Тема 5 філософія Нового часу 8 страница

Зростання інтересу до природи у філософії Відродження ви­явилося в новому розквіті натурфілософії, пов'язаному з іме­нами Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли, Дж. Кардано, Ф. Парацельса, Ф. Патриці, М. Коперника, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілея та ін.

Безпосереднім попередником ренесансної натурфілософії був німецький кардинал Микола Казанський (1401 —1464). Його філософія природи та космологічні погляди не виходили за межі релігії, але поняття світу і людини були спрямовані в майбутнє. Він був одним із першопрохідців сучасного мислен­ня, яке почало складатися в період між Середньовіччям і Рене­сансом.

Філософія Миколи Кузанського пантеїстична. Фактично він заперечував створення світу Богом, наділяв природу боже­ственними атрибутами. Він стверджував також, що Земля не є центром світу, а так звана сфера нерухомих зірок не є колом, яке замикає світ.

Тема 4

Глибокі ідеї висловив філософ у теорії пізнання. Процес пі­знання він визначав як безмежне удосконалення людських знань, на відміну від схоластики, яка вважала метою пізнання досягнення вічної та незмінної "божественної істини". Він ви­окремив ступені пізнання і дав кожному з них оцінку. Перший ступінь — відчуття — дає лише туманні образи речей. Відчут­тями править здоровий глузд, оперуючи числами і надаючи ре­чам імена. При цьому здоровий глузд у нього не відокремле­ний, а наявний у відчуттях як вияв здатності до уваги і розріз­нювання. Вищою сходинкою пізнання є розум. Якщо здоровий глузд осмислює протилежності відповідно до закону супереч­ності, то розум осягає безмежне і так долає протилежності.

Проблему діалектики істини Микола Кузанський розглядав з позицій єдності протилежностей. Істина, міркував він, невід­дільна від помилок, як світло невіддільне від тіні, без якої воно невидиме. Якщо глузд позбавлений розуміння збігу протилеж­ностей і тому схильний розглядати кожне зі своїх положень як істину в останній інстанції, то розум позбавлений цієї обмеже­ності, для нього досягнення істини є процесом все більшого на­ближення до Абсолюту, але, у зв'язку з недоступністю остан­нього для пізнання, цей процес ніколи не може бути заверше­ний.

Ідеї вчення Миколи Кузанського поєднували античну і се­редньовічну філософську традицію з ідеями і вченнями євро­пейської філософії Нового часу. В його творах "Про католиць­ку згоду" (1433), "Про згоду віри" (1453), "Про вчене незнання" (1440) та ін. відображено більшість проблем, які розв'язували філософи епохи Відродження, виступаючи проти схоластики і традиційного християнсько-теологічного світогляду.

Засновником італійської натурфілософії Відродження був Бернардіно Телезіо (1509—1588). У головному творі "Про при­роду речей відповідно до її власних начал" він рішуче й обґрун­товано виступив за незалежність філософії від теології та про­ти поклоніння авторитетам: філософські висновки мають спи­ратись на безпосереднє сприйняття, розум і досвід; не Бог, а природа є предметом філософських досліджень. Усі речі, ствер­джував Телезіо, матеріальні. Зміни і рух зумовлюються проти­лежними принципами — теплом і холодом. Принципи ці без-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

тілесні, але виявляються тільки в матеріальній субстанції. Джерело руху природи — у ній самій, саморух — притаманний матерії принцип.

У теорії пізнання Телезіо обстоював сенсуалізм. Основою етики вважав прагнення всього сущого до самозбереження. Своєю орієнтацією на досвідне пізнання філософ суттєво впли­нув на формування поглядів Т. Кампанелли, Дж. Бруно, Р. Де-карта, Ф. Бекона.

Найбільш значним і глибоким натурфілософом XVI ст. був Джордано Бруно (1548—1600), великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У його творах "Про безмежність, Всесвіт і світи" (1584), "Про причину, начало і єдине" (1584), "Про монади, число і форму" (1591) та ін. можна побачити майже всі мотиви античної, прогресивної середньо­вічної і сучасної йому ренесансної філософії.

