Мілетська школа філософії 3 страница

Принципового значення для становлення грецької філософії набуло вчення Анаксагора про Розум – «Нус». Якщо першою з чотирьох причин сущого Арістотель називав матеріальною і висновував її з надбань пер­ших «фісіологів» та натурфілософів, то друга причина, дієва, власного означення у Арістотеля набула саме зі змісту, розгорнутого Анаксагором. Анаксагор продовжив спрямування Емпедокла на вирізнення рушійної сили космосу з речовинної підстави. Проте роль цієї сили набула проти­лежного до ролі першоелементів значення у космотворчому процесі. Всу­переч Емпедоклу та іншим натурфілософам Анаксагор вказує на принци­пову відмінність істоти першоречовини (першоелементу) від істоти ру­шійної сили. Вона не споріднена з речовинним тлом світу ні якісно, ні за призначенням. її роль – це світовпорядкування. Анаксагор визначає її як світовий Розум–«Нус».

Гомеомерії, «зародки» буття не мають власного пояснення руху. Анаксагор ствердив позицію, яка надовго визначить низку розбіжностей, і, зокрема ідеалістичну та матеріалістичну, в історії філософії та теології –з наявності речовинної субстанції та її властивостей не слідує її самодія­льний характер. Радше, природа першоречовини потребує зовнішнього керманича, ніж його визначає. Тому все, що ми можемо визначити як зміст рушійної сили має бути змістом, протилежним до того, на що ця сила спрямована. На такому антитетизмі і побудоване означення Анакса­гором змісту та покликання Розуму–«Нусу».

Від самого початку космотворчий процес має бути цілеспрямованим. З істоти гомеомерій неможливо визначити послідовність поєднання та роз'єднання часток. Тому сила, яка спрямовує цю послідовність мусить заключати в собі осяжність мети руху, і, у свою чергу, риси відмінності від «хаотичного», «фісіологічного» руху (згущення чи розрідження напри­клад). На противагу речовині Розум–«Нус» нескінченний, діяльнісний, і не є пасивним предметом, на який могла б бути спрямована ще якась сила. Він однорідний, тому не може ні з чим змішуватись, поєднуватись, і, відтак, зазнавати впливу. Властивостями його природи є розумність і потужність, яка випливає з потреби спрямовування всього речовинного світу.

Космотворча дія Розуму має певні етапи. На першому етапі Розум виконує роль першопоштовху, чинника, який виводить з пасивного стану первинну суміш. Цей поштовх задає гомеомеріям обертового руху, який визначає весь космотворчий процес та призводить до появи передумов «виникнення» речей. На другому етапі під дією Розуму–«Нусу» відбува–

Історія філософії

ється власне творення речей, які наповнюють космос. Процес творення речей є вторинним по відношенню до першого, оскільки речі не є чимось самостійним, а механізм їхньої появи відтворює механізм глибших взає­мостосунків первісної суміші гомеомерій та Розуму–«Нусу». Деяка від­мінність між етапами існує і згідно визначень принципів поєднання час­ток. Для неорганічної природи Анаксагор визначає принцип утворення, який підкреслює прямування до однорідності – «подібне прямує до подіб­ного». Органічна ж природа сповідує принцип утворення речей шляхом поглинання – «подібне живиться подібним».

Своєрідні принципи–настанови знаходимо у Анаксагора і у його вченні про пізнання та засоби пізнання.

У визначенні фізіологічного стрижня пізнавальної діяльності лю­дини Анаксагор сповідує відмінний від зазначених попередників та су­часників підхід. Джерелом всіх відчуттів він розглядає певну діяльність мозку. Це зумовлене тим, що Анаксагор іншим чином визначає завдання Розуму–«Нусу», ніж Геракліт Логосу, хоча подоба між цими космотвор–чими силами очевидна. їхня відмінність полягає в тому, що Розум–«Нус» Анаксагора є виключно космічною силою, а Логос Геракліта стає і чинни­ком спроможності людини до мислення.

