Тема 5 філософія Нового часу 4 страница

Наївною і геніальною водночас була думка Геракліта про бо­ротьбу протилежностей та їхню тотожність. Ця боротьба в ньо­го — головний закон світобудови, причина будь-якої зміни: "Боротьба — батько усього й усьому цар.., боротьба загальна.., одне і те саме живе і мертве, яке прокинулось і спить, молоде і старе, бо перше зникає в другому, а друге — у першому.., су­перечливість зближує, різноманіття породжує найпрекрасні-шу гармонію, і все через чвари створюється"¹.

На відміну від мілетських філософів, Геракліт багато роз­мірковував про пізнання. Він розрізняв чуттєве і раціональне пізнання. Метою пізнання Геракліт вважав досягнення логосу. Логос, у його розумінні, не просто слово, а об'єктивний закон світобудови, принцип порядку і міри, вогонь, але розумний. Пізнати логос важко, хоча він притаманний усім людям, усі вони від природи розумні. Більшість людей, ремствував Гера­кліт, живуть не за логосом, а за своїм розумінням. Такі люди, як і віслюки, віддають перевагу соломі, а не золоту. Щастя — не в насолоді тіла, а в роздумах, у вмінні говорити правду і ді­яти згідно з природою, прислухаючись до неї. Люди від при­роди рівні, але не рівні фактично. їх нерівність — наслідок від­мінностей їхніх інтересів.

Отже, Геракліт — не тільки стихійний матеріаліст, а й сти­хійний діалектик. Від його вчення бере свій початок перша іс­торична форма діалектики — антична.

У VI—V ст. до н. є. центр духовного розвитку Стародавньої Греції перемістився у Південну Італію. Тут, умістіЕлеї, функціо­нувала школа, очолювана Ксенофаном, Парменідом і Зеноном.

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1969. — Т. 1. — С. 276.

Тема З

Філософія стародавнього світу

їх вчення — новий крок у становленні давньогрецької філо­софії. Заснував школу елеатів Ксенофан (565—470 до н. є.) — поет, сатирик, фізик, філософ. Він першим висловив сміливу думку, що боги — творіння людини за її образом і подобою: в ефіопів вони кучеряві й чорні, а у фракійців — з блакитними очима і рудуваті. Якби коні уміли малювати, то вони б зобра­жали богів схожими на себе. Бог у Ксенофана — це чистий ро­зум, космічний філософ. Він не фізичний. Його сила — у муд­рості. Він керує тільки могутністю своєї думки. Його думка всесильна, вона забезпечує єдність світу. Водночас бог неру­хомий.

Субстанціонально-генетичним началом світу Ксенофан вва­жав землю. У нього земля — основа всього існуючого, субстан­ція. Співучасницею в утворенні речей і життя є вода. Навіть душі складаються із землі та води. У цілому філософія Ксено­фана пантеїстична і метафізична.

Основою філософії елеатів було вчення Парменіда (прибл. 540—470 до н. є.). Центральні проблеми цього вчення — буття і небуття, буття і мислення. Уперше в історії філософії Парме-нід намагався доводити свої філософські тези. Він уявляв світ як речовинну кулю, в якій немає порожнечі і руху. Будь-яка думка, стверджував Парменід, є думкою про існуюче, тому що неіснуюче, небуття осмислити не можна. Далі йшов висновок — небуття не існує. Немає також виникнення і знищення; уяв­лення про рух, зміни — це лише "думка смертних" і омана по­чуттів.

Таким чином, Парменід визнавав, що існуює тільки те, що мислиме і що виражається в словах. Це можна розуміти як ствердження ним тотожності буття і мислення. Парменід ще не виділяв різних значень буття, але антидіалектичність його філософії очевидна. У нього буття нерухоме, воно не має ні ми­нулого, ні майбутнього. Якщо Геракліт у своїй наївній діалек­тиці впадав у крайнощі, що межують з релятивізмом, то Пар­менід абсолютизував наївну метафізичність.