Філософія Дж. Бруно — послідовний і завершений панте­їзм. Він остаточно "переселив" Бога в природу, "розчинив" його в ній, визначивши природу "Богом у речах". Ідучи шля­хом пантеїзму, він усунув з теорії М. Коперника (1473—1543) пережитки схоластичної космології. Бруно відмовився від по­глядів польського астронома, згідно з якими Сонце є абсолют­ним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті, доводив філо­соф, узагалі немає. Сонце лише центр нашої планетної систе­ми, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому — нескінченна. Не тільки наше Сон­це, а й зорі, як далекі від нас сонця, також мають свої планети і супутники. До речі, ці погляди астрономія підтвердила лише в середині минулого століття.

На противагу Арістотелівсько-схоластичним уявленням про принципову протилежність речовини Землі (земля, вогонь, повітря, вода) і речовини неба (планети, зірки, нетлінний ефір), Дж. Бруно доводив фізичну однорідність усіх світів. Він вва­жав також, що інші світи населені. (Позиція гілозоїзму — все-загального одухотворення природи — була в ті часи однією з відправних у натурфілософії.)

За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні при­чин руху планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці

Тема 4

труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він га­дав, що цей рух повністю пояснюють світова душа у Всесвіті та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, він ніде не писав про його безтілес­не й окреме від тіла існування. По-новому розумів Бруно і ма­терію. На противагу схоластам, він розглядав матерію не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створюваних Богом форм, а як начало активне, самостійне і са­модіяльне. Форма, вчив Бруно, не може існувати поза матері­єю, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і фор­ми провідна роль належить матерії. Бруно називав матерію матір'ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові форми.

У теорії пізнання Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав ті самі ступені пізнан­ня, що й Микола Кузанський: почуття, здоровий глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного привело філо­софа до діалектики збігу протилежностей як у безмежно ве­ликому, так і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли, вчив він, одна протилежність є початком іншої. Зни­щення приводить до виникнення, і, навпаки, любов — до нена­висті тощо. Джерело цього зв'язку протилежностей, їх внут­рішньої спорідненості — нескінченна субстанція. У ній ото­тожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб'єкт і об'єкт тощо.

У своєму етичному вченні Бруно закликав до добра, до ді­яльності, до земної мети — істинного мірила моральності. Він відкидав пасивний аскетизм релігійної віри, виступав і проти пасивного гедонізму. Людська діяльність повинна бути підне­сеною, спрямованою до безмежності, частиною якої є сама лю­дина. Людина має пізнавати Всесвіт і на цій основі реалізову­вати саму себе.

Інквізиція оголосила філософію Д. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув'язнений і 17 лютого 1600 р., за вироком інквізиції, спалений на вогнищі в Римі.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Отже, пантеїстичний матеріалізм Дж. Бруно завершив на­турфілософію Ренесансу. Він був підготовлений розвитком гу­маністичної філософії і культури. У цей поворотний період іс­торії людина дійшла переконання щодо можливості творчого і впевненого існування у світі, пізнання дійсності й самої себе.

4.2.4. Соціальні теорії Ренесансу

Поворот Ренесансу до людини особливо помітно виявився в його соціальних і політичних теоріях. У центрі їх були пробле­ми державного устрою, громадянського суспільства, боротьби з папського церковною гегемонією, реорганізації суспільства в інтересах народу. Найбільш активно вони розроблялись у фі­лософії італійського і французького Відродження. У зв'язку з цим викликає великий інтерес творчість флорентійця, сучас­ника Леонардо да Вінчі, друга Мікеланджело, державного ді­яча, філософа, історика, поета і військового теоретика Пікко­ло Макіавеллі (1469—1527).

У своїх творах Макіавеллі відокремлював політику від тео­логії та релігії. Він доводив, що політика — сфера діяльності держави, яка не повинна залежати від церкви, що найвищим законом політики є добробут громадян і могутність держави, що для реалізації цього закону придатні будь-які засоби. По­літичним ідеалом він вважав Римську республіку, вбачаючи в ній втілення ідеї міцної держави, здатної забезпечувати внут­рішній порядок і поширювати свій вплив на інші народи. Рес­публіка в нього — найкраща форма правління, оскільки в ній кожен відповідальний за долю держави.

