Тема 5 філософія Нового часу 10 страница

Отже, філософія Лейбніца — раціоналістичний ідеалізм.

Ідеалістично-емпіричний напрям у філософії кінця XVII — середини XVIII ст. розвивали у своїх працях Джордж Берклі та Давід Юм.

Тема 5

Філософія Нового часу

Джордж Бєрклі (1685—1753) — англійський філософ, ав­тор творів "Досвід нової теорії зору" (1709), "Про начала люд­ського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом і Філонусом" (1713) та ін. У філософії він прагнув спростувати матеріалізм і дати обґрунтування релігії, виступав з критикою поняття ма­терії як субстанції тіл, а також учення І. Ньютона про простір як вмістилище всіх предметів та вчення Дж. Локка про похо­дження понять матерії і простору. Дж. Бєрклі намагався до­вести не тільки неможливість самостійного існування матерії, а й самого цього поняття, оскільки з нього виникають диво-вижні, на думку філософа, висновки про заперечення безсмерт­ної душі, свободи волі, доцільності, воскресіння і т. ін.

Спираючись на вчення Дж. Локка про суб'єктивність "вто­ринних якостей" предметів, Дж. Бєрклі проголосив суб'єк­тивними всі якості загалом. Ні відстані, ні величини предметів не є, за його твердженням, об'єктивно притаманними речам. Уявлення про величину і відстань — результат суджень, що ґрунтуються на свідченнях відчуттів.

Свою аргументацію Дж. Бєрклі спрямував на доведення не­можливості існування речей незалежно від людського сприй­няття. У нього людина бачить окремі кольори, а не пофарбова­ну матерію, чує окремі звуки, а не матерію, що звучить. Усе, що людина знає про матеріальні або "немислячі" предмети, є лише відчуттями величини, форми, твердості, кольору, запа­ху, смаку тощо. Ніщо інше за поняттям предмета не ховається. Отже, робить висновок Бєрклі, те, що ми називаємо предме­том, є не що інше, як сукупність наших сприймань. Бути — означає бути сприйнятим, без суб'єкта немає об'єкта.

"Обґрунтувавши" суб'єктивний ідеалізм, Бєрклі спробував уникнути соліпсизму, тобто висновку про існування одного лише суб'єкта, що сприймає. Тому він доводив, що річ, яка не сприймається одним суб'єктом, може сприйматися іншими. Більше того, якби навіть усі люди зникли, то речі залишилися б існувати у свідомості Бога. Таким чином, Бєрклі зробив вели­чезний крок від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму.

Давід Юм (1711 —1776) — англійський філософ, історик, економіст і публіцист, молодий сучасник Дж. Бєрклі, поперед­ник позитивізму. Йому належить формулювання основних

принципів новоєвропейського агностицизму. У1739—1740 рр. Юм опублікував свій головний твір "Трактат про людську при­роду". У 1753—1762 рр. працював над восьмитомною "Історі­єю Англії". У 1763—1766 рр. Юм перебував на дипломатичній службі в Парижі, де зблизився з французькими просвітителя­ми. Славу на батьківщині Юму принесли "Есе" (1747) на суспільно-політичні, морально-естетичні та економічні теми, а у Франції — "Натуральна історія релігії" (1757).

У своєму філософському вченні Д. Юм примкнув до вихід­них суб'єктивно-ідеалістичних постулатів Дж. Бєрклі, але, на відміну від нього, не переходив на позиції об'єктивного ідеа­лізму і не робив зі своєї філософії релігійних висновків, праг­нув уникнути крайнощів філософії Дж. Бєрклі.

