Тема 5 філософія Нового часу 7 страница

Тема 4

лицького віросповідання. У другій — "Сумі теології" (тобто су­купності теологічних вчень) — розроблено католицьку догма­тику. Книгу було написано в 1266—1274 рр., і вона стала ос­новним твором усієї середньовічної теології. (Теологія — бого­слов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, побудована у формах ідеалістичного світогляду на основі тек­стів, що сприймаються як божественне одкровення.)

Питання щодо співвідношення філософії і богослов'я Акві-нат (так ще називали Фому Аквінського) вирішував на користь богослов'я. Згідно з його вченням, філософське знання право­мірне (його ігнорування за часів Аквіната призвело б до погли­блення конфлікту між церквою і суспільством), однак воно є лише недосконалим виявом теологічного знання як богоодкро-венного та надрозумового. У Фоми філософія виводить свої іс­тини, спираючись на досвід і розум, а релігійне вчення — на одкровення, Святе Письмо. Він називав теологію вищого му­дрістю і вважав, що всі без винятку знання мають узгоджува­тися з нею, щоб не впасти в гріховну допитливість, згубну для людини. Відповідно до цих висновків, вищим завданням астро­номії, фізики, біології та інших сфер знань є підсилення поло­жень Біблії. Філософії Фома Аквінський відводив роль тлума­ча релігійних істин у категоріях розуму, а також спростовува­на всіх аргументів проти віри.

Віра у Фоми Аквінського за достовірністю переважає знан­ня, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, а люд­ський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи досто­вірність віри, Аквінат посилався на нескінченну кількість чу­дес, здійснених, на його думку, Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців і т. ін. Віра, як він стверджував, дана кожній людині і є для неї мо­рально ціннішою за знання, оскільки знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Таким чином, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію — теології. Філософ і теолог відрізняються в нього тільки аргументами і спрямованістю теоретичної робо­ти: філософ відштовхується від "творіння", і від нього підійма-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ється до Бога, теолог сходить від Бога до його творінь. Філосо­фія в Аквіната стає теологічною, а теологія — філософічною.

В основі онтології Аквіната — антитеза потенційного (мож­ливого) і актуального (дійсного). Потенційне в нього — неста­ла, відкрита для змін незавершеність, а тому недосконалість. Це матерія, "найслабший вид буття", що характеризується лише пасивним сприйняттям дії ззовні. Актуальність — реа-лізованість, здійсненність, завершеність, і тому — доскона­лість. Це — форми, принципи порядку і чіткості. Абсолютною актуальністю є Бог — джерело будь-якого оформлення, найдо­сконаліша реальність, вершина, причина, сенс і мета усього су­щого.

Для укріплення віри людей у Бога Фома Аквінський вважав за необхідне філософське обґрунтування його буття. Він відки­нув онтологічне доведення божественного буття (з часів па­тристики була поширена думка про те, що буття Бога очевид­не, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього), і в "Сумі теології" розробив п'ять логіч­них обґрунтувань існування Бога. Перше з них виходить з по­няття руху. Все, що рухається, має причиною свого руху інпіе рухоме, бо дещо не може бути рушієм і рухомим водночас в од­ному і тому самому відношенні. Першорушієм, на думку Фоми, є Бог. Друге — ґрунтується на переконанні в існуванні "творя-щої" першопричини, якою може бути тільки Бог. Третє об­ґрунтування відштовхується від взаємозв'язку випадкового і необхідного. Існування світу в цілому не може бути випадко­вістю. Він потребує уявлення про деяку абсолютну необхід­ність, якою, за висновком Фоми, може бути тільки Бог. За основу четвертого обґрунтування взято ступені досконалості в сущому. Всі речі, істоти і люди виявляють різний ступінь кра­си, блага, істинності, тієї чи іншої досконалості. Але ступінь цієї досконалості вимірюється певною мірою всіх цих важли­вих якостей. Нею, знову-таки, може бути тільки Бог. І, наре­шті, п'яте обґрунтування виходить із корисності, яка виявля­ється в природі як мета. Спрямовуватися до неї всі природні речі можуть тільки Богом.