Розмірковував Макіавеллі і про те, що республіканська форма правління не завжди можлива. Тоді, гадав він, потуж­на держава можлива тільки за умови наявності керівника — абсолютного правителя, деспота, не зв'язаного жодними апрі­орними схемами, вказівками, релігією або своїм власним сло­вом, який суворо керується реальними фактами і мораллю сили. Такий керівник може бути жорстоким, хитрим, безжа­лісним, але тільки завдяки цим якостям він зможе оволодіва­ти стихією людської поведінки, зумовленої жагою до багат-

Тема 4

ства і добробуту, а також інстинктами, що супроводжують життя індивідів.

Згодом політику сили, що проводилася за принципом "мета виправдовує засоби", стали називати "макіавеллізмом". Вона постійно засуджується як теорія і практика безконтрольного використання влади, не підпорядкованого жодним моральним критеріям, як діяльність за принципом "успіх будь-якою ці­ною". Однак такі висновки не належать самому Макіавеллі і не випливають із його творчості. Принцип політики "мета ви­правдовує засоби" має більш пізнє, єзуїтське походження. Приписування Макіавеллі цього принципу — результат аб­страктного та неісторичного підходу до аналізу його вчення. Мораль сили, за Макіавеллі, — це мораль, яка відображає реа­лії життя, конкретні умови його часу, інтереси прогресивних сил тодішнього італійського суспільства у встановленні влади антифеодального типу, об'єднанні країни, утворенні централі­зованої держави. Насправді соціально-політична теорія Макіа­веллі є зразком земного, ренесансного гуманізму, вираженого стосовно реальності суперечливих інтересів відкрито, відваж­но, хоч і жорстоко.

Значний інтерес становить концепція виникнення і сутності держави, яку розробив у Франції епохи Відродження політич­ний мислитель, соціолог, юрист Жан Боден (1530—1596). "Усіляка держава, — писав він, — або виникає від сім'ї, яка постійно розмножується, або спочатку засновується збиран­ням народу воєдино, або утворюється з колонії, що виникла від іншої держави, подібно новому бджолиному рою, або, подібно до гілки, відокремленої від дерева і посадженої в ґрунт, гілки, яка, пустивши коріння, більше здатна плодоносити, ніж са­джанець, який виріс із насінини"¹.

Ж. Бодену належить також думка про географічну типіза­цію держав. Він стверджував, що південні народи потребують релігійної влади, а народи півночі можна змусити підкорятися тільки сильній державі.

Звичайно, не з сім'ї виростає держава і не природно-клі­матичні умови визначають її тип. Проблема виникнення і сут-

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1970. — Т. 2. — С. 144.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ності держави соціально-політична. Проте не можна не бачити заслуги Ж. Бодена в постановці проблеми і спробі знайти спо­сіб її розв'язання.

Утопічні соціально-політичні концепції Відродження ви­кладено, головним чином, у працях англійського гуманіста То-маса Мора, італійського ченця Томмазо Кампанелли і німець­кого реформатора Томаса Мюнцера.

Літературний спадок Томаса Мора (1478—1535) широкий і різноманітний, але головним його твором є "Золота книга на­стільки корисна, як і потішна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопія" (1516), скорочено "Утопія". Слово "утопія" перекладається з грецької мови як "місце, що не іс­нує", як дещо вигадане і тому нездійсненне, що виконує роль прикладу, зразка. Самою назвою своєї книги Мор заявив про нездійсненність ідей, які в ній викладені, його утопія — це мрія.

Причину соціального бідування людей Т. Мор вбачав у при­ватній власності на засоби виробництва, тому економічною основою суспільства в його "Утопії" є суспільна власність. На острові праця є правом і обов'язком кожного. Тривалість робо­чого дня скорочено до шести годин. Організацією виробництва займаються місцеві громади, а враховує і розподіляє готовий продукт держава. Люди живуть у повній згоді зі своєю приро­дою, прагнуть здорових насолод, займаються землеробством, ремеслом, здобувають знання, вивчають філософію. У цьому суспільстві все належить усім, немає жебраків і нужденних, усі багаті, хоча ніхто не володіє засобами виробництва.

