Тема 5 філософія Нового часу 6 страница

4.1. Філософія Середньовіччя

Філософія Середньовіччя в європейських країнах за змістом і головною спрямованістю відрізняється від попередньої антич­ної і наступної філософії Ренесансу безпосереднім зв'язком із християнською релігією. Християнство (одна зі світових релі­гій поряд із буддизмом та ісламом) виникло в І—II ст. н. є. в східних провінціях Римської імперії як релігія пригноблених, які шукали порятунку від нелюдських умов життя в появі ме­сії (спасителя). З часом воно було пристосоване до завдань правлячих класів і на початку IV ст. перетворилось на держав­ну релігію Римської імперії. Відносно швидкому поширенню християнства серед різних соціальних і етнічних груп населен­ня в багатьох країнах світу сприяли його космополітизм, мі­сіонерська діяльність, абстрактність суспільно-політичних і моральних принципів, нівелювання класових і національних відмінностей.

Християнство утверджувалося в завзятій і жорстокій бо­ротьбі з язичницькими релігіями, які підтримувала і захища­ла імператорська влада. Потреби та інтереси цієї боротьби зумовили формування та активне поширення й функціонуван­ня теологічних, філософських і політико-соціальних доктрин, які захищали та обґрунтовували християнське віровчення. Се-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ред філософів почали заохочуватися лише ті, хто поділяли ре­лігійні і світські погляди християнства. Інакомислення пере­слідувалось і придушувалось як єресь. У результаті завдання філософії стали визначатися церквою. Філософська думка була приречена на виконання в основному апологетичних функцій; їй належало зображати християнство як найдосконалішу релі­гію, захищати її від нападок властей та прибічників античного політеїзму, пропагувати ідею єдності віри і знання, союзу з тео­логією. Звідси її назва — апологетика, тобто філософія захис­ту і виправдання віровчення за допомогою доказів, звернених до розуму. У такому статусі філософія перебувала впродовж усього періоду патристики (лат. — батько, у значенні "Отці Церкви"), який безпосередньо передував схоластиці і підготу­вав її.

4.1.1. Період патристики

Патристика — християнське богослов'я II—VIII ст., апо­логетика "Отців Церкви", які відстоювали догмати християн­ської релігії. У філософії цього періоду простежуються основні тенденції: визнання античної філософії, але тільки як інстру­менту пізнання Бога; неприйняття гармонічної єдності "боже­ственної" і "філософської" мудрості та визнання першості муд­рості божественної.

У II ст. найбільш поширеною і небезпечною для християн­ства філософською течією був гностицизм (грец. — пізнання, знання), який виник у І ст. у районі Близького Сходу. Він на­магався поєднати християнську теологію з релігіями Старо­давнього Сходу, а також із неоплатонізмом і піфагореїзмом.

Усім системам гностицизму було властиве дуалістичне тлу­мачення світу, особливо соціального, що сходить до іранського зороастризму і деяких вчень грецької релігійно-філософської думки. (Зороастризм — дуалістична давньоіранська релігія, створення якої приписується пророку Зороастру. Вона містила ідеї про постійну боротьбу у світі двох протилежних начал — добра і зла, про кінець світу, про останній суд і воскресіння мертвих, про народження дівою майбутнього спасителя тощо.)

Тема 4

Згідно з гностиками, боротьба світла і темряви, добра і зла — явище космічне, природне. Носієм злого начала у світі є мате­рія, а світлого і доброго — дух. Духовне начало очолюється вищим богом, а тілесне, гріховне — нижчим богом, якого гнос­тики іменували, за Платоном, деміургом. Вищий бог ототож­нювався з Христом, а деміург — з іудейським богом Яхве.

Ці уявлення відображали початок процесу розмежування християнства як міжнаціональної релігії з іудаїзмом, що зали­шався релігією одного лише єврейського народу. Вони підри­вали монотеїстичну ідею, вели до відмови від Старого Завіту, а тому були відкинуті християнством. Незважаючи на незрозу­мілість для філософської свідомості, ідея створіння світу ста­розавітним богом упродовж кількох днів давала простим віру­ючим найдоступніший світогляд. Тому Старий Завіт, усупереч бажанням багатьох гностиків, став непорушною основою хрис­тиянської релігії, незважаючи на антиіудейську спрямованість Нового Завіту. Проте гностицизм не зник безслідно після своєї офіційної поразки. Деякі його ідеї увійшли до постулатів до­гматики християнства, були використані іншими релігійно-філософськими вченнями, зокрема маніхейством.