Неважко помітити ілюзорність усіх наведених Фомою Ак-нінським обґрунтувань, їх спростував ще І. Кант, який ствер-

Тема 4

джував про неможливість будь-якого теоретичного обґрунту­вання божественного існування. Разом з тим розмірковування Аквіната — ще одне свідчення спадкоємності у філософії. По­дібні позиції ми бачимо в Лрістотеля, Августина та багатьох інших філософів.

Найбільш опрацьованим у творчості Фоми Аквінського є його розуміння людської душі. Вона в нього безтілесна, чиста форма без матерії, незнищенна і безсмертна, розумово-пізнавальна субстанція, яка включає як розум, так і волю. Ро­зум, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Весь матеріал пізнання йде від почуттів. Розум його обробляє і, за допомогою абстракцій, осягає сутності речей. У процесі пі­знання виникають поняття, їх з'єднання і роз'єднання утворю­ють позитивні й негативні судження, а зв'язок останніх втілю­ється в умовиводах.

Етика Фоми ґрунтується на вченні про душу і пізнання. За­садами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її зміс­том — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що прийшли з античної філософії, — мудрос­ті, відваги, поміркованості, справедливості, Аквінат додав ще три християнських: віру, надію, любов. Суть життя Аквінат бачив у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

Суспільний порядок філософ розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога вра­ховувати різну "досконалість" соціальних груп суспільства в процесі аналізу їх життя. Більшість із цих груп, на думку Фоми, зобов'язана займатися фізичною працею, а меншість — розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою він вважав працю служителів римсько-католицької церкви.

У такому ж контексті Аквінат вирішував проблему держа­ви. Найбільш прийнятною її формою він визнавав монархію. Як Бог тільки один у всьому світі, як душа лише одна в тілі, як бджолиний рій має тільки одну матку, а корабель спрямову­ється волею єдиного стернового, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель — монарх.

Будь-яка влада, за твердженням Фоми, має божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків,

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

які руйнують цілісність релігії. У "Сумі теології" автор порів­нював єретиків з фальшивомонетниками. Церква докладає всіх зусиль, щоб повернути заблудлих на шлях істинний. Якщо вони будуть продовжувати опиратись, то церкві не залишиться нічого іншого, як передати їх для страти світській владі, інак­ше "зараза" єресі згубить і багатьох інших віруючих. Так "ан­гельський доктор" у контексті своєї соціальної філософії став теоретиком інквізиторського бузувірства.

1323 р. Фому Аквінського проголошено святим. 4 серпня 1879 р. папа Лев XIII визнав учення Аквіната обов'язковим для всієї католицької церкви. У XIX, XX і XXI ст. на його за­садах розвивається неотомізм у всіх своїх різновидах.

Проте в середньовічній філософії існували опозиційні томіз-му течії. Наприклад, Оксфордська школа та її представник Ро-джер Бекон (1210—1294), який не визнавав авторитети і рішу­че виступав проти схоластики. Справжнє джерело знань він вбачав у безпосередньому досвіді, в експерименті, у спостере­женні. Він звинувачував схоластів у тому, що вони не знали грецької та арабської мов, якими творили Арістотель, Авіцен-на, Аверроес (Ібн-Рушд), а переклади їх праць (так само Свято­го Письма) — у неточності. Праці Р. Бекона церква засудила, а сам він був запроторений до монастирської в'язниці, де пробув до самої смерті.

Опозиція томізму була і серед схоластів. Запеклим про­тивником Фоми Аквінського став, наприклад, Іоанп Дуне Скот (1270—1308), який доводив, що повна гармонія філосо­фії і теології неможлива. Філософія повинна не обмежуватись підтримкою християнства, а досліджувати способи і методи пізнання світу.

Ще більш непримиренним до томізму був Вільям Оккам (1285—1349) — останній представник схоластики. Він був по­слідовним номіналістом, рішуче заперечував будь-яку об'єк­тивність існування загального за межами людської свідомості.

