Рановий процес 2 страница

б) дезинтоксикація;

в) імунокоригуючатерапія;

г) протизапальна терапія;

д) симптоматична терапія.

5. Особливості лікування вогнепальної рани:

А) Кожне вогнепальне поранення вважається високоінфікованим;

Б) При виконанні ПХО необхідно враховувати можливу зону ушкодження тканин, у тому числі й зону молекулярного струсу;

В) У процесі виконання ПХО необхідно видалити всі сторонні предмети (виняток становлять кулі й осколки, що лежать у безпосередній близькості від життєво важливих органів);

Г) При множинному ушкодженні (дріб, безліч осколків) сторонні предмети видаляються поетапно при виникненні гнійних ускладнень;

Д) Після проведення ПХО вогнепальної рани шви не накладають, рани адекватно дренують.

6. Принципи лікування гнійних ран

А) Хірургічна обробка гнійної рани.

Вона містить у собі два етапи:

· широке розсічення з розкриттям всіх кишень і гнійних затікань;

· радикальне вирізання всіх некротичних, нежиттєздатних і просочених гноєм тканин із забезпеченням умов для наступного дренування;

Хірургічна обробка гнійної рани (гнійного вогнища) переслідує наступні основні цілі:

© видалення з організму гнійно-некротичного вогнища, нежиттєздатних тканин, що містять масу високовірулентних мікроорганізмів;

© забезпечення умов для повноцінного відтоку ранового вмісту, евакуації токсинів, продуктів тканинного розпаду й, тим самим, зниження загальної інтоксикації організму;

© створення передумови для сприятливого перебігу ранового процесу - зниження гіпергідратації й ацидозу, нормалізації метаболізму тканин.

Хірургічна обробка гнійної рани є патогенетично обґрунтованою. Вона дозволяє повною мірою вирішити завдання найшвидшого очищення рани й частково пригнітити життєдіяльність ранової мікрофлори.

Однак хірургічна обробка гнійної рани не може привести до повної стерилізації рани. Тому антибіотикотерапія, спрямована на знищення залишків мікробів у рані, є складовою частиною комплексного лікування гнійної рани.

Оптимальним засобом закриття ранової поверхні є накладення вторинних швів або шкірна пластика, що дозволяє досягти якнайшвидшого загоєння рани.

Б) Методика хірургічної обробки гнійної рани.

Адекватне знеболювання: без повної анестезії неможливо добре виконати цю операцію, місцевого знеболювання потребують тільки 8% пацієнтів, а всім іншим показаний наркоз (різні його різновиди).

Техніка оперативного втручання: хірургічну обробку гнійної рани (гнійного процесу) потрібно виконувати за принципом ПХО "свіжої" вогнепальної або колотої рани.

Виконується ретельний туалет й обробка шкіри навколо рани, рану широко розкривають, рановий канал і порожнину гнійника ретельним чином висушують, видаляють гній і залишки розплавлених тканин, рану промивають антисептиками й проводять ревізію, потім ретельним чином вирізають нежиттєздатні тканини.

Ступінь життєздатності тканин у ході операції визначають на основі клінічних ознак (наявність видимої деструкції тканин, просочування гнійним ексудатом і кров'ю, ступінь крововиливу, зміна кольорів тканин, відсутність або присутність блиску й скорочення м'язових волокон і т.д.).

Ознакою життєздатності тканини є: рясна капілярна кровотеча, а для м'язової тканини - характерні кольори й скорочення м'язів.

Вирізання тканин варто виконувати ощадливо, але досить радикально. Розкриття шкіри повинно бути досить широким, що дасть можливість виконати повноцінну ревізію рани.

Методи лікування гнійної рани,

що доповнюють операцію.

*Обробка рани пульсуючим струменем розчином антисептиків, застосовується при механічному очищенні від мікробної флори. Тиск - 3 атм., частота пульсацій від 100 до 1000 в 1 хвилину, кількість рідини на одну обробку від 4 до 8 л.

