Тема 5 філософія Нового часу 19 страница

У 1922 р. при кафедрі індуктивних наук Віденського універ­ситету її керівник М. Шлік (1882—1936) організував семінар з філософії. Через рік семінар переріс у гурток, який відвідува­ли не тільки студенти, а й викладачі університету. Цей гурток згодом почали називати Віденським. До 1925 р. у Віденському гуртку склалося постійне ядро дискусійної групи, яке і запо­чаткувало неопозитивізм. До цієї групи, крім М. Шліка, вхо-

Філософія XX—XXI ст.

дили філософ, соціолог і економіст О. Нейрат (1882—1945), логік і математик К. Гедель (1906—1978), філософ і логік Р. Карнап (1891 — 1970) та ін. Наприкінці 30-х років XX ст. провідні члени Віденського гуртка почали створювати окремі школи неопозитивізму в інших країнах, переважно в США та Англії. Потім під загальною назвою неопозитивізму об'єднало­ся багато філософських шкіл, течій: від логічного позитивізму, логічного емпіризму, логічного атомізму до філософії лінгвіс­тичного аналізу, різних напрямів аналітичної філософії, які змикаються з теорією критичного раціоналізму.

Неопозитивісти поставили і дослідили актуальну філософ­ську проблему ролі логіко-математичних методів і штучних математичних та логіко-математичних мов науки у процесі пізнання і під час вирішення філософських питань. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового ета­пу розвитку формальної логіки у зв'язку з фізичною інтерпре­тацією неевклідової геометрії Г. Ріманна і теорії відносності А. Ейнштейна, з виникненням квантової механіки, теоретич­ний зміст якої було позбавлено наочності, характерної для кла­сичної фізики. Багато хто з представників неопозитивізму, які були не тільки філософами, а й спеціалістами-логіками, зроби­ли внесок у розробку логічного апарату науки, хоч і не у філо­софському, а в спеціальному науковому дослідженні.

Отже, неопозитивізм виник і розвивався як течія, що пре­тендувала на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих сучасною наукою: ролі знаково-символьних засобів наукового мислення, зв'язків тео­ретичного апарату й емпіричної бази науки, природи і функцій математизації і формалізації знання. Разом з тим, він є сучас­ною формою позитивізму і розділяє всі принципи останнього. Неопозитивізм заперечує можливість філософії як теоретично­го пізнання, що розглядає корінні проблеми світорозуміння і виконує в системі знання особливі функції, які не здійснюють­ся спеціально-науковим знанням. У нього єдино можливим є тільки спеціально-наукове знання. Водночас неопозитивізм — своєрідний етап в еволюції позитивізму, який, наприклад, зво­дить завдання філософії не до систематизації або долучення спеціально-наукового до вже існуючого знання, як це робив

Тема 8

класичний позитивізм XIX ст., і не до створення теорії науко­вого пізнання, як це чинив емпіріокритицизм, а до діяльності з аналізу мовних проблем знання, робить предметом свого роз­гляду форми мови і намагається здійснювати аналіз знання че­рез можливості вираження його в мові. Попередня філософія (метафізика) розглядається ним не просто як логічне вчення, а як вчення у принципі неможливе і позбавлене змісту з позицій логічних норм мови. Отже, неопозитивізм становить своєрідну логіко-лінгвістичну форму позитивізму. Розрізняють два го­ловних різновиди позитивізму: логічний і лінгвістичний.

Логічний позитивізм продовжив лінію емпіризму у філосо­фії, але на логіко-мовному рівні. Теоретичне знання він зво­дить до емпіричного. Вихідними передумовами будь-якого пі­знання в нього є події і факти, що розуміються як чуттєві дані. При цьому принципово ототожнюються теорія об'єкта з самим об'єктом, а об'єктивний факт із науковим фактом, що розумі­ється як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як протокольна пропозиція. Логічний позити­візм "протокольними" називає такі речення, зміст яких базу­ється виключно на безпосередніх спостереженнях матеріаль­них речей або фізичних фактів. У зв'язку з цим процес отри­мання знань представляється як фіксування "вихідних" протоколів та їх опрацювання за допомогою теоретичного апа­рату науки. З цього виходило, що в основі всіх осмислених ре­чень лежать протоколи, істинність яких ґрунтується на про­стій відповідності їх змісту даним спостережень, тобто прото­кольні речення розглядаються як абсолютно неспростовні, що не потребують перевірки та є основою для всіх інших речень науки.