В. Оккам переконливо доводив необхідність за допомогою розуму виключити теологію як засіб з'ясування явищ і проце­сів. Догма про триєдність, як і інші догми християнства, ствер­джував він, не тільки є поза розумом, а й спрямована проти нього. Основа всього знання міститься в одиничному досвіді, а

Тема 4

він не свідчить про існування Бога. Природне знання про Бога неможливе. Це означає, що теологія, в основі якої немає точ­них доказів, неможлива як істинне знання.

В. Оккам практично відокремив філософію від теології, від віри, розірвав зв'язок, який століттями закріплювався схолас­тикою. Для філософії і теології він визначив самостійні шляхи розвитку.

1324 р. Оккам був звинувачений церквою в єресі й зааре­штований. Через чотири роки він утік з в'язниці. Папа відлу­чив Оккама від церкви, його праці та погляди були заборонені для викладання і цитування. Помер Оккам 1349 р. від чуми.

Вчення Оккама під назвою "оккамізм" набуло великого по­ширення в університетах Англії (Кембридж), Франції (Па­риж), Німеччини (Лейпциг), Чехії (Прага), Польщі (Краків), Італії (Падуя). Оккам і оккамізм стали передвісниками куль­тури і філософії Ренесансу.

4.1.3. Арабська філософія Середньовіччя

Арабська філософія — умовне поняття. Творцями середньо­вічної арабської культури, що виникла після арабських завою­вань, поряд з арабами були перси, копти (єгиптяни, які спові­дували християнство), євреї, турки, таджики, узбеки, азербай­джанці — всі народи, які входили до складу Арабського халіфату. Тому середньовічну філософію східних народів нази­вають арабомовною. Вона стала своєрідною ланкою між антич­ною грецькою філософією і європейською схоластикою, сприй­няла багато ідей Платона і Арістотеля й одночасно проголосила своїм призначенням захист релігії ісламу. Біля її витоків стоя­ли два великих мислителі: аль-Кінді та аль-Фарабі.

Абу-Юсуф Якуб ібп-Ісхак аль-Кінді (800 — близько 879) належав до відомого роду феодальних володарів Ємену. Він народився в Басрі у родині еміра Куфи (один зі значних цен­трів Багдадського халіфату), освіту здобув у Багдаді. Автор більш як 200 праць. Серед небагатьох його філософських праць, що дійшли до нас, найбільш значними є "Трактат про кількість книг Арістотеля і про те, що необхідно для засвоєн-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ня філософії", "Про першу філософію", "Книжка про п'ять сутностей", "Пояснення ближньої дієвої причини виникнення та знищення".

З разючою для тієї епохи прозорливістю аль-Кінді (його на­зивають ще "філософом арабів") проголосив необхідність за­своєння інтелектуальних досягнень минулих поколінь. Слідом за Арістотелем він визнавав філософію знанням про все, а кон­кретно про матерію, форму, місце, рух, час, істинну природу речей. Однак, на відміну від свого стародавнього вчителя, він надавав перевагу матерії перед формою. У нього з матерії скла­дається будь-яка річ, матерія ніколи не знищується, а форма відносно матерії може бути вторинною.

Філософська позиція аль-Кінді суперечлива. Стихійний ма­теріалізм природодослідника поєднувався у нього з уявленням про Аллаха як дієву і цільову причину всього. Однак "філософ арабів" віддавав перевагу матеріалізму.

Відомим продовжувачем вчення аль-Кінді був Абу-Наср Ібн-Мухаммед аль-Фарабі (прибл. 870—950). Він народився в місті Фарабі на Сирдар'ї. Його філософія охоплювала всі ас­пекти сущого. За заслуги в осмисленні та опрацюванні логіч­ної спадщини Арістотеля, він отримав почесний титул "Друго­го вчителя" ("Першим вчителем" вважався сам Арістотель).

Як і інші мислителі Середньовіччя, аль-Фарабі визнавав Бога першопричиною буття, однак вважав Всесвіт таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. У складі матеріального світу він нараховував шість видів природних тіл, або елементів: прості елементи, мінерали, рослини, твари­ни, люди, небесні тіла. Аль-Фарабі визнавав можливість пі­знання світу за допомогою органів чуття та розуму, вважав, що через органи чуття та інтелект людина здобуває безпосереднє знання, а через умогляд — знання сутності речей.