*Метод вакуумної обробки рани - за допомогою вакуумвідсосу (0,8 атм.) *Метод лазерного випромінювання. Клінічно випробуваний Б.М. Хромовим (1973), О.К. Скобелковим (1978). Лазерні установки "Скальпель", "Ромашка". Ефект фотокоагуляції промінем лазера: на полі дії на тканині наступає миттєве закипання й випарювання рідини з обвуглюванням щільних субстанцій. Одночасно проходить "заварювання" судин, що забезпечує безкровний хід операції.

*Метод обробки рани плазмовим потоком, який може використовуватись в слідуючих режимах:

- максимальний режим-деструкції, при якому відбувається випарення біологічних тканин,

- режим коагуляції біологічних тканин, незалежно від їх морфологічних структур,

- режим плазмового опромінювання ранової поверхні або зашитої операційної рани з метою прискорення заживлення рани.

В сучасний час в практичній медицині використовується плазменний хірургічний апарат „Гемоплаз-ВП”, в якому в якості плазмоутворюючого газу використовується атмосферне повітря. Після плазмової обробки ранова поверхня стає сухою за рахунок утворення термічного струпу.

Використання повітряно-плазмового потоку в лікуванні гнійної рани має ряд позитивних клінічних ефектів:

- по-перше, спостерігається стерилізуючий ефект, рівень мікробної контамінації ран не перевищує критичний на протязі 3-5 діб;

- по-друге, зона коагуляції запобігає реінфікуванню рани, виконує функції біологічного бар’єру, ізолює життєздатні тканини рани від оточуючого середовища;

- по-третє, повна ізоляція ранової поверхні перешкоджає подразненню больових нервових рецепторів і забезпечує значний аналгезуючий ефект.

*Також використовують метод ультразвукової кавітації: ультразвукова обробка рани, заповненої антисептиками.

Подальше лікування гнійної рани.

Існуючі в цей час методи місцевого лікування гнійних ран (після відповідної хірургічної обробки) можуть бути систематизовані в три основних групи:

· лікування гнійної рани методом дренування;

· лікування в керованому абактеріальному середовищі;

· лікування під пов'язкою.

Лікування гнійної рани методом дренування.

Розрізняють пасивне й активне дренування рани. У першому випадку гнійний уміст випливає з рани за рахунок ваги, у другому випадку відтік забезпечується за допомогою спеціальних пристроїв, що працюють на розрідження. Активну аспірацію гнійного вмісту з рани дуже часто з'єднують із промиванням її порожнини розчинами антисептиків.

Пасивне дренування рани: виконується за допомогою трубчастих дренажів з поліхлорвінілу, фторопласта, кращими є силіконові (кремнійорганічні) трубки одно- і двопросвітні, часто перфоровані на довжину рани. Рідше використовують рукавчикові випускники й марлеві тампони.

Активне дренування рани:

* частіше застосовують різні груші, гармошки, за принципом "рана-груша»;

.*спосіб Карееля-Дакена: після хірургічної обробки рана підлягає постійному зрошенню через трубки з бічними отворами, які кладуть на дно рани; це промивання може бути відкритим і закритим методом;

*метод постійного ("проточного") промивання гнійної рани з вакуум-аспірацією;

*звичайне промивання виконують щодня по 3-6 годин, витрачаючи при цьому 1-2 л розчину антисептика (0,1% діоксидину, 0,1% фурагіну, 3% борної кислоти, фурациліну), середня тривалість лікування становить до12 діб.

Лікування рани в абактеріальному середовищі:

* хворий міститься в палату-ізолятор, у якій забезпечується 600- кратна заміна протягом години підігрітого до 30-35⁰С стерильного повітря; при цьому пригнічується бактеріальна флора, прискорюється загоєння рани.

