Тема 5 філософія Нового часу 3 страница

а) філософія є частиною науки;

б) наука є частиною філософії;

Тести до розділу І

в) філософія і наука частково перетинаються;

г) філософія і наука виключають одне одного?

8. Як співвідносяться філософія і природничі науки:

а) філософія формує природничо-наукову істину;

б) філософія виливає на природничо-науковий пошук;

в) філософія визначає природничо-наукові методи?

9. Що є об'єктом дослідження філософії:

а) природа та сутність людини;

б) природа та сутність атмосфери;

в) природа та сутність світу;

г) взаємовідносини між людиною і світом;

д) взаємовідносини між елементарними частинками?

10. Назвіть компоненти предмета філософії як ідеологічної
системи:

а) онтологія;

б) політологія;

в) гносеологія;

г) релігієзнавство;

д) методологія;
є) логіка;

є) соціальна філософія; ж) етика; з) естетика; і) філософські питання конкретних наук.

11. Як класифікуються функції філософії:

а) світоглядні;

б) математичні;

в) методологічні;

г) біологічні?

12. Установіть відповідність між а), б), в) та 1, 2, 3:

а) основа наукових знань про природу; 1) наука;

б) частина культури суспільства; 2) природо-

знавство;

в) сукупність наукових знань; 3) фізика,
про природу.

Розділ

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ ТА ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Філософи стверджують, що вони шукають, це означає, що вони ще не знайшли.

Тертулліан

Філософія стародавнього світу

Тема З ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Генезис філософського світогляду розглядається дослідни­ками в багатьох аспектах. Згідно з міфогенною концепцією, він виник із міфології внаслідок внутрішнього її розвитку за рахунок зміни форми: особистісно-образна форма поступилася місцем безособистісно-понятійній. Прихильники гносеогенної концепції вбачають виникнення філософського світогляду в процесі узагальнення знань. Обидві ці концепції уявляються однобокими. Філософський світогляд — це теоретичне світоро­зуміння, а міфологія — світорозуміння життєве, буденне, фан­тастичне; знання — важливе, але в жодному разі не єдине дже­рело філософії.

Інтерес викликає гносеогенноміфогенна концепція, яка ви­ходить із визнання трьох джерел філософії — міфології, знан­ня та буденної свідомості, а сам процес її виникнення пов'язує зі змінами рівня світогляду. Це означає, що філософія виникла внаслідок вирішення суперечності між міфологічними уявлен­нями і новими знаннями, а також поширення мислення з вузь­кої сфери спеціального знання на всю світобудову.

Справді, мислення як таке ще не є філософією. Філософія — це світоглядне мислення, або світогляд, що мислить. Авто­ритет розуму витісняє з неї авторитет традиції. Філософія ви­никла як системно-раціональний світогляд.

3.1. Передфілософія

Генезис філософії — тривалий процес. Практично філосо­фія виникла в середині І тисячоліття до н. є. одночасно в трьох осередках стародавньої цивілізації — в Китаї, Індії та Греції. Обставинами, що підготували вибух інтелектуальної енергії, духовну атмосферу народження філософії, були: стрибок у роз­витку продуктивних сил унаслідок переходу від бронзи до за­ліза, виникнення товарно-грошових відносин, ослаблення ро­доплемінних структур, виникнення перших держав, посилен­ня опозиції традиційній релігії та її ідеологам (особливому прошарку жерців), критика нормативних моральних настанов і уявлень, наростання критичного духу та накопичення науко­вих знань.

Філософія виникла не безпосередньо з міфології та релігії, а з перехідних світоглядних форм, названих перед філософією. Це сукупність розвинутої міфології та основ наук (математи­ки, астрономії, фізики, медицини), міфології з елементами са­мосвідомості та систематизації, з понятійними вкрапленнями, з елементами деміфологізації та деантропоморфізації. Історич­но передфілософія була результатом вирішення суперечностей між світоглядом, що ґрунтувався на емоційному, нераціональ­ному уявленні, і початком наукового мислення, між міфотвор­чістю й елементарним науковим методом.