Слідом за "Першим вчителем" аль-Фарабі визнавав досяг­нення щастя головною метою життєдіяльності людей, умова­ми його набуття вважаючи пізнання, волю та її свободу. Волю "Другий вчитель" пов'язував із чуттєвим пізнанням, а свободу волі — з логічним міркуванням, що відкриває можливість ви­бору. Разом з тим набуття щастя, за аль-Фарабі, можливе лише в суспільному житті людей. Обмеженість людських здібностей

Тема 4

і необмеженість потреб неминуче породжують суспільні супе­речності. Щастя можливе для жителів всієї Землі, але най­більш реальне в межах того чи іншого міста. У цілому для етико-соціальної доктрини аль-Фарабі характерне постійне зміщення інтересів з економічної в моральну площину. Істот­ним є те, що саме аль-Фарабі став у близькосхідних країнах Се­редньовіччя першим філософом, який підняв свою систему до рівня аналізу питань суспільного життя.

Видатним вченим і філософом арабського Середньовіччя був уродженець Бухари, таджик за походженням, Ібн-Сіна (Аві-ценна, близько 980—1037). У літературі називають різну кіль­кість його творів — від двохсот до трьохсот. Не все написане ним дійшло до нас, хоча твори, що збереглися, дуже змістовні, великі за обсягом, глибокі за змістом. Такою перш за все є зна­менита "Книга зцілення" — головний його філософський твір, який складається з 18 томів, що розпадаються на чотири розді­ли — логіку, фізику, математику і метафізику. Скороченням цього величезного твору є "Книга спасіння", що складається з трьох частин — логіки, фізики і метафізики. Подальше скоро­чення цього твору Ібн-Сіна здійснив у "Книзі знань". Серед природничо-наукових творів виділяється фундаментальний "Канон медицини", що був порадником для середньовічних лі­карів упродовж кількох століть не тільки на Близькому Сході, а й у Західній Європі (після перекладу латинською мовою у XII ст.).

Філософію Ібн-Сіна вважав ученням про буття, яке склада­ється з трьох частин: фізики (вчення про природу), логіки (вчення про шляхи пізнання природи і людини) і метафізики (вчення про пізнання буття в цілому). Він визнавав об'єктивне існування природи. У вченні про логіку поділяв в основному погляди Арістотеля.

Поза увагою Авіценни не залишилася і суперечка між номі­налізмом і реалізмом. Загальне, підкреслював він, існує в оди­ничних предметах, утворюючи їх сутність. Мисленню людини воно притаманне завдяки пізнанню реальних одиничних ре­чей. Одиничне і загальне пов'язані між собою. Взаємопов'язані й усі ті, хто їх вивчає. Фізика дає логіці ідею причинності, а логіка озброює фізику методом. Предметом метафізики є абсо-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

лютне буття. У вченні про речі філософ розрізняв їх сутність та існування. У скінченних речах вони не збігаються. Тільки ви­ходячи з поняття про Бога, з необхідністю можна вивести його існування.

Центральне місце у філософії Авіценни посідає теорія ема­нації. Світ, доводив Авіценна, не створений Богом, а виник із нього природним шляхом, шляхом еманації, тобто не безпосе­редньо, а через низку породжених ним "розумів". Бог не спро­можний створити що-небудь без наявної можливості, джерело якої — нестворена і вічна матерія. Якщо Бог вічний, вчив Ібн-Сіна, то вічний і світ, бо причина і наслідок завжди пов'язані: якщо є причина, має бути і наслідок.

Будучи людиною свого часу, Авіценна не відмовлявся від уявлень про вищі духовні істоти небесного світу, але їх функ­цію визнавав етико-гносеологічною. Звичайно, це — місти­цизм, проте його конкретно-історична роль була прогресивною і досить опозиційною стосовно панівної релігійності.