Всупереч Емпедоклу, Анаксагор, у визначенні ролі відчуттів, стве­рджував, що подібне не може впливати на подібне, бо не виникало б від­мінності між тим, що сприймає, і тим, що сприймається. Будь–яке відчут­тя виникає лише на основі дії контрастності – «подібне сприймається не­подібним». Чим сильніший контраст, тим сильніше і чіткіше сприйняття, тим очевиднішим є його відбиток у мозку, як джерелі відчуттів (тепло сприймається нам тому, що в нашому тілі є холод). Збіг протилежностей, який веде до сприйняття, супроводжується стражданням.

Важливою умовою сприйняття є врахування величини устрою ор­ганів відчуття, співмірності того, хто сприймає з тим, що сприймається (малі нездатні сприймати велике та інтенсивне, великі – незначне і дріб­не). Тому істинне знання за допомогою відчуттів ми можемо отримувати лише в тому випадку, коли відповідність найбільша, тобто найбільший збіг протилежностей, і, відтак, страждання. Все, що ми можемо сприйняти відчуттями є проявами «невидимого», як відчуттєва річ позірно виявляє певне невидиме змішання первинних часток. Для цього Анаксагор обґру­нтовує пізнання засобом «розумового бачення» – «умогляду», який набув як основа методу провідного значення для більшості з відомих філософ­ських методів.

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

Атомістика Левкіппа –Демокріта

З другої половини V ст. до Р.Х. одним з культурних центрів Греції стає м. Абде­ри, у якому за свідченнями з доксогра­фів жили філософи Левкіпп (50СМ40) та Демокріт (460–370). Постать Левкіппа і

насьогодні викликає значні дискусії, оскільки не збереглося виключно достовірних свідчень про перебіг його життя та творчості. Однак існує припущення, що принципи теорії атомізму в основі були започатковані саме Левкіппом на основі поєднання здобутків іонійської філософії та елейської доктрини з елементами діалектики Зенона, а розвинені згодом у цілісне вчення Демокрітом. Саме тому атомістичну теорію світобудови розглядають під іменами двох грецьких філософів, узагальнюючи основні положення як належні обом.

Так само існує проблема щодо визначення точних дат життя Демо­кріта. Проте існує досить достовірного матеріалу для укладання хоча б приблизних хронологічних показників його життя. Найвірогідніше Демо­кріт народився 460 року до Р.Х. Його основна праця мала назву «Велика світобудова» у якій філософ розглядав практично всі галузі тогочасного знання. Проте насьогодні збереглися лише укладені пізнішими дослідни­ками списки з творів Демокріта, які дійшли у вигляді цитат та уривків.

Вчення про атоми та порожнечу. Головною тезою вчення атоміс–тів є визнання існування неподільних часток речовини – атомів: «атомос» – «неподільний», а головне завдання збігається з завданням Емпедокла та Анаксагора. Як і у випадку з вченнями Емпедокла, і особливо Анаксагора атомісти теж застосували принцип «найменшого» для визначення речо­винної істоти буття. Однак «найменша» речовинна частка набула у Левкіп­па та Демокріта значення далі вже неподільної частки. Атомісти вважали, що першоречовина – це першочастки, нескінченні кількісно, неподільні та непроникні. Остання властивість важлива для ствердження відсутності в цих частках внутрішньої порожнечі, наголошення на цілісності і однорід­ності атомів.

Атоми огорнуті порожнечею, що забезпечує можливість перероз­поділу різноманітних поєднань атомів. Відтак, тіла – це поєднання атомів і порожнечі. Як і кількість атомів, порожнеча нескінченна, тому може ви­никати нескінченна кількість комбінацій поєднань, тобто нескінченна кі­лькість тіл.