Вчені знаходять елементи передфілософії ще наприкінці IV — на початку III тисячоліть до н. є., наприклад, у Вавилоні та Єгипті. Відомі писемні пам'ятки Вавилону містять не лише міфи, а й ази наукового знання та відповідного мислення, на­віть відверті висловлювання про зневіру в авторитети релігій­ної ідеології. Характерним у цьому аспекті є "Діалог господаря та раба про сенс життя", в якому критикуються релігійні до­гми і міститься ідея про абсурдність виконання релігійних по­стулатів, принесення жертв богам та віри в потойбічну вина­городу.

У давніх пам'ятках у наївній формі висловлювалися також думки про матеріальну першооснову природних явищ: про

Тема З

Філософія стародавнього світу

прохолодну воду як джерело всіх живих істот, про повітря, що заповнює простір та перебуває в усіх речах, про матір-землю і т. ін. У класичному літературному творі Стародавнього Єгипту "Пісня арфіста" стверджувалося, що ніхто з померлих не при­ходить до живих, аби розповісти про загробне царство, що про нього не свідчать ні розум, ні почуття, а тому немає підстави вірити казкам про існування "потойбічного" світу. В інших джерелах стверджувалося про зникнення людини з її смертю, а тому для увічнення свого імені потрібно спиратися не на мрії про загробне життя, а на земні діяння та вчинки. У папірусі "Бесіда розчарованого зі своїм духом" містяться сумніви щодо справедливості панівного ладу, за якого панують насилля, гра­біжництво, а брат відбирає речі у брата.

Давньокитайська передфілософія викладена в "Книзі пі­сень", "Книзі історії", "Книзі змін", "Книзі обрядів". Усі вони разом із літописом утворюють давньокитайське "П'ятикниж-жя". Тут гостро ставилась, наприклад, проблема зла: ствер­джувалося, що бог не може бути причиною зла, отже зло — від людини; від людей залежать чвари, тому не слід покладатися тільки на волю творця. Так зародилася розвинута потім у філо­софських системах багатьох країн проблема теодицеї (виправ­дання бога), згідно з якою не бог — джерело зла. Але у такому разі він не всемогутній — це вічна проблема релігійного світо­гляду, проблема поєднання в богові милосердя та могутності за умови неможливості заперечення зла у світі. У книгах ідеться про п'ять начал світу (вода, вогонь, дерево, метал, земля) і про "дао" (шлях) як безособовий світовий закон, якому підкоря­ються природа і люди.

Найдавнішою пам'яткою передфілософії Індії є "Веди" (знання). Вони включають: Самхіти — збірки гімнів на честь богів (серед них одна лише "Ригведа" містить 1028 гімнів різ­ним богам); Брахмани — міфологічні, ритуальні та інші пояс­нення до Самхітів; Араньяки — "Лісові книги"; Упанішади (у перекладі — сидіти біля ніг учителя та отримувати від нього настанови) — ортодоксальні релігійно-філософські системи.

Передфілософія у "Ведах" представлена, головним чином, "Ригведою" та "Упанішадами", які містять ідеї та полеміку про існування богів, про єдність богів, про безособовий закон,

про створення і початок світу та багато інших. У них є навіть спроба міфологічного пояснення причин соціальної нерівності людей: люди нерівноправні за своїм походженням. Так, брах­мани (вища каста давньоіндійського суспільства) виникли з уст пуруші (у "Ведах" — людина-Всесвіт, принесена в жертву богами для створення всього, що існує у світі), кшатрії (каста воїнів) — з її рук, вайші (каста землеробів, ремісників, торгов­ців) — зі стегна пуруші; шудри (найнижча каста) — з її ніг. На питання про початок світу, згідно з "Ведами", не можуть відпо­вісти навіть боги, тому що вони теж з'явилися внаслідок акту творіння; буття виникло з небуття, і цю істину мудреці відкри­ли шляхом роздумів.

Антична передфілософія існувала в трьох різновидах (го­мерівська, гесіодівська та орфічна), що суттєво відрізнялись один від одного. Перша була аристократичною, друга — демо­кратичною, третій були притаманні залишки рабської свідо­мості.

Перші ознаки філософського осмислення світу і людини в античній Греції спостерігаються у творах Г о мера. Він писав про три першопричини світобудови. Це: "Піке" — деяка уні­версальна потенція всіх станів світу, похідне його стану, ста­дія, яка передувала чомусь іншому; "Океанос" — праморе й "Тетіс" — життєстверджувальна сила. Всі першопричини, тоб­то сутнісні сили, пов'язані з землею.

