Тема 5 філософія Нового часу 14 страница

Істинно наукова оцінка марксизму і його філософії ще буде надана. При вивченні та дослідженні філософії К. Маркса і Ф. Енгельса для наших сучасників є надзвичайно актуальним бачити її досягнення й обмеженість, відрізняти марксизм від антимарксизму, здобувати уроки з історичної практики марк­систського світогляду і його антиподів для того, щоб сприяти

подоланню стереотипів і догм, які склались в індивідуальній і суспільній свідомості, утверджувати творчість у пізнавальній і навчальній діяльності.

Марксистська філософія — суттєвий спадкоємний етап іс­торії філософської думки. Вона вже відбулася. Скасувати її не­можливо, піддати забуттю — безперспективно й недоцільно, адже світогляд людей формується і вдосконалюється як послі­довний процес із утриманням у новому мисленні всього пози­тивного з попереднього та з усуненням із нього застарілого і не­гативного. Подальші здобутки у галузі філософії звичайно бу­дуть певною мірою результатом вирішення багатьох проблем, уперше висунутих філософією Маркса й Енгельса.

Контрольні запитання і завдання

1. Який філософський, політичний і соціальний зміст по­няття "марксизм"?

2. Які праці К. Маркса і Ф. Енгельса вам відомі?

3. Які соціальні процеси відображає категорія "відчу­ження"?

4. Які природничо-наукові, соціально-політичні та теоре­тичні передумови зумовили формування і поширення марк­систської філософії?

5. Що таке діалектичний матеріалізм?

6. Що таке історичний матеріалізм?

7. У чому суть учення марксистської філософії про су­спільно-економічні формації?

8. Який зміст марксистська філософія вкладає у поняття "матеріалістичне розуміння історії"?

9. Як у марксистській філософії співвідносяться категорії "суспільне буття", "виробничі відносини", "базис"?

10. Що є змістом марксистської теорії соціальної рево-л юнії?

Філософія XX—XXI ст.

Тема 8 ФІЛОСОФІЯ ХХ-ХХІ ст.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. людство опинилося на порозі великих змін. Вже сьогодні можна простежити деякі майбутні контури розвитку світової цивілізації: небачені мож­ливості інформаційних технологій, нові способи комунікацій, прискорену інтеграцію світу і його різноманітність. Перед коленою країною постала проблема вибору: як увійти в майбут­ню цивілізацію і зайняти в ній гідне місце, забезпечити вищі якість життя і розвиток особистості? Вибір шляху розвитку завжди передбачає визначення певних світоглядних орієнти­рів, у формуванні яких важливу роль відіграє філософське мислення. Кардинальним соціальним змінам, як правило, пе­редує напружений філософський пошук, спрямований на ви­явлення глибинного сенсу людського буття і його цінностей.

Чим вищий рівень історичного розвитку і чим нагальнішим є вирішення суспільних проблем, тим відповідальнішою стає роль філософії. Вона становить світоглядну і методологічну основу пошуку засобів і напрямів руху до майбутнього, роз­криває соціальні риси найбільших ускладнень, попереджує про небезпечну ілюзію недооцінки складнощів соціальних пе-

ретворень. Нині в центрі філософії стоять проблемні ситуації, породжені людською цивілізацією у XX ст.

По-перше, проблема виживання і збереження людства в ядерну епоху. Сьогодні відвернення ядерного самогубства ста­ло ціннісною установкою, з якою мають порівнюватися будь-які програми організації та перебудови суспільного життя.

По-друге, глобальні екологічні проблеми і зумовлена ними необхідність радикальних змін у ставленні людей до природно­го середовища. Для сучасної філософської свідомості стало ві­рогідним те, що головні аспекти людського буття — існування людини як частини природи і як діяльної істоти, котра пере­творює природу, перебувають у діалектично суперечливій за­лежності. У наш час ця суперечність набула конфліктного ха­рактеру, оскільки сучасний техногенний тиск на природу ство­рює небезпеку виродження біосфери, а отже, загрожує і людству.

По-третє, внаслідок прискорення соціального розвитку в XX ст. надзвичайно гостро постала проблема людських кому­нікацій, спілкування, подолання відчуження людини від по­роджених нею соціальних організмів. Ускладнення соціаль­них процесів і розширення поля людських комунікацій часто спричинює посилення стресових навантажень, дегуманізацію соціальних зв'язків.

