Тема 5 філософія Нового часу 12 страница

Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Тіль­ки останнє є моментом розвитку, виникнення нового зі збере­женням життєздатних елементів старого. Таке конкретне за­перечення він називав "зняттям".

За першим запереченням, стверджував філософ, йде друге. Відбувається заперечення заперечення. Воно "знімає" старе за­перечення і відновлює на новій основі й у новій формі те, що

Тема 6

Німецька класична філософія

заперечувалось раніше. Проте це не повторення старого і не по­вернення до вихідного пункту, а новий, вищий ступінь роз­витку. На жаль, цей діалектичний за природою процес Гегель вклав у шаблон "тріади": "теза — антитеза — синтез", під який намагався "підігнати" всі процеси розвитку.

Будь-яке поняття, за Гегелем, є не тільки чимось загальним, а й одиничним й особливим. У понятті загальне, одиничне, осо­бливе так само нероздільні, як нероздільні тотожність і відмін­ність. Абстрактної істини немає. Істина завжди конкретна. Всі ці та інші відкриття Гегеля мають величезне значення. Проте не треба забувати, що всі вони стосуються лише творчості абсо­лютної ідеї.

Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, зв'язок теорії і практики. Він дійшов висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але знову-таки практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнан­ня дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що тво­рить світ, пізнаючи себе.

Таким чином, логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі й для себе. Наукою про ідею в її небутті є філософія природи. Абсо­лютна ідея, пізнавши власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існу­вання абсолютної ідеї до природи, так би мовити, у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом про створен­ня світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися.

Головними формами відчуженого, природного буття абсо­лютної ідеї в Гегеля є механіка, фізика, органіка. Механіка вивчає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Матерія і рух нерозривно пов'язані. Немає матерії без руху і руху без матерії. Але матерія — лише зовнішній вияв абсолютної ідеї, рух — тільки переміщення в просторі, кругообіг, повторення того, що було раніше. Фізика — вчення про небесні тіла, світ­ло, теплоту тощо. Органіка включає геологію, ботаніку, зооло­гію. Матерія, за характеристикою Гегеля, інертна, млява, не

здатна до розвитку. Тому філософія природи в цілому — най-слабша частина його системи.

Розгляд абсолютної ідеї на завершальному етапі її розвит­ку, коли вона залишає природу і повертається до самої себе, становить зміст духу. Це третя частина філософської системи Гегеля — ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, в якому історія людства зводиться до іс­торії його духовного розвитку, пізнання і самопізнання.

Філософія духу складається з учень про суб'єктивний дух — антропології, феноменології, психології; про об'єктивний дух — права, моральності, держави; про абсолютний дух — мистецтва, релігії, філософії.

Отже, гегелівський діалектичний метод — прогресивна складова розглянутої філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку фі­лософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив її кінцевим пун­ктом розвитку філософії взагалі. Ним самим проголошений принцип розвитку розбився об його догматичну систему.

6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії пред­ставлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейєрбаха (1804—1872). Він був сином відомого юриста. Після закінчен­ня гімназії вчився на теологічному факультеті Гейдельберзь­кого університету, проте незабаром розчарувався в богослов'ї і через рік переїхав до Берліна, де в університеті слухав лекції Г. Гегеля. Після закінчення Берлінського університету захис­тив у 1828 р. в Ерлангенському університеті дисертацію "Про єдиний, загальний і нескінченний розум". Дисертація у ціло­му була витримана в дусі гегелівського ідеалізму, але Л. Фе-йєрбах у ній розійшовся з Г. Гегелем у ставленні до релігії вза­галі й християнської зокрема. Він обстоював у дисертації ідею несумісності релігії та істини.