Якщо Гомер напівлегендарна постать, то Гесіод — історич­на особистість. З його ім'ям пов'язують дві поеми: "Праці та дні" і "Теогонію". Перша — зразок художньо-міфологічного світогляду, але головну увагу в ній приділено людині, її потре­бам, а богам відведено лише службову функцію. Ще ближчий до філософії зміст другої поеми. Це розповідь про походження богів. Гесіод розташував їх за певною шкалою. На її вершині все ще знаходиться Зевс, але він уже боїться свого можливого сина Логоса, тобто розумного слова. Народження Логоса озна­чало б кінець царства Зевса, а отже, міфологічного світогляду.

Орфей у давньогрецькій міфології персоніфікує могутність мистецтва. У гімнах Орфея наявні елементи деміфологізації та монопантеїзму. Зевс в Орфея містить усю світобудову, тоді як у міфології поліпантеїзму боги ототожнюються з частинами при-

Тема З

роди. Однак і орфізм сам по собі на філософію не перетворився, а продовжував існувати і після її виникнення.

З виникненням філософії пєредфілософія не зникла. Міфо­логія існувала в мистецтві, релігії, буденній свідомості. Взає­модія між філософією та передфілософією тривала.

Таким чином, пєредфілософія історично передувала філосо­фії як необхідна, але недостатня складова для її генезису. Для виникнення філософії були потрібні суттєві зміни суспільного буття, відповідні економічні, соціальні та політичні умови. їх різноманітність пояснює специфіку філософії різних народів. У Вавилоні та Стродавньому Єгипті пєредфілософія не перетво­рилася на філософію, у Китаї вона часто зливалась із повсяк­денною моральною свідомістю, а в Індії — з релігійно-міфо­логічним світоглядом. Спільність генезису, отже, не заперечує своєрідних шляхів формування систематизованого філософ­ського знання в різних осередках стародавньої цивілізації.

3.2. Філософія Стародавнього Китаю

У Стародавньому Китаї існувало шість основних філософ­ських шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону, даосизм, школа "інь-ян" (натурфілософи) і школа імен. Засновником конфуціанства і давньокитайської філософії в цілому вважа­ється Куп Фуцзи {Конфуцій) (551—474 до н. є.). У 50-річному віці він заснував свою школу. У нього було багато учнів. Вони записували думки свого вчителя та свої власні. Результатом став головний конфуціанський твір "Лунь юй" ("Бесіди та ви­словлювання") — збірка переважно моральних повчань. Цю книгу кожний освічений китаєць вивчав напам'ять ще в ди­тинстві, а вивченим керувався все життя.

У центрі конфуціанства — взаємовідносини між людьми та проблеми виховання, а його характерна особливість — культ минулого. У давнину, за Конфуцієм, на дрібниці не звертали уваги та поводилися гідно, уникали людей з брутальною мовою та грубими манерами, а тепер принципів обов'язку не дотри­муються, погане не виправляють, вчаться заради слави, обма-

Філософія стародавнього світу

нюють, зривають свій гнів на інших, вчиняють чвари, не вмі­ють виправляти своїх помилок, позбавлятися своїх недоліків.

Відроджуючи старе, Конфуцій водночас творив нове. Жити щасливо, вчив він, означає бути у згоді з самим собою, з інши­ми людьми та світом. Правильний шлях (дао) до щастя полягає у "взаємності", "золотій середині" (у поведінці людей між не­стриманістю та обережністю) та "людинолюбстві". Філософ дав розгорнутий образ людини, яка дотримується його моральних заповідей. Цей "благородний муж" відданий обов'язку та за­кону, вимогливий до себе, радіє лише належному, йде на смерть заради людинолюбства, йому мояша довіряти великі справи, він у доброті не марнотратний, у бажаннях не жадібний, у ве­личі не гордий, він — усебічно розвинута особистість.

У силі морального прикладу Конфуцій бачив також і ключ для управління народом: якщо "верхи" дотримуються "дао", то народ не ремствує, а якщо вони прагнутимуть добра, то й на­род буде добрим. Але народ має коритися "верхам", покірно працювати на правителів. Отже, ідеал державного устрою за Конфуцієм полягав у наявності обожненого, але практично майясе бездіяльного правителя, а реальної влади — в руках лю­дей, які поєднують якості філософів, літераторів, учених і чи­новників. Конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю до 1949 р., а на Тайвані має міцні позиції дотепер.