Маніхейство — одне з ворожих християнству і близьких до гностицизму єретичних вчень, засноване персом Мані (216 — 276). Він заперечував людську природу Христа, називав його псевдовчителем, а справжнім втішником людей і посланцем царства світла вважав тільки себе.

У маніхействі одвічний зороастризмський дуалізм світла і темряви, добра і зла було доведено до його класичної форми. Матерія — темрява, зло — породження диявола, вічне і незни­щенне. Два начала — божественне (світло, добро) і диявольське — уявлялись як такі, що перебувають у постійній і неприми­ренній боротьбі між собою. Звідси випливав ворожий христи­янству висновок про неможливість знищення зла.

Маніхейський дуалізм поширювався і на людину, дупіа якої вважалась теж роздвоєною, як і все у світі. В основному це тем­не начало, однак воно містить частинки світла, добра, які лю­дина повинна рятувати від впливу матерії. Це можливо на шляху суворого аскетизму, утримання від м'ясної та деяких

філософія Середньовіччя та епохи Відродження

видів рослинної їжі, повної безшлюбності, відсутності контак­тів із "тлінними" речами.

У III—IV ст. громади маніхейців об'єднались у досить суво­ру церковну організацію, вплив якої на Сході поіпирився май­же до Китаю. У Римській імперії християнська церква в бо­ротьбі з маніхейством оголосила його однією з єресей.

До провідних релігійно-філософських вчень періоду патрис­тики належав і неоплатонізм — філософська доктрина, за до­помогою якої згасаюча античність підбивала свої світоглядні підсумки. Саме цим пояснюється його непримиринне ставлен­ня до християнства. Так, учень і послідовник неоплатоніка Плотіна сирієць Порфирій у книзі "Проти християн" (у 15 то­мах) фактично вперше піддав теоретичній критиці Біблію (осо­бливо Старий Завіт) — головний документ християнства. По­слідовник Порфирія імператор Юліан (331—363) у полемічно­му творі з такою ж назвою "Проти християн" відкрив низку суперечностей у Старому та Новому Завітах. Він характеризу­вав Яхве як обмеженого національного іудейського бога, яко­му далеко до справжнього єдиного божества. Християн він зви­нувачував у атеїзмі у зв'язку з християнським уявленням про божественну і водночас людську природу Ісуса Христа. Згідно з твердженнями Юліана, між Богом і людиною не може існува­ти жодного прямого зв'язку, неможливо обожнювати смертну людину.

Твори Порфирія, Юліана, інших неоплатоників зазнавали запеклих нападок з боку християнських письменників. Згідно з наказами імператорів, їх книги було повністю або частково спалено. На зміну неоплатонікам прийшли апологети — за­хисники християнських догм.

Одним із перших апологетів був сирієць Татіан (пом. прибл. 175). У "Слові до греків" він звинувачував давньогрецьких фі­лософів у запозиченні ідей Біблії, а внесене у філософію Гера-клітом, Діогеном, Арістіппом та іншими характеризував як помилкові твердження.

До найактивніших критиків античної філософії та пропа­гандистів християнського віровчення належав також уродже­нець Карфагену Квінт Тертулліан (прибл. 160 — після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не по-

Тема 4

требує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єру­салимом, між Академією і церквою, між язичниками-єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Епікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків.

Негативно ставлячись до філософії, Тертулліан, однак, не зміг її ігнорувати повністю. Бога він вважав духом не матері­альним, а тілесним. Душа теж тілесна, інакше вона не могла б поширюватися по всьому тілу, використовувати їжу та відчу­вати. Він уявляв людську душу не як заселену ззовні, а як таку, що виникла з насіння за допомогою Бога і відтоді передається від покоління до покоління, зберігаючи в собі образ Верховно­го творця і первородний гріх Адама та Єви. Його вчення запе­речувало поширені в стародавні часи уявлення про вічне пере­селення душі з одного тіла до іншого.

Толерантну позицію християнства щодо античної філософії займав сучасник Тертулліана Тит Флавій Климент (прибл. 150 — близько 219). На початку III ст. він заснував в Алексан-дрії християнську богословську школу, перед якою поставив завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство.

