сучасну су­спільну свідомість, особливо на ліворадикальну ідеологію, фі­лософську основу якої представлено в роботах франкфуртської школи соціальних філософів — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромма, Ю. Хабермаса та ін. Ліворадикальні

Філософія XX—XXI ст.

ідеологи надають незрозумілим і двозначним формулам екзис­тенціалізму певного політичного вираження і спрямованісті, і тим самим допомогають краще розібратись у його соціальній спря монаності. Водночас очевидно, що в руслі сучасного лівого ради калізму "філософія існування" повсякчас піддається огру-бінню і вульгаризації, схематизується її категоріальний апа­рат, втрачаються обриси багатьох дійсно вагомих проблем тео­рії історизму, теорії особистості, теорії свідомості, проблем, позитивна розробка яких була і залиїлається важливим зав­данням філософського дослідження.

8.4. Неопозитивізм

У XX ст. філософії людини, про яку йшлося вище, проти­стоїть інша філософська тенденція — вчення, звернені голов­ним чином до проблем знань, методології і мови науки, ролі знако-символьних засобів наукового мислення, відношень тео­ретичного апарату та емпіричного базису науки, природи і функцій математизації і формалізації знань. Головне місце в цих вченнях посів неопозитивізм.

Неопозитивізм, є сучасною формою позитивізму {фр. — по­зитивний) — філософського напряму, що виник у 30-ті роки XIX ст. у Франції і поширився у багатьох країнах світу. Осно­вою позитивізму є принцип, зміст якого можна висловити так: будь-яке справжнє, тобто позитивне, знання може бути отри­мане лише як результат досліджень окремих спеціальних наук та їх синтетичного об'єднання, і що філософія як особлива на­ука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. На основі цього принципу були роз­роблені положення програми позитивізму:

1) пізнання має звільнитися від будь-якої філософської (сві­тоглядної і ціннісної) інтерпретації;

2) вся "традиційна", тобто попередня, філософія як "мета­фізична", тобто доктринерсько-догматична, має бути скасова­на і замінена або безпосередньо спеціальними науками ("наука — сама собі філософія"), або узагальненим і економним огля-

Тема 8

дом системи знань, або вченням про співвідношення між нау­ками;

3) у філософії має бути прокладений середній шлях, який піднявся б над протилежністю матеріалізму та ідеалізму як не­суттєвою, уявною або помилковою, оскільки нібито є третє, "нейтральне" вирішення основного питання філософії, і навко­ло цього вирішення могли б об'єднатися, стираючи свої відмін­ності, всі "нейтралістські" концепції у філософії, соціології і політиці.

Така програма має певні теоретичні та практичні засади. Філософія — високоспеціалізована і важка для розуміння га­лузь людської культури. Іноді представники точних наук ціл­ком виправдано докоряють філософії за незрозумілість мірку­вань і ускладненість її мови; у труднощах розуміння філософ­ських текстів нерідко вбачають заплутаність, неосяжність понять та логіки роздумів, а не глибину аналізу і розгалуже­ність понятійно-категоріального апарату. Вони звинувачують філософію у нескінченних суперечках, у захаращуванні її кон­цепцій напівмістичними поняттями (абсолютний дух, чистий розум тощо) і роблять висновок щодо необхідності переоцінки цінностей і пріоритетів філософії з позиції точних наук і фор­мальної логіки.

Колишня і певні школи сучасної філософії для такого ви­сновку дають чимало приводів. Вони були та є переважно мета­фізичними як за своїм антидіалектичним методом, так і за са­мою суттю — вченням про начала і загальні принципи буття, знання про які не можуть бути даними в безпосередньому чут­тєвому досвіді. Вони виявились неспроможними адекватно осмислити складні співвідношення досвіду і раціонального мислення, що призвело до того, що метафізика історично по­ставала як філософська спекуляція, відірвана від досвіду і про­тиставлена йому. Позитивізм ототожнив метафізику з філосо­фією взагалі і відхилив на цій підставі наукове значення будь-якої філософії. У концепціях позитивістів до розряду мета­фізичного нерідко потрапляють і такі проблеми, які насправді не мають відношення до метафізики, а вирішуються у діа-лектико-матеріалістичній філософії.

Філософія XX—XXI ст.