З основного положення про речовинні частки як неподільні (атоми) та порожнечу слідує і підстава розрізнення атомів. Істотними відміннос­тями є їх форма, розмір, місцеперебування та порядок. Проблемною озна­кою є визнання розрізнення за розміром. Деякі дослідники вважають, що

Історія філософії

розрізнення за розміром є пізнішим додатком до основоположень атоміз­му. Нескінченна не лише кількість атомів, але й сукупність імовірних по­єднань, яка залежить безпосередньо від різноманітності форм атомів. Де­мокріт їх називає не лише «атомами», але й «неподільними формами». Атоми бувають кулеподібні, пірамідальні, неправильної форми, кутові, ввігнуті тощо.

Важливою складовою вчення атомістів є обґрунтування руху. Єд­ність буття як єдності атомів і порожнечі спонукала і до пояснення всіх змін у межах єдиного речовинного буття. Всупереч всім попередникам–натурфілософам атомісти не розглядали причину руху як щось відсторо­нене від першочасток чи першоелементу – чи то суто фізичного руху, чи сили на зразок Розуму–«Нусу» Анаксагора. Вони визнавали, що атом і рух є складниками однієї речовинної цілісності. Рух перетворюється у атоміс­тів на атрибут буття. Мислити буття як єдність атомів означає мислити рухомість, рух.

Щодо означення природи руху, проте, існує низка розбіжностей. Вони були спричинені висновком Епікура, продовжувачем справи атоміс­тів, що атоми мають вагу. Це призводило до того, що рух атомів поставав завдяки силі відштовхування, яка виникала як наслідок зіткнення атомів різної ваги. Однак така інтерпретація доксографічного матеріалу щодо причин і виду руху атомів, підтримана певними істориками античної фі­лософії XIX ст. (Целлер, Ібервег та ін.) напрочуд чітко узгоджується з фі­зикою та механікою щонайпізніше XVII ст. в особах Р. Декарта, І. Ньюто­на та ін. Варто все ж визнавати, що у родоначальників атомізму рухомість атомів не була викликана зовнішньою причиною різниці ваги, а була зрід­нена з самою істотою атома – речовинною неподільністю. Інакше немож­ливо було б узгодити це положення з властивістю руху бути хаотичним. Саме наявність напрямку дії визначає тип механістичної вагової взаємодії. А це вже теорія механіки XVII ст.

Водночас, атом не є суто відчуттєвим предметом, річчю. Сукуп­ність атомів ототожнюється з позачуттєвим, умоглядним у значенні «ро­зумового бачення» буттям елеатів. Проте атомістичність визначає не ли­ше пізірні, відчуттєві форми буття, але й духовну, «умоглядну» сферу, тобто не існує нічого, що не утворювалося б з поєднання атомів та поро­жнечі. Про співмірність відчуттєвого та умоглядного рівнів єдиного ато­містичного буття висновується на підставі «аналогії».

Саме аналогія встановлює розрізнення того, що може мислитись, і що може чуттєво сприйматися, без порушення самої єдності буття цим розрізненням. Умоглядно ми сприймаємо істоту буття – єдність хаотично рухомих атомів та порожнечі, властивостей атомів – форми, розміру, міс–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

цеперебування та порядку. Колір, смак, тепло, звук є якості не буття, а властивостями, які виникають у наслідку сприйняття людини відчуттями. Тобто ці властивості мають вторинний, неістотний характер. Суперечли­вого характеру тут набуває визначення таких властивостей як легке та важке. Якщо визнати ці властивості виключно наслідком відчуттєвого сприйняття, то це спричинює заперечення враховувати вагу істотною які­стю атомів. В іншому випадку виникає спокуса пристати до «вагової» те­орії походження руху, поєднавши розмір з фізичною вагою.