Зведення всіх речень науки до протокольних, як атомарних, становить у неопозитивізмі суть принципу верифікації (пере­вірки у простому чуттєвому досвіді). Залежно від верифікова-ності всі висловлювання, речення діляться на осмислені і не-осмислені. Якщо вони верифіковані, то осмислені (істинні або помилкові), не верифіковані — неосмислені. У результаті всі філософські речення виявились безглуздими, оскільки як за­гальні положення вони не можуть бути верифіковані, переві­рені шляхом зведення до атомарних висловлювань, що фіксу-

Філософія XX—XXI ст.

ють той чи інший факт. До розряду неосмислених були відне­сені такі загальні поняття, як матерія, добро і зло, безробіття, свобода, щастя та подібні.

Очевидно, що принцип верифікації має раціональний зміст, але тільки як момент суспільно-історичної практики. Аналіз мови, правил вживання наукових термінів, сполучення слів у реченнях, виведення з одних речень інших — важливий для науки, однак доцільний лише тоді, коли в цих правилах роз­криваються зв'язки і відношення об'єктивної реальності.

Погляд логічного позитивізму на верифікацію виявився не­реалізованим, у тому числі в теоретичних побудовах більшості галузей спеціального знання, на які вона спочатку спрямову­валася. Закони науки неможливо логічно звести до емпірич­них висловлювань через їх якісну відмінність від останніх. У зв'язку з цим логічний позитивізм було піддано критиці навіть його прибічниками. Частина з них намагалась усунути недо­ліки верифікації за допомогою принципу конвенціоналізму (від лат. "згода"), згідно з яким в основі математичних і природничо-наукових теорій знаходяться вільні угоди (кон­венції між ученими), вибір яких регулюється міркуваннями зручності, доцільності, економності мислення. Наприклад, Р. Карнап доводив, що в основу кожної природничо-наукової теорії можна покласти будь-яку систему аксіом і правил син­таксису, а польський логік і філософ, представник львівсько-варшавської школи логічного позитивізму К. Айдукевич (1890—1963) розвивав так званий радикальний конвенціона­лізм, згідно з яким уявлення вчених та зображення ними світу в своїх теоріях залежить від вибору понятійного апарату. Од­нак ні Р. Карнап, ні К. Айдукевич у подальшому не змогли по­слідовно провести цю думку і видозмінили свою концепцію.

Отже, принципи верифікації і конвенціоналізму логічного позитивізму виявилися ні загальними, ні єдино науковими. Його нігілізм у ставленні до філософії, антиісторизм, абсолю­тизація можливостей формальної логіки у пізнанні і ролі емпі­ричних висловлювань обумовили виникнення і розвиток у ньо­му своєрідної течії "критичного раціоналізму". Основні ідеї цієї течії визначив англійський філософ і соціолог Каря Поп-пер (1902—1994).

Тема 8

На відміну від принципу верифікації, Поппер запропонував для перевірки наукової спроможності теорії принцип спросту­вання, фальсифікації теоретичних положень. Він ввів цей принцип, базуючись на гіпотетико-дедуктивній моделі будови наукового знання, відповідно до якої в основі науки лежать гі­потези, з яких за методом дедукції виводяться наслідки, що піддаються емпіричному спростуванню. Теорія згідно з прин­ципом фальсифікації спростовується, якщо виключені нею факти, тобто явища, існування яких вважається неможливим, у дійсності існують. Свою концепцію К. Поппер вважав теорі­єю розвитку науки і загальною методологією, що має принци­пове значення для аналізу природи соціального знання, об­ґрунтування раціональної політики.

Пропозиція К. Поппера замінити позитивну верифікова-ність (підтверджуваність) заперечувальною верифікацією (спростуванням) не викликала спочатку заперечення серед неопозитивістів. Принцип фальсифікації був сприйнятий ними як доповнення до принципу верифікації. Однак у процесі роз'яснення і розвитку К. Поппером своєї концепції ставлення неопозитивізму до "критичного раціоналізму" суттєво зміни­лось. К. Поппер пов'язав свій принцип із запереченням пізна­вального значення індукції, з переглядом статусу наукового емпіричного знання взагалі, з ревізією розуміння істини і за­переченням різниці між доведеними науковими положеннями і гіпотезами, оскільки він проголосив, що наукові положення, якщо вони ґрунтуються на досвіді, у принципі недоказові. Ви­ник фальсифікаціонізм, нерідко іменований постпозитивіз-мом. Все це суттєво відрізнялося від позиції неопозитивізму. Вчення К. Поппера стало протиставлятися йому як принципо­во нова методологія, що не обмежується аналізом готового на­укового знання, а досліджує його розвиток, зміну одних теорій іншими, обмеженість коленої сходинки науки.