На захист філософії Парменіда в елеатів виступав його учень Зенон (прибл. 490—430 до н. є.). Незмінність буття, неможли­вість руху, виникнення і знищення Зенон доводив за допомо­гою своїх знаменитих парадоксів (апорій): про Ахілла, який не

може наздогнати черепаху, що знаходиться попереду і відда­ляється від нього; про летючу стрілу, що кожного моменту пе­ребуває в певній точці простору, займає місце, що дорівнює її довжині, отже, не рухається, і в інших. Разом з тим аргументи Зенона містили аналіз суперечностей і тому, всупереч постав­леному філософом завданню, вели до діалектики. Ці аргумен­ти дали потім потужний поштовх розвитку математики, логі­ки та діалектики, тому що викривали суперечності в основних уявленнях античності про простір, множинність, рух і таким чином примушували шукати способи усунення виявлених ускладнень.

Отже, елеати розвинули категорію субстанції до поняття буття як такого. Вони виявили також діалектичність часу, простору, руху. Разом з тим у їх філософії зароджувались еле­менти ідеалізму та метафізики.

Ще однією філософською школою античності були піфаго­рійці. Заснував школу Піфагор (прибл. 576—496 дон. є.) — фі­лософ, релігійно-моральний реформатор, математик. Оригі­нальних творів Шфагора до нас не дійшло і, згідно з достовір­ними джерелами, їх ніколи не було. Всі свідчення про Піфагора та його школу взяті з творів різних авторів, які жили століття­ми пізніше. Піфагору та піфагорійцям приписують значні до­сягнення в математиці, хоча достовірність їх дуже мала. Це стосується і знаменитої теореми Піфагора.

Серед античних авторів найповніше погляди Піфагора ви­клав Діоген Лаертський: "Начало всього — одиниця; одиниці, як причині, підлягає як речовина, невизначена двійця; з оди­ниці і невизначеної двійці виходять числа; з чисел — крапки, з крапок — лінії; з них — плоскі фігури; з плоских — об'ємні фігури; з них — чуттєво сприйманні тіла, в яких чотири осно­ви — вогонь, вода, земля і повітря; переміщуючись і перетво­рюючись повністю вони породжують світ — живий, розумний, кулястий, у середині якого — земля; а земля теж куляста і за­селена з усіх боків"¹.

¹ Диоген Лазртский. О жизни, ученнях и изречениях знаменитих философов. — М., 1979. — С. 338—339.

Тема З

Філософія стародавнього світу

Філософія Піфагора і піфагорійців міфологічна. її раціо­нальний зміст полягає в історично першій спробі осягнення кількісної визначеності Всесвіту.

Розглянуті філософські школи є першим етапом у станов­ленні та розвитку давньогрецької філософської думки, який завершується творчістю двох видатних мислителів — Емпе-докла і Анаксагора.

Емпедокл (прибл. 490—423 до н. є.) — філософ, поет, ора­тор, лікар, інженер, учень Ксенофана і Парменіда. Античні іс­торики характеризували Емпедокла як противника особистої влади і прибічника демократії, як людину пихату, яка видава­ла себе за божество. За начало світобудови Емпедокл брав усі чотири традиційні стихії — землю, воду, повітря і вогонь. Він називав їх "чотирма коренями речей". Вони не перетворю­ються одне на одне, але все, що є у світобудові, складається зі сполучення різних часток цих коренів. Наприклад, кістка складається з двох різних частин води, однієї частини землі та чотирьох частин вогню, нерви — з двох частин води, однієї час­тини землі та однієї частини вогню. Боги — алегорії коренів: Зевс — вогню, Гера — повітря, Аїд — землі, Нестис — води.

Позиція Емпедокла близька до стихійно-матеріалістичної, але на відміну від Геракліта його "корені речей" пасивні, навіть вогонь. Емпедокл пояснював усі процеси у світобудові бороть­бою двох антагоністичних психічних начал — любові і ненави­сті. Любов у нього — космічна причина єдності й добра. Нена­висть — причина множинності і зла. Любов поєднує різнорідне і роз'єднує однорідне "із багато чого робить одне", ненависть розділяє різнорідне і поєднує однорідне, "із одного робить бага­то чого". У своїй боротьбі любов і ненависть поперемінно міня­ються місцями. На першій фазі перемагає любов, а ненависть витісняється за межі світу. У цьому стані світобудова — сфай-рос (куля), коли всі чотири "корені" змішані й фактично само­стійно не існують, що суперечить твердженню філософа про вічність першоначала. На другій фазі любов поступово витісня­ється ненавистю, "корені" частково з'єднані. На третій — панує ненависть, любов животіє на узбіччі світу, "корені" розділені. Начетвертій — знову повертається любов, "корені" з'єднуються. Зміна фаз відбувається вічно за "волею долі".