ТРАВМАТИЧНІ УШКОДЖЕННЯ

Загальні поняття про травму, травматизм і принципи

надання невідкладної допомоги потерпілим

1. Термінологічні принципи травми й травматизму

+Травма (гостра) – одномоментна, раптова дія на організм зовнішнього агента (механічного, фізичного, хімічного або психічного), що викликає в тканинах або органах анатомічні або біологічні порушення, які супроводжуються місцевою або загальною реакцією організму;

+Травма (хронічна) – постійна дія на тканини й організм слабких, одноманітних зовнішніх подразників;

+Травматизм – повторювані травми, за певних обставин вражаючі групи населення, які перебувають в однаковій обстановці, умовах праці й побуту;

+Травматологія – наука про причини, діагностику й лікування ушкоджень людського тіла.

2. Актуальність проблеми:

А) Будь-яка травма являє загрозу для життя або безпосередньо в момент впливу агента, що травмує, або після розвитку ускладнень, пов'язаних із травмою;

Б) Смертність від травм конкурує зі смертністю від серцево-судинних й онкологічних захворювань, а серед причин смерті у віці до 38 років посідає перше місце;

В) Серед померлих від травм до 50% гине на місці в перші години після травми, 30% у медичних установах від потенційно переборних причин й 20% від пізніх ускладнень травми;

Г) Тяжкість травми залежить не тільки від характеру агента, що травмує, але й від обставин травми й стану організму потерпілого;

Д) Видимі місцеві зміни при травмі не завжди відповідають загальним змінам в організмі потерпілого;

Е) Труднощі діагностики ушкоджень при травмі зумовлені шоком і найчастіше алкогольним сп'янінням потерпілого.

3. Механізм виникнення травм:

- удари, різке прискорення або зупинка тіла при безпосередньому контакті з поверхнею, що травмує (забиті місця, рани, переломи, вивихи) або без безпосереднього контакту із предметом, що травмує (струси, переломи, контузії);

- вплив агресивних хімічних середовищ і високих температур (опіки), низьких температур (відмороження);

- стискання частин тіла;

- вогнепальні поранення: дробові, низькошвидкісні кульові, високошвидкісні осколкові, ефекти ударної хвилі (при контузії м'яких тканин глибина некрозу, ступінь і віддаленість ушкоджень прямопропорційні масі й квадрату швидкості снаряда).

4. Класифікація травми:

а) За характером фактора, що впливає:

- механічні ушкодження тупими або гострими предметами;

- фізичні ушкодження - вплив високих або низьких температур, електричного струму, радіаційного або рентгенівського випромінювання;

- хімічні ушкодження - вплив на тканини хімічних агентів (кислот, луг), отруйних речовин, патологічних виділень організму;

- психічні ушкодження - вплив зовнішнього фактора на центральну нервову систему при страху, переляку й ін.

б) Відносно зовнішнього середовища:

- відкриті травми - є ушкодження цілісності шкірних покривів або слизових оболонок (рани, садна);

- закриті травми - ушкодження зовнішніх покривів відсутні (забиті місця, розтягання, переломи, вивихи);

в) Відносно порожнин тіла:

- непроникні ушкодження, при яких відсутнє сполучення рани із закритими порожнинами організму;

- проникні ушкодження, при яких порожнини організму (грудна, черевна й ін.) сполучаються через рану із зовнішнім середовищем;

г) За локалізацією ушкодження:

- пряме ушкодження - травма виникає в місці дії фактора, що ушкоджує;

- непряме ушкодження – травма виникає осторонь від місця додатка агента, що травмує (наприклад, удар головного мозку об кості черепа на стороні, протилежної удару по голові, вивих плеча при падінні на ліктьовий суглоб);

д) За клінічним перебігом:

- неускладнена травма;

- ускладнена травма:

+ безпосередньо в момент виникнення (наприклад, шок, ушкодження плечової артерії при переломі плечової кістки);

+ найближчим часом – від доби до тижня після травми (наприклад, жирова емболія при множинних переломах костей, нагноєння ран й ін.);

+ у віддаленому періоді (наприклад, післяопікові контрактури, несправжні суглоби, остеомієліти й ін.);

е) Політравма:

- поняття “політравма” - це узагальнююча категорія, що поєднує пацієнтів з різними сукупностями ушкоджень;

- при політравмі виникають істотні розлади життєво важливих функцій організму, що викликає значні труднощі в діагностиці й лікуванні хворих і спричинює високий рівень летальності й інвалідизації.