К. Поппер пов'язував спростування теорії з фактами, які становлять фундаментальні й очевидні свідчення її неістин-ності. Розвиваючи цю думку, він дійшов висновку, що наукові положення тією мірою, якою вони належать до світу досвіду, мають бути спростовані. Далі йшло ще більш категоричне його твердження: теорія, яка не може бути спростована якоюсь по-

Філософія XX—XXI ст.

дією, ненаукова; неспростовність є не достоїнством теорії, а її недоліком. Неважко помітити, що тут спостерігається підміна діалектики абсолютним релятивізмом, який пояснює приблиз­ність знань як їх фактичну неістинність, відносність, конкрет­ність істини — як принципову спростовність, а існування кри­терію істини заперечує.

К. Поппер звів наукову істину до думки вчених, обґрунту­вавши тим самим у теорії пізнання гносеологічний плюралізм: будь-якому науковому твердженню, оскільки воно є лише дум­кою вченого, може бути протиставлене яке-небудь інше, таке саме правомірне твердження, думка. Звичайно, думка постій­но може заперечуватися іншою думкою. Однак всупереч твер­дженням К. Поппера недосвідний характер наукових поло­жень робить їх суб'єктивними переконаннями внаслідок не­правильного, головним чином суб'єктивістського тлумачення даних досвіду. Зведення істини до думки означало заперечен­ня істини.

Отже, якщо неопозитивісти правильними вважали вислов­лювання про факти, які були встановлені на основі чуттєвих даних, то постпозитивісти, відкидаючи верифікаціонізм, до­тримувалися думки, що підтверджуваність наукового поло­ження, як би далеко воно не простяглося, не дає підстав для визнання його істинним. Наявність багатьох підтверджень ні­чого не дає для визначення статусу наукових положень, порів­няно з небагатьма підтвердженнями. Отже, фальсифікаціонізм — різновид абсолютного релятивізму.

Разом з тим, постпозитивісти реабілітували розуміння філо­софії як особливого виду раціонального знання. Вони виявили деякі механізми взаємодії філософії і науки, досліджували межі і можливі види формалізації науки. Тільки на підставі їх пошуків і досвіду вирішеня цієї проблеми, зокрема у зв'язку з відмінністю теорії і метатеорії (теорія, яка аналізує структуру, методи і властивості іншої теорії), міг з'явитися важливий на­уковий і філософський висновок австрійського логіка і мате­матика К. Геделя про неможливість повної формалізації знань. Плодом праці багатьох позитивістів стало створення семіотики — науки про знакові системи. Результати їх досліджень стали основою розробки сучасних штучних кібернетичних мов, які

Тема 8

мають не тільки конкретно-наукову, а й філософську значу­щість у зв'язку з сучасним розумінням відмінності та єдності мов і відповідних їм видів знання.

Різні напрями неопозитивізму XX ст. формувались значною мірою під впливом двох головних книг австро-англійського фі­лософа Людвіга Вітгенштейна — "Логіко-філософського трактату" (1921) і "Філософських досліджень" (1953). Поява першої була пов'язана з виникненням Віденського гуртка і вза­галі логічного позитивізму, а другої — з появою лінгвістично­го позитивізму. З цієї причини еволюція поглядів Л. Вітген­штейна показова як приклад змін у всьому позитивізмі. У пер­шій праці він стверджував, що мета філософії — логічне прояснення думок, філософія — не теорія, а діяльність; ре­зультат філософії — не деяка кількість філософських речень, а прояснення їх. У другій праці головним завданням філософії був проголошений аналіз буденної мови, а раціональне філо­софське знання (за позитивістською термінологією метафізи­ка) було оголошено мовною хворобою, що виникла внаслідок порушення правил застосування мови.