Його теорія пізнання склалась унаслідок перероблення ним матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка і суб'єктивного іде­алізму Дж. Бєрклі в дусі агностицизму та феноменалізму. За­вдання вірогідного знання Д. Юм вбачав не в адекватному пі­знанні буття, а в спроможності бути керівним началом у прак­тичній діяльності. Єдиним предметом такого знання і доказу він визнавав об'єкти математики — кількість і число, усі інші об'єкти дослідження відносив тільки до фактів зв'язку, які не можуть, на його думку, бути доведені логічно, а виводяться ви­ключно з досвіду. Досвід Юм розумів ідеалістично. У нього дій­сність — це потік вражень, причини породження яких прин­ципово недоступні для пізнання. Людина не може також зна­ти, чи існує зовнішній світ. На його думку, існують враження наших органів чуття (відчуттів) та враження внутрішньої ді­яльності душі (афекти, бажання, пристрасті). Від цих двох ви­дів первісних вражень залежать ідеї пам'яті та ідеї уявлення. Жодна ідея не може утворитися без попереднього враження. Пам'ять відтворює ідеї в тому порядку, в якому вони набува-лись, а в уяві ідеї вступають у вільні сполучення.

Особливість поглядів Юма полягає не тільки в тому, що він під досвідом і пізнанням розуміє пасивне споглядання речі, а в тому, що він взагалі виключав з поняття "досвід" будь-який об'єкт, звівши таким чином усі завдання філософії до дослі­дження "відчуттів і сприйняттів" і з'ясування тих відношень, які встановлюються між ними в людській свідомості.

Тема 5

Згідно з його вченням, ідеї, які є копіями безпосередніх уяв­лень, можуть вступати у зв'язок одна з одною завдяки власти­вим їм трьом принципам. Ці принципи — схожість, суміжність у часі й просторі та причинність. Вони не притаманні інтелек­ту, не апріорні, а набуті з досвіду. Але, оскільки досвід Юм ро­зумів ідеалістично, як сукупність відчуттів, то для нього від­ношення в просторі й часі, як і причинна залежність, не є таки­ми, що об'єктивно існують, вони не притаманні самим речам, а лише становлять результат зв'язку сприйняттів.

Послідовно дотримуючись суб'єктивно-ідеалістичних по­глядів, Д. Юм, на противагу Дж. Берклі, поширював свій скеп­тицизм і на божественну субстанцію, захищав деїзм, що ґрун­тувався на моралі. Він піддав критиці раціоналістичні докази буття Бога, відкинув дива і вважав релігію одвічним джерелом розладів між людьми. Детально розглянувши питання про по­ходження релігійних вірувань, Юм дійшов висновку, що дже­рело самої релігії — у фантазії людей, стимульованій почуттям страху і надії. Проте вірний своїй соціальний позиції Юм не відштовхнув релігію взагалі. Він визнавав необхідним зберег­ти релігійну мораль для народних мас, а релігійний скепти­цизм — для "внутрішнього вжитку" серед "освічених" соціаль­них верхів.

Ідеї Юма вплинули на розвиток більшості позитивістських вчень XIX—XX ст., починаючи з Дж. Мілля і аж до емпіріо­критицизму, неопозитивізму і лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільше динамічного розвитку та гострих соціальних і політичних суперечностей була Англія, то у XVIII ст. такі конфлікти стали все частіше виникати у французькому суспільному житті. їх загострення привело в 1789—1794 рр. до Великої французької буржуазно-демо­кратичної революції. Провісниками цієї революції були дві ідейні течії у Франції XVIII ст. — механістичний матеріалізм і Просвітництво.

Французьке Просвітництво сформувалося в другій чверті XVIII ст. Воно об'єднувало представників "третього стану", що прогресивно мислили: природознавців, діячів культури, полі­тичних діячів із кіл буржуазії, що зароджувалась, юристів, фі­лософів та ін. Найвидатнішими серед них були: II. Бейль

Філософія Нового часу

(1647—1706), Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), Жап-Жак Руссо (1712—1778), Вольтер (Фрапсуа-Марі Аруе) (1694— 1778). Свої вчення вони спрямували на критику феодального ладу суспільства, що панував тоді у Франції. Вони звеличува­ли роль розуму, боролись проти релігії, релігійних забобонів, виступали за свободу наукового і філософського мислення, ху­дожньої творчості та громадської думки. Політичне вістря французького Просвітництва було спрямоване передусім про­ти абсолютизму і всього, що з ним пов'язано. У філософії діячі Просвітництва виступали з діалектичних і матеріалістичних

позицій.