Багато в чому подібну до Т. Мора позицію з проблеми май­бутнього суспільного устрою займав італійський філософ і со­ціолог Томмазо Кампанелла (1568—1639). У головному творі "Місто Сонця" (1613) він також розвивав ідею ліквідації при­ватної власності як головної причини зла, нужди і бідування людей. У вигаданій ним державі ("Місті Сонця") праця є не тільки обов'язком, а й потребою всіх членів громади, велика увага приділяється технічній творчості. Крім того, у державі Кампанелли "...знаходить заспокоєння совість, знищуються жадоба — корінь усього зла, і обман, і крадіжки, і пограбуван­ня, і надлишок, і приниження бідних, а також невігластво;

Тема 4

знищуються також зайві клопоти, труди, гроші, які накопичу­ють купці, скупість, пихатість та інші вади, що породжуються розділенням майна, а також самозакоханість, ворожнеча, за­здрість, підступність... У нашій Державі посади дістаються ви­ходячи з практичних навичок і освіченості, а не з прихильності та родинних зв'язків, бо ми звели нанівець родинні зв'язки"¹. Погляди Т. Кампанелли, як і Т. Мора, є утопічним соціа­лізмом (лат. — суспільний). Цим терміном у філософії і соціо­логії позначаються соціальні вчення, в яких у незрілій формі втілюється прагнення до встановлення нового типу суспіль­ства, в якому немає місця експлуатації людини людиною і всім іншим формам соціальної нерівності.

Перші соціалісти-утопісти щиро мріяли про щасливе май­бутнє людей, описували його у своїх творах, мужньо обстоюва­ли свої погляди. (Т. Мор за відмову присягнути королю, як "верховному голові" англіканської церкви, був звинувачений в державній зраді й страчений. 1935 р. він був канонізований католицькою церквою. Т. Кампанелла був одним із керівників змови з метою повалення влади Іспанії в Неаполітанському ко­ролівстві. Після розкриття змови був засуджений 1602 р. на довічне ув'язнення. У в'язницях Південної Італії він провів 27 років, зазнав тяжких знущань, був звільнений 1629 р., втік до Франції, де і помер.) Разом з тим їхні теорії були утопічни­ми, головним чином тому, що не вказували дійсних шляхів по­збавлення експлуатації і здобуття прав і свобод людиною.

Багато ідей утопічних соціалістів Відродження успадкував марксизм, який у XIX ст. поставив завдання перетворити вчен­ня про соціалізм із утопії на науку. У цьому напрямі чимало зробили К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та їхні соратники. Од­нак, як показав історичний досвід, проблема в цілому залиша­ється невирішєною й досі. Соціалізм не було реалізовано на практиці. Замість соціалістичних у колишньому СРСР та дея­ких інших країнах були створені командно-адміністративні тоталітарні держави.

Серед великої кількості причин невдач побудови соціалізму одними з провідних є догматизм і начотництво в соціальній те-

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1970. — Т. 2. —С. 188.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

орії, абсолютизація поглядів авторитетів, забуття діалектики і заміна її "здоровим глуздом", відрив теорії від практики.

Отже, у всіх галузях культури Ренесансу старі ідеї, тради­ції, концепції стикалися з новими. Філософію Ренесансу ха­рактеризує боротьба нових ідей і програм зі схоластичними концепціями. У процесі цієї боротьби вирішувалася проблема очищення античної філософії від схоластичних деформацій відповідно до вимог нового рівня суспільного розвитку.

Очевидно, філософія Ренесансу не була позбавлена супереч­ностей та конфліктів. Шлях до нового не проходив за прямою висхідною лінією. За збереження загальної схоластичної орі­єнтації у ній переплітались елементи старого і нового способів мислення, траплялись і компроміси. Але, незважаючи на це, новий філософський світогляд став реальністю.