Школу моїзму в Стародавньому Китаї заснував філософ Мо Ді (Мо-цзи) (474—400 до н. є.). Моїсти — переконані против­ники війни. Вони виступали проти вирішення політичних су­перечок шляхом воєн: армія топче хліб, знищує ліси, руйнує міста та селища, тисячі сімей залишаються без годувальників та батьків. Тому воля неба вимагає любові між державами.

На відміну від Конфуція, моїсти заперечували природжене знання. Джерело знання — народ, його практична діяльність. Знання народу — критерій істини. Моїсти вчили, що поняття порожнє, якщо йому не відповідає та чи інша річ. Вони намага­лися розділити речі за родами, бачили сутність пізнання в зна­ходженні причини явища.

Моїзм, як і конфуціанство, вивчав, як правило, етико-політичну проблематику. Проблеми об'єктивної картини сві­ту, буття та небуття, становлення, одиничного та загального в

Тема З

їх абстрактно-філософському аспекті у давньокитайській фі­лософії були вперше поставлені в даосизмі.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи — сучасник Конфуція. В основу свого світогляду даосисти поклали "дао". Вони уявляли "дао" початком, першоосновою та завершенням усього існуючого, первинним щодо ставлення навіть до неба і бога. "Дао" вічне, нестворене та всюдисуще, безтілесне, най-дрібніше, нескінченне, невизначене та суперечливе (у конфу­ціанстві та моїзмі дао розглядається як правильний шлях роз­витку Китаю та морально-політичної поведінки людини).

Соціальний ідеал даосизму специфічно патріархальний: мудрий правитель дозволяє всьому йти природним шляхом — "дао". Звідси провідним принципом управління є "неподіль­ність". Правитель не заважає "дао"; кращий той, про якого народ знає тільки те, що він є, оскільки, коли влада спокійна, народ є простодушним, коли влада діяльна, народ стає нещас­ним.

Представники даосизму — противники знань у народу (важ­ко керувати народом, коли в нього багато знань), прибічники невеликих, нечисленних та роздрібнених держав. Люди, згід­но з даосизмом, не повинні змінювати місце проживання, від­відувати інші держави. Водночас шлях "дао" — шлях миру: військо породжує нещастя, мудрий правитель не розпочинає війни першим, він поступається сусідам, а перемігши, не про­славляє себе перемогою. Прославляти себе як переможця — радіти вбивству людей, навпаки, перемогу необхідно відзнача­ти траурною процесією. Тільки в такій державі та за таких пра­вителів їжа в народу смачна, одяг гарний, житло зручне, життя радісне. Пізніше даосизм перетворився в релігію — систему за­бобонів та чар, яка має небагато спільного з його початковим філософським змістом.

Проте було б помилковим робити висновок, що давньоки­тайська філософія проповідувала тільки культ добра, мораль­ності, миру та добробуту. Це стає очевидним, наприклад, з ана­лізу філософії школи закону (за європейською традицією — легізму). "Законники" в теорії та на практиці заміняли пе­реконання примушуванням і покаранням, а совість — страхом; їх ідеалом був правитель-деспот, а вищою метою — перемога

Філософія стародавнього світу

свого царства в боротьбі з іншими державами; в управління вони впроваджували кругову поруку та взаємні доноси.

Ідеї законників найповніше відображені у вченні Шан Яна (390—338 до н. є.), викладеному в трактаті "Книга правителя області Шан". У ньому висвітлено концепцію рівних можли­востей, згідно з якою державні посади повинні заміщатися за здібностями, а не за знатністю, більїпе того, не повинно бути спадкових посад. Однак у вченні Шан Яна йшлося про те, що доброта та людинолюбство — мати злочинності, що справжня доброчесність походить від покарання, що до такої доброчес­ності можна прийти лише шляхом смертних кар та примирен­ня справедливості з насиллям, що лад необхідно наводити до того, як спалахне безладдя, для чого необхідно: 1) частіше ка­рати ніж нагороджувати; 2) карати жорстоко, викликаючи трепет; 3) жорстоко карати за дрібні злочини (людина, яка впустила по дорозі жарину, карається смертю), тоді великим не буде звідки взятись; 4) роз'єднувати людей взаємною підо­зрою, слідкуванням та доносами. Тільки так, стверджував Шан Ян, можна створити країну, в якій народ боїться держав­них законів та слухняний у війні, в якій народ піде на смерть за правителя.