Проте найрішучішими і найпослідовнішими представника­ми широкого просвітницького руху у Франції XVIII ст. були філософи, які становили його матеріалістичне ядро. Починаю­чи з Відродження, разом зі зростанням і зміцненням револю­ційної буржуазії, матеріалізм у філософії все сміливіше всту­пав у боротьбу з релігійними забобонами та ідеалістичною ме­тафізикою. Але лише плеяда французьких матеріалістів XVIII ст. — Ж.О. Ламетрі, П.А. Гольбах, К.А. Гельвецій, Д. Ді-дро — вперше в Новий час широко, активно і відкрито розгор­нула пропаганду ідей матеріалізму. їхні філософські погляди охоплювали розгляд природи, людини і суспільства.

Засновником французького матеріалізму XVIII ст. був Жюльєн Офре де Ламетрі (1709—1751). Він виклав у загаль­ній формі майже всі ідеї філософії того часу, які потім було роз­винуто. Ламетрі стверджував, що не тільки форма, а й матерія не відокремлена від руху. Субстанція зводиться, врешті-решт, до матерії, якій властива не тільки здатність до руху, а й потен­ційна, універсальна здатність творити, почувати або відчувати. Філософ, який висунув цілу низку фундаментальних ідей, зупинився у своїй діяльності й не перетворив їх на систему. Це зробив інший французький мислитель Поль Анрі Гольбах (1723—1789), результатом міркувань якого був твір "Система природи" (1770). Головна ідея цієї праці полягає в обґрунту­ванні можливості зведення всіх явищ природи до різних форм руху матеріальних часток, які у своїй єдності утворюють вічну і не створену ніким природу. Основою всіх процесів у світі Гольбах вважав здатну до руху матерію. У праці він навів ос-

Тема 5

новні типи руху: 1) рух матеріальних мас, результатом якого є їх переміщення з місця на місце; 2) внутрішній, прихований рух, зумовлений власною енергією тіла, тобто комбінацією дій і протидій у молекулах, з яких воно складається.

Гольбах стверджував, що рух у природі — універсальний, вічний і ніким не створений. Він вважав його способом існу­вання матерії і джерелом походження основних її властивос­тей, таких як протяжність, вага, фігура тощо; доводив прин­ципову несумісність матеріалістичної концепції природи з ви­знанням будь-яких надприродних причин. За Гольбахом, у природі можуть існувати лише природні причини і дії. Він роз­глядав співвідношення причини і наслідку через необхідність, стверджував про загальність причинного зв'язку. Завдяки руху ціле входить у відношення зі своїми частинами, а вони — з цілим. Всесвіт — це нескінченний ланцюг причин і наслідків. Тезу про "жорстку необхідність" Гольбах поширив і на люди­ну, на появу в неї відчуттів і уявлень, що привело його, зре­штою, до заперечення випадковості в природі.

Теорію матеріалізму, викладену П.А. Гольбахом у "Системі природи", було розвинуто в працях Дені Дідро (1713—1784) — найвидатнішого представника французького матеріалізму XVIII ст.

Дідро у своїй філософії пройшов складний шлях від етично­го ідеалізму і деїзму до матеріалізму й навіть атеїзму. У його працях "Племінник Рамо", "Розмова д'Аламбера з Дідро", "Сон д'Аламбера" та ін. викладення теорії матеріалізму досяг-ло вершини у філософії Нового часу.

Як і інші представники французького матеріалізму, Дідро виходив із визнання вічності та нескінченності матерії. Вона, на його думку, ніким не створена, ніщо не існує поза нею. Мис­литель доповнив матеріалістичну теорію певними рисами та ідеями діалектики. Він обґрунтував ідею розвитку в природі, виходячи зі взаємозв'язку процесів, що відбуваються у ній. Згідно з Дідро, у природі все змінюється, світ "народжується і вмирає" постійно, кожного моменту він перебуває в стані "на­родження і смерті", але ніколи не було і не буде іншого світу.

Особливу увагу Дідро приділяв проблемі матеріалістичного обґрунтування відчуттів та їх появі. Він вважав відчуття та-

Філософія Нового часу

кою ж загальною властивістю матерії, як і рух, тобто займав позиції універсальної чуттєвості матерії. Розвиваючи цю дум­ку, філософ створив теорію психічних функцій, що передувала сучасній теорії рефлексів.