Тема 6

В Ерлангєнському університеті приват-доцент Фейєрбах читав курси "Гегелівської філософії" та "Історії нової філосо­фії". 1830 р. він анонімно опублікував "Думки про смерть і без­смертя", в яких відкинув ідею безсмертя душі. Авторство було встановлено, книгу конфісковано, а Фейєрбаха позбавлено права викладання. 1836 р. він одружився і впродовж 25 років майже безвиїзно жив у селі Брукберг, де його дружина була співвласницею невеличкої порцелянової фабрики. 1869 р. фабрика збанкрутувала. Останні роки життя філософ провів у жахливій злиденності.

Остаточний розрив Фейєрбаха з ідеалізмом припадає на 1839 р., коли була опублікована його праця "До критики філо­софії Гегеля". У ній він матеріалістично вирішував основне пи­тання філософії, а природу, буття, матерію розглядав як реаль­ність, що з необхідністю породжує мислячий розум. 1841 р. вийшла головна праця Фейєрбаха — "Сутність християнства". У наступні роки були опубліковані такі його твори, як "Попе­редні тези до реформи філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843) та ін.

Фейєрбах вітав революцію 1848 р. Він був депутатом франк­фуртських Національних зборів (1848 р.). В останні роки жит­тя виявляв інтерес до соціальних і економічних проблем, ви­вчав "Капітал" К. Маркса, а 1870 р. вступив до Соціал-де-мократичної партії Німеччини.

Найперше завдання філософії Фейєрбах вбачав у критиці релігії, викритті тих ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозумін­ня, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Жи­вучість релігії Фейєрбах пояснював не тільки обманом і неу­цтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релі­гійних ілюзій він вбачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань. "Людина вірить у богів не тільки тому, що в неї є фантазія і почуття, а й тому, що в неї є прагнення бути щасли­вою. Вона вірить у блаженну істоту не тільки тому, що вона має

Німецька класична філософія

уявлення про блаженство, а й тому, що вона сама хоче бути блаженною; вона вірить у досконалу істоту тому, що вона сама хоче бути досконалою; вона вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає померти"¹.

Отже, релігія, вважав Фейєрбах, виникла з відчуженості людської сутності внаслідок приписування Богові тих атрибу­тів, які насправді належать самій людині. Бог є те, чим людина насправді хоче бути. "Нескінченна, або божественна, сутність є духовною сутністю людини, яка, однак, відособлюється від людини і уявляється як самостійна істота"². Очевидною є ілю­зія, яка важко викорінюється: дійсний творець Бога — людина — розглядається як творіння Бога, ставиться в залежність від нього і, таким чином, втрачає свободу і самостійність.

Релігія, за висновком Фейєрбаха, паралізує прагнення лю­дини до кращого життя в реальному світі й до перетворення цього світу, замінює його покірне і терпляче очікування при­йдешньої надприродної віддачі. Звільнення від релігійних по­милок Фейєрбах вбачав у розумінні людини не як творіння Бога, а як найдосконалішої частини природи. Природа, дово­див він, існує незалежно від будь-якої філософії. Вона є тією основою, на якій виросли люди. Поза природою і людиною не­має нічого, а вищі істоти — це лише фантастичні відображен­ня нашої власної сутності.

Так критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філо­софського ідеалізму, насамперед німецького класичного ідеа­лізму. Основну ваду ідеалізму він вбачав у ототожненні буття і мислення. "...Уявне буття не є дійсним буттям. Образ цього буття поза мисленням, субстрат реальності"³.

Ідеалістична філософія, за Фейєрбахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті, лише витон­чено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним сві­ту. Проте Фейєрбах не ставив знака рівності між ідеалістич-

¹ Фейєрбах Л. Избранньїе философские произведєния: в 2 т. /
Л. Фейєрбах. — М., 1966. — Т. 2. — С. 713.

² Там же. — С. 320.
³Тамже. — С. 175—176.