Отже, філософія Емпедокла суперечлива. Вона дуалістич­на. "Корені речей" матеріальні, а їх рушійні сили психічні, світ незмінний у своїх коренях і межах "кола часу". Стихійно-матеріалістичний підхід до пояснення світу Емпедокла віді­грав позитивну роль у подальшому розвитку античної філософ­ської думки.

Апаксагор (500 —428 до н. є.) — засновник філософії в Афі­нах, автор прозаїчного твору "Про природу". У розумінні пер­шоначала світу він принципово відрізнявся від інших філосо­фів античності. У нього першоначало — не апейрон, не числа, не чотири стихії, а "насіння всіх речей" (Арістотель назвав їх потім "гомеомеріями"). Це найдрібніші, невидимі, надчуттєві частинки вогню, води, повітря, землі, золота, крові, деревини

усіх речей. Вони цілком якісні. Наприклад, насіння крові має всі якості крові, насіння заліза — якості заліза тощо. Го-меомерії нескінченно подільні, міркував Анаксагор, як не дрібнити буття, на небуття його перетворити неможливо. Тому п малому немає найменшого, але завжди є менше. Буття вічне. Нічними і незмінними є якості. Кожна річ містить насіння всіх речей, але її якість визначається якостями тих гомеомерій, які и ній переважають. Якісні перетворення речі полягають у змі­ні більшості гомеомерій, які є в ній. Якщо білий сніг тане і пе­ретворюється на каламутну воду, то це тому, що каламутне і рідке містились у ньому, але якості твердого, холодного і біло­го переважали.

Таким чином, Анаксагор — ультраплюраліст і "якісник". У центрі його філософії — проблема якісного перетворення тіл. Анаксагор, прийнявши тезу елеатів про вічність буття, вису­нув свою тезу: "Все в усьому". Вона означала, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів і що самі го-меомерії неоднорідні: вони численні і містять насіння всіх ін­ших речей, але меншого порядку. Це найбільш дивне місце у вченні Анаксагора — єдине складається з частин, воно різно­манітне, частини також складаються з часток, але всі ці част­ки різноякісні; будь-яка річ — це єдність великого і малого, вона одночасно нескінченно велика і нескінченно мала. Така його своєрідна діалектика.

Тема З

Філософія стародавнього світу

Гомеомерії Анаксагора пасивні. З первісного хаосу Нус (сві­товий розум) перетворює їх на космос і речі. Нус рухає світом і пізнає його, діє безпосередньо мисленням, він нескінченний, єдиновладний і не змішаний з жодною річчю. Пізнаючи світ, Нус володіє досконалим знанням про все і має найбільшу силу. Він визначає минуле, теперішнє і майбутнє. Можна припусти­ти, що Нус в Анаксагора був духовним принципом упорядку­вання матеріального світу. Але є чималі підстави і для його матеріалістичної інтерпретації. Нус визначався філософом як найтонша і найчистіша з усіх речей, а душа — як розріджене повітря.

На відміну від Анаксімандра й Емпедокла, які вчили про походження живого з неживого, Анаксагор — засновник пан­спермії. У нього насіння живих істот падають з неба на землю разом з дощем. Це насіння було завжди, воно — різновид го-меомерій.

Анаксагор багато уваги приділяв вивченню природних явищ, захоплювався математикою. Він був першим, хто за­кликав до систематичного вивчення творів Гомера. Його інте­реси були багатогранними. Вчення про частки філософії його та Емпедокла підготувало виникнення атомістичного матеріа­лізму Левкіппа і Демокріта.

Про життя і твори Левкіппа (прибл. 500—440 до н. є.) відо­мо мало. Античні автори приписували йому дві книги — "Ве­ликий діакосм" і "Про розум", від них збереглося декілька фрагментів, та й ті у викладенні інших філософів. У них ім'я Левкіппа завпеди згадується разом з ім'ям Демокріта. Це дає підставу погодитися з думкою, що Левкіпп є засновником ато­мізму, а Демокріт — його великим продовжувачем. Від Демо­кріта бере початок матеріалістична лінія у філософії.

Демокріт (прибл. 460—360 до н. є.) — філософ і вчений-енциклопедист. Йому належало близько сімдесяти творів на моральні, фізичні, математичні, технічні, філософські теми: "Піфагор", "Про мужність", "Про природу", "Про розум", "Про почуття", "Лікарська наука", "Про живопис", "Тактика", "Військова справа" і багато інших. Жоден із них не дійшов до нас. Це велика трагедія античної філософії, оскільки про жит-

тя і вчення філософа ми знаємо з численних аналітичних свід­чень його учнів і філософів, які жили пізніше.