На основі своєї філософії природи французькі матеріалісти висунули припущення, що всі форми пізнання залежать від досвіду. Дідро розвинув це положення, підкресливши роль техніки і промисловості в еволюції мислення і пізнання. Тому не випадково, що серед основних методів пізнання він назвав спостереження та експеримент.

У теорії суспільства французькі мислителі XVIII ст. не змо­гли піднятися до рівня його матеріалістичного розуміння і в цілому залишились на позиціях ідеалізму. Однак вони висту­пали критиками теологічної та ідеалістичної концепцій істо­рії, показали особливу роль у ній людського розуму. У вченні про природу людини, про освіту, суспільство і державу вони за­хищали детермінізм. Людина, на їхню думку, є продуктом зов­нішніх фізичних сил і умов, але вона не може ухилитись від відповідальності перед суспільством. Звідси і неминучість по­карання за вчинення злочину. Теорія моралі, на думку фран­цузьких матеріалістів, має базуватися на досвіді. Людина діє, прагнучи отримати насолоду й уникнути болі. Водночас вона здатна порівнювати задоволення і вибирати кращі з них, а та­кож планувати мету і засоби її досягнення. Тому на неї покла­дено норми, які є базою моралі.

Люди не можуть жити ізольовано одне від одного, а тому створюють суспільство, в якому виникають нові відносини і нові обов'язки. Відчуваючи необхідність чужої допомоги, лю­дина, у свою чергу, має робити щось корисне для інших. Таким чином виникає загальний інтерес, від якого залежить інтерес власний. Згідно з П.А. Гольбахом і К.А. Гельвецієм, власний інтерес обов'язково веде до моралі.

Стан суспільства того часу, як цілком справедливо вважали французькі мислителі, був далеким від досконалості. Щоб сформувалися гуманні відносини, для інших необхідно чини­ти те, чого людина бажає собі. У цьому аспекті обов'язки, що виникають із загальних інтересів, мають перевагу над бажан­нями окремого індивіда.

Тема 5

Французький матеріалізм — найвища форма матеріаліс­тичної думки XVIII ст. Його теоретичними джерелами були матеріалістичні ідеї Дж. Локка та його послідовників, фізика Р. Декарта і природознавство того часу загалом. Французький матеріалізм вів відкриту і яскраво виражену боротьбу проти метафізичних філософських систем XVII ст., у тому числі про­ти вчень Р. Декарта, Б. Спінози і Г.В. Лейбніца, які припуска­ли існування надчуттєвої реальності.

Велике значення французького матеріалізму полягає в роз­робленні таких загальних філософських основ матеріалізму, як послідовне матеріалістичне вирішення питання про відно­шення мислення до буття і природи, матеріалістичне пояснен­ня природи, матеріалістичне обґрунтування теорії відчуття.

Водночас французький матеріалізм XVIII ст. був обмеже­ний історичними рамками свого часу. Незважаючи на щільний зв'язок з біологією і медициною, він залишився, за теоретич­ним змістом, матеріалізмом механістичним. Не піднявся він і до діалектичного розуміння процесу пізнання. Матеріалістич­ні уявлення про значення середовища у формуванні людини поєднувалися з ідеалістичним розумінням історії. Поступаль­ний хід історії французькі матеріалісти пов'язували лише з прогресом розуму, освіти і знання, джерела яких залишались для них невідомими. Ці та інші "слабкості" філософських вчень XVIII ст. були в основному усунуті німецькою філософі­єю другої половини XVIII — першої половини XIX ст.

Контрольні запитання і завдання

1. Які новації епохи Нового часу набули відображення в змісті її філософії?

2. Який з методів пізнання, на думку Ф. Бекона, вважа­ється науковим?

3. Вчення яких філософів Нового часу ви знаєте? У чому полягають спільні і відмінні риси цих вчень?

4. Яким напрямам філософії і науки дало початок учення Ф. Бекона?

Філософія Нового часу

5. Які пізнавальні засоби за методом індукції пропонував Ф. Бекон для усунення помилок у знаннях?