Однак у позитивізмі є не тільки філософські міркування, а широка життєво-практична основа. Це зростання ролі точних наук і конкретних знань, ефективних дій і обґрунтованих ре­комендацій в усіх сферах людської життєдіяльності. Помилки коштують надто дорого. Обґрунтованість дій має протистояти загальним словам, незакріпленим і неперевіреним досвідом. Відповідно і зусилля філософії повинні зосереджуватися на "позитивному" в людському знанні і пізнанні.

Перша історична форма позитивізму виникла перед тим, як філософія запропонувала вихід з глухого кута, в якому опи­нився взаємозв'язок філософії і науки. Заснував позитивізм французький філософ Огюст Конт (1798—1857), який здобув освіту в Паризькій вищій політехнічній школі. Свої ідеї він ви­клав у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830— 1842) й у творі "Дух позитивної філософії" (1844). У цих пра­цях О. Конт оголосив будь-яку теорію, що визнає існування і пізнання об'єктивної реальності, "метафізичною". Наука, на його думку, повинна обмежуватися лише описом зовнішньої структури явищ, відповідаючи на питання "як" протікають явища, а не на питання, "що" вони означають за своєю суттю і "чому" вони відбуваються так, а не інакше. Проте, відповіда­ючи "як", наука водночас певною мірою відповідає і на питан­ня "чому". Описати означає частково пояснити, що може допо­могти ймовірному передбаченню майбутнього ходу подій. Звід­си О. Конт висунув відому формулу: "Знати, щоб передбачати, В передбачати, щоб могти", яка відповідала загальному завдан­ню наукового пізнання свого часу. Проте при цьому не можна не брати до уваги того, що у філософа передбачення спиралося на хиткий фундамент подій, за якими можна лише спостеріга­ти, і тому було дуже ненадійним.

У 1818 — 1824 рр. О. Конт був особистим секретарем со­ці аліста-утопіста К.А. Сен-Сімона і деякою мірою запозичив у нього ідеї про класифікацію наук, про три стадії суспільного і пізнавального розвитку та ін. Услід за К.А. Сен-Сімоном він розвинув ідею так званих трьох стадій, епох інтелектуальної еволюції людства (так само, як і індивіда), які визначають, зрештою, весь розвиток суспільства. Перша стадія — "теоло­гічна", на якій усі явища пояснюються на основі релігійних

Тема 8

уявлень. Друга стадія — "метафізична", тобто спекулятивно-філософська, яка замінює надприродні фактори у поясненні природи сутностями, причинами. Третя стадія — "позитивна", на якій виникає наука про суспільство, що сприяє його раціо­нальній організації. Інакше кажучи згідно з О. Контом спочат­ку в поясненні дійсності безроздільно панувало релігійне світо­сприймання, потім йому на зміну прийшли абстрактні спеку­ляції філософів, урешті настає розчарування у філософії і люди звертаються до наук.

О. Конт вважав, що вся попередня філософія зникне і на змі­ну їй прийде позитивізм як новітня антифілософська філосо­фія, що остаточно займе своє місце у свідомості людей і приве­де до однієї системи всю сукупність надбаних знань. У пози­тивну стадію перейдуть усі науки, спочатку найбільш загальні (тобто, на думку 0. Конта, прості, незалежні від інших наук, які легко вивчати), а потім окремі, точні, важчі і складніші для дослідження.

Подібний підхід О. Конт поклав в основу класифікації наук. Він ділив усі науки на теоретичні і прикладні, а теоретичні у свою чергу на абстрактні, або загальні, науки про класи явищ, і конкретні, або окремі, описові науки про предметні комбіна­ції різних явищ (наприклад, мінералогія, іхтіологія тощо). Аб­страктні, теоретичні науки в О. Конта складають принципову низку наук у такій послідовності: математика, з включенням до неї теоретичної земної механіки, теоретична астрономія в значенні небесної механіки, фізика, хімія, фізіологія (біоло­гія), соціологія (соціальна фізика), мораль.

0. Конт ввів термін "соціологія" як систему знань про су­спільство та окремі соціальні інститути, процеси і групи, що розглядаються в їх зв'язку з суспільним цілим. Виникнення соціології стало результатом конкретизації проблематики тра­диційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації су­спільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Соціологією О. Конт намагався замінити політичну еконо­мію, правознавство й етику, оскільки вважав, що не економіч­ні відносини, а ідеї керують і "перевертають" світ. Соціологія у нього поділялась на соціальну статику, яка досліджує стійкі

Філософія XX—XXI ст.