Основною ознакою філософії Ренесансу є її світська, земна спрямованість. Якщо предметом середньовічної схоластики був Бог, то в ренесансній філософії на перше місце вийшли природа і людина. Співіснування і взаємний вплив експери­ментального знання і філософії зумовлювали подальший їх розвиток. Період філософії Ренесансу є необхідним, законо­мірним переходом від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому філософія епохи Середньовіччя вважається схо­ластичною та апологетичною?

2. Який період історії філософії має назву "період патрис­тики"?

3. Чому християнство визнало єрессю такі філософські те­чії періоду патристики, як гностицизм, маніхейство, неопла­тонізм?

4. У чому полягає суть теодицеї Августина?

5. Чому дискусія між номіналістами і реалістами в Серед­ні віки була схоластичною?

Тема 4

6. Як вирішував проблему співвідношення віри і знання у своїй філософії Фома Аквінський?

7. Чому соціальні теорії філософії епохи Відродження ви­явилися утопічними?

8. Чому християнська церква знищувала авторів науко­вих відкриттів часів Середньовіччя та Відродження?

9. У чому полягає суть теорії "двоїстої істини" і концепції пантеїзму?

10. Які основні проблеми характеризують філософію Відро­дження? Вчення яких філософів цієї епохи ви знаєте?

Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в іс­торії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменува­ла пошук нових шляхів, нового способу і нового змісту філо­софського знання. "Було б соромно для людей, — запевняв один з перших великих представників цієї філософії Ф. Бекон, — якби межі розумового світу залишались у тісних рамках того, що було відкрито в давнину, якщо в наші часи безмежно розширились відомі межі матеріального світу, тобто земель, морів, зірок..."¹.

Фрепсіс Бекон (1561—1626) — син лорда — хранителя ве­ликої печатки при дворі англійській королеви Єлизавети. Він жив і творив у епоху могутнього економічного і культурного піднесення Англії. Одну групу його творів становлять філософ­ські праці з питань формування науки і наукового пізнання (наприклад, "Новий Органон", 1620), іншу — філософські пра­ці, присвячені проблемам суспільного розвитку, моралі, полі­тики, економіки, найбільш значні серед яких "Моральні, еко­номічні і політичні есе", "Нова Атлантида", "Історія Генрі­ха VII" і незакінчене дослідження "Про принципи і начала".

¹ Бжон Ф. Новьій Органон / Ф. Бзкон. — М., 1938. — С. 100.

Тема 5

Ф. Бекон — родоначальник дослідницької науки і матері­алістичної філософії Нового часу. Проголосивши лозунг "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, не займались нею ні заради свого духу, ні заради будь-яких вчених суперечок, ні заради користі та слави, ні задля досягнення влади, ні задля будь-яких інших низьких помислів, але задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Це призначення наука змо­же реалізувати, вважав філософ, за умови, що в її основу буде покладено з'ясування істинних причин явищ, які відбувають­ся у природі. Лише та наука, за Беконом, здатна перемагати природу і панувати над нею, яка сама "підкоряється" природі, тобто керується вже пізнаними її законами. Отже, робив ви­сновок Бекон, наука потребує перетворень, передумовами яких мають бути критика всієї попередньої схоластики, ство­рення наукового методу пізнання й очищення людського розу­му від помилок, а створення таких передумов — головне за­вдання філософії.

Недостовірність раніше набутого знання зумовлена, за Бе­коном, ненадійністю умоглядної форми умовиводу та доказу. Спираючись на логіку Арістотеля, схоластика вважала такою формою силогізм. Силогізм складається із суджень, а суджен­ня — з понять. Поняття зазвичай формуються, на думку філо­софа, шляхом поспішного і не досить обґрунтованого узагаль­нення, тому першою умовою реформування науки і прогресу знань є удосконалення методів узагальнення, утворення по­нять. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що в ній чітко простежуються два методи дослідження: догматич­ний та емпіричний (так він їх називав).