Усі твердження попередньої філософії (метафізики) є псев-дотвердженнями. Причиною їх були порушення правил вжи­вання деяких слів звичайної мови, таких як "знати", "реаль­но", "насправді", "здається", "певно", "дійсно", "існує". Цим словам притаманні особливості, які провокують можливості для зловживання ними. Філософи-"метафізики" або вживають ці слова в контекстах, у яких вони не можуть вживатися згідно з правилами повсякденної мови, або намагаються дати їм деякі загальні визначення, що ігнорують існування реальних, неза­лежних один від одного мовних контекстів. У зв'язку з цим завдання лінгвістичної аналітики полягає в тому, щоб виявити оригінальний зміст слів, які неправильно вживаються метафі­зиками, і тим самим розкрити джерело проблем. Наприклад, якщо шляхом аналізу слова "знати" виявляється, що воно має безліч контекстуальних значень, між якими навряд чи можна знайти щось спільне, то немає якоїсь загальної дефініції знань і відповідно завдання щодо побудови загальної філософської теорії пізнання не має сенсу.

Філософія XX—XXI ст.

Отже, філософ, який не формує жодних філософсько-ра­ціоналістичних тез, не намагається вирішувати світоглядні проблеми, не конструює онтологічних або гносеологічних про­блем, але зайнятий високопрофесійною і спеціалізованою ді­яльністю з виявлення за допомогою особливої техніки точного смислу слів і виразів, виявлення й усунення безглуздя — ідеал для лінгвістичних аналітиків. Філософія у них — це одна з ба­гатьох спеціальних дисциплін, яка займається описом того, що реально дано в мові, тобто є описовою спеціальною дисцип­ліною.

Філософія лінгвістичного аналізу принципово відмовилась від верифікаційної теорії значення, від тез логічного позити­візму про те, що наукове міркування є ідеальною моделлю будь-якого осмисленого міркування, не визнала позитивіст­ське ототожнення обдуманих та інформативних висловлювань, а також тези про можливість зведення значення висловлювань одного типу до значень висловлювань іншого типу. На відміну від логічного позитивізму, аналітики підкреслювали актуаль­ність багатьох розділів у мові, яку використовують. Вони за­значали, що слова і висловлювання, які зовні здаються одна­ковими, насправді мають значення, які не збігаються і застосо­вуються залежно від контексту їх вживання, що в цей контекст включається і мета того, хто розмовляє, і відношення вислов­лювання до реальної ситуації його вимовляння. Разом з тим, лінгвістичні аналітики залишились на позиціях позитивіст­ського релятивізму і нігілізму щодо раціоналістичних можли­востей філософії, а їх відмова від принципу верифікації на ко­ристь вимоги правильного використання повсякденної мови насправді означала зведення філософії до однієї з багатьох спе­ціальних дисциплін, обмеження об'єкта її дослідження мовою

як носієм значень.

Такими є деякі підсумки і тенденції еволюції позитивізму. У сучасних умовах ця філософія не має великого поширення. її уявлення про можливість усунути з науки специфічно-філо­софську світоглядну проблематику і перетворити філософію на різновид спеціальної технічної дисципліни не витримало пере­вірки часом.

Тема 8

8.5. Прагматизм

Характерною особливістю філософії XX ст. є її звернення до теми людської діяльності у зв'язку зі становленням, розвитком та удосконаленням у багатьох країнах світу ринкових еконо­мічних систем. У зарубіжну філософію цю тему впровадив і де­тально її розробляє прагматизм (від давньогрец. "діло, діян­ня"). Його материнським лоном був Метафізичний клуб, ство­рений у 1871 р. у Кембриджі (Массачусетс, США) групою осіб, які мали схожі погляди. Прагматизм швидко поширився у США, Англії, Італії, Німеччині, Чехії, Китаї та в інших краї­нах, перетворившись на філософське мислення, в якому запо­взятливість, діяльність і успіх оцінюються вище за всі інші доброчинності.

Прагматизм піддав критиці всю попередню і сучасну йому філософію, докоряючи їй у спогляданні, відриві від життя, аб­страктності і небажанні рахуватися з дійсними потребами лю­дей. Сам прагматизм виступив з претензією на філософію за­цікавленого суб'єкта, діяльність якого стимулюється потребою у цілеспрямованій дії. Він висунув програму "реконструкції філософії", за якою філософія має бути не розмірковуванням щодо первоначала буття і пізнання, чим вона вважалася з часів Арістотеля, а загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми у різних життєвих ситуаціях.