Ці та інші життєві проблеми сучасності мають світоглядний характер, і тому трансформуються в постановку філософських питань, які кожна епоха по-своєму формулює і вирішує: пи­тання сенсу людського буття, призначення людини, проблеми волі, справедливості, моралі. Ніколи в минулому людина не володіла такими знаннями, не була настільки технічно озброє­ною і могутньою, як зараз, але ніколи вона не була настільки вразливою і розгубленою перед глобальними і локальними про­блемами.

Така суперечність і складність буття людини і суспільства у XX ст. зумовили велику різноманітність філософських напря­мів, течій і шкіл.

На 1890—1920 рр. припадає розквіт неокантіанства — фі­лософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської

Тема 8

філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною по­милкою — визнання об'єктивності "речі в собі".

Приблизно в той самий час склалося і неогегельянство — ще один філософський напрям, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтер­претації філософії Г. Регеля. Найвидатніші представники нео-гегельянства: німецький філософ Р. Кронер, італійський — Б. Кроче, англійський — Ф. Бредлі, американський — Дж. Ройс, французький — Ж. Іпполіт.

У філософії XX—XXI ст. значного поширення набули різно­манітні ірраціоналістські течії. їх представники вперше в іс­торії філософської думки взялися за дослідження ролі несвідо­мого в людині: інстинктів, емоційної сфери, волі, інтуїції. За­сновником ірраціоналізму вважається німецький філософ Артур Шопенгауер. У своєму головному творі "Світ як воля й уявлення" він оголосив сутністю світу вільну волю, і цим про­тиставив однобічність раціоналізму однобічності волюнтариз­му. Останній надалі розвинувся у вченні німецького філософа Ф. Ніцше. У центр своєї філософії він поставив волю до влади, оголосивши її критерієм значущості всіх явищ і процесів. За Ф. Ніцше, добре все те, що закріплює свідомість влади, саму владу, а погане — те, що випливає з людської слабкості.

Засновником інтуїтивістської концепції у філософії є французький філософ Анрі Бергсон. Інтуїція, за А. Бергсоном, — не поняття, а безпосереднє осягнення істини, в якому акт пізнання збігається з актом, що породжує дійсність.

Філософію історії з позицій ірраціоналізму досліджував ні­мецький філософ Освальд Шпенглер. Він зобразив історію людства як процес, що розпадається на незалежні, неповторні, замкнені, циклічні культури, особливі надорганізми, які ма­ють індивідуальну долю і переяшвають періоди виникнення, розквіту і занепаду.

Застосування психологічного вчення австрійського нев­ропатолога Зігмунда Фрєйда до пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому стало центром фі­лософського аналізу ще однієї ірраціоналістської течії — неофрейдизму. Неофрейдизм тлумачить психічні норми як

Філософія XX—XXI ст.

пристосування особистості до соціального середовища, а будь- яке порушення соціальної ідентичності — як патологію.

Основними напрямами у філософії XX—XXI ст. стали нео­позитивізм, екзистенціалізм і неотомізм.

Неопозитивізм виник і розвивається як філософія, що пре­тендує на аналіз і вирішення актуальних методологічних про­блем, висунутих розвитком сучасної науки. Однак як нова форма позитивізму він поділяє вихідні принципи позитивізму і заперечує у зв'язку з цим можливість філософії як теоретич­ного пізнання, а єдино можливим визнає тільки спеціально-наукове знання.

Головна тема екзистенціалізму — людське існування, доля особистості в сучасному світі, віра і зневіра, втрата і знахо­дження сенсу життя. Цей напрям у філософії виражає духовну ситуацію епохи, її суперечності й соціальні хвороби, намага­ється знайти нові шляхи і засоби їх подолання.

Філософія неотомізму претендує на універсалізм, синтез віри і розуму, умогляду й емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності. Цей синтез вона здійснює на жор­сткій догматичній основі, яка визначається незаперечністю і загальнообов'язковістю для філософії божественного одкро­вення. Головну мету філософії неотомізм вбачає у раціонально­му розкритті і виправданні положень теології. Світ постає в неотомізмі як створений Богом і розчленований на низку сту­пенів, співвідношення між якими описується на основі вдоско­налених середньовічним схоластом Фомою Аквінським Аріс-тотелівських моделей.

Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш по­ширенню і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У протиборстві та в полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксист­ська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізова-них і політизованих представників, вважалася володаркою не­заперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення щодо її визнання частиною світо­вої філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими шко­лами у філософії.