Якщо Авіценна був "королем" арабської філософії на Сході, то "королем" філософії арабського Заходу був Аверроес (араб. Ібн-Рушд, 1126—1196) родом з іспанської Кордови, відомий як філософ, юрист, математик, автор знаменитих коментарів до творів Арістотеля, Платона, аль-Фарабі, Авіценни, Галена та багатьох логічних, гносеологічних, методологічних, натур­філософських і соціально-філософських праць.

Згідно з ученням Ібн-Рушда, матеріальний світ безмежний у часі, але обмежений у просторі. Релігійна формула про ство­рення Богом світу "з нічого" — хибна. Бог — вічне джерело дійсності, а матерія, як єдина основа буття, — вічне джерело можливості. На відміну від свого вчителя Арістотеля, Аверро­ес заперечував окреме існування матерії і форми. їх можливо роз'єднати, зазначає він, тільки уявно. Оскільки матерія і фор­ма утворюють цілісність, остільки цілісність утворює і можли­вість, і дійсність. Універсальне джерело руху — матерія. Рух вічний і безперервний, тому що новий рух спричиняється по­переднім. Все, що існує, є ієрархією, вершина якої — божество, "кінцева причина" буття, "думка, що мислить себе саму".

Ібн-Рушд — один з основоположників учення про "двоїсту істину". Істина філософії й істина релігії, вважав він, не супе-

Тема 4

речать одна одній, тому що відображають різні аспекти життя: релігія говорить людині як їй діяти, філософія осягає абсолют­ну істину.

Великий інтерес становлять погляди Ібн-Рушда з питань за­гального інтелекту людського роду. У нього універсальний ро­зум, тобто духовне життя людства, вічне і безсмертне. Індиві­дуальний людський розум — скороминучий і гине разом з лю­диною.

Стосовно універсалій Ібн-Рушд дотримувався матеріаліс­тичної позиції. Багато уваги він приділяв логіці, яка, на його думку, має велике значення для обґрунтування переходу пі­знання від чуттєвих сприймань і уявлень до умоглядної істи­ни. Ібн-Рушд — остання велика фігура в історії арабської філо­софії Середньовіччя.

Отже, формула "Філософія є служницею теології", що з'явилась на латинському Заході в XI ст., відображала стано­вище філософії в усіх країнах Середньовіччя, де панували релігійно-монотеїстичні віросповідання і відповідна їм догма­тика. Однак ця філософія, звичайно, не виражала всього багат­ства філософської думки тієї епохи, особливо опозиційної. Ібн-Сіна та Ібн-Рушд, повернувшись до Арістотєлівських ідей, фактично дійшли висновку про незалежність матерії від Бога, а західноєвропейський номіналізм набув чітко вираженої ма­теріалістичної тенденції, за що різко засуджувався офіційни­ми ідеологами католицької церкви.

Якщо ортодоксальні християнські філософи, починаючи з Августина, релігійну віру ставили вище розуму, то непокірний та невгамовний П. Абеляр займав у цьому головному тоді пи­танні протилежну позицію: положення християнської віри тим міцніші, чим впевненіше вони обґрунтовані людським ро­зумом.

Опозиційна схоластика XIII—XIV ст. представлена філо­софськими системами Р. Бекона, Д. Скота, У. Оккама. їх зна­чення полягає в розриві зв'язку між філософією, яка повинна досліджувати природу та оперувати логічним апаратом, і тео­логією, предмет якої — "спасіння людини" і догмати, зафіксо­вані у Святому Письмі. Ці догмати не можна виправдати з по-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

зицій розуму. Такої форми набула в XIV ст. теорія "двоїстої істини". її успіх свідчив про кризу схоластики, яка сповіщала про нову епоху в історії європейської філософської думки — епоху Відродження.