За традицією у філософії вважається очевидною залежність успішних дій людей від повноти їх знань про навколишній світ. "Знання — сила", тому для свого блага, а не лише з ціка­вості, людина повинна прямувати до істинного знання. Праг­матизм звернув увагу на те, що для ефективних дій не завжди достатньо володіти істинним знанням, у деяких практичних справах, щоб прийти до успіху, потрібно не стільки знати, скільки вміти. Прикладом подібного випадку може бути гео­центрична система світобудови, яка є великою помилкою, але тисячоліттями виконувала функцію пояснення світобудови. Аналогічно уявлення про абсолютну істинність геометрії Ев-кліда, а згодом і механіки Ньютона, були помилковими, проте

Філософія XX—XXI ст.

вони відіграли прогресивну роль у створенні науки Нового часу. Ще більш суттєвими є такі випадки у суспільному житті. Наприклад, релігійні ідеї і вірування, незважаючи на їхню не­науковість, успішно виконують різні соціальні функції у різ­них народів світу, та і політичні ідеї в усіх країнах і в усі епохи не завжди мали і мають наукове обґрунтування. Соціальне піз­нання у цілому повсякчас відчуває вплив класового, групово­го, партійного інтересу, нерідко виражає далекий від науки вузький практицизм або упередженість його носіїв. Реальна можливість і дійовість успішних зусиль, заснованих на помил­кових ідеях, зводиться прагматизмом до абсолюту і на голо­вний принцип своєї філософії: істинне те, що корисне. Тим са­мим прагматизм увів до філософії своєрідну інтерпретацію від­ношення пізнання до дії, суть якої в ототожненні істини і

користі.

Родоначальником основної доктрини прагматизму був аме­риканський філософ, логік, математик, натураліст Чарлз Сан-дерс Пірс (1839—1914). Свої основні ідеї він виклав у двох статтях: "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї зро­зумілими". Ч. Пірс розрізняв два стани свідомості: сумнів і віру. Сумнів розумівся ним як стан нерішучості, невизначе­ності, коливання між різними альтернативами, емоційного не­спокою, тривоги, роздратування. Стан віри він не визначав, вважав його інтуїтивно відомим, але в емоційному плані ха­рактеризував як спокійний і приємний, а в змістовному — як готовність діяти певним чином. Згідно з Ч. Пірсом, людина прагне позбутися неприємного стану сумніву і досягти приєм­ного і спокійного стану віри. Перехід від першого до другого він називав дослідженням, що здійснюється мисленням. Як тільки перехід зроблено, діяльність мислення припиняється, людина отримує повне задоволення від досягнення стійкого ві­рування, і незалежно від того, чи буде це вірування істинним або помилковим, вона вважатиме його істинним, тому що до­сягла стійкого вірування.

Очевидно, Ч. Пірс вважав досягнення стійкого вірування єдиною функцією мислення. У нього не знання, а стійка віра забезпечує доцільну діяльність. Разом з тим, він не виключав повністю пізнання духовного життя людини, без якого досяг-

Тема 8

нення стійкого вірування було б неможливим. Ч. Пірс реко­мендував деякі методи для забезпечення і закріплення такого стану.

По-перше, метод наполегливості, за допомогою якого люди­на завзято дотримується своїх поглядів, відкидає будь-яку їх критику і не звертає уваги на їх відношення до фактів. Люди­на, яка використовує цей метод, отримує задоволення від своєї спокійної віри, що перевищує будь-які незручності, котрі ви­тікають з її оманливого характеру. Єдиним недоліком цього методу Ч. Пірс вважав незручність застосування його на прак­тиці. Людина — істота соціальна; думки індивіда неминуче стикаються з думками інших, а тому щоб вірування було стій­ким, воно відповідно повинно розділятися за можливості усі­ма. Отже, виникає проблема закріплення віри не тільки в інди­віді, а й у співтоваристві людей.

По-друге, метод авторитету, суть якого, згідно з Ч. Пірсом полягає в тому, що якась могутня організація, наприклад дер­жава або церква, приписує людям сукупність обов'язкових для них вірувань, переслідуючи і караючи тих, хто мислить інак­ше. Філософ вважав цей метод кращим. При цьому він поси­лався на досвід його застосування, коли таким чином забезпе­чувалась одностайність вірування на тривалий період. Разом з тим, згідно з Ч. Пірсом і цей метод не може гарантувати повно­го успіху, оскільки його застосування неспроможне відвертати обмін думками і виникнення сумнівів у встановлених віруван­нях. Свідченням цього є, наприклад, історія єресей або бороть­ба науки проти догм церкви.