умови існування будь-якого суспільного устрою, і соціальну динаміку, яка вивчає природні закони суспільного розвитку.

Згідно із соціальною динамікою О. Конта, первісним еле­ментом людського суспільства була сім'я. У ході подальшої іс­торії в політичних, правових і економічних відносинах людей виникли зміни під визначальним впливом трьох станів свідо­мості. "Теологічній стадії" духу відповідав режим спадкових феодальних монархій; "метафізичній" — підняття середніх класів і великий вплив юристів; на "позитивній" стадії су­спільством керуватимуть позитивісти-філософи від імені капі­танів фінансового світу — банкірів. Кожній стадії політичної організації суспільства відповідають певні епохи громадян­ської історії — військово-завойовницька, оборонна і науково-промислова.

Основна ідея соціальної статики О. Конта зводилась до про­цвітання позитивного суспільства через любов як принцип, по­рядок як основу і прогрес як мету. Відповідно і тут у філософа чимало традиційного для попередніх концепцій соціального розвитку, у тому числі в головному пункті його теорії — "за­коні трьох стадій", відомому майже за століття до 0. Конта і використаному в працях К.А. Сен-Сімона.

Отже, у поглядах 0. Конта визначився, але не отримав кін­цевого завершення розрив з класичною філософською традиці­єю. У його творах привертають увагу наукова за своїм задумом класифікація наук, спроба строгого наукового підходу до су­спільного життя і створення науки про суспільство — соціоло­гії. Важливо і те, що О. Конт одним із перших філософів звер­нув увагу на промислове виробництво і наділив його учасників функцією соціальних перетворень. Разом з тим, відхід О. Кон­та від принципів класичної філософії перетворював його філо­софію на систему загальних положень окремих наук, представ­лених дедуктивно у вченнях про логічні закони людського ро­зуму.

Якщо свій початок позитивізм бере від 0. Конта, то завер­шувачем його першої історичної форми був англійський філо­соф і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). Характерним у його вченні є поєднання основних принципів позитивізму зі псебічно проведеною ідеєю еволюції.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Серед праць Г. Спенсера відомі такі: "Соціальна статика" (1850), "Основні начала" (1862), "Підвалини біології", "Підва­лини психології", "Підвалини соціології", "Підвалини етики" та ін. Всі вони сприймалися його сучасниками з великим ін­тересом, оскільки були зрозумілі, привертали увагу енцикло­педизмом, широким охопленням проблем з єдиних позицій, великим набором різноманітних фактів.

Основною ідеологічною установкою Г. Спенсера було праг­нення примирити віру і знання, науку і релігію за допомогою агностицизму. Такий висновок витікає з аналізу вже першого розділу його "Основних начал", який так і називається "Непі-знаване". У ньому Г. Спенсер обґрунтовував думку, що догма про створення світу Богом із нічого є лише мовним пояснен­ням, не має зрозумілого для людини сенсу, оскільки уявити це неможливо. Проте саме таким, позалюдським розумінням, і є атеїстичне уявлення про світ, який не має початку. Історія ре­лігії, вивчення існуючих релігій, згідно з Г. Спенсером, спри­чинюють визнання абсолютної непізнаваності тієї сили, яка лежить в основі Всесвіту. До такого висновку про непізнава­ність цієї сили, доводив він, зрештою приходить і наука: вона не може, наприклад, обґрунтувати ні безмежну подільність матерії, ні її неподільність. За Г. Спенсером, реально уявити безмежну подільність матерії означало б простежити в думці ділення до безмежності, а на це потрібний був би безмежний час. Не можна уявити і. те, що матерія неподільна, тобто, що існують такі її частинки, які не можуть, навіть у думках, бути поділені. Отже, матерія також абсолютно незрозуміла, як про­стір і час.

У цих міркуваннях агностицизм очевидний. У філософа, по-перше, він ґрунтується на змішуванні уявлень і понять. Мис­лення може збагнути те, що уявити не можна. Наука наповне­на такими поняттями, навіть тими, які виражають емпіричні факти, наприклад швидкість світла уявити неможливо. По-друге, агностицизм у Г. Спенсера став ще й наслідком метафі-зичності його позицій. Він розумів подільність матерії суто ме­ханістично. Діалектика перервності і неперервності матерії, так само як простору і часу, виявилась йому недоступною. Крім того, він фактично вимагав термінової й остаточної відповіді

на всі невирішені питання, а не отримавши її, оголосив їх абсо­лютно непізнаванними.