На думку філософа, вчений, який дотримується догматич­ного методу, починає роботу із загальних умоглядних поло­жень і прагне підвести під них усі окремі випадки. Він схожий на павука, який із самого себе сплітає павутиння. Вчений, який дотримується емпіричного методу, прагне до максималь­ного накопичення фактів. Він схожий на мураху, яка безладно тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху.

Проте обидва методи не дають істинного знання. Таке знання можна здобути лише методом, який полягає в осмисленні мате-

Філософія Нового часу

ріалів, набутих із досвіду або шляхом експерименту. Вченого, який дотримується такого методу, можна порівняти з бджолою, яка збирає з квітів солодкі соки, причому не залишає їх у тому вигляді, в якому всмоктує, а переробляє їх на мед.

Пізнання, доводив Бекон, має йти від вивчення окремих фактів до загальних висновків, а не навпаки. Такий метод на­зивається індукцією (наведенням). Бекон розрізняв повну і не­повну індукцію. За повної індукції науковий висновок є ре­зультатом дослідження всіх предметів певного класу. За не­повної індукції такий висновок робиться на основі досліднсення тільки частини предметів, а тому може вважатися лише ймо­вірним. Для підвищення ефективності неповної індукції філо­соф вважав за необхідне вивчення не тільки тих фактів, що підтверджують зроблений висновок, а й тих, що заперечують

його.

Бекон вважав, що для утвердження нового методу потрібна велика підготовча робота. Творчій, позитивній роботі має пере­дувати руйнівна, спрямована проти причин, що заважають ро­зумовому прогресу. Причини ці полягають, на його думку, у різного роду помилках і забобонах, до яких схильний люд­ський розум. У зв'язку з цим філософ висунув "концепцію ідо­лів", або "примар", — перекручених образів дійсності, від яких, перш ніж перейти до пізнання, необхідно звільнитись. Він виокремив "примари роду, печери, площі та театру".

"Примари роду" кореняться в самій природі людського роду, в обмеженості людського розуму і недосконалості органів чуття, за допомогою і під впливом яких людина прагне вивча­ти природу. За Беконом, розум людини схожий на нерівне дзеркало, яке, домішуючи свою природу до природи речей, відображає їх у скривленому і спотвореному вигляді.

"Примари печери" виникають у зв'язку з індивідуальними властивостями і специфічними умовами виховання окремих людей, які звикли, у зв'язку з цим, спостерігати за природою немовби зі своєї печери. Цей рід примар можна перемогти, на думку Бекона, за допомогою колективного досвіду і спостере­ження.

"Примари площі" породжені формами співжиття і союзу між людьми. Тут велику роль відіграють мова, застарілі по-

Тема 5

Філософія Нового часу

няття, неправильні слововживання, що сприяють виникненню софізмів. Засобом для запобігання цим примарам, з погляду Бекона, є боротьба проти схоластичних відхилень і словесної вченості Середньовіччя.

"Примари театру" ґрунтуються на сліпій вірі в автори­тет, зокрема у традиційні філософські системи, які своїми штучними декораціями нагадують дійства, розіграні в театрі. Дотримуючись думки давніх авторитетів, людина сприймає явища і речі упереджено, а не такими, якими вони є насправді. Щоб очистити мислення від подібних примар, потрібно, на думку Бекона, виходити тільки з досвіду і безпосереднього ви­вчення природи.

"Примари роду і печери" Бекон відносив до природних влас­тивостей розуму, а "примари площі та театру" — до набутих. Усі їх він розцінював як велику перешкоду на шляху науково­го пізнання, а їх подолання — як головну умову утвердження нового методу і перетворення наук.

Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філосо­фії — напряму, який будує гносеологічні посилання переваж­но на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спи­рається на експеримент). Подібні гносеологічні посилання ха­рактерні й для більшості інших англійських філософів Нового часу. Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".

Бекон радикально виступав проти старої логіки і схоластич­ної філософії, проте його соціальні та політичні переконання були значною мірою помірковані й консервативні. Критич­ність його соціальної утопії була спрямована не проти панів­них суспільних відносин, а лише на їх оздоровлення. Бекон ви­ступав за сильну централізовану державу, в якій король як добрий правитель має володарювати не абсолютно, а співпра­цюючи з парламентом.