У поняття політравми входять наступні ушкодження:

- Ізольована травма – ушкодження в межах одного органа або однієї анатомічної ділянки (сегмента) опорно-рухового апарата;

- Множинна травма – ушкодження двох або декількох органів у межах однієї з порожнин або однієї анатомічної ділянки (наприклад, розрив селезінки й печінки при тупій травмі живота);

- Сполучена травма – ушкодження двох або декількох органів різних порожнин або одночасне ушкодження внутрішнього органа (або органів) і ізольоване або множинне ушкодження опорно-рухового апарата (наприклад, пневмоторакс й ушкодження товстої кишки при ножовому пораненні);

- Комбінована травма – сполучення механічних ушкоджень внутрішніх органів або кістяка з немеханічними (термічними, хімічними, радіаційними).

5. Класифікація травматизму:

А) травматизм виробничого характеру:

а) Промисловий – зумовлений порушенням техніки безпеки, антисанітарними умовами праці, низьким професіоналізмом й утомою робітників;

б) Сільськогосподарський – пов'язаний із санітарно-технічними особливостями праці (робота на відкритому повітрі, із транспортом, що рухається, із тваринами), ненавченістю, утомою;

Б) травматизм невиробничого характеру:

а) Побутовий – зумовлений недотриманням правил обережності при виконанні побутових робіт у непристосованих умовах або без наявності відповідних навичок (падіння, опіки, поранення);

б) Спортивний – зумовлений несправним станом спортивного інвентарю й місць занять, недисциплінованістю, перевищенням гранично припустимих навантажень;

в) Вуличний – пов'язаний з недотриманням правил вуличного руху, несправністю транспорту й доріг;

г) Дитячий – зумовлений психологічними особливостями поведінки дітей, допитливістю, неуважністю й необережністю;

д) навмисні травми.

6. Загальні принципи обстеження потерпілих:

А) Скарги:

-можна з'ясувати тільки при адекватному стані потерпілого;

Б) Анамнез захворювання:

-у хворого або очевидців з'ясовують характер агента, що ушкоджує, обставини травми,

-стан потерпілого на момент травми (алкогольне, наркотичне сп'яніння, захворювання),

-обсяг (введення анальгетиків, у тому числі й наркотичних) і місце надання першої допомоги;

В) Об'єктивне обстеження:

а) Огляд - звертають увагу на:

- положення постраждалого,

- ступінь зміни свідомості,

- стан шкірних покривів,

- наявність видимих ушкоджень і кровотечі,

- зміну форми й конфігурації кінцівок,

- у стаціонарі потерпілого оглядають після зняття (розрізування при підозрі на перелом) одягу;

б) Оцінка основних параметрів організму:

- частота й характеристика пульсу,

- величина артеріального тиску,

- частота й характеристика дихання;

в) Пальпація дозволяє визначити:

- зони болючості в місці травми,

- ознаки перелому або вивиху костей, розриву м'язів і сухожиль,

- ушкодження судин (відсутність пульсації на периферичних судинах);

г) Перкусія: дозволяє встановити наявність вільної рідини в черевній і плевральній порожнинах, зони локальної болючості;

д) Аускультація: дозволяє оцінити функцію серця, легенів, наявність перистальтики кишечника.