4.2. Філософія Відродження

Відродження (Ренесанс) — період у культурному та ідейно­му розвитку країн Західної та Центральної Європи (в Італії XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.), пере­хідний від середньовічної культури до культури Нового часу, що характеризується переважно гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластич-ною спрямованістю, а головним чином — поверненням до куль­турного спадку античності, своєрідним "відродженням" його (звідси і назва). Творчість діячів Відродження була насичена зверненням до людини як вищого начала буття; пройнята від­чуттям цілісності та чіткої закономірності світобудови; про­сякнута вірою в безмежні можливості людини, її волі та розу­му, в ідеали гармонійної розкріпачєної особистості, краси і гармонії дійсності.

У філософії Ренесанс означав перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, нове "відкриття" Плато-на, Арістотеля, неоплатоніків, стоїків, епікурейців, Ціцерона та ін., подолання схематизму та апріорних спекуляцій, ураху­вання реальностей, зосередження уваги на питаннях практич­ного значення і користі знання. Весь цей процес був діалектич­ним, суперечливим і складним, відбувався повсюдно, але в різ­них модифікаціях, варіантах, формах. Розпочався він з гу­маністичного ідейного руху.

4.2.1. Гуманізм Ренесансу

Гуманізм — сукупність поглядів, що втілюють повагу до гідності та прав людини, її цінності як особистості, турботу про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятли-

Тема 4

вих для людини умов суспільного життя. Його ідеї мають довгу передісторію. Мотиви людяності, людинолюбства, мрії про щастя і справедливість відображені в усній народній творчос­ті, літературі, морально-філософських та релігійних концепці­ях різних народів починаючи з сивої давнини. Як цілісна сис­тема поглядів і широка течія суспільної думки, що викликала справжній переворот у культурі та світогляді людей, гуманізм оформився в епоху Відродження. Сповістив про нього останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження італієць Дан­те Аліг'єрі (1265—1321), який подарував світові безсмертну "Божественну комедію".

Концепція Данте містить багато наївних і схоластичних ар­гументів, але її значення зумовлене головною ідеєю: все люд­ство має бути підкорене людському розуму. Людина сама від­повідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є особисті якості, а не багатство чи успадкований стан.

Данте усе ще приймав християнську догматику за незмінну істину, однак не протиставляв Бога творчим силам людини. У нього до блаженства ведуть два шляхи: філософське повчання, тобто людський розум, і "духовне повчання", що походить від Святого Духа. За Данте, церква повинна займатися питаннями "вічності", а земні справи є долею людей, які прагнуть до ство­рення суспільного устрою, що ґрунтується на щасті, блаженстві, всезагальному і міцному мирі. Отже, Данте належав до мисли­телів, які гуманізм поєднали з теорією "двоїстої істини".

"Першим гуманістом", "батьком гуманізму" вважається в іс­торії Франческо Петрарка (1304—1374) — засновник італій­ської поезії, великий пропагандист античної культури. Він від­кидав культ авторитету, християнство сприймав, але тільки в його несхоластичній інтерпретації, схилявся до ідеї самореалі-зації людини. Творчість Петрарки вирізнялась земним харак­тером, повним розумінням радощів і пристрастей людини.

До видатних італійських гуманістів XV ст. належав і Ло-ренцо Валла (1407 —1457) — філолог, історик та філософ. Він відхиляв схоластичну логіку, а в етиці визнавав епікуреїзм, що повертало до філософської свідомості забутий античний атомізм. Доброчинним, навчав він, є все, що стосується життє­во важливого інстинкту самозбереження, тому жодна насолода

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

не є аморальною. Під насолодою він розумів благо, до якого всі прагнуть і яке полягає в задоволенні душі та тіла.

Гуманізм Відродження в Італії багато в чому орієнтувався на філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед пла­тоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1422—1495). Його головним філософським твором є "Платонівська теологія про безсмертя душі". У ньому він доводив помилковість судження, що "філософія є служницею теології". Філософія, за Фічино, удосконалює теологію, а досконалість теології залежить від ступеня її філософського рівня. У дусі Платона та неоплатоніз­му Фічино ставив перед людиною завдання удосконалюватись, розмірковував про те, що законодавці та правителі повинні до­бре знати філософію, бути філософами.