Так пояснював Г. Спенсер "непізнаванне", стосовно якого наука і релігія опиняються в однаковому становищі, тому су­перечність між ними знімається. Так філософ розв'язував су­перечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Суперечки між матеріалістами та ідеалістами, запевняв він, не більше як вій­на слів; позиції обох сторін не мають сенсу, оскільки їх пред­ставники переконані, що розуміють те, чого жодна людина не­спроможна зрозуміти. Звідси Г. Спенсер зробив висновок про правомірність основного питання філософії, але одночасно і про неможливість його розв'язання, тому воно підлягає ви­ключенню зі сфери філософського пізнання. Істина у нього не може бути виражена ні матеріалізмом, ні ідеалізмом; дослі­дження психолога не приведуть до відкриття кінцевої природи духу, як і дослідження хіміка не приведуть до відкриття кінце­вої природи матерії, а досліди фізика не відкриють кінцевої природи руху.

Зі сфери філософського пізнання Г. Спенсер виключив усі корінні світоглядні проблеми, оскільки вони, на його думку, непізнавані. Філософії він залишав для дослідження ту галузь, що і для науки. Філософія є теж науковим знанням, що поши­рюється лише на сферу досвіду, під яким розумілися духовні і матеріальні вияви абсолютної неосяжної сили, яка знаходить­ся в основі світу. З цієї причини наука у Г. Спенсера, як і в О. Конта, не проникає у суть речей, а задовольняється знання­ми лише зовнішніх явищ та їх постійних і стійких зв'язків, тобто законів; наука вивчає співіснування і послідовність явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення нижчого порядку, переходячи потім до вищих і ширших узагальнень. Найвищим узагальненням і є філософія.

Отже, філософія у Г. Спенсера є не сумою наук або зведен­ням наукових даних, а науковим знанням, тільки вищою мі­рою узагальненим. Це визначення філософії вкрай однобічне, однак воно вказує на зв'язок філософії з наукою в плані того, що дає наука філософії, а не навпаки, як це підкреслювала фі­лософія, що передувала позитивізму. Спираючись на таке ро­зуміння філософії, Г. Спенсер розрізняв дві форми філософії:

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

загальну, яка досліджує найбільш загальні істини і використо­вує окремі, часткові істини лиіпе для ілюстрації доказу загаль­них; окрему, в якій загальні істини застосовуються для засво­єння і тлумачення окремих, часткових істин.

Специфіка позитивізму Г. Спенсера полягає також у його вченні про загальну еволюцію. Він розрізняв три етапи в ево­люції.

1. Перехід від незв'язного до зв'язного, інтеграція речови­ни, з'єднання в одне ціле елементів, які раніше перебували у розсіяному стані, наприклад утворення хмари зі скупчення окремих частин водяної пари, виникнення організму внаслі­док поєднання різних видів речовини, утворення загальних понять, які об'єднують певні несхожі сприймання й уявлення.

2. Диференціація, перехід від однорідного до різнорідного. Г. Спенсер демонстрував цей перехід на прикладах утворення різних небесних тіл Сонячної системи, виокремлення спеціалі­зованих клітин і органів тіла, поділу праці у суспільстві.

3. Зростання порядку чи впорядкованості, переходу від не­визначеності до визначеності, наприклад упорядкованість Со­нячної системи, єдність організму, визначеність сучасного су­спільства тощо.

Еволюцію Г. Спенсер розглядав як закон розвитку, сформу­лювавши її так: "Еволюція — інтеграція речовини, яка супро­воджується розсіюванням руху, впродовж якого речовина пе­реходить від стану невизначеної, незв'язної однорідності до стану визначеної, зв'язної різнорідності, а збережений речови­ною рух зазнає аналогічного перетворення"¹.

Своєму закону еволюції Г. Спенсер надавав універсального значення, його дію поширював на всі явища — від неорганіч­них до моральних, соціальних. Однак він явно переоцінював своє дітище. Еволюція Спенсера зображує розвиток тільки як поступове перегрупування наявного матеріалу і зовсім не по­яснює процес виникнення якісно нового. Не дає вона відповіді і на питання про рушійні сили розвитку, а становить лише про­стий опис фактів, що спостерігаються.

¹ Спенсер Г. Основньїе начала / Г. Спенсер. — СПб., 1889. — С. 237.