7. Діагностичні дослідження при травмах:

А) Лабораторні дослідження:

- виконують в обсязі, що залежить від тяжкості травми (клінічний аналіз крові й сечі, група крові й резус фактор, гематокрит, показники згортальної системи крові й ін.);

Б) Інструментальні дослідження:

-вибір методу дослідження залежить від передбачуваного характеру ушкодження (наприклад, рентгенографія при підозрі на перелом костей й ушкодження органів грудної й черевної порожнини, ультрасонографія при підозрі на ушкодження паренхіматозних органів, комп'ютерна томографія при підозрі на ушкодження головного мозку).

8. Загальні принципи надання невідкладної допомоги потерпілим:

А) Догоспітальний етап – заходи, спрямовані на збереження життя постраждалого і запобігання посиленню наявних ушкоджень при його транспортуванні в медичну установу.

Завдання на догоспітальному етапі:

- оцінка тяжкості стану потерпілого з визначенням провідного ушкодження;

- усунення станів, які безпосередньо загрожують життю потерпілого: зупинка зовнішньої кровотечі, відновлення й підтримка функцій серцево-судинної й дихальної систем;

- знеболювання;

- іммобілізація ушкодженого сегмента, накладення асептичних пов'язок;

- швидке транспортування потерпілого в спеціалізований стаціонар;

Б) Госпітальний етап – заходи, спрямовані на збереження ушкодженого органа, відновлення його функції й запобігання ускладненням у найближчому й віддаленому періоді.

Завдання на госпітальному етапі:

- остаточна зупинка кровотечі;

- боротьба із шоком (знеболювання, поповнення ОЦК);

-боротьба з дихальною недостатністю (відновлення прохідності дихальних шляхів, інгаляція кисню, проведення допоміжного дихання);

-профілактика й лікування можливих ускладнень;

В) Реабілітаційний етап – заходи, спрямовані на відновлення функції ушкоджених органів і систем (санаторно-курортне лікування, лікувальна фізкультура, масаж, протезування, відновні операції).

Транспортна іммобілізація потерпілих

1. Іммобілізація (Immobils – нерухомий) – заходи, спрямовані на забезпечення нерухомості ушкодженої ділянки тіла й прилеглих до нього суглобів.

А) Іммобілізація, залежно від її мети й строків застосування, підрозділяється на:

- транспортну іммобілізацію, що застосовується для створення спокою на час транспортування потерпілого в лікувальну установу;

- лікувальну іммобілізацію, що застосовується в лікувальній установі на більш тривалий строк й є основним лікувальним заходом при ушкодженні або захворюванні.

Б) Для проведення іммобілізації використовуються шини.

2. Шина – це спеціальне пристосування, що використовується для іммобілізації при ушкодженнях або захворюваннях костей, суглобів й ін.

А) Залежно від мети застосування шини ділять на транспортні й лікувальні.

а) Транспортні шини можуть бути:

- стандартні – заздалегідь виготовлені, перед застосуванням їх моделюють конкретно для даного хворого;

-імпровізовані, які готовлять на місці події з підручних матеріалів (дошки, гілки, ціпка й т.п.).

б) Стандартні шини за функціональною ознакою підрозділяють на:

-фіксаційні, які тільки втримують кінцівку в певному положенні;

-екстензійні, які сполучають фіксацію кінцівки з витяганням її по осі;

в) Фіксаційні шини підрозділяють на:

-універсальні, які можуть бути використані для шинування будь-якої частини тіла: фанерні, сітчасті, сходові шини Крамера, полімерні й т.п.;

- спеціальні, які застосовуються для шинування тільки якоїсь певної частини тіла: шина Есмарха, Єланського, комір Шанца й т.п.

Найбільше застосування одержали універсальні сходові шини Крамера, які виготовлені із дроту різної товщини; вони досить легкі, міцні і гнучкі, що дозволяє надавати їм будь-яку форму.

3. Шини Крамера бувають двох розмірів: 110 х 10 см й 60 х 10 см.

Рис. 97. Шина Крамера

А) Шина Крамера попередньо повинна бути підготовлена: її обкладають ватою з усіх боків і фіксують вату бинтом. Сходові шини Крамера перед накладенням моделюють, тобто підганяють під форму й розмір кінцівки потерпілого.