6. Що таке дуалізм за філософським вченням Р. Декарта?

7. Розкрийте зміст методу "раціоналістичної дедукції".

Хто автор цього методу?

8. Який напрям у філософії бере свій початок з учення

Р. Декарта?

9. Чому філософські вчення французьких та англійських
матеріалістів XVII—XVIII ст. отримали назву "механістичний

матеріалізм"?

10. Вчення яких ідеологів епохи Просвітництва вам відомі?

У чому їх основний зміст?

Тема 6 НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Поняття "німецька класична філософія" означає етап у роз­витку новоєвропейської філософської думки другої половини XVIII — першої половини XIX ст., представлений вченнями І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Не­зважаючи на відмінності, ці вчення пов'язані узами спадкоєм­ності: після Канта кожний з філософів спирався на погляди свого попередника і надихався творчими імпульсами його спадщини. Наприкінці XVIII ст. вчення І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга зайняли головне місце в західноєвропейській фі­лософії. Згодом німецька класична філософія, завдяки своєму внеску в логіку, діалектику, методологію, онтологію і гносео­логію, набула всесвітньо-історичного значення. Вона дослі­джувала кардинальні для світогляду і долі культури проблеми і співвідношення "мікрокосму" — особистості, особливо його моральної складової, із суспільними нормами моралі; між ними і пізнавальними можливостями людини (І. Кант); між пізнавальними і діяльними його можливостями (Й. Фіхте); між об'єктивними законами історії і діяльністю різноманітних суб'єктів історичного процесу (Г. Гегель); між людиною і су­спільством (Л. Фейєрбах).

Німецька класична філософія

Якщо люди творять історію, то чи відбувається це відповід­но до єдиної, і в цьому розумінні фатально неминучої об'єк­тивної лінії розвитку, чи сама об'єктивність включає реальну можливість різноманітних його шляхів? Якщо правильно останнє, то діяльність — не додаток до однозначного веління законів, а рівноправна складова історичного процесу, тому що саме за цієї умови можливий справжній вибір. У напрямі тако­го висновку вела логіка розвитку німецької класичної філосо­фії, хоча сам цей висновок не був нею зроблений.

6.1. Критична філософія І. Канта

Класична німецька філософія бере свій початок від Імману-їяа Канта. Він народився 22 квітня 1724 р. у сім'ї ремісника (лимаря) у м. Кенігсберзі (нині м. Калінінград). У родині май­бутнього філософа панував дух релігійного благочестя і суворої вимогливості щодо питань моральності. "Мої батьки, — писав на схилі років І. Кант, — вихідці з ремісників, будучи людьми зразкової чесності, моральної благопристойності й порядності, не залишивши багатства (як і боргів), дали мені виховання, ко­тре, якщо дивитися на нього з морального боку, не могло бути кращим, і за яке я, при кожному спогаді про них, відчуваю найглибшу подяку"¹.

Кант закінчив теологічний факультет Кенігсберзького уні­верситету, в якому 1755 р. почалася його викладацька діяль­ність. 1770 р. він одержав звання і посаду професора, яку обі­ймав упродовж 34 років. 1786 р. він був обраний ректором уні­верситету, а через два роки переобраний на новий термін.

Кант ніколи не був одружений, не виїжджав за межі рідного міста, спілкувався лише з невеликим колом людей, переважно своїми учнями і колегами, ніколи не змінював своїх, ще зі сту­дентських років набутих, звичок. Він любив говорити, що жит­тя надане людині для того, в основному, щоб працювати. І коли 1797 р. він змушений був за станом здоров'я відмовитися від

¹ Фишер К. История новой философии / К. Фишер. — СПб., 1910. — Т. З.—С. 45—46.

Тема 6

Німецька класична філософія

читання лекцій в університеті, а потім, за декілька років, при­пинити наукові заняття, почав тяжитися життям. 12 лютого 1804 р. Кант помер, як сповіщав один із його біографів, з по­чуттям полегшення і майже із задоволенням.