Народ, за оцінкою Бекона, є постійним джерелом смути, воєн і суспільних потрясінь. Заколот, говорив він, провокуєть­ся двома основними причинами — великим голодом і великим незадоволенням, причому останнє є результатом розрухи, нуж­денності й тягаря заборгованості. З метою "лікування" цих не-

щасть Бекон пропонував систему економічних і законодавчих реформ, суть яких полягала у відкритті нових шляхів для тор­гівлі, заохоченні розвитку мануфактур і промисловості, подо­ланні неробства, приборкуванні розкоші та марнотратства, зменшенні мита і податків.

Суспільно-політичні погляди Бекона не були надто ради­кальними. Це відобразилось і на суспільному ідеалі філософа, викладеному ним у невеликій праці "Нова Атлантида". Полі­тичний устрій, побут і звичаї народу, які описав Бекон у цій праці, здебільшого нагадують тодішню Англію. У "Новій Ат-лантиді" збережено класи, станові привілеї та національну не­рівність.

Ф. Бекон належить до філософів, у працях яких яскраво ви­світлено військово-філософські проблеми. Так, у трактаті "До­свіди, або Повчання моральні і політичні" він дав їм таку ха­рактеристику: міські укріплення, великі колісниці, слони, гармати — все це може бути лише вівцею в левовій шкурі, якщо немає відважного й войовничого народу. Найчисленніша армія мало чого варта, якщо людям не вистачає мужності, адже, як казав Вергілій, "вовкові немає різниці, яка кількість овець". Важливішим за все для створення міцної держави, під­креслював далі Бекон, має стати турбота людства про ратну справу, бо жоден народ, якщо він не опікується ратним мисте­цтвом, не може сподіватися, що велич звалиться на нього з неба. Немає здоров'я без вправ, цього потребує як людський, так і політичний організм. Кращою вправою для держави є справедлива і почесна війна, бо періоди мирних лінощів несуть із собою втрату мужності й псування моралі. Отже, Бекон, можливо, вперше поставив проблему залежності ходу і завер­шення війни від морального стану народу.

Значення філософії Бекона зумовлене не його суспільними поглядами, а тим, що вона виходила з об'єктивних потреб су­спільства і відображала інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкинув філософію як споглядання і представив її як вчення про реальний світ, що ґрунтується на досвідному пі­знанні.

Якщо творчість англійського філософа знаменувала собою початок формування філософського емпіризму, то француз

Тема 5

Рене Декарт (1596—1650) є представником раціоналізму Но­вого часу.

Найбільш видатні його філософські праці присвячені (як і в Бекона) методологічній проблематиці. До них належать перш за все "Правила для керівництва розуму" (1628—1629), "Мір­кування про метод" (1637), "Міркування про першу філосо­фію" (1611), "Принципи філософії" (1643). Крім того, Декарт є автором досліджень у найрізноманітніших галузях знання. Він багато зробив для розвитку математики і вивчення анато­мії людського ока, висунув ідею умовного рефлексу, сформу­лював закони збереження руху та інерції, відшукав нові під­ходи до вчення про матеріальну єдність світу. На відміну від атомістичного матеріалізму, Декарт не визнавав об'єктивної реальності порожнечі, порожнього простору. На його думку, немислимий рух одного тіла або корпускули, бо будь-який рух передбачає взаємний рух, коловорот матеріальних частинок, який має характерну форму вихрових відцентрових рухів, що покладено в основу його космогонічного вчення. Усі космічні тіла і система світобудови в цілому виникають на підставі суто механічних процесів, а саме вихрових потоків матерії. Рухли­ві однорідні частинки диференціюються на три види: 1) роз­дрібнені, нескінченно малі частинки; 2) обточені, кулеподібні частинки; 3) великі, малорухомі частинки. У процесі вихрово­го руху з цих трьох видів матерії утворились усі тіла видимого світу: з першого — Сонце і нерухомі зірки, з другого — Небо, а з третього — Земля з планетами і кометами.

Дата добавления: 2014-11-16