Будь-яка еволюція у Г. Спенсера має межу, якою є рівновага системи, коли всі протидіючі сили урівноважуються. Як при­клад філософ наводив урівноваження консервативних і про­гресивних сил у суспільстві. Однак у Г. Спенсера за рівновагою йде розлад, за розладом — знов еволюційний розвиток до стану рівноваги. У підсумку філософ дійшов до найдавнішої теорії кругообігу.

Г. Спенсер вважав, що головною конкретною наукою, яка вивчає еволюцію в усіх сферах буття, є біологія. Життя у нього керується біологічними законами, у тому числі у найскладні­ших і найвищих психічних і соціальних його виявах. Суспіль­ство він уподібнював живому тілу, розглядав його як організм, який виникає і розвивається природним шляхом, тому будь-які спроби штучного створення або перетворення суспільства і його інститутів неможливі. Клас "панів", наприклад, перебу­ває у своєму природному становищі тому, що його місце і роль у суспільстві аналогічні місцю і ролі клітин нервово-рухового апарату, і він органічно пристосований до влади.

Згідно з Г. Спенсером, структура суспільства, форми його політичного устрою й особливості суспільного життя визнача­ються характером народу, а точніше — індивідів, які його складають. Характер формується і змінюється у процесі взає­модії певного народу з умовами навколишнього середовища, відбору і розвитку таких його сил, які найкраще пристосовані для боротьби за існування.

У результаті соціальної еволюції, на думку Г. Спенсера, можливі два типи суспільства: військовий, який характеризу­ється деспотизмом, і промисловий, у якому права державної влади зведені до мінімуму, що забезпечує свободу і самодіяль­ність індивіда. Писав він і про третій тип суспільства, який був ідеалізацією способу життя в Англії за часів Г. Спенсера.

У цілому філософія Г. Спенсера резюмувала принципи і фактичні досягнення природознавства середини XIX ст., даю­чи їм метафізичне тлумачення. Вона внесла ідею історизму в етнографію, історію релігій, психологію. Енергійний захист еволюційної теорії і полеміка проти вчення про творення світу, глибока повага до науки привернули до Г. Спенсера симпатію багатьох передових людей і вчених кінця XIX ст. Разом з тим,

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

це була метафізична філософія, заснована на агностицизмі та емпіризмі, а її органічна концепція суспільства, теорія рівно­ваги, відкривала дорогу соціальному дарвінізму та іншим біо-логізаторським і плоско-еволюційним філософським концеп­ціям XX ст.

Друга історична форма позитивізму пов'язана головним чи­ном з іменами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838—1916) та швейцарського філософа Ріхарда Авенаріуса (1843—1896). їхня філософія отримала назву махізму, або ем­піріокритицизму (від грец. "критика досвіду"). З'явившись в Австрії і Швейцарії, вона швидко поширилася в Німеччині, Росії та інших країнах, стала посередницькою ланкою між по­зитивізмом XIX ст. і неопозитивізмом XX ст. Орієнтувався ма­хізм в основному на проблеми пізнання, співвідношення су­б'єкта й об'єкта, категорій "річ", "субстанція", "елементи дій­сності", взаємовідносини фізичного і психічного, тобто на ті питання, які О. Конт і Г. Спенсер оголосили "надто філософ­ськими", атому далекими від науки. Займатися аналізом тако­го роду проблем примушував розвиток науки, і махізм, що пре­тендував на звання "філософії науки", не міг уникнути цього.

З позицій махізму (емпіріокритицизму), завдання філософії полягає не в побудові системи, що втілює загальні висновки всіх наук (такою була позиція попереднього позитивізму), а у створенні теорії наукового пізнання. Разом з тим, багато ідей емпіріокритики запозичили у своїх попередників О. Конта і Г. Спенсера. Всім позитивістам було властиве прагнення позба­вити науку світоглядного значення і довести непричетність до науки всієї традиційної філософської проблематики. Вони пе-реформулювали її так, щоб унаочнити абсурдність усіх запро­понованих у філософії рішень. У зв'язку з цим становить інтер­ес їхня програма "очищення досвіду", спрямована на розв'я­зання важливої і складної проблеми співвідношення фізичного і психічного, наук про природу і про людину. Акцент робився на аналізі впливу пізнавальних дій суб'єкта на образ досліджу­ваного об'єкта природи.