Кант був різнобічним вченим. Йому належать гіпотези що­до виникнення небесних тіл і Сонячної системи з обертових ту­манних мас, про припливи і відпливи як причини уповільнен­ня добового обертання Землі. У біології він висунув ідею кла­сифікації тваринного світу, в антропології — ідею природної історії людських рас. Його класифікація тварин і сьогодні ши­роко використовується в біології та інших науках, пов'язаних із практикою сільськогосподарського виробництва.

Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як ді­яльність, яка відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка суб'єкта, який пізнає, є головним чин­ником, що визначає спосіб пізнання і конструює предмет знання.

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або "докритичний" (до 1770 р.), і наступ­ний, "критичний", після створення ним філософської систе­ми, яка одержала назву "критичної філософії", "критицизму", а також "трансцендентального ідеалізму". Цю систему Кант виклав насамперед у творах "Критика чистого розуму" (1781, вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (1788, етика), "Критика здатності судження" (1790, естетика і вчення про доцільність у природі).

Кант називав свою філософію критичною за її методом ана­лізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливос­тей. Щодо терміна "трансцендентальний", то він виник у схо­ластичній філософії і позначав об'єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все те, що має стосунок до апріорних (доступних, за формулюванням Канта) умов мож­ливого досвіду, формальних передумов пізнання, які органі-

зують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в люди­ні, що зумовлює об'єктивність знання. Тому предмет теоретич­ної філософії в Канта не вивчення самих по собі речей, приро­ди, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меле. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.

Молодий Кант — прибічник природничо-наукового матері­алізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної фі­лософії Г. Лейбніца та його послідовника і систематизатора X. Вольфа. "Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ, тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути

світ"¹.

Матеріалізм тієї історичної епохи мав механістичний ха­рактер. Кант добре розумів історичну прогресивність механіс­тичного матеріалізму для пояснення природних явищ. Водно­час він розумів, що принципи механіки недостатні для осяг­нення процесів виникнення і функціонування живої природи. Кант не знайшов наукових засад для критики механіцизму, механістичну форму тодішньої матеріалістичної філософії прийняв не як історично минущу, а як сутність матеріалістич­ного пояснення явищ природи і дійшов переконання, що ви­никнення життя, свідомості, мислення не можна пояснити лише рухом матерії.

Подібні дуалістичні тенденції характерні для ранніх робіт Канта. У них він намагався примирити матеріалізм з ідеаліз­мом, перебороти механістичну обмеженість матеріалістичної філософії XVII—XVIII ст., з одного боку, і раціоналістичну ме­тафізику, з її претензією на наддосвідне (надприродне) знання, з іншого. Ці тенденції переважали в його "критичній філо­софії".

Історичні заслуги філософів (як і вчених взагалі) оцінюють не за тим, чого вони не дали, а за тим, що вони дали порівняно зі своїми попередниками. Видатними попередниками німець­кої класичної філософії були раціоналісти XVII ст. Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, які проголосили "природне світло ро­зуму", властиве кожній людині незалежно від її інтелекту -

¹Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 1. — С. 126.

Тема 6

альної обдарованості та освіти, верховним суддею у всіх люд­ських справах, насамперед у пізнавальній діяльності. Вони рішуче виступали проти схоластики з її догматичним мислен­ням, яке нехтує необхідністю аналізу, перевірки, обґрунтуван­ня тверджень, допущень, передумов.

Як і раціоналісти, Кант вважав першорядим завданням фі­лософії критику догматизму: "Наше століття є справжнім сто­літтям критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релі­гія, на основі своєї святості, і законодавство, на основі своєї величі, намагаються поставити себе поза цією критикою. Про­те у такому випадку вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яка чиниться розумом тільки тому, що моясе устояти перед його вільним і відкритим випробуванням"¹.

У вимозі послідовного критичного аналізу всіх чинників свідомості та знання, Кант пішов далі раціоналістів, оскільки обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуван­ню і дослідженню також сам розум.