Тема 6

ною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналіс­тичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які, за своєю суттю, непримиренні з на­укою, розумом, логікою. Теїзм розуміє Бога як чуттєву істоту, особистість, що перебуває поза світом, а ідеалістична філосо­фія перетворює Бога на безособовий дух, який розглядається як внутрішня сутність самої дійсності. Отже, спекулятивна фі­лософія розчищає дорогу пантеїзму, тобто ототожненню Бога з природою. У цьому розумінні філософія Г. Гегеля є ідеалістич­ним пантеїзмом, а філософія Б. Спінози — пантеїстичним ма­теріалізмом.

У центрі вчення Фейєрбаха — людина як "...єдиний, універ­сальний і вищий предмет філософії..."¹. Він відкинув ідеаліс­тичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейєрбаха, людина стала психо­фізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реаль­ності, що називається організмом.

Отже, сутність людини Л. Фейербах трактував біологічно. Індивід, стверджував він, — не історично-духовне утворення, як у Г. Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. Такий під­хід до вивчення людини у філософії називається антрополо­гічним (грец. — людина і слово, поняття, вчення). Його при­хильники вбачають у понятті "людина" основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки на її основі можна розро­бити систему уявлень про світ.

Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеа­лізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з по­зицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Л. Фейєрбаха є елементи діалектики. Зокре-

Німецька класична філософія

ма, він визнавав об'єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розу­мінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. Проте це були лише окремі зауваження, оскільки проблема розвитку і загального зв'язку явищ, по суті, не привернула його уваги. Ще більш да­лекий Л. Фейербах від розуміння діалектики як логіки і дійсно наукового методу пізнання і дослідження. В уявленні Фейєр­баха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника. "Справжня діалектика не є моно­логом одинокого мислителя із самим собою, це — діалог між Я

ІТИ"¹.

Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму ма­теріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм.

Однобічність, метафізичність антропологізму Фейєрбаха найбільш; випукло розкривається в його вченні про людину. Реальне життя людей, сутність людини він розумів абстрак­тно, поза зв'язком з певними історичними суспільними відно­синами. Насправді, людина є не тільки природною, а й істо­ричною та соціальною істотою. її сутність є не абстрактом, притаманним окремому індивіду, а сукупністю всіх суспіль­них відносин. Як соціальна істота людина — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Специфіка сутності кожного індивіда ви­значається особливостями впливу на нього суспільних відно­син. Отже, людська сутність однозначно соціальна, вона по­стійно формується, розвивається, удосконалюється.

Неісторичне розуміння людини перешкоджало Фейєрбаху до кінця зрозуміти й історично-минущий характер релігії. Він часто говорив, що релігійно-фантастичні погляди на світ неми­нуче зникнуть, людина відкине містичне уявлення про свою сутність, досягне на землі того, що релігія обіцяє їй у потойбіч­ному світі. Водночас він вважав, що релігія відображає і щось споконвіку властиве людині, хоч і в перекрученій формі, а тому релігійне почуття непереборне. Таким "вічно властивим люди-

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 202.

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 203.

Тема 6

ні" у Фейєрбаха є любов до людей. Любов до Бога — перекруче­на форма людської любові. Звідси любов — щира релігія, релі­гія без Бога.

Таке широке тлумачення релігії — найслабіпа ланка фейєр­бахівського антропологізму. Воно веде до своєрідного виправ­дання релігійного почуття, переоцінки історичної ролі релігії, яка в працях Фейєрбаха нерідко трактується ледве не як го­ловна форма духовного життя людей. Атеїст Фейєрбах, таким чином, проголосив себе реформатором релігії. Він не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується зведенням релі­гійних уявлень до їхнього земного змісту. Головне в ній — ана­ліз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

У теорії пізнання Фейєрбах виступив як сенсуаліст. Він вва­жав, що відчуття — єдине джерело людського пізнання, що тільки дане людині через органи чуття має справжню реаль­ність. Він відкинув можливість абстрактного пізнання за допо­могою розуму, вважаючи останнє надбанням ідеалістичної спекуляції.