Типове життя і діяльність досвідченого гуманіста відобра­зилися у творчості сучасника Фічино Піко делла Мірандоли (1463—1495). Він мав намір подати на римських зборах уче­них усього світу трактат з 900 тез про все пізнане. Однак дис­кусія не відбулась, тому що Папа Римський більшість тез за­боронив як єретичні. Гуманізм Піко був антропоцентричний. Людина в нього є в центрі світу, сама, особистою волею і віль­ним вибором, створює свою особистість, своє існування.

Отже, філософія в гуманістів перестала бути служницею богослов'я. Велику роль у відмежуванні філософії від теології відіграла теорія "двоїстої істини", яка відокремила предмет пізнання (вивчення природи) від предмета релігії (спасіння душі). Ця теорія, в умовах панування релігії і церкви за часів раннього Відродження, сприяла формуванню наукової свідо­мості та розвитку матеріалістичного напряму у філософії. Од­нак процес подолання середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.

4.2.2. Філософія Реформації

Реформація (лат. перетворювати) — широкий антифео­дальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Єв­ропи XVI ст., що мав форму боротьби проти католицької церк­ви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня

Тема 4

1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, голови бюргерської Реформації і засновника німецького протестан­тизму (лютеранства) Мартіна Лютера (1483—1546) з 95 теза­ми проти торгівлі папськими індульгенціями і зловживань ка­толицького духовенства. У них фактично заперечувалась необ­хідність католицької церкви з її ієрархією та духовенства вза­галі, єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Святе Письмо, містилась вимога "здешевлення церкви", заперечува­лось право церкви на земні багатства. Тези Лютера були сприй­няті як сигнал до виступу всіх опозиційних сил проти церкви та за національну і релігійну незалежність Німеччини.

Реформація не була однорідним рухом. Народний його на­прям поєднав вимоги усунення католицької церкви з вимога­ми знищення феодальної експлуатації і встановлення рівності. Королівсько-князівський напрям прагнув закріпити свою вла­ду і захопити земельні багатства церкви. Під ідейним стягом Реформації відбувалися Селянська війна в Німеччині (1524— 1526), буржуазні революції в Нідерландах і Англії. Реформа­ція започаткувала протестантизм.

Найбільш радикальним викладенням філософії Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мюпцера (1490—1525). Воно має пантеїстичний характер (пантеїзм — філософське вчення, яке ототожнює Бога і світ). Бог, за Мюнцером, це світ у цілому, божественна воля полягає в тому, що всі творіння повинні діяти як частини світового ці­лого, а не заради себе. Христос не є історичною особою, а втілю­ється і виявляється у вірі. І тільки у вірі, без офіційної церкви, може бути виконана його спокутна роль. Внутрішньо відчута воля Божа виводить людину на шлях підкорення особистих ін­тересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога на землі.

Реформацію Мюнцер визначав як революційне перетворен­ня світу на засадах перемоги загальних інтересів. Його соці­альна програма містила вимогу негайного встановлення Цар­ства Божого на землі, тобто суспільного устрою, в якому немає класових відмінностей, приватної власності, відособленої та відчуженої державної влади, що протистоїть членам суспіль­ства. У "Проповіді перед князями" (1524) Мюнцер відкрито за-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

явив, що влада тільки тоді може вважатися законною, коли здійснюється від імені народних мас і в їхніх інтересах.

Отже, Реформація ще не означала переходу до вільної філо­софської думки, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви, у тому числі в ідеології, прокладаючи шлях до прогре­су філософії. У реформаційній філософії також з'явилися за­родки нової етики, які пізніше вплинули на розвиток усієї ети­ки Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.

4.2.3. Натурфілософія Ренесансу

Натурфілософія — філософія природи, умоглядне тлума­чення природи з позиції її цілісності, фактично перша історич­на форма філософії. Вона виникла в Стародавній Греції, коли філософи висунули низку гіпотез щодо будови і властивостей природи, наприклад атомістичну гіпотезу. У Середньовіччі на­турфілософія майже зникла з філософського горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціоністських уяв­лень християнської, мусульманської та іудейської теології.

Дата добавления: 2014-11-16