Ще далі шляхом об'єднання християнства, зокрема з нео­платонізмом, пішов послідовник Климента з Александрійської богословської школи Оріген (185—254), який розглядав хрис­тиянство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення.

Деякі з важливих положень вчення Орігена були непри­йнятними для ортодоксальної церкви, особливо його ідеї щодо одвічності світу, попереднього існування душ, природної рів­ності всіх духів. Оріген розглядав Бога-Сина і Бога-Духа свято­го як послідовні еманації верховного Бога-Отця. У зв'язку з цим Бог-Син вважався посередником між Богом-Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функ­цію Бога-Сина як спасителя. Своєрідною була позиція Орігена і з питань створення світу Богом, яке він уявляв не одноразо­вим актом, а споконвічним процесом. Бог щоразу створює світ, обмежений у просторі і часі. Але ще до створення матеріаль-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

них світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпо­рядкованих йому як Святому Духу — ангелів та людських ду­хів. Духи за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володі­ють "свободою" волі, свободою вибору. З цієї причини одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підко­рившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у сві­ті. Зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям мож­ливість спасіння. Але після возз'єднання духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності.

Орігенізм був офіційно засуджений церковним собором, але встиг суттєво вплинути на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор прийняв концепцію Орігена про еманацію другої та тре­тьої особи Божественної єдності з верховного Бога-Отця.

Наприкінці III — на початку IV ст. у християнстві особливої гостроти набуло питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Саваофа та Ісуса Христа. У 318 р. проти вчення церкви про їх односутність виступив пресвітер з Александрії Арій (256—336). Він стверджував, що Христос за божественною сут­ністю і славою нижчий за Бога-Отця, тому що Бог-Отець од­вічний, а Христос — його творіння. Арій засуджений церквою і вигнаний з Александрії, але його вчення — аріанство — зна­йшло безліч прихильників, поширилося далеко за межі Єгип­ту, у тому числі до Західної Європи.

Згідно з твердженнями аріанців, Христос не втрачав боже­ственної природи, але, за уявленням кліру, все-таки позбував­ся значної частини божественного авторитету. Дискусію вирі­шив Нікейський собор 325 р., який установив головний догмат християнського віровчення: будучи однією і єдиною істотою, Бог одночасно існує в трьох іпостасях як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух святий. Ця триєдність стала певним компромісом християнського монотеїзму і переможеного ним язичницького політеїзму.

Тема 4

Формування християнських догматів тривало і після Ні-кейського собору. Воно відбувалось в умовах боротьби з їх су­противниками. Останні нерідко представляли різні соціальні й локальні рухи. У зв'язку з цим перед філософствуючими ідео­логами християнства постали нові завдання, не тільки щодо його захисту, виправдання і пояснення віруючим, а й щодо його систематизації. Найбільш активних у цьому напрямі ді­яльності ідеологів віри згодом було проголошено святими та названо отцями християнської церкви. УIV ст. найвидатніши-ми представниками їх були: на Сході — Григорій Назіанзин (навчався філософії в Афінах разом із майбутнім імператором Юліаном), який виконував певний час функції константино­польського єпископа, його друг Василь — єпископ Кесарій-ський, прозваний Великим, і брат останнього Григорій — єпис­коп Нісський; на Заході — Амвросій, єпископ Міланський, який надав значні послуги римсько-католицькій церкві, а та­кож Ієронім, який переклав Біблію латинською мовою.

Найвидатнішим серед західних Отців Церкви був Аврелій Августин (354—430) з м. Гіппона (Північна Африка). Його лі­тературну спадщину утворюють філософські твори "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Спо­відь". Останній з названих творів — релігійна автобіографія Августина, в якій він описав усе своє життя і показав, як релі­гійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в тому, щоб навернути язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

Августин систематизував християнський світогляд, пред­ставив його цілісним і єдино правильним з теологічного погля­ду, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на прин­ципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християн­ства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним зміс­том людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні лю­диною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