По-третє, апріорний метод, відповідно до якого вірування можуть бути стійкими за умови їх узгодження з розумом. Цей метод мало чим відрізняється від методу наполегливості, оскільки в ідеалістичній філософії ідеї розуму визначаються довільно. Тому Ч. Пірс наполегливо шукав такі ніляхи досяг­нення стійкого вірування, які б не залежали від людського сва­вілля.

По-четверте, метод науки, згідно з яким існують реальні речі, властивості яких не залежать від думки людей про них. Ці реальності впливають на органи чуття відповідно до постій­них законів і, хоч відчуття різні, вони можуть за допомогою

Філософія XX—XXI ст.

міркувань встановлювати, якими є речі насправді; кожна лю­дина, за умови достатнього досвіду і мислення, прийде до одно­го істинного висновку.

Такий опис методу науки викликає значний інтерес. У ньо­му є вказівка на дійсну передумову наукового дослідження: визнання того, що об'єктом науки є об'єктивна реальність, описати і пояснити яку — завдання науки. Ч. Пірс доводив, що зміни в думках зумовлені подіями, які знаходяться поза люд­ським контролем. Люди, наприклад, були впевнені, що важкі тіла падають швидше, ніж легкі, поки не виявилось, що при­рода не слідує за людськими думками, навіть одностайними. Тоді залишається тільки пристосовувати думки людей до ста­ну справ у природі.

Погляд Ч. Пірса на метод науки можна оцінювати як відхід його від прагматизму. Якщо раніше він висловлював повну байдужість до питання про істинність або помилковість того вірування, яке приходить на зміну сумніву, то тепер вияви­лось, що вірування має бути істинним з погляду його відповід­ності фактам. Ч. Пірс зробив вимушену поступку науці. Однак визнання об'єктивної реальності у нього лише гіпотеза, яку прийнято з метою досягнення стійких вірувань. Він розмірко­вував не про метод науки, хоч і називав його так, а про методи спеціальних наук, які ставлять питання про існування лише тих чи інших конкретних об'єктів, що мають відношення до їх компетенції, але не про існування об'єктивної реальності вза­галі. Згідно з теорією "сумніву — віри" Ч. Пірса, положення науки постають у вигляді думки, переконання або вірування, а тому мають розглядатися як звичка або готовність до дії.

Ч. Пірс, пропонуючи розглянуті методи для досягнення стійкого вірування, одночасно бачив і недоліки кожного з них. Він вважав можливим забезпечити ідеям найвищий ступінь зрозумілості за допомогою вказівки на їхнє значення.

Термін "значення" — один з найважчих для уточнення. Фі­лософи і логіки ще не дійшли згоди відносно "значення зна­чень". Ч. Пірс не без підстав вважав себе першим філософом, який поставив і почав розглядати цю проблему. Відповідно до загальної концепції прагматизму він намагався визначити "значення", розглядаючи це поняття не в його відношенні до

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

об'єкта, а з погляду того, що воно означає для суб'єкта. У під­сумку поняття "значення" Ч. Пірс звів до сукупності практич­них наслідків. Згідно з виведеним принципом ("принцип Пір­са"), потрібно розглядати практичні наслідки, що, як вважає суб'єкт, можуть випливати з об'єкта поняття. Повним понят­тям об'єкта є поняття про всі ці наслідки.

Прибічники і коментатори поглядів Ч. Пірса намагались уявити його "принцип" як правило, яким керуються вчені у своїх лабораторіях: для пізнання об'єкта вони виконують над ним деякі дії, а в результаті одержують певні чуттєві наслідки, на основі яких роблять висновки про природу об'єкта. Однак така інтерпретація "принципу Пірса" не виражає його справж­нього змісту. Прагматизм стверджує, що сукупність чуттєвих наслідків і звичок дії складає весь зміст об'єкта, що поняття про практичні наслідки вичерпує поняття про об'єкт.

Отже, засновник прагматизму явно недооцінив силу праг­нення людини до знання. Він спирався на те, що людина може обходитись без знань, що їй достатньо віри, аби керувати всіма діями, які вона має здійснювати.

Основні ідеї прагматизму розвивали далі У. Джеме і, особ­ливо, Д. Дьюї. Уільям Джеме (1842—1910) — американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму; свої фі­лософські погляди називав "радикальним емпіризмом". Він прийшов у філософію з психології, тому не випадковим було його прагнення вирішити всі проблеми філософії з погляду окремої особистості, її інтересів і потреб. Насправді його ціка­вило тільки те, що відбувалось у свідомості суб'єкта.