У теорії пізнання фейєрбахівський антропологізм виявився у новій інтерпретації поняття "об'єкт". Воно, на його думку, спочатку формується в досвіді людського спілкування, тому перший об'єкт для будь-якої людини — це інша людина, "ТИ". Любов до неї — шлях до визнання її об'єктивного існування, а завдяки цьому — до визнання реальності зовнішніх речей.

Антропологічний підхід характерний також для соціологіч­них і етичних поглядів Фейєрбаха. Це — найменш розроблена частина його вчення. Він не зміг зрозуміти і з матеріалістич­них позицій обґрунтувати соціальне життя, суспільну свідо­мість, моральність. Рушійними силами історії, доводив він, є людські почуття і пристрасті, тобто дещо реальне, але не мате­ріальне. Така позиція — натуралістична, оскільки її вихідним пунктом є антропологічна характеристика людської чуттєвос­ті як головної і визначальної сили поведінки коленого індивіда та суспільства в цілому.

Згідно з концепцією Фейєрбаха, людина діє за велінням чуттєвості. Форми чуттєвості різноманітні: любов до життя, прагнення щастя, егоїзм, інтерес, потреби, втіха та ін. Відпо-

Німецька класична філософія

відно до своїх почуттів, людина чинить за необхідності й віль­но. Коли людина діє вільно? Лише тоді, коли діє за необхіднос­ті. Для Фейєрбаха свобода — це також єдність людини з умова­ми, в яких виявляється її сутність. Птах вільний у повітрі, риба — у воді, людина вільна там і тоді, де і коли умови життя дають їй можливість задовольняти своє природне прагнення щастя, реалізувати свої здібності. Така абстрактна, натураліс­тична концепція свободи аналогічна позиції просвітителів XVIII ст., їх вимогам привести умови людського життя у відпо­відність до людської природи, зробити ці умови людяними. На­приклад, якщо всі люди від природи рівні, то станові та інші привілеї суперечать людській природі і повинні бути відкину­ті. Але як? У Фейєрбаха "чудотворцем" знову-таки є любов. Любов — сутність і мета людського життя, вирішальна сила, у тому числі морального прогресу.

Суперечності життя, їх матеріальні, соціальні та духовні підстави не були помічені Фейєрбахом. Замість вивчення ре­альних, живих людей у їхній історичній дії він створив культ абстрактної людини — ядро нової релігії. Необхідним був пере­хід до науки про людину і суспільство. Це завдання вирішив діалектичний матеріалізм.

Філософією Фейєрбаха завершується німецька класична філософія, історичне значення якої полягає в розробленні діа­лектичного світорозуміння і методу. Вона стала теоретичною основою створення і розвитку якісно нового напряму у філосо­фії — діалектичного матеріалізму.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому філософська думка в Німеччині другої половини XVIII — першої половини XIX ст. вважається класичною?

2. В яких філософських напрямах працювали І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах?

3. Що таке гносеологія? Який внесок у розвиток гносеоло­гії зробив І. Кант?

4. Чому філософію І. Канта називають агностицизмом?

Тема 6

5. Що таке діалектика? Який внесок у розвиток діалекти­ки зробив Г. Гегель?

6. Розкрийте зміст діалектичної логіки Г. Гегеля.

7. Що означає формула Г. Гегеля "Сутність являється, явище суттєве"?

8. У чому полягає консерватизм філософської системи Г. Гегеля?

9. Який сенс вклав Л. Фейєрбах у принцип "антропологіч­ний матеріалізм"?

10. З яких філософських позицій Л. Фейєрбах критикував релігію?