Раціоналісти сформулювали поняття "чистого розуму", тоб­то незалежного від чуттєвості мислення, якому вони припису­вали спроможність переборювати неминучу обмеженість да­них досвіду. Кант прийняв це поняття, але рішуче відкинув твердження про здатність чистого розуму розширювати сферу людського знання замеяа досвіду. (Досвід — чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, що ґрунтується на практиці.) У зв'язку з цим він переглянув вчення про причини помилок. Розум, вва-жали раціоналісти, ніколи не помиляється. Причиною поми­лок можуть бути або воля, або чуттєві сприймання. Кант дово­див, що чуттєві сприймання не обманюють нас, тому що не є судженнями. Помилки властиві лише мисленню, але не тому, що воно виходить із чуттєвого сприймання, досвіду, а тому, що воно намагається робити висновки незалежно від досвіду.

Кант, отже, піддав критиці (і певною мірою подолав) обме­женість як раціоналізму, так і емпіризму його епохи. На про­тивагу раціоналістам він доводив, що будь-яке знання має пе­редумовою чуттєві споглядання, тому поняття, позбавлені ем-

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 75, прим.

Німецька класична філософія

ліричного змісту, нічого не додають до наявного знання, що раціоналістичне вчення про інтелектуальну інтуїцію, відпо­відно до якого вихідні положення науки і філософії — не логіч­ні висновки, не емпірично констатовані факти, а самоочевидні істини, — неспроможне, оскільки в його основі — відрив мис­лення від емпіричних даних, спроби робити висновки, не спи­раючись на ці дані. Водночас Кант виявив і обмеженість філо­софського емпіризму, за яким загальні й необхідні теоретичні судя^ення неможливі без чуттєвого спостереясення окремих

фактів.

Кант слідом за раціоналістами розмежував розум і розсу­док. Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення на їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей. На відміну від розсудку, розум, на його думку, спрямований за межі будь-якого можливого досвіду, сфера розсудку — наука, сфера розуму — філософія. Якісна своєрідність людини в тому і полягає, що вона здатна мислити філософськи, підносячись над неминучою обмеженістю досвіду.

Центральним у філософських системах XVII ст. було понят­тя апріорного, тобто наддосвідного, знання. Лейбніц, напри­клад, стверджував, що крім істин факту існують також істини розуму, здобуті без допомоги досвіду, без звернення до чуттє­вих даних. Критерієм апріорності вваясалися загальність і не­обхідність істин. Такими уявлялись істини математики, логі­ки, філософії.

Справді, проблема апріорного, тобто загальних і необхідних істин, не є псевдопроблемою. Математика, наприклад, віднос­но незалежна від досвідних даних. Положення, що доводяться одними теоремами, стають далі основою для доведення нових положень в інших теоремах. Водночас ця незалежність завжди обмежена опосередкуванням математичної теорії реальною практикою. У XVII ст. таке опосередкування було невідоме, положення логіки і математики вважались абсолютно неза­лежними від досвіду, який уявлявся лише сукупністю чуттє­вих сприймань окремих індивідів. Ні логіка, ні математика того часу не давали основ для розуміння того, що загальність і

Тема 6

необхідність їхніх положень аж ніяк не абсолютні, що вони об­межені рівнем досягнутого знання і теоретичними припущен­нями. Такі основи сформувалися пізніше завдяки створенню неевклідової геометрії, теорії відносності, квантової фізики і розвитку математичної логіки. Тому Кант не відкинув раціо­налістичну концепцію апріорного, а переробив її. Якщо раціо­налісти припускали існування іншого, крім базованого на до­свіді, апріорного шляху пізнання, надавали йому першорядно­го значення, то Кант був переконаний, що ідеї, поняття, які не синтезують чуттєвих даних, не мають об'єктивного змісту і мо­жуть виконувати лише інструментальну функцію, тобто бути формальним засобом пізнання або морального самовизначен­ня. Зміст знання виникає лиіпе з чуттєвих даних. Отже, апрі­орне в Канта є тільки формою знання, за допомогою якої чут­тєві сприймання пов'язуються воєдино в певні образи. Такі, зокрема, у нього категорії єдності, множинності, реальності, причинності, взаємодії, можливості, необхідності. Усе, що мислиться апріорно, не існує незалежно від пізнання, апріорні форми мають не наддосвідний, а додосвідний характер, тобто передують досвіду як його передумови, завдяки яким можли­вість досвіду і знання взагалі перетворюється на дійсність.

Дата добавления: 2014-11-16