Із визначень атомів слідує і необхідність всіх процесів і явищ при­роди. Жодна річ не може постати без якоїсь причини, і виключно за необ­хідністю. Відповідний порядок світобудови існує в ньому завжди, він не народжений, тому ніколи не зникне. Цей порядок суцільний, рівнознач­ний для всіх «частин» світу. Проте атрибутивна хаотична природа руху атомів не зумовлює необхідність покладання мети всіх процесів буття. Кожна річ, кожне явище має власну причину, але, за Демокрітом, з цього не слідує, що низка явищ призводить до певного запланованого наслідку, чи завчасно передбаченої мети.

Причинність стосується лише того, що відбулося, але не чинна для того, що ще не здійснене. Таким чином атомісти заперечували існування випадковості, розглядаючи її виключно як різновид необхідності.

У теорії Левкіппа–Демокріта розроблені і питання пізнання. Як вже зазначалося, розрізнення за аналогією рівнів буття спричинювало і розрі­знення видів знання. Відчуття не можуть мати безпосереднім об'єктом сприйняття рухомі атоми та порожнечу, які втілюють істоту буття. Саме для дослідження цієї сфери існує підстава розумового осягнення. Оскіль­ки ж відчуттєве та умоглядне буття є складниками одного буття розумове пізнання не протиставлене відчуттєвому. Істинного знання ми набуваємо розумовими діями, але завершення і доповнення воно отримує у формах відчуттів. Відчуттєві форми знання є, водночас, і критерієм істинності розумових висновків.

Атомісти наголошували і на різних можливостях відчуттєвого і ро­зумового пізнання. їхнє співіснування визначається доповненням та взає–мопоглибленням. Відомо, що Демокріт розробляв суто логічну проблема­тику в праці «Канони», в якій визначив три критерії пізнавальної діяльно­сті: відчуттєве пізнання явищ; значення мислення в наукознавчих дослі­дженнях природи; дослідження сфери бажаного та небажаного.

Історія філософії

Література

Антология мировой философии: В 4–х т. – М, 1969. – Т. 1. – Ч. 1.

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1998.

Богомолов А.С Античная философия. – М., 1985.

Богомолов А.С. Диалектический логос. –М, 1982.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. –М., 1986.

Жмудь Л.Я. Пифагор и его школа. – Л., 1990.

Жмудь Л.Я. Наука, философия и религия в раннем пифагореизме. – Спб., 1985.

История философии. – Минск, 2001.

Кессиди Ф.X. От мифа к логосу. – М, 1972.

Кессиди Ф.X. Философские и эстетические взгляды Гераклита Эфесского. –М., 1963.

Лосев А.Ф. История античной эстетики. Ранняя классика. – М., 1963.

Лурье С.Я. Демокрит: Тексты, Перевод, Исследования. –Л., 1970.

Маковельский А.О. Древнегреческие атомисты. – Баку, 1946.

Материалисты Древней Греции. – М., 1955.

Михайлова Э.К., Чанышев А.Н. Ионийская философия. – М., 1966.

Платон. Діалоги. – К., 1995.

Пролеев С.В. История античной философии. – М., 2001.

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Ан­тичность. – Спб., 1994.

Соневицький М. Історія грецької літератури. – Рим, 1970. – Т. 1. Рання доба.

Тихолаз А. Г. Геракліт. – К., 1995.

Фрагменты ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч. 1.

Хрестоматия по истории философии. От Лао–Цзы до Фейербаха. – М., 1998.

Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – Спб., 1996.

Чанышев А.Н. Италийская философия. – М., 1975.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Чанышев А.Н. Эгейская предфилософия. –М., 1970.

Шичалин Ю.А. История античного платонизма. – М., 2000.

Эмпедокл. Очищения: Фрагменты из поэмы // Семушкин А. В. Эмпедокл. – М., 1985.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Розділ 3. Антична філософія

Загальні риси античної

філософії та принципи її

періодизації

Даний розділ є продовженням вивчення античної спадщини, яка складається не тільки з теоретичних роздумів, але й специфічного світовідношення і світо­сприйняття, що й створювало неповтор­ний спосіб життя. Проте для подальшого дослідження і усвідомлення особ­ливостей нового періоду філософування, згадаймо деякі риси того, що те­пер ми визначаємо як філософію.