Тема 7 МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Спадкоємицею німецької класичної філософії і багатьох ін­ших європейських філософських шкіл, починаючи з мудреців Стародавньої Греції і закінчуючи мислителями кінця XVIII — початку XIX ст., є марксистська філософія. її серцевину утворили дослідження фундаментальних філософських проб­лем, які концентруються навколо ставлення людини до світу і відношення світу до людини, стосунків людей між собою і сутності людини взагалі. Однак творці цієї філософії постави­ли за мету теоретично обґрунтувати неминучість визволення поневоленого людства і здійснили спробу реалізувати її на рів­ні історичного підходу до інтерпретації дійсності. Такий під­хід, а також змістова єдність філософських ідей з політико-економічними і соціальними аспектами світогляду, органіч­ний синтез матеріалізму і діалектики, поширення матеріаліс­тичної діалектики на пізнання суспільства та філософських закономірностей, чітко виражена партійність зумовлюють принципові відмінності марксистської філософії від інших фі­лософських вчень. Вона, разом з економічним та соціально-політичним вченням, становить ідеологічну систему, яка на­зивається марксизмом. Створили її К. Маркс та Ф. Енгельс.

Тема 7

7.1. Формування філософії марксизму

Карл Генріх Маркс (1818—1883) народився в місті Трірі (Німеччина) в сім'ї адвоката. Навчався на юридичному фа­культеті Боннського (1835—1836) і Берлінського (1836—1841) університетів, де вивчав, головним чином, філософію та істо­рію. Після знайомства з гегелівською філософією приєднався до младогегельянців, які представляли радикальне крило геге­лівської філософської школи.

Улітку 1844 р. в "Економічно-філософських рукописах" К. Маркс здійснив спробу розробити засобами філософського аналізу цілісний світогляд, синтезувати економічний, філо­софський і соціально-політичний підходи до вивчення людини і суспільства. Головне в цій праці — ідеї відчуження людини в суспільстві й подолання цього відчуження в історичній пер­спективі.

Категорія "відчуження" у філософії та економічній теорії відображає соціальний процес, який характеризується пере­творенням діяльності людини та її результатів на панівну над нею самостійну силу, а особистості — на об'єкт експлуатації та маніпулювання, стихійністю суспільного розвитку, відсутніс­тю контролю за умовами, засобами і продуктами праці, пану­ванням матеріалізованої праці над працею живою. Вперше цю категорію опрацювали у своїх творах теоретики "суспільного договору" — Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони тлумачили ви­никнення держави як акт відчуження, передачі людиною сво­їх прав політичному організму, і вбачали в цьому джерело по­неволення людини. У філософії Г. Гегеля категорія відчужен­ня — вже одна з центральних: природа й історія є об'єктиваці­єю, відчуженням абсолютного духу. Відчуження в Г. Гегеля — це також специфічне ставлення людини до створеної ним реальності в умовах буржуазного правового суспільства, подо­лання якого можливе шляхом теоретичного усвідомлення його неістинності. Л. Фейєрбах дав антропологічну інтерпретацію відчуження, джерела якого вбачав у психологічних станах лю­дини — почуттях залежності, страху тощо.

Марксистська філософія

В "Економічно-філософських рукописах" К. Маркс звернув увагу на суперечливий характер праці, яка може принести лю­дині і задоволення, і страждання. Залежить це не стільки від змісту праці, скільки від сукупності суспільних відносин, у яких вона здійснюється. Відчуженою праця стає лише тоді, коли засоби виробництва не належать робітникові, продукт праці є власністю господаря цих засобів, а в процесі праці сам робітник належить власникові засобів виробництва. У цих умовах праця протистоїть людині як ворожа сила, робітник у ній не утверджує себе, а заперечує, почувається не щасливим, а нещасним, не вільно розвиває свою фізичну і духовну енер­гію, а виснажує свою фізичну природу і руйнує свої духовні сили: "...робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє... робітник стає тим дешевшим товаром, чим більше товарів він створює"¹.

За Марксом, за відчуженням праці неминуче настає полі­тичне, духовне і соціальне відчуження, тобто обезлюднення людини, основні причини якого він вбачав у пануванні приват­ної власності, у потворному суспільному поділі праці, що до­водить людину до стану функції в стихійному характері су­спільного руху.