Шан Яна стратили. Однак його погляди залишили значний відбиток в історії Китаю і багатьох інших країн, у тому числі й у XX—XXI ст.

Своєрідний підсумок давньокитайської філософії підбив ін­ший представник легізму — Хань Фей-цзи. Він вважав філосо­фію, маючи на увазі конфуціанство, шкідливою для держави, тому що вона нібито пропонує людям незрозумілі та супереч­ливі зразки поведінки, збиває людей з пантелику, сіє смуту та заважає управлінню.

Отже, історія давньокитайської філософії характеризуєть­ся боротьбою між конфуціанством та легізмом. У плюралізмі її шкіл провідними були ті, що ставили морально-політичні про­блеми і намагалися їх вирішувати. Філософія наполегливо шу­кала відповіді на питання щодо сутності світу та людини, вза­ємовідносин між ними.

Тема З

Філософія стародавнього світу

3.3. Давньоіндійська філософія

Філософія в Стародавній Індії виникла приблизно в середи­ні І тисячоліття до н. є. Для неї характерним було співіснуван­ня шкіл, умоглядність, традиціоналізм, поєднання вульгарно­го матеріалізму з надідеалізмом: розум, інтелект, інтелекту­альна діяльність, мислення, відчуття, сприйняття, уявлення вважались чимось тілесним, своєрідним матеріальним проце­сом, що протистояв бездіяльному та, у зв'язку з цим, такому, що заперечував себе, духу. Філософські школи поділялися на ортодоксальні (що визнавали авторитет Вед) і неортодоксальні (що не визнавали авторитету Вед). До перших належали ведан-та, міманса, санкх'я, йога, н'яя, вайшешика, до других — джайнізм, буддизм, чарвака-локаята.

Серед неортодоксальних філософських пікіл Стародавньої Індії виділяється чарвака-локаята, засновником якої вважаєть­ся Бріхаспаті — один із найголовніших на той час богів, жрець і наставник богів, владика молитви, покровитель домівки.

Чарваки критикували світогляд Вед, а ведичну релігію від­хиляли. Вони заперечували існування душі після смерті, а першоосновою всього сущого оголошували предметні, матері­альні сутності. Таких "великих сутностей" (махабхут) у них чотири: земля, вода, повітря і вогонь; зі сполучення махабхут складається все, що існує у світі; вони активні й самодіяльні; сила (свабхава) їм притаманна внутрішньо.

Чарваки розглядали свідомість як похідну від специфічного сполучення махабхут, які самі по собі свідомості не мають. Од­нак властивості, яких спочатку не було в розділених частинах цілого, можуть з'явитися як дещо нове за певного поєднання цих частин: "У цій школі визнаються чотири елементи: земля, вода, вогонь, повітря. Саме з цих елементів виникає свідомість, подібно до того, як при змішуванні кіндзи та інших речовин виникає сила, що п'янить"¹. У разі розпаду живого тіла на ма-хабхути свідомість зникає.

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Ммсль, 1969. — Т. 1.—С. 167.

Чарваки — гедоністи. Вони вбачали сенс життя в щасті, а щастя розуміли як насолоду. Всі знання чарваки виводили з почуттів. Вони — сенсуалісти. Чарваки залишили помітний слід в індійській філософії. "Багато людей відповідно до науки про політику та задоволення, вважаючи єдиною метою життя багатство та втіху і нехтуючи потойбічним світом, дотриму­ються тільки вчення чарваків"¹. Ця оцінка філософії чарвак, яку дав індійський філософ XIV ст. Мадхавачар'ї в книзі "Зі­брання всіх философів", зберігає актуальність і сьогодні.

Серед ортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Ін­дії типовою є Санкх'я (той, хто добре рахує; прихильник філо­софської системи "санкх'я"), засновником якої вважається ле­гендарний мудрець Капіла (VII ст. до н. є.). Його твори, якщо такі були, загублені. Найбільш стародавнім джерелом, в яко­му містяться відомості про цю школу, є праця Ішвара Крішни "Санкх'я-Каріка".