Тема 8

8.1. Неокантіанство

Неокантіанство — напрям у філософії, виникнення якого мало подвійну обумовленість. З одного боку, неокантіанство було породженням соціально-історичних умов, що склалися в Європі, перш за все у Німеччині, у 60-х роках XIX ст. З іншого боку, воно формувалося під впливом деяких тенденцій, харак­терних для розвитку природознавства тієї самої епохи та його методології.

Це був час наростання робітничого руху, створення соціал-демократичних партій, всебічного визнання і поширення рево­люційної теорії пролетаріату — марксизму. Неокантіанство склалося як альтернатива марксизму, як теоретичне обґрунту­вання політики німецької ліберальної буржуазії, що полягала у визнанні законності робітничого руху і прагненні спрямува­ти його на мирний шлях, який виключав би можливість рево­люції. Для обґрунтування такої політики найбільш зручним тоді було вчення Канта, згідно з яким "всезагальний правовий стан" вважався соціальним ідеалом і, разом з тим, фактично заперечувалася практична дія для його досягнення.

У той час Німеччина перетворювалася на країну з високим рівнем розвитку промисловості, засобів зв'язку, техніки, та відповідно природничих і технічних наук з їх експерименталь­ними методами, засобами дедукції та індукції, гіпотезами, принципами, теоріями. Розвиток цих наук висунув багато но­вих питань, відповіді на які могла дати тільки філософія. Пере­вага надавалася філософії Канта, оскільки, згідно з уявлення­ми натуралістів середини XIX ст., І. Кант був останнім з вели­ких німецьких філософів, який володів усім сучасним змістом точних природознавчих наук і високо цінував цей зміст.

За таких умов філософія Канта (з виправленнями, що відпо­відали особливостям нової епохи) у вигляді неокантіанства стала панівною в Німеччині принаймні на півстоліття. В умо­вах швидких успіхів природознавства неокантіанство визнава­ло його актуальність, загальне значення та необхідність науко­вих понять і законів, але відповідно до свого агностицизму не

Філософія XX—XXI ст.

допускало матеріалістичних висновків з даних природничих наук і відводило почесне місце релігійній вірі. Такими поста­ють соціальні і гносеологічні передумови виникнення неокан­тіанства.

Вперше заклик "Назад до Канта-" висунув німецький філо­соф Отто Лібман (1840— 1914). Цей заклик підтримали бага­то філософів і природознавців. У результаті склалися дві шко­ли неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, в якому зна­ходився центр школи) і фрейбурзька (або баденська, пів­денно-західна школа).

Філософи марбурзької школи зробили спробу створити осно­ви такої філософської системи, яка б свідомо спиралася на де­які ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософ­ській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і на почат­ку XX ст. Представники цієї школи головним завданням фі­лософії вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути, на їх думку, свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослі­дженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському сенсі, тобто діяльності практичного розуму, пере­важно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбургці намагалися дослідити логічні основи функціонуван­ня трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття. Зразком були математика і математизоване природознав­ство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика пе­ретворилася на основний метод теоретичного дослідження. Якщо раніше спочатку виявлявся який-небудь факт, а потім він математично обґрунтовувався, то тепер математичні розра­хунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спо­чатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім уже намагався підшукати і підставити під неї деяку фі­зичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалеж­ності процесу пізнання від об'єкта пізнання. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання виключно до логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули,

Тема 8

зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було ого­лошене помилковим.

Однак не слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечува­ли наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони погоджува­лися з тим, що у повсякденному житті людина занурена у світ чуттєвих сприймань, живе серед них, відчуває завдяки їм ра­дощі і смуток. Заперечувалася будь-яка роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттє­вого досвіду. Неокантіанці, марбургці в тому числі, не вважа­ли за можливе говорити про іцо-небудь надане свідомості, як це робив Кант. На їхню думку, в процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом.

Засновником і першим керівником марбурзької школи нео-кантіанства був німецький філософ Герман Коген (1842— 1918). У працях "Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін. він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" та явищ шляхом відмови від доктрини аффіціювання (лат. — спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами в собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здат­ністю до чуттєвого сприйняття. У Г. Когена предмет пізнання не "даний", а "заданий": дещо невідоме послідовно визначаєть­ся актами апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання та виявляє в ньому все нові риси і відношення. При цьому будь-яке знання філософ вважав від­носним. Наука, на його думку, прогресує, знаходить все глиб­ші і точніші поняття; про якісь незмінні її основи не може бути й мови.

Суто логічну природу понять Г. Коген обґрунтовував за до­помогою математики, основу якої вбачав у понятті числа: "чис­ло" найменіп пов'язане з емпіричним світом, а тому є прикла­дом вільного творіння духу.