У Левкіппа і Демокріта в основу світобудови покладено два начала — атоми (буття) і порожнеча (небуття). У визнанні іс­нування небуття, яке трактується як порожній простір, є прин­ципова відмінність їхньої філософії від філософії елеатів. По­рожнеча в Демокріта (і в Левкіппа) — умова існування всіх тіл та їх руху. Вона нерухома і безмежна, не впливає на тіла, що перебувають у ній, і на буття в цілому. Буття — антипод по­рожнечі: порожнеча не має щільності, буття — абсолютно щільне, порожнеча — єдина, буття — множинне, порожнеча — безформна, кожний член буттєвої численності визначається своєю зовнішньою формою і, будучи абсолютно щільним, не ді­литься на частини, є неподільним, або по-грецьки — "атом­ним", атомом. Буття — це сукупність нескінченного числа малих атомів. Атом, учив Демокріт, є самостійною частинкою речовини. Він не сприймається органами чуття, вічний, не­змінний, тотожний сам собі, всередині нього не відбувається рухів, він не має частин. Безкінечне різноманіття речей і тіл Демокріт пояснював нескінченним різноманіттям форм ато­мів. Атоми в нього можуть бути кулеподібними, кутоподібни-ми, гачкоподібними, якореподібними, увігнутими, випуклими тощо. Крім форм, атоми відрізняються також порядком і роз­ташуванням. Рух — найважливіша властивість як атомів, так і всього реального світу. Атоми рухаються у порожнечі подібно до порошинок у сонячному промені. При зіткненні вони змі­нюють напрямок руху, який притаманний атомам від приро­ди, він вічний. Отже, Демокріт поширив закон збереження буття, відкритий елеатами, на закон збереження буття і руху.

Демокріт та інші філософи-атомісти Стародавньої Греції ха­рактеризували атоми як цілком без'якісні, тобто позбавлені чуттєвих властивостей — кольору, запаху, звуку і т. ін. Всі ці властивості, як вони вважали, виникають лише в суб'єкті вна­слідок взаємодії атомів і органів чуття. Так було покладено по­чаток вченню про первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктив­ні) якості речей.

Світ речей і явищ Демокріт розглядав як реальний. Виник­нення і зникнення речей він пояснював об'єднанням та

Тема З роз'єднанням атомів, а зміну речей — зміною їх порядку і по­ложення. Атоми вічні й незмінні, вони не перетворюються один на одного, а речі перетворюються і змінюються.

Подібними міркуваннями примирялися Геракліт і Парме-нід: світ речей мінливий, світ елементів, з яких складаються речі, незмінний.

Атомісти вважали, що Всесвіт — це безмежна порожнеча, наповнена багатьма світами, кількість яких нескінченна, тому що утворені вони безкрайньою кількістю атомів, які мають різноманітну форму. Дотримуючись матеріалістичної лінії Анаксімандра й Емпедокла, вони розмірковували про похо­дження живого з неживого за законами природи, без будь-якої участі творця і розумної мети. Всі істоти, у тому числі рослини, живі, але різною мірою. Джерело душі — атоми особливої фор­ми: круглі, гладенькі й зовсім малі. Життя і смерть організмів зводяться до з'єднання і розкладання атомів. При цьому без­смертя душі відкидалося, заперечувався і "потойбічний світ", а грецькі боги позбавлялися надприродних рис.

Демокріт і атомісти відкрили не тільки закон буття, а й за­кон виникнення у світобудові процесів: жодна річ не виникає випадково, все з'являється внаслідок причинного зв'язку і не­обхідності. Ніщо не виникає саме по собі, тобто без причини. Випадковість суб'єктивна, випадкове те, причину чого ми не знаємо. Зводячи причину до необхідності, атомісти прийшли до фаталізму. Насправді, все, що виникає, має причину, але не все, що має причину, необхідне.

У вченні про пізнання Демокріт виходив із відчуття як його відправного начала. Відчуття в нього породжуються впливом речей на органи чуття. Вони — матеріальні копії речей, що проникають у тіло через його пори. Предмети та їх властивості, що у зв'язку з їх малою величиною недоступні відчуттям, ося­гаються розумом.