У цій праці К. Маркс проаналізував етапи розвитку відчу­женої праці й дійшов висновку, що усунути її можна лише за­переченням приватної власності. Тоді на місце "нелюдського упредметнення" прийде комунізм як "завершений гуманізм", однак процес заперечення приватної власності надто довгий і непростий, тому що "усунення самовідчуження проходить той самий шлях, що і самовідчуження"².

За Марксом, комунізм (лат. — загальний) у своїй можли­вій першій формі може своєрідно протистояти приватній влас­ності. Він знищить її, не скасувавши відчуженої праці. Пере­творюючи приватну власність на державну, він усіх перетво­рює на робітників. Заперечуючи особистість людини і світ культури, цей примітивний комунізм проголошує бідність,

¹ Маркс К. Зкономическо-философскиє рукописи 1844 года /
К. Маркс // Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — М.: Политиздат, 1987. —
Т.42. — С. 87—90.

² Там же. — С. 101, 113.

Тема 7

"зрівнялівку" і задоволення потреб за мінімумом як ідеал су­спільного життя. Як грубий, казармений комунізм оцінював Маркс у цій праці досвід перших комун в Англії та Америці зі скасування приватної власності. Такий комунізм він вваясав лише іншого формою вияву мерзотності приватної власності, а казармені методи її скасування — лише дискредитацією ідеї істинного комунізму.

Друга можлива форма комунізму, на яку вказував Маркс, — комунізм політичного характеру. Він може бути демокра­тичним чи деспотичним. Заперечуючи приватну власність, він зазнає її впливу. Ця форма соціального впорядкування ще не спроможна забезпечити потреби людської природи. Цей кому­нізм також перебуває в полоні приватної власності і зараже­ний нею.

Нарешті, третя форма комунізму, за Марксом, передбачає усунення приватної власності як істинне зняття відчуження на основі всього багатства людської культури. Такий комунізм, вважав К. Маркс, відповідає завершеному гуманізму, тому що є справленім вирішенням суперечностей між людиною і приро­дою, людиною і людиною, істинним вирішенням суперечки між існуванням і сутністю, міяс упредметненням і самоствер­дженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Скасування тотального відчуясення перетворить предметне ба­гатство з мети життя людини на спосіб повнокровної людської життєдіяльності, вищою цінністю суспільства стане сама лю­дина, а знищення приватної власності — засобом реалізації цього ідеалу.

Ці та інші полоясення "Економічно-філософських рукопи­сів 1844 року" К. Маркс пізніше поглиблено дослідив у голов­ній праці — "Капіталі". Не всі вони витримали перевірку ча­сом, однак поєднання в "Рукописах" реального підходу до кон­кретної дійсності з осягненням далеких горизонтів суспільного розвитку пояснює неослабний до них інтерес.

Наприкінці серпня 1844 р. у Парижі відбулася друга зустріч К. Маркса з Ф. Енгельсом (до цього вони один раз зустрічалися в листопаді 1842 р. у редакції "Рейнської газети"), під час якої виявилась цілковита єдність їх поглядів. З цього часу розпо­чалася їх справжня дружба і майясе 40-літня співпраця.

Марксистська філософія

Фрідріх Енгельс (1820—1895) народився в Бармені (нині Вупперталь, Німеччина) в сім'ї текстильного фабриканта. На­вчався в міській школі в Бармені, потім — у гімназії в Ельбер-фельді (1834—1837), але, за наполяганням батька, був виму­шений залишити гімназію за рік до її закінчення і зайнятися вивченням комерційної справи.