Розрізняють три варіанти санкх'ї — класичний, теїстичний та матеріалістичний. Класична санкх'я дуалістична. її світо­гляд виходить із двох самостійних першооснов світу: пракриті і пуруші. Згідно з нею, пракриті — природа, натура, першо­причина всіх об'єктів, дійова причина, своєрідна матерія. Вона існує сама по собі. Пуруша — світовий дух (у міфології — бог-наставник). Це нібито свідомість, яка насолоджується само­спогляданням. Пуруша не діє і не підлягає впливу, а лише спо­глядає. Щоб діяти, він потребує пракриті. Зв'язок пракриті та пуруші подібний до союзу кульгавого та сліпого: сліпий (пра­криті) несе на спині кульгавого (пурушу), а той вказує йому до­рогу.

Світобудова, згідно із санкх'я, виникає внаслідок впливу пуруші на пракриті, але пуруша залишається збоку. Реальної взаємодії тут немає. Санкх'я заперечує створення світу богом. Бога немає, принаймні його буття не доведене. Світ не створю­вався, а розвивався поступово. Уся різноманітність предметів реального світу виникає після того, як пракриті зіткнеться з пурушею. Пракриті — також причина існування тіл, органів чуття та дії, розуму та інтелекту. Разом із тим пуруша —

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1969. — Т. 1. —С. 167.

Тема З

справлене "Я". Тільки нікчемна людина ототожнює своє "Я" з тілом, почуттями й навіть розумом. Усе це форми "не-Я". У нерозумінні цього — причина страждань. Досить зрозуміти, що наше справжнє "Я" поза часом і простором, поза тілом і на­віть розумом, як страждання втрачають свою причину. Пуру-ша не страждає, а тому позбавлення від страждання можливе за життя.

Теїстична санкх'я також виходить із безначальності пра­криті і пуруші. Пракриті — поле, пуруша — той, хто пізнав поле. Поле неосяжне. Воно є не тільки тим, що нині ми назива­ємо об' єктивною реальністю, а й органами чуття, і суб' єктивним станом людини: потяг, огида, приємне, неприємне, зв'язки, свідомість. Що залишається на частку знання? Знанням, згід­но із санкх'я, називаються покірливість, чесність, терпіння, щирість, повага до вчителя, чистота, самовладання, стійкість; свобода від самолюбства, розуміння, злиденності, народжен­ня, хвороби, старості, смерті; відчуженість від родини і домів­ки; постійна помірність думок у бажаних та небажаних ситуа­ціях, неподільна повага Мене (тобто Кришни, він же Бхагаван, Атман, Брахман, Вішну), відсутність потягу до спілкування з людьми, самотність, стійкість у пізнанні вищого Атмана, до­сягнення мети, істинного знання. Все інше — невідання. Зве­личується те знання, яке вбачає в усіх істотах божественне тво­ріння.

Отже, давньоіндійська філософія не спромоглася чітко по­ділити світ на об'єкт і суб'єкт та зрозуміти істинну природу знання.

Існував також матеріалістичний варіант санкх'ї. У цен­трі її — пракриті. Душа — це манас (розум). Тіло і душа одна­ково смертні. Для пізнання необхідні орган (манас) і предмет сприймання. Все суще складається з п'яти сутностей: вода, простір, земля, вогонь і повітря. Живе тіло також складається із цих п'яти сутностей. Смерть — повне позбавлення карми (ді­яльність, дія, обов'язок).

Отже, давньоіндійській філософії властива неповна відо­кремленість від передфілософії. Вона намагалась трансформу­вати багатозначні, розпливчасті, невизначені міфологічні об-

Філософія стародавнього світу

рази та поняття, але на початку свого шляху це завдання пов­ністю не вирішила. Такий процес характеризує розвиток не тільки давньоіндійської, а й давньокитайської та давньогрець­кої філософської думки.

3.4. Антична філософія

Філософія Еллади виникла як світогляд ремісничо-торгово­го міського класу, який боровся за владу із землевласницькою аристократією. Це була грандіозна спроба побудувати раціона­лістичну картину світу, розумно вирішити основне питання світогляду. У ній містилися, ще в зародку, у процесі виникнен­ня, майже всі пізніші типи світогляду. Ця філософія існувала понад тисячу років.