Без сумніву, наука оперує не безпосередньо чуттєвим мате­ріалом, не безпосередньо даними фактами, а абстрактними по­няттями та ідеальними об'єктами. Отже, можна було б погоди-

Філософія XX—XXI ст.

тися з Г. Когеном і неокантіанцями, що поняття науки є тво­рінням людського духу, тобто мислення, якби вони визнавали, що в цих поняттях в ідеалізованому вигляді відображаються суттєві риси об'єктивної дійсності, реальних речей, властивос­тей і процесів. Поняття матерії, звичайно, є ідеєю, філософ­ською категорією, але такою, в якій і за допомогою якої відо­бражається суттєва характеристика ставлення людського ро­зуму до світу в процесі практично-пізнавальної діяльності. Однак у неокантіанців система наукових понять нібито зави­сає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не стосується, окрім самої свідомості. Разом з тим, філософія Когена поклала початок систематичному дослідженню струк­тури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання, способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки, за своїм предметом.

Г. Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX— XX ст. Однак тлумачив її Г. Коген однобічно, тільки як еволю­ційний процес, у якому загальнофілософським методом є об­числювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в іс­торії філософії отримала назву "критичний ідеалізм".

Другим відомим теоретиком марбурзької школи неоканті-анства був Пауль Наторп (1854—1924). Він опублікував бага­то робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педа­гогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жод­ного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту.

Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спросто­вував твердження, ніби-то аналіз подрібнює ціле і таким чи­ном руйнує його. Життя, душа, доводив П. Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого.

Слід підкреслити також методологічне значення тези На-торпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні.

Тема 8

Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався ним як єдине і, ра­зом з тим, як різноманітне. Відповідно до цієї достатньо діа­лектичної позиції дослідження П. Наторпа проводилися у га­лузі соціальної педагогіки.

Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у міні­атюрі, тому всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати своїм предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність П. Наторп ото­тожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Якщо наука в нього є теоретичним мисленням мис­лення, тобто відтворенням в емпіричному матеріалі логіки чистого мислення, то людська діяльність є практичним мис­ленням або нескінченним процесом втілення в практику люд­ського спілкування деякої недосяжної "регулятивної ідеї". її прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — со­ціальні установи, розуму — система освіти. Таким чином, сис­тема соціальної педагогіки перетворилася на соціальну про­граму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи неокантіанства, фактично є закінченою фі­лософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Пла-тона з критицизмом Канта.

Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер (1874—1945). У 1933 р. він емігрував з Ні­меччини, і з 1941 р. проживав у США. На початку діяльності займався філософськими проблемами природознавства, розро­бив своєрідну теорію понять, а після 1920 р. створив оригіналь­ну філософію культури.

Як Г. Коген і II. Наторп, Е. Кассірер повністю усунув кантів­ську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію запере­чення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню.

Філософія XX—XXI ст.

У всіх науках він шукав докази того, що наукові поняття по­роджуються тільки мисленням: хімічний атом — це ідея; енер­гія означає лише уявну точку зору; теплота, електрика, рух означають лише абстрактні типи; матерія — ідея; всі матема­тичні поняття — приклад апріорних визначень, позбавлених будь-якої предметності.

Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Ге-геля, мислення є деміургом дійсності. Проте у Г. Гегеля мис­лення мало вигляд абсолютної ідеї, тобто об'єктивного творчо­го начала, і буття, яке ним породжується, природа як інобуття ідеї також об'єктивно існували. Неокантіанці не перетворюва­ли мислення на яку-нєбудь ідеальну сутність. Під мисленням вони розуміли просто мислення співтовариства вчених, науко­ву свідомість або мислення взагалі. Тому і буття як продукт мислення не визнавалося ними самостійно існуючим, а наяв­ним лише у свідомості вчених. Предмет знань фактично ото­тожнювався зі знанням про предмет, натуральний природний світ — з концептуальною картиною світу, створеною наукою; наука нічого не знає про світ, окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії.

Разом з тим, на відміну від Канта, який вважав форми кате­горіального синтезу незмінними, марбургці визнавали виник­нення нових категоріальних форм і синтезів, і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм.

Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на мате­матичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соці­альним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрей-бурзька (баденська) школа неокантіанства. її найвидатніши-ми представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936).

Представники школи розвивали філософію Канта з транс­цендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцен­дентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання прихильники фрейбурзької ніколи пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у них займали проблеми методу і методології історичної науки.