Як відомо, філософія – це звернення до фундаментальних основ буття. За М. Гайдегґером, вона є запитування, яке водночас ставить під запитання того, хто запитує. Можна сказати, що філософія є сформульо­ване прагнення людини до цілісного буття. Це звернення людини, що ус­відомила своє дійсне призначення.

Таким чином, філософія – це особливий стан свідомого інтелектуа­льного заглиблення у царину буття. Однак, такий інтелектуальний стан передбачає внутрішню зрілість, субстанційність людини. Тобто по–справ­жньому звертатись до буттєвих глибин може людина, що усвідомлює себе в ньому і намагається здійснити власну присутність. Як бачимо, філософія суттєво відрізняється від наукових дисциплін і за метою, і за об'єктом, і за суб'єктом. Отже, вона, за Гераклітом, дещо відмінне від усього звичайно­го, дещо принципово «самостійне».

Філософія – це усвідомлення єдиної буттєвої праоснови всього іс­нуючого. А також того, що, так званий, реальний світ займає своєрідне проміжне становище між буттям і ніщо. Людина має не тільки зрозуміти таке своє серединне положення, але й усвідомити власне призначення. Тоді вона вдається до філософування. Для стародавніх греків «філософу­вання» було не простим мисленням, але специфічним способом життя, здатним вести людину до розгадки «останніх питань» буття, до розуміння мета–фізичного, такого, що є підґрунтям природного.

Початки грецької філософії співпадають з початком відкриття лю­диною себе в світі, свого місця відносно оточуючого, іншими словами, з суб'єкт–об'єктного роздвоєння світу. Роздуми, аналізування, порівняння, співставлення збігаються у філософський дискурс. А це вже риса нового світовідношення. Піфагор таке світовідношення називає «любо–мудріє». Він ніби акцентує, що філософія – це вже «не мудрість». Мудрість відкри­та буттю. Повна мудрість, у розумінні грека, притаманна лише античним

Історія філософії

богам. Мудрість у людському світі ніби повертає людину до буття як цілі­сності, втягуючи його всередину, в наслідок чого вона забуває власне «я». Можна сказати, що мудрий знає буття ціною власного «я». Філософ, на­впаки, шукає смисл буття за допомогою власного «я». Однак на цьому шляху його чекають перешкоди. Справа в тім, що розгортання логічного апарату мислення, як не дивно, віддаляє шукача від усвідомлення метафі­зичного, тобто цілісності буття, часто–густо зводячи інтерес до суттєвос–тей поцейбічного, тобто наближаючи його до науки. Так, філософський дискурс формує власного носія – дослідника, який здатний грамотно фо­рмулювати питання і, спираючись на логіку, поступово шукати на нього відповідь, проте, нестримне прагнення буття і злиття з останнім, у нього зникає. У кращому випадку воно перетворюється на звичайний інтерес, а звуження філософування – до логічних операцій, що згодом робить лю­дину нездатною ані до дійсного запитування буття, ані до отримання від­повіді, (бо чистий теоретик, позбавлений внутрішньої цілісності також втрачає здатність входити у владу цілого), але й позбавленою навіть такої потреби. Тобто віддаляючись від мудрості, філософія у якості любомудрія переводить прагнення першої в латентний стан, так би мовити, у стан «до запитання», до дійсного запитування. Але очевидним це стане значно піз­ніше, коли філософія у повній мірі історично відпрацює себе як чистий дискурс і наукова дисципліна.