У тісному зв'язку з гносеологією Демокріт розробляв логі­ку. Є свідчення про його заперечення умоглядних доводів, які не ґрунтувались на даних досвіду. У своїх дослідженнях він широко використовував аналогію і гіпотезу.

У вченні про суспільство Демокріт виступав активним при­хильником рабовласницької демократії. Його ідеал — життя,

Філософія стародавнього світу

забезпечене загальним законом і порядком, безтурботне і бла­годушне. В етиці він розвивав думку про те, що розумна насо­лода життям полягає у світлому і спокійному стані душі, зу­мовленому згодою з природою, виконанням обов'язку, помір­ністю в усьому, сміливістю духу і безстрашним мисленням.

Таким чином, філософія Демокріта — величезний крок упе­ред у розвитку давньогрецького матеріалізму. Його атомістич­ну концепцію будови матерії було покладено в основу подаль­шого розвитку теоретичного природознавства, а його філософія стала прототипом європейської матеріалістичної думки.

Атомістичний матеріалізм Демокріта набув подальшого розвитку у філософії афінянина Епікура (341 — 270 до н. є.). Він приписував атомам відмінності не тільки за їх розмірами і формами, а й за вагою, тобто по-своєму, вже мав уявлення про атомну вагу й об'єм атома. Крім того, Епікур припускав спон­танне відхилення атомів від прямої під час їх переміщення. Якби атоми, міркував філософ, рухалися лише по прямій, то не було б ні їх зустрічей, ні зіткнень, і в природі не було б різно­манітності, тому що в порожнечі атоми рухаються з однаковою швидкістю і завжди перебувають на однаковій відстані один від одного, не з'єднуючись між собою. Завдяки цій ідеї Епікур розвинув глибоку думку про активність матеріальних части-нок-атомів, визнав елемент випадкового в їх взаємодії, тоді як Демокріт заперечував будь-яку випадковість і сходив на пози­ції фаталізму.

Епікур був одним із небагатьох мислителів, які пристрасно закликали всіх людей до вивчення філософії і щиро вірили в те, що, пізнавши закони природи і вивчивши філософію, мож­на позбутися релігії і страху смерті, прийти до мудрого і радіс­ного життя. "...Філософія необхідна і старому, і юнакові, — пи­сав він. — Першому, щоб на схилі віку він обновлявся благами, радіючи минулому; другому, щоб він, будучи юнаком, водно­час був літнім у безстрашності перед грядущим"¹.

Вершина розвитку античної грецької філософії припадає на другу половину V—IV ст. до н. є. В історії цей період був назва­ний класичним. Його особливістю було висунення риторики,

¹ Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1969. — Т. 1. — С. 354—355.

Тема З

Філософія стародавнього світу

поряд із філософією і логікою, на перший план духовного жит­тя суспільства. Риторика — мистецтво красномовності. Умін­ня говорити, переконувати інших навчали спеціальні платні вчителі — софісти (софістес старогрец. — знавець, майстер, художник, мудрець).

Софісти були мудрецями особливого складу. Об'єктивна іс­тина їх не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати в супе­речках, а також у тяжбах і судах (адвокатів тоді не було). Тому слово "софіст" набуло пізніше негативного змісту. Під софісти­кою стали розуміти вміння подавати чорне білим, а біле — чор­ним. Насправді, софісти були теоретиками риторики. Багато софістів володіли дивовижним даром слова. Значні їхні заслу­ги й у сфері логіки.

Софісти були філософами тією мірою, якою їхня практика набувала світоглядного обґрунтування. Вони привернули ува­гу до проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології вони поставили питання про пізнання світу, причому відпові­дали на нього негативно. Вони були першими агностиками, але їх агностицизм був обмежений релятивізмом (вчення про те, що все у світі відносне), який виражався в уявленні про суб'єктивність істини — істина в кожного своя. Релятивіст­ськими були також їхні етичні погляди — не існує об'єктивного критерію добра і зла, що кому вигідне, те і добре, і благе.

Найвідоміші софісти — Горгій, Протагор, Ріпній, Продік, Антіфонт. Найвидатнішим софістом вважається Сократ.