Тема 8

Головою школи був В. Віндельбанд. У своїх працях він ви­значав філософію всезагальною наукою про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а цінності уявляв апріорними, трансцендентними, загальнозначущими.

Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвер­дження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсум­нівна заслуга баденської школи неокантіанства. Поняття цін­ності, як відомо, є одним із найбільш загальних і абстрактних. Воно означає те, що люди вважають необхідним, потрібним для життя, те, до чого слід прагнути, чого треба бажати, що сприймається як добре. Якщо пізнавальне судження констатує те, що існує, то ціннісне судження стверджує те, що повинно бути. Отже, пізнання й оцінка характеризують два різні під­ходи до дійсності, що доповнюють один одного, а часом збли­жуються і навіть зливаються. Однак В. Віндельбанд абсолюти­зував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінностей. Цінності — споконвічні, вони наче ширяють над дійсністю, підносяться над нею, не володіють буттям, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціноч­на діяльність є умовою пізнавальної діяльності.

Відповідно до теорії цінностей В. Віндельбанд розглядав зміст і роль наукового знання. Він розрізняв науки за принци­пом формального характеру їх пізнавальних завдань, які мо­жуть полягати у відкритті і вивченні загальних законів чи окремих фактів, подій. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законо-стверджуючий) та ідіографічний (який описує особливе). Пер­ший характерний для природничо-наукового пізнання, яке ви­являє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове й особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо один від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди за­лишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією В. Віндельбанда на ма-

Філософія XX—XXI ст.

теріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося на той

час марксистською філософією.

Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Г. Ріккерт. Як і інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв не свідомістю індивідів, а деякою за­гальною безособовою свідомістю, по суті тотожною в усіх лю­дей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Г. Ріккертом.) На його дум­ку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недо­ступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумов­люється гносеологічною необхідністю. Це, за Г. Ріккертом, сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — ре­зультат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаман­них їй апріорних логічних форм конструює, формує пізнавану дійсність із незв'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія —

космос.

Як і В. Віндельбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх мето­дами: природничо-наукове пізнання спрямоване на загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства ге-нералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мета істо­ричної науки — зобразити події як одноразові та індивідуаль­ні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону.

Г. Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні, і водночас підкреслював їх ло­гічну протилежність. Більше того, цю протилежність він ха­рактеризував як найважливішу з усіх наявних у галузі науки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, що існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до інди­відуального — два необхідних і непереборних полюси наукової обробки дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне зав­дання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню при­таманні цікавість до індивідуального і завдання осягати істо­ричне становлення як серію одноразових явищ, які не повто­рюються. Очевидно, Г. Ріккерт протиставляв форму пізнання

Тема 8

предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Таку позицію важко пояснити. Г. Ріккер-ту була вже відома теорія відображення, яка довела походжен­ня логічних понять із відображення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Він був рішучим супротивником цієї те­орії, вважав її неприйнятною, оскільки подібність копії з ори­гіналом ніколи не може бути засвідчена безпосередньо і дій­сність абсолютно невичерпна й не може бути відображена або відтворена в понятті. Сконструйована ним схема пізнавально­го процесу, очевидно, мала на меті спростувати теорію відобра­ження.

Аналіз філософських праць Г. Ріккерта свідчить також про те, що свою концепцію пізнання він націлював на обґрунтуван­ня переваг історичних наук і доведення відсутності у суспіль­ному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософ­ської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкін­ці ХТХ — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Г. Ріккерта.

Г. Ріккерт — номіналіст. На його думку, в бутті загальне не існує. Дійсним існуванням наділене тільки одиничне, відпо­відно до суспільства — індивідуальне, тобто те, що становить предмет історичного пізнання. Отже, тільки історія є справж­ньою наукою, оскільки природознавство спрямоване на пі­знання загального, не має дійсного буття. Проте історія вивчає лише випадкове, індивідуальне, неповторне і непередбачува-не; відшукувати в історії закони або об'єктивні тенденції — це не більше ніж поганий "раціоналізм". Дійсність історичного процесу "ірраціональна".

Таким є підсумок складної теоретичної конструкції Г. Рік­керта.

Отже, неокантіанство справило значний вплив на філосо­фію, який триває до цього часу в деяких гносеологічних теорі­ях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дис­ципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методоло­гією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини є вічною соціальною проблемою, але вона набула особливого значення в умовах до­корінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямо-

Дата добавления: 2014-11-16