Центральним поняттям філософії У. Джемса був досвід, який охоплює все, що робить людина. Крім досвіду, згідно з "радикальним емпіризмом" немає нічого. Досвід, за У. Джем-сом, — це потік свідомості, переживань, відчуттів, емоційних станів, вольових імпульсів, настроїв. "Що ми називаємо річ­чю?" — запитував філософ, і відповідав: "Це справа нашого повного свавілля, тому що ми залежно від своїх потреб ви­окремлюємо що завгодно, подібно до того, як ми виокремлює­мо сузір'я. Свавілля не абсолютне, воно підкоряється меті. Лю­дина — істота, що доцільно діє і цілеспрямована".

Отже, на думку У. Джемса, матеріал досвіду дається людині як потік відчуттів, а всю конкретну, певну реальність вона створює сама відповідно до своєї діяльності, під якою він розу­мів активність людини, спрямовану на досягнення відчуттів та переживань. Він бачив у діяльності лише суб'єктивний процес досягнення мети, а об'єктивні її вияви виключав.

Згідно з філософією Джемса, людина вільно відбирає, ком­бінує і класифікує свої відчуття, а результати цих дій закріп­лює у висловлюваннях, які мають значення істини. Критерієм розрізнення істини і помилки є користь, успіх. Якщо ідея веде до успіху, дає користь, то вона істинна. Ідея істинна, тому що вона корисна, ідея корисна, тому що вона істинна. Обидва ви­словлювання мають одне і те саме значення. Якщо розглянути їх з погляду теорії "сумніву — віри" Ч. Пірса, то й істина є ві­руванням, але таким, що приносить користь.

Очевидно, У. Джеме ототожнював істину і користь. Вихідне традиційне розуміння істини як знання, що відповідає речам, дійсності, він відкидав. Для нього істина — категорія аксіоло-гічна, а не гносеологічна. Користь, успіх — безсумнівні ціннос­ті, однак корисне не може бути і не є насправді критерієм істи­ни. Індивід завжди суспільний, він не може бути не включеним у певний колектив, соціальний клас, соціальну групу людей. Потреби та інтереси індивідів, які перебувають у виробничому та іншому спілкуванні, можуть не тільки не збігатися, а й бути протилежними. Те, що корисно для одного, може бути неко­рисним для іншого, змушеного обставинами життя діяти в на­прямі, протилежному особистому успіху, тобто, з погляду прагматизму, у помилковому напрямі. Сама істина не може бути одночасно помилкою. Істина — одна для всіх індивідів, а не лише для обраних. Крім того, ціннісний підхід є одним із багатьох, і тільки за умови застосування всього арсеналу під­ходів можливе вирішення проблеми пошуку істини. Чи можна вважати істинними, тобто корисними, наприклад, дії індиві­дів на полі битви під час війни або під час здійснення злочину? Відповіді на такі запитання в прагматизмі, у тому числі в У. Джемса, немає. Прагматична теорія істини взагалі не може застосовуватися в практиці людського спілкування і фактично

Тема 8

не застосовується самими прагматистами без постійних її по­рушень і повернення до традиційного розуміння істини.

Отже, теорія істини У. Джемса, як і всього прагматизму, є не узагальненням повсякденної практики людей, а штучною доктриною, яка проповідує крайній індивідуалізм, перетворю­ючи індивіда з його особистими інтересами і потребами на мі­рило всіх речей, критерій гносеологічних, моральних і всіх ін­ших оцінок. Разом з тим, прагматизм має певну соціальну зна­чущість. Пропонуючи оцінювати ідеї, висловлювання і дії незалежно від їх відповідності реальній дійсності, а залежно від ефективності, вигоди і зручності, теорія прагматизму може бути легко використана для виправдання суб'єктивізму, сва­вілля і прямого обману. Вона відкриває широкий простір для демагогії і міфотворчості, для потурання егоїзму та егоцен­тризму, самолюбства, протисуспільних нахилів. Ця філософія виявилась добре пристосованою до ринкової економіки, до аме­риканського способу життя, який склався на межі XIX і XX ст. з його конкурентною боротьбою, гонитвою за прибутком, під­приємництвом. Однак праці У. Джемса продовжують переви­даватися і дотепер, а його ідеї становлять обов'язковий елемент американської духовної культури і духовного виховання.

Дата добавления: 2014-11-16