Б) Шини з полімерних матеріалів (полівік, спінений поліетилен) мають хімічну стійкість, досить високу міцність, малу щільність, низьку собівартість; можуть багаторазово застосовуватися, тому що легко піддаються обробці.

В) Пневматична полімерна шина являє собою повітронепроникну, прозору двошарову оболонку, яку одягають на ушкоджену кінцівку у вигляді чохла й закріплюють застібкою-блискавкою. Після надування через клапанно-запірний пристрій шина здобуває необхідну пружність й іммобілізує ушкоджену кінцівку.

Пневматичні шини випускаються трьох типів:

- 1-й тип - для кисті й передпліччя;

- 2-й тип - для гомілки й стопи;

- 3-й тип - для колінного суглоба.

При переломах стегна й плеча застосування пневматичних шин недоцільне, тому що при цьому не досягається достатня іммобілізація.

Правила транспортної іммобілізації.

1. Оскільки будь-яке порушення спокою потерпілого приводить до посилення болю, до початку іммобілізації необхідно ввести знеболюючі препарати (при ознаках травми живота введення знеболюючих засобів до огляду лікаря протипоказане).

2. Для досягнення достатньої нерухомості необхідна фіксація не менш двох суглобів: проксимального й дистального від місця ушкодження. При переломі стегна або плеча фіксують три прилеглих суглоби: для стегна - тазостегновий, колінний і гомілковостопний; для плеча - плечовий, ліктьовий і променезап’ястковий.

3. Кінцівці, по можливості, надають фізіологічне положення.

4. При відкритих переломах, ускладнених кровотечею, порядок надання допомоги наступний:

- заходи щодо зупинки кровотечі;

- закриття рани асептичною пов'язкою;

- транспортна іммобілізація ушкодженої кінцівки.

5. Шини накладають, не знімаючи одяг і взуття, тому що зняття їх може привести до додаткового зсуву відламків. При необхідності оголення місця перелому одяг і взуття розрізають.

6. Перед накладенням шин на кісткові виступи кладуть м'які прокладки (краще - з вати)

7. Фіксацію шин до кінцівки бинтами або підручними матеріалами (смужками простирадла або іншої тканини) ведуть від периферії до центра:

А) Транспортна іммобілізація при ушкодженнях щелепно-лицьової ділянки:

- найчастіше спостерігаються переломи нижньої щелепи, при яких нерідко (через западання язика й порушення ковтання) виникає загроза розвитку асфіксії;

-якщо є небезпека западання язика, то його необхідно взяти на лігатуру або проколоти англійською шпилькою й фіксувати бинтом;

-найкраще для іммобілізації використати спеціальну шину, що складається зі стандартної твердої підборідної шини (а) й м'якої матірчатої шапочки;

Рис. 98. Імобілізація при переломі нижньої щелепи.

Методика іммобілізації при ушкодженні щелепно-лицьової ділянкиі:

- на голову потерпілого надягають матірчату шапочку;

-на підборідну ділянку накладають ватно-марлеву подушечку, а потім – шину;

-шину фіксують кільцями з гумових трубок (б,в) до матірчатої шапочки на голові (при відсутності гумових трубок можна фіксувати шматками бинта);

-якщо немає стандартної підборідної шини, то фіксацію нижньої щелепи можна забезпечити бинтовою пов'язкою «вуздечка» або пращоподібною пов'язкою;

Б) Транспортна іммобілізація при ушкодженнях ключиці й лопатки:

-для іммобілізації можуть бути використані підтримуюча коминкова пов'язка й пов'язка Дезо;

-найбільш оптимальним варіантом транспортної іммобілізації при переломі ключиці є використання пов'язки Дельбе;

Рис. 99. Імобілізація при ушкодженнях ключиці

Методика іммобілізації при ушкодженнях ключиці й лопатки:

-виготовляють два ватно-марлевих кільця необхідного розміру (замість ватно-марлевих можна використати кільця, виготовлені з косинок або інших м'яких матеріалів);

-готові кільця надягають на ділянку плечових суглобів (через пахвові ділянки й надпліччя) по обидва боки;

-позаду кільця фіксують одне до одного за допомогою бинта таким чином, щоб плечовий пояс по обидва боки був відведений дозаду;

-ця пов'язка забезпечує надійну фіксацію ключиць і запобігає зсуву відламків;

В) Транспортна іммобілізація при ушкодженнях верхньої кінцівки:

а) При переломі плеча найбільш доцільно використати сходову шину Крамера, попередньо підготовлену й модельовану (довжина шини повинна бути такою, щоб вона починалася від лопатки здорової сторони до середини долоні).

Рис. 100. Транспортна іммобілізація при ушкодженні верхньої кінцівки

Методика іммобілізації при ушкодженнях верхньої кінцівки:

-шину моделюють у такий спосіб: на відстані від середини долоні до ліктьового відростка її згинають під прямим кутом (вимірюють по здоровій руці потерпілого);

-лікар може моделювати шину по собі, якщо ріст його не дуже відрізняється від росту хворого: руку укладають на зігнуту шину, іншою рукою беруть шину за другий кінець і пригинають її до спини, спираючись ліктем на стіл, чим надають шині необхідної форму (а);

-шину прикладають до ушкодженої кінцівки так, щоб кисть перебувала в положенні пронації, у ліктьовому суглобі рука зігнута під прямим кутом;

-у пахвову западину рекомендується вкласти ватно-марлевий валик, що зміцнюють бинтом через здорове надпліччя;

-шматком бинта зв'язують верхній і нижній кінці шини (б,в);

-шину фіксують до руки й тулуба, накладаючи спіральну бинтову пов'язку від кисті до плечового суглоба, а верхній кінець шини фіксують до тулуба восьми- подібною або колосоподібною пов'язкою;

-після завершення бинтування накладають підтримуючу косинкову пов'язку;

б) При переломі передпліччя використовують сходову шину Крамера або сітчасту шину, які накладають по зовнішній поверхні руки від верхньої третини плеча до п’ястно-фалангових суглобів.

Рис. 101. Транспортна іммобілізація при переломі передпліччя

Методика іммобілізації при переломі передпліччя:

- шину моделюють по здоровій руці: на відстані від п’ястно-фалангових суглобів до ліктьового відростка згинають під прямим кутом;

-ушкоджену руку укладають на модельовану шину таким чином, щоб передпліччя перебувало в положенні, середньому між пронацією і супінацією;

-шину прибинтовують до руки спіральною бинтовою пов'язкою (а) і руку підвішують за допомогою підтримуючої косинкової пов'язки (б);

в) При переломах костей кисті й пальців:

- транспортну іммобілізацію здійснюють фанерною або сітчастою шиною, довжиною від ліктьового суглоба до кінчиків пальців;

-у долоню постраждалої руки вкладають ватно-марлеву грудку такого розміру, щоб пальці перебували в напівзігнутому положенні;

-шину фіксують до руки спіральною бинтовою пов'язкою й укладають на косинку.

Г) Транспортна іммобілізація при ушкодженнях нижньої кінцівки:

а) При переломі стегна найбільш прийнятна транспортна шина Дітеріхса, за допомогою якої здійснюється іммобілізація й витягання кінцівки;

Рис. 102. Методика застосування шини Дітеріхса

Шина Дітеріхса (а) складається з:

-двох милиць (2): зовнішня – більш довга, внутрішня - коротка з торцевою планкою на кінці;

-підстопника (1);

-закручення (3).

Милиці складаються із двох пластин, на верхніх пластинах кінці закруглені, нижні пластини (надставки) мають на верхніх кінцях металеві скоби, за допомогою яких вони з'єднуються з верхніми пластинами. На надставках є отвори під штирі.

Дата добавления: 2014-11-18