— порок"¹. Світогляд Августина теоцентричний. Бог, як вихід­
ний і кінцевий пункт людських суджень і дій, безперестанно
виступає в усіх частинах його філософського вчення. Бог, як
єдине суще та істина, є змістом філософії; Бог, як джерело пі­
знання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне
благо, є предметом етики; Бог, як всемогутня і повна милості
особа, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть
думку про єдність Бога і світу, яка була характерною для вчен­
ня Плотіна про еманацію. Згідно з Плотіном, Єдине, або Бог, не
творить світу, а випромінює його із себе з неминучістю природ­
ного процесу. Таке випромінювання він назвав еманацією.
Першим ступенем еманації є світовий розум; другим — світова
душа, яка містить весь світ ідей, поза і без яких неможливі
жодні тіла і предмети, що чуттєво сприймаються; третім — ма­
терія, тобто "небуття", "темрява", негативна умова створення
речей. У Августина Бог — надприродне буття, абсолютно неза­
лежне від природи і людини, тоді як природа і людина повніс­
тю залежні від Бога.

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як без­лику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, спираючись на свою добру волю. Особисте начало в Бога він пов'язував із притаманною божественному інтелекту волею: світ переповнений дивами, тобто незбагненними для людського розуму подіями і явища­ми, тому що за ними стоїть воля всесильного Творця.

Існування світу після акту творіння Августин пояснював безперервним піклуванням про нього Бога. "Не мати моя, не годувальниці мої годували мене грудьми своїми, — писав він,

— але Ти через них подавав мені, немовляті, їжу дитячу, за за­
коном природи, Тобою їй посланому, і від багатств щедрот Тво­
їх, якими Ти облагодіяв усі тварі в міру їх потреб"².

Августин, як й інші християнські філософи, зробив спробу вирішити проблему відповідальності Бога-Творця за зло, що

¹ Августин Аврелий. О граде божьем. Творення блаженного Авгу­
стина Епископа Иппонийского / Аврелий Августин. — К., 1901 —
1915. — Ч. 1.— С. 8.

² Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1969. —
Т. 1. — С. 584.

94

Тема 4

царює у створеному ним світі. Він відкинув позицію маніхей­ства про невикорішованість зла і протиставив їй концепцію неоплатонізму, узгодивши її зі Святим Письмом. Згідно з нео­платонізмом, зло не абсолютно протистоїть добру, а є лише ва­дою добра. Світ є градацією добра — повного в Абсолюті і мі­зерного в матеріальному світі, але все ж наявного і в ньому. Спираючись на переконання в доброті Бога, Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками-ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. У них міститься той чи інший позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони все-таки тією чи іншою мірою зберігають такий образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Як тиша є відсутністю всілякого шуму, голизна — від­сутністю одягу, хвороба — відсутністю здоров'я, а темнота — світла, так і зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсо­лютне добро. Вона орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке він дарував світові.

У теорії пізнання Августин проголошував перевагу віри над розумом ("Віруй, щоб розуміти", віра повинна передувати ро­зуму), намагався надати цій теологічній формулі філософське обґрунтування. Джерелами змісту людського знання, за Ав-густином, є також чуттєвий досвід і знання, взяті від інших людей. Але знання з цих джерел обмежене, поверхове, несут­тєве. Тільки віра дає глибокі й різноманітні знання, у тому числі віра в освячені церквою авторитети.

У центрі теорії пізнання Августина — вчення про прозрін­ня. За його твердженням, сама по собі людина нічого не знає. Тільки надприродне прозріння, що несподівано надходить від єдиного небесного Вчителя, піднімає людину до пізнання най­глибших істин.

В основі соціальної доктрини Августина — переконання в нерівності людей як вічному і незмінному принципі суспільно­го життя. Це наслідок первородного гріха, який навічно спо­творив первісне блаженство. Щодо історії, то, за Августином, її центральним положенням є ідея провіденціалізму (лат. —

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

пІ»)нидіння) — Бог поширює абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, а й на всі без винятку події в колективному житті, безперервна зміна яких створює історію.

Особливе місце в історії, за Августином, посідає церква, що о товариством Христа і поєднує обраних, за її межами немож­ливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тіль-к и за таких умов можливе виникнення гармонійного суспіль­ного організму.

Лвгустин заклав основи нової християнської філософії. Його творчість стала ланкою між філософією Платона і вчен­нями мислителів Середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиним типом ортодоксальної філосо­фії. Тільки в XIII ст. Фома (Тома) Аквінський створив нову мо­делі, ортодоксії, однак вплив філософії Августина не припи­ни ися, а відображається і на сучасній модерністській като-л и цькій теології.