За логікою махістів, науки про природу і філософія, яка на них спиралася, ґрунтувалися на ідеї існування світу незалеж­но від людини, від її тіла і свідомості, однак про фізичне люди-

на знає тільки за допомогою психічного, системоутворюючими фундаментальними елементами якого є відчуття та їх комп­лекси. З цього випливали висновки про те, що в межах люд­ського досвіду немає різкої і принципової відмінності між фі­зичним і психічним, а будь-яке буття за своїм змістом має мис-литись як відчуття, і за формою — як рух; тому відчуття є тим загальним поняттям, під яке можна підвести все суттєве та яке не може бути підведене під жодне інше, ще більш загальне по­няття. Відчуття можна спостерігати, виміряти, ділити на еле­менти, вивчати у безпосередньому досвіді і досягати на цій під­ставі природничо-наукового знання. Потрібно тільки виклю­чити, "забути" всі інші сформовані філософією загальні по­няття, наприклад поняття матерії, оскільки вони захаращу­ють, забруднюють досвід і спотворюють зміст наукового знан­ня. Тому, як доводив емпіріокритицизм, досвід необхідно очис­тити від усіх сторонніх привнесень, перш за все від оціночних і антропоморфних. Людина, наприклад, характеризує який-не-будь предмет як добрий або поганий, приємний або огидний, але це лише її оцінка, яка не виражає властивостей самого об'єкта. Відповідно всі оціночні уявлення потрібно усунути з досвіду. Таку операцію слід здійснити з міфологічними уяв­леннями, а також з "метафізичними", наприклад з уявлення­ми про субстанцію або причинність. Згідно з Р. Авенаріусом, існуюче — це субстанція, обдарована відчуттям; субстанція відпадає, залишаються відчуття; без суб'єкта немає об'єкта.

Таким чином, "чистий досвід" емпіріокритицизму — це зміст людської свідомості, "очищеної" від об'єктивної дійсно­сті як її джерела, від субстанції, від причинних зв'язків, від ціннісних і антропоморфних уявлень. Цей "чистий досвід" і є предметом пізнання. Правильну тезу, що без відчуття немає знань, емпіріокритицизм перетворив на іншу, але помилкову: людина знає тільки винятково свої відчуття, відчуття — це кінцеве джерело всього змісту пізнання, все існуюче — відчут­тя або їх сполучення. Щодо філософії, то її завдання полягає в очищенні досвіду і в забезпеченні тим самим економного мис­лення, тобто мислення з найменшою витратою сили.

Отже, емпіріокритицизм звернув увагу на важливу пробле­му наукового мислення, проте не відразу можна було відрізни-

Тема 8

ти, що в його змісті дане саме предметом, а що привнесене мис­ленням; лише поступово стало зрозумілим, що досвід як такий змішаний з деякими сторонніми уявленнями (аперцепціями). Однак були намагання вирішити цю проблему суб'єктивно-ідеалістично, тобто шляхом абсолютизації ролі чуттєвого сту­пеня пізнавального процесу. Логічний ступінь цього процесу було явно проігноровано. Е. Мах, наприклад, відверто писав, що логічне мислення не може дати жодного нового знання. У підсумку весь процес пізнання було зведено до відчуття, а в на­уковому пізнанні на місце дослідження причинно-наслідкових зв'язків було поставлено опис видимих результатів дії. Згідно з Е. Махом фундаментальні закони фізики повинні формувати­ся так, щоб у їхньому змісті були тільки поняття, які можна визначити безпосередніми спостереженнями, або, принаймні, були пов'язані коротким ланцюгом думок із безпосередніми спостереженнями.

Такий "плоский емпіризм" виявив свою наукову неспро­можність відразу, як тільки на початку XX ст. у науці відбувся перехід від опису фактів до дослідження їхніх глибинних основ, наприклад до вивчення складної структури атома і вну­трішньоклітинної будови живих організмів, які неможливо було спостерігати або пізнавати інтуїтивно. В емпіріокрити­цизмі виникла криза. Нові відкриття природознавства висуну­ли на перше місце в теорії пізнання проблеми логічної структу­ри науки, створення нових логічних засобів, обумовлених ма­тематичною логікою. Проте саме логіка стала каменем спо­тикання для махізму, який базувався на вузькому емпіризмі і психологічному тлумаченні законів і форм мислення, тому ма­хізм досить швидко було замінено логічним позитивізмом, що став одним із різновидів нового етапу в позитивізмі — неопози­тивізму.

Дата добавления: 2014-11-16