Першою філософською школою Еллади, а також Європи, була Мілетська (Мілет — місто в Малій Азії). її засновником вважається Фалес {прибл. 640—545 до н. є.), якому припису­ють твори в прозі "Про начала", "Про сонцестояння", "Про рів­нодення", "Морська астрологія". Самі ці назви говорять про Фалеса як про людину, яка намагалася знайти начала світобу­дови. Таким началом він вважав деяку вологу першоречовину або воду, і стверджував, що все народжується із цього першо­джерела шляхом згущення і розрідження. Вода у Фалеса — не якась конкретна форма, а дещо аморфне, плинне зосереджен­ня матерії, абстрактний основоположний принцип. Земля в нього — диск, що плаває в нескінченній воді, землетрус — ко­ливання землі на збуреній воді, Всесвіт — живий та наповне­ний богами, боги — це душі, джерела саморуху речей, подібно до того, як магніт притягує залізо.

Вивчав Фалес і явища суспільного життя. За свідченням Діогена Лаертського (автора єдиної історії давньогрецької фі­лософії у біографіях, який жив у першій половині III ст.), Фа­лес був найкращим порадником у державних справах. Бажаю­чи довести, що розбагатіти зовсім неважко, він одного разу, передбачаючи великий урожай оливок, орендував усі олійні давильні й на цьому нажив багато грошей. Як бачимо, вико-

Тема З

Філософія стародавнього світу

ристання зв'язку думки і практики було характерним уже для давньогрецької філософії.

Учень і послідовник Фалеса Анаксімапдр (прибл. 610— 547 до н. є.) розширив учення про начала всього існуючого до поняття субстанції, тобто того, що міститься в основі всіх речо­вин та явищ. Він назвав її апейроном — чимось безмежним, нескінченним, безкраїм. Стародавні філософи називали алей­рон Анаксімандра речовинним, матеріальним. Проте у самого автора такого визначення не виявлено. У нього апейрон є дещо загальне, що саме по собі не є ні вогнем, ні повітрям, ні землею, ні водою. Апейрон не може бути знищений і перебуває у вічно­му русі. Він усе створює з себе сам. Перебуваючи в обертально­му русі, апейрон виділяє протилежності — вологе і сухе, хо­лодне і тепле. Парні комбінації головних протилежностей утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), по­вітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче).

До Мілетської філософської школи належав також Анаксі­мен (прибл. 605—525 до н. є) — учень і послідовник Анаксі­мандра. Проте він не втримався на висоті абстрактного мис­лення свого вчителя. Анаксімен вбачав першоначало усього, що існує, в найбез'якіснішій із чотирьох стихій — у повітрі.

Філософія Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена — стихійний матеріалізм. Ці філософи були одночасно своєрідними вчени­ми свого часу. Фалес, наприклад, вважався першим математи­ком і фізиком Іонії, першим передбачив сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. є.; Анаксімен був астрономом і метеоро­логом; Анаксімандр висловлював думку про походження жи­вого з неживого, людини від тварини. У вченні Анаксімандра про вічний рух апейрона, про виокремлення з нього протилеж­ностей, явно простежуються елементи наївної діалектики.

Другим після Мілета осередком давньогрецької філософії було місто Ефес — батьківщина філософа Геракліта (прибл. 525—475 до н. є.), якому належить філософський твір "Про природу". Від нього зберігся не один фрагмент, як від праці Анаксімандра з аналогічною назвою, а близько 130 фрагмен­тів. Твір складався з трьох частин: про Всесвіт, про державу, про бога.

Вихідним пунктом учення Геракліта було уявлення про ско-роминущий, мінливий характер усього, що існує. Він упо-

дібнював світ річці: в одну й ту саму річку ми вступаємо і не вступаємо, оскільки на тих, що заходять, набігають усе нові й нові води. У світобудові немає нічого незмінного, тому її пер-шоначалом не може бути ні вода, ні апейрон, ні повітря, а лише вогонь, бо з усіх природних стихій тільки вогонь найбільш ру­хомий і мінливий. З вогню, за Гераклітом, виникають не тіль­ки звичайні матеріальні тіла, а й душі. Душа — це найменш вологий, сухий вогонь.

Дата добавления: 2014-11-16