4.1.2. Схоластична філософія в Західній Європі

На засадах Святого Письма вчителі патристики створили систематичну догматику. Але необхідно було її впорядкувати, аби зробити доступною для основної маси неосвіченого народу, який навертався у християнство. Проблему вирішила схолас­тика Західної Європи, куди наприкінці VIII — на початку IX ст. перемістився центр філософської думки. Ця філософія мала релігійний характер, вважаючи своїм головним призна­ченням безпосереднє злиття з теологією. Світ, за уявленнями схоластів, не існує самостійно, а існує лише в причетності до Бога. Не слід займатись пошуком істини, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розу­му лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігій­ній, теологічній істині систематичної форми за допомогою фі­лософських методів (методів розуму); третє — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. Очевидно, що все це підпорядковувалось авторитету християн-

Тема 4

ського віровчення. У цілому схоластичне філософствування було зосереджене на доведенні реального існування універса­лів та буття Бога.

Універсали — загальні поняття. Визначення їх філософ­ського статусу передбачає відповіді на питання щодо природи універсалій, сутності реального буття, способів існування іде­ального, умов раціонального (понятійного) пізнання, співвід­ношення загального й одиничного, мислення і дійсності. Ак­тивна дискусія з цих питань тривала упродовж усього періоду розвитку середньовічної філософії. її учасники відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти (лат. — реальний, дійсний), доводили ре­альне існування тільки загального. Крайні з них спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне — це ідеї, а вони існу­ють до одиничних речей та за їх межами. Помірковані реалісти виходили з Арістотелівського вчення про загальні роди, згідно з яким загальне реально існує в речах і в жодному разі не поза їх межами.

Інші, номіналісти (лат. — ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне, доводили вони, існує лише після одиничних речей, реальне — тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне "видихом голосу", лише звуковим проявом слова. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імена, що мають важливе значення в пізнанні.

У суперечці номіналізму і реалізму очевидна тенденція бо­ротьби між матеріалізмом та ідеалізмом, хоча номіналізм був ідеалізмом, але непослідовним. Йому були притаманні деякі матеріалістичні риси (наприклад, визнання реальності чуттє­вого сприйняття світу), що підривало схоластику зсередини, готувало ґрунт для відокремлення філософії від теології і ви­никнення нового природознавства. Реалізм був ближчий до ор­тодоксального католицизму, але й він вів до пантеїзму, тобто до ідеї злиття Бога з природою, і так готував основу для раціо­налістичної критики схоластики.

Одним із найвидатніших середньовічних реалістів був іта­лієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109). Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей і

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

підкорення мислення вірі. Завданням філософії вважав пояс­нення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоапн Росцелін (прибл. 1050—1122). За його вченням, поза одиничними речами не існує ніяке за­гальне: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрос­ті поза конкретною мудрою душею. Загальне, запевняв філо­соф, не має власної реальності, універсали — лише звуки голо­су, мова.

Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зро­бив П'єр Абеляр (1079—1142) — французький філософ, тео­лог і поет. Він гадав, що універсали існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно, вважав філософ, стверджувати реаль­ність тільки "людяності", а не людей, "кінності", а не коней. Він доводив, що не можна недооцінювати ні загальне, ні оди­ничне, що було б помилкою вважати реальним лише одиничне, що загальним поняттям також відповідають реальні сутності: люди називаються людьми не тільки на підставі загальних ознак, а поняттю "людина" відповідає реальність загальнолюд­ського, що існує в усіх людях. У цілому Абеляр був представ­ником поміркованого номіналізму, пізніше названого концеп­туалізмом.

Суперечка щодо універсалій у середньовічній філософії — схоластична суперечка. Насправді існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі вони разом мають неповторні, лише їм притаманні властивості рис, ознак, що визначаються поняттям "одиничне". Загальне — вираження об'єктивної подібності характеристик предме­тів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до од­нієї групи явищ або єдиної системи зв'язків. Одиничне і за­гальне, отже, — понятійні вираження певних властивостей і ознак реальних об'єктів. їх зв'язок має загальний характер, охоплює всі предмети, явища і процеси. Фундаментальний він і для людського мислення.

Разом з тим дискусія щодо універсалій, незважаючи на її схоластичність, певною мірою сприяла розвиткові філософії. У номіналізмі, наприклад, простежувались матеріалістичні й атеїстичні тенденції, а в полеміці номіналістів і реалістів — за-

Тема 4

родки емпіричного і раціоналістичного напрямів у подальшій філософії.