Першим плодом співпраці К. Маркса і Ф. Енгельса стала книга "Святе сімейство" (1845). Пізніше з'явилася "Німецька ідеологія" (1845—1846). У цих працях Маркс і Енгельс сфор­мулювали ідеї, що суспільне буття визначає суспільну свідо­мість, вказали на основну роль способу виробництва в житті суспільства, на історичну змінність суспільного устрою, яка підготовлена зміною способів виробництва. Слід підкреслити принципові відмінності названих та інших праць Маркса і Ен­гельса. Перша з них полягає в критичній спрямованості аналі­зу філософської спадщини. Автори критично подолали ідеа­лізм Г. Гегеля й антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха, зберігаючи раціональні аспекти їхньої філософії. Друга від­мінність — послідовність, тобто розвиток, уточнення, обґрун­тування в наступних працях ідей та положень, висловлених чи зазначених у попередніх. Так, "Святе сімейство" і "Німецька ідеологія" здебільшого є обґрунтуванням ідей, висунутих у працях "До критики гегелівської філософії права" і "Еконо­мічно-філософські рукописи 1844 року".

Основний зміст "Святого сімейства" — критика суб'єктивно­го ідеалізму младогегельянців і, зрештою, гегелівського ідеа­лізму та ідеалізму взагалі, але водночас і розроблення матеріа­лістичної діалектики: закону єдності і боротьби протилежнос­тей, співвідношення одиничного і загального та ін. У праці розвинені також ідеї "Економічно-філософських рукописів 1844 року" про визначальну роль у житті суспільства матері­ального виробництва, про відчуження і розробляються нові — про роль народних мас і особистостей в історії, про виробничі відносини, про історію як діяльність людини, що має певну мету, та ін. У "Німецькій ідеології" К. Маркс і Ф. Енгельс зно­ву звернулись до критики ідеалізму младогегельянців, але вже у зв'язку з розробленням, головним чином, концепції ма­теріалістичного розуміння історії. У праці вперше визначають-

Тема 7

ся передумови такого розуміння. На думку авторів, основою історії є люди, їхня діяльність і матеріальні умови життя. Вони вказували на те, що діяльність людини має дві сторони — ви­робництво (ставлення людей до природи) і спілкування (став­лення людей одне до одного), що виробництво і спілкування взаємозумовлгоються, але визначальним є виробництво. По­дальший аналіз цієї взаємодії привів їх, уперше в історії філо­софської думки, до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин. Вона, у свою чергу, стала основою аналізу загальної структури суспільства: продуктивних сил, виробничих та ін­ших суспільних відносин, політичної і юридичної надбудови, форм суспільної свідомості, а також загальної закономірності її історичного розвитку.

У "Німецькій ідеології" К. Маркс і Ф. Енгельс почали роз­роблення вчення про суспільні формації. У цій праці вони від­різняли їх за історичними домінантними формами власності: первіснообщинна — антична — феодальна — бурясуазна — ко­муністична. У процесі становлення і розвитку буржуазної фор­ми приватної власності вони розрізняли фази ремесла, ману­фактури і великої промисловості. Висновком з цього дослі­дження стало обґрунтування неминучості пролетарської, комуністичної революції як результату розвитку суперечнос­тей між продуктивними силами і виробничими відносинами буржуазного суспільства. Суть своєї концепції у цілому автори резюмували так: "Отже, це розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи саме з матеріального виробництва безпосеред­нього життя, розглянути дійсний процес виробництва і зрозу­міти пов'язану з даним способом виробництва і породжену ним форму спілкування, тобто громадянське суспільство на його різних етапах як основу всієї історії; потім необхідно відобра­зити діяльність громадянського суспільства у сфері державно­го життя, а також пояснити з нього всі різні теоретичні поро-дження і форми свідомості, релігію, філософію, мораль тощо і простежити процес їх появи на цій підставі, завдяки чому, зви­чайно, можна буде зобразити весь процес у цілому (а тому та-кож і взаємодію між його різними аспектами). Це розуміння історії, на відміну від ідеалістичного.., пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріальної практики, і у зв'язку з

Дата добавления: 2014-11-16