Сократ (469 — 399 до н. є.) — сучасник Дємокріта, вислов­лювався проти писемності, надаючи перевагу живому розмов­ному діалогу. Сам нічого не писав. Жив скромно, був поганим сім'янином, мав багато учнів, за навчання грошей не брав. Вва­жав себе обранцем бога, приставленим до афінян, щоб не дава­ти їм впадати в духовну сплячку і турбуватися за свої справи більше, ніж за себе. Під "справами" розумів збагачення, вій­ськову кар'єру, домашнє господарство, промови на народних зборах, змови, повстання і т. ін., а під "піклуванням про само­го себе" — моральне та інтелектуальне самовдосконалення. За звинуваченням у розбещуванні молоді, вигадуванні нових бо­гів та неповазі до старих Сократ був засуджений до страти і прийняв смерть, випивши чашу рослинної отрути.

Філософія Сократа — етичний антропологізм. У центрі її — людина як моральна істота. Сутність його філософії полягає у двох сформульованих ним девізах: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю".

Пізнання самого себе означало для Сократа усвідомлення своєї особи як суспільної і моральної істоти, причому не тільки (і не стільки) як особи, а як людини взагалі. У зв'язку з цим над­звичайно важливим є його метод, який можна назвати мето­дом суб'єктивної діалектики. Сократ був майстром діалогу, усної співбесіди. Вважаючи, що сам він не володіє істиною, він допомагав народитись їй у свідомості свого співбесідника. Свій метод філософ уподібнював повивальному мистецтву — профе­сії своєї матері. Подібно до того, як та допомагала народжувати­ся дітям, Сократ допомагав народжуватись істині. Тому він на­зивав свій метод майєвтикою — повивальним мистецтвом.

Для Сократа знати означало відповісти на запитання: що це таке? Тому мета майєвтики в нього — визначення поняття. Со­крат першим підняв знання на рівень поняття: без поняття не­має знання. Він досягав понятійного знання шляхом індукції, тобто сходженням у процесі співбесіди від окремого до загаль­ного.

Пізнання самого себе означало для Сократа і визначення мо­ральних якостей, загальних для всіх людей. На відміну від ін­ших софістів, Сократ не ототожнював щастя з вигодою. Щастя для нього — у доброчинностях, якими він вважав витрима­ність, мужність і справедливість. Добропорядними людей роб­лять знання. Зло — результат незнання ними добра. Знаючи, що добре, а що погане, ніхто не зможе вчинити погано. Отже, моральна теорія Сократа — раціоналістична.

Сократ першим зробив спробу класифікувати форми дер­жав. Він розмірковував про монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною він називав аристо­кратію, розуміючи під нею зосередження влади в руках неве­ликої групи освічених і моральних людей.

Сократ був першим із трьох великих філософів класичного періоду давньогрецької філософії. Найвидатнішим учнем, по­слідовником і систематизатором поглядів Сократа був Платон.

Тема З

Філософія стародавнього світу

Платои (428—347 до н. є) — засновник об'єктивного ідеа­лізму — одного з провідних напрямів у античній філософії. 385 р. до н. є. Платон заснував у Афінах "Академію" — свою філософську школу, яка існувала до 529 р. н. є., тобто понад 900 років (школа отримала назву "Академія", оскільки знахо­дилась у гаї, присвяченому античному герою Академу). Майже всі твори Платона збереглися повністю: один монолог "Аполо­гія Сократа", 34 діалоги та 13 листів. Більшість творів Плато­на написані в художньо-діалогічній формі. Головна дійова осо­ба в них — Сократ. У цих творах міститься чимало міфів. Ви­користовував їх Платон свідомо, заради популяризації своєї концепції і для посилення художності свого вчення. Хоча міфи в Платона — лише алегорії, проте міфологічна форма викла­дення робить його вчення розпливчастим і неточним. Міф об­разний, а образ неможливий поза часом і простором, водночас у Платона вища реальність існує поза ними.

Вчення Платона — система об'єктивного ідеалізму. До неї входять онтологія (вчення про буття), теологія (вчення про бога), космологія (вчення про світ), космогонія (вчення про по­ходження світу), психологія (вчення про душу), гносеологія (вчення про пізнання), етика (вчення про моральність) і соціо­логія (вчення про суспільство). Всі елементи цієї системи — єдине ціле, скріплене оригінальним вченням про ідеї.