У середині XIII ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Арістотеля. Схоласти поділились на два табори. Консерватори наполяга­ли на збереженні основних постулатів Августина з теологічних питань, але з одночасним упровадженням філософських еле­ментів Арістотелізму. Прогресивний табір робив ставку тіль­ки на Арістотеля. Поступово з'ясувалось, що августинізм не­здатний протистояти потужному впливові Арістотелізму. Вті­лення ідей Арістотеля в католицьке вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завдання вирішили схоласти до­мініканського ордену, найбільш видатними з яких були Аль­берт Великий і Фома Аквінський.

Альберт фон Больштедт (1193 — 1280) був глибоко освіче­ною людиною, знав праці Арістотеля, Ібн-Сіни (Авіценни), Ав­густина. Походив зі шляхетного німецького роду, навчався в Італії у Падуанському університеті. 1223 р. вступив до доміні­канського ордену. (Цей орден заснував 1215 р. в Тулузі іспан­ський монах Доменіко де Гусман. Домініканці давали обітни­цю бідності, стриманості й слухняності, їм заборонялось їсти м'ясо. У боротьбі з опозиціонерами католицької церкви вони виявили надзвичайну жорстокість і безкомпромісність. Ембле­ма ордену — собака з палаючим факелом у зубах. Домініканці називали себе "собаками господніми". 1232 р. папство доручи­ло їм керувати інквізицією.) Близько двадцяти років Альберт викладав у Кельнському університеті, а з 1245 р. став магі­стром теологічного факультету в Парижі. Найбільш повно свої ідеї сформулював у "Сумі теології".

Альберт приділяв багато часу природознавчим досліджен­ням, досяг успіхів у зоології, астрономії та алхімії. За широ­чінь філософських, богословських і природознавчих інтересів його назвали "Великим".

Альберт Великий одним із перших намагався застосувати ідеї Арістотеля для систематизації християнського світогляду. Він вважав безглуздою боротьбу з проникненням античного мислення в культуру Західної Європи, закликав використову­вати мудрість античності для обґрунтування християнства.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Альберт Великий знову ввів у схоластику реалістичне вирі­шення проблеми універсаліи, філософії відводив самостійнішу роль, розрізняючи, наприклад, проблеми релігійних догматів, містерій (триєдності втілення, спокутування, воскресіння та ін.), які є предметом теологічного дослідження, і деякі природничо-наукові проблеми, що потребують і сьогодні філо­софського пояснення. Логічно стрункої філософської чи теоло­гічної системи він не створив. Цю проблему вирішив його учень Фома Аквінський.

Фома Аквінський (1225—1274) — середньовічний філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засно­вник томізму (лат. — Тома — Фома). Народився в шляхетній графській родині поблизу містечка Аквіно. Навчався в Неапо­літанському університеті. 1244 р. став ченцем домініканського ордену. Основною справою його життя була викладацька (па­ралельно письменницька) діяльність. Помер 7 березня 1274 р. по дорозі на Ліонський собор у монастирі Фоссануова.

Фому Аквінського називали "ангельським доктором" за м'якість і легкість характеру, а головне — за викладання тео­логії і численні праці. Він вирізнявся надзвичайною праце­здатністю.

Теоретичну спадщину Фоми Аквінського можна поділити на кілька груп творів. До першої з них можна віднести різно­манітні коментарі на біблейські теми. Другу утворюють теоло­гічні й філософські коментарі, особливе місце серед яких на­лежить коментарям до творів Арістотеля з логіки, фізики та метафізики. До третьої групи мають бути віднесені так звані "Спірні питання" з різних теолого-філософських тем, у яких віддзеркалено полеміку автора зі своїми опонентами в Паризь­кому університеті та інших місцях. До четвертої групи — по­рівняно невеликі трактати переважно філософського змісту. І, нарешті, останню, п'яту групу становлять найбільші й най­важливіші твори Фоми Аквінського — знамениті "Суми". Пер­ша з них називається "Сума істини католицької віри проти язичників" (1259—1264). Під "язичниками" в ній розуміють­ся, головним чином, арабомовні філософи, ідеї яких набули значного поширення серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для "чистоти" християнсько-като-

Дата добавления: 2014-11-16