Для грека філософія ще містила активну пам'ять мудрості. Але са­ме тут філософія формується і як зникаюча мудрість, і як дискурс, що розпочався. І мудрість, і дискурс постають у ній в якості діалектичної єд­ності. У період ранньої класики – в цій єдності домінувала мудрість (так звані досократики); висока класика є свідченням їх динамічної врівнова­женості; згодом у елліністичній філософії передує дискурс. Відомо, що для Сократа і Платона філософування було дійсним способом буття–мислення, тобто філософія змогла заявити про себе як логіка (діалектика) тільки тому, що була етикою, яку надихав буттєвий логос. Дійсно, «філо­софія має сенс як людський вчинок» (Гайдеггер). Таким чином, щоб здій­снити запитування, яке потім стане підґрунтям дискурсивної інтерпрета­ції, людина має вести життя у відповідності до буття, вічного, а не до по­треб тимчасового сьогодення. Тому дивуватись фатальному вибору Сок­рата може тільки той, хто вже не є справжнім філософом, для кого філо­софування звелося до голого дискурсу. Проте, для філософа Сократа не було етичного вибору в тому, чи пити йому чашу з отрутою: він знав по­таємне і не міг не діяти відповідно. Це людина, яка своєю екзистенцією досягла буття, а буття розкрилося певною мірою в його екзистенції. Отже не дивно, що саме Сократ є уособленням символу людини взагалі (прига­дайте типовий приклад логічної побудови: «Сократ – людина»).

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Згадаймо Платона. В очах звичайних людей він теж дивак. Відмова від перспектив блискучої кар'єри поета і драматурга, нездоланна вірність духу вчителя, духу філософування, нестримне бажання, попри всі пере­шкоди (навіть ціною власної волі), втілити у життя принципи ідеальної держави... Але для самого Платона вибору також не було. За його влас­ним виразом, нефілософ відрізняється від філософа як той, що спить, від того, хто не спить, тобто знає буття. Те знання є не абстрактним, а своєрі­дним «захопленням» буттям, яке, не залишає людині вибору, роблячи її провідником буття, істотою дійсно вільною на відміну від тих, хто пере­буває в мареві ілюзій поцейбічності. Гайдеґґер вважав, що істина філосо­фування укорінена в долі людської присутності. А ця присутність здійс­нюється у свободі. Етика Сократа і Платона не просто органічна їх філо­софії. Саме вона і робить їх філософами. Вона ніби народжена з мисле–буттєвих основ і відповідає божественному у світі. У цих умовах філо­софський дискурс бере початок не в мінливій випадковості сьогодення, а в натхненні, надиханні буттям і завершується в способі життя.

В одному з листів Платон писав, що йому було «очень стыдно пе­ред самим собой, как бы не оказалось, что я способен лишь на слова, а сам никогда добровольно не взялся бы ни за какое дело». Але відчуття сорому в даному контексті збігається з відчуттям страху, впевненістю, що його слова втратять метафізичну вагомість, якщо він не підкріпить їх дієвим вчинком. Він вважав, що етичною недосконалістю людина відлучається від мисле–буттєвих основ.

Відповідність етичних поглядів онтологічній доктрині в елліністи­чних системах дещо інша. Для нових мислителів філософія вже – досить суттєво диференційована. Це своєрідна сукупність логіки, фізики та ети­ки, де етика логічно моделюється та картинно демонструються. Часом здається (на прикладі сократичніх шкіл), що етичні принципи штучно пе–далюються, щоб справити більш сильне враження на оточуючих. Часом тут етика занадто розумна, бо випливає з логіки поцейбічності, і не зав­жди підказана самим буттям. Проте, редукція філософії в європейській свідомості до суто теоретичної діяльності хоча і відсуне її від античного ідеалу філософування, яке передбачало єдність буття і відкриту йому лю­дину, але станеться значно пізніше.

Складається враження, що антична філософія цілеспрямована до мудрості, але не здатна її досягти. І як тут знову не пригадати Піфагора, бо для нього філософія – просто «любов до мудрості», але якій підпоряд