Платон був першим, хто виявив у історії філософії два різ­новиди філософів, яких пізніше стали називати матеріаліста­ми й ідеалістами. Себе він відносив до останніх. За його вчен­ням, світ чуттєвих речей не є світом істинно існуючого: чуттєві речі безперервно виникають, гинуть, рухаються, у них немає нічого сталого. Справжня їх суть полягає в безтілесних поза-чуттєвих формах, які осягаються розумом. Платон називав їх видами (ейдосами), інколи — ідеями. Вони існують у деякому ідеальному світі — безтілесному і безчуттєвому, вічному і не­змінному, який завжди є і ніколи не породжується. Ідеї теж вічні, незмінні, не залежать від умов простору і часу. Ідеї від­носно чуттєвих речей — їх суть і одночасно причини, образи, мета і поняття. Кожному класу чуттєвих предметів у ідеально­му світі відповідає певний ейдос. Приймає ейдоси на себе мате­рія (за термінологією Платона — хора). На відміну від ідей

(справжнього реального буття), матерія, за Платоном, майже як небуття, якийсь простір, незримий, безформний і невлови­мий. Вона мертва, недоступна для пізнання, але вічна, не тво­риться ідеями. Матерія — джерело множинності, одиничності, вічності, мінливості, смертності і народжуваності, природної необхідності, зла та несвободи. Поряд з ідеями, він визнавав існування іншого самостійного начала — матерії, хоч і зводив її роль до пасивної неістотності. Отже, Платон — ідеалістич­ний дуаліст.

Ідеалізм і дуалізм Платона не безпідставні. Вони породжені абсолютизацією ролі окремих елементів буття і пізнання. Пі­знання світу відбувається через відчуття і поняття. Якщо в про­цесі мислення відірвати поняття від даних органів чуття, то ці поняття можуть мислитись як особливий, цілком об'єктивний духовний предмет, хоча насправді вони існують тільки в люд­ській свідомості. Вважаючи, слідом за одним зі своїх учителів філософом Кратілом, що речі мінливі і тому про них не може бути знання, а слідом за своїм основним наставником Сокра-том, що знання все-таки є і мають бути виражені в поняттях, Платон став шукати для понять особливі об'єкти, крім чуттє­вих речей, і назвав їх ідеями. Оскільки чуттєві речі вивести без­посередньо з ідей неможливо, філософ визнавав і друге першо-начало — матерію (хору). Справжні, реальні речі він уявляв як поєднання апріорної ідеї (справжнього буття) з пасивною, без­формною, "такою, що приймає", матерією (небуттям).

Але чи можливе таке поєднання? Платонівська матерія без­життєва, а ідеї дають для речей тільки стандарти, еталони, форму. Щоб вийти з цієї скрути, філософ увів до своєї системи, поряд із матерією та ідеями, третє першоначало — душу Кос­мосу, або світову душу. Вона — динамічна і творча сила, дже­рело руху, життя, живого, свідомості й пізнання. Вона пов'язує світ ідей і світ речей, примушує речі уподібнюватися ідеям, а ідеї — міститися в речах. Вона об'єднує обидва світи завдяки своїй внутрішній суперечливості. Світова душа, за Платоном, складається з трьох частин: тотожного, іншого і суміші тотож­ного та іншого; тотожне відповідає ідеям, інше — матерії, а їх суміш — речам.

Тема З

Філософія стародавнього світу

Протиставлення матерії та ідей у філософії Платона допов­нюється протиставленням тіла і душі. Тіло смертне, душа без­смертна і безтілесна. Тіло — вмістилище душі. Сама душа в Платона складається з трьох ієрархічно впорядкованих час­тин: вищої частини — розуму (в голові), середньої частини — волі та благородних бажань (у грудях), найнижчої частини — потягів і чуттєвості (в черевній порожнині). Відповідно до того, яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на підвищене і благородне, або на погане і низьке.

Платон всерйоз сприйняв міф про переселення душ. Вони в нього вселяються в тіла людей, тварин і рослини залежно від того, наскільки вищій частині душі — розуму вдалося пере­могти найнижчу частину. Тіла і душі творяться богами, душі розміщені ними на зірках. Кожна душа має зірку. Душ стіль­ки, скільки на небі зірок. Число душ, отже, велике і, звичайно, душі більше не творяться. (Цим платонівський ідеалізм відріз­нявся від майбутнього християнства, в якому душі творяться постійно — для кожного новонародженого своя душа. Крім того, християнство заперечує наявність душ у тварин і рослин, воно визнає тільки людські душі — вони суто індивідуальні і мають лише одне тіло.)

Дата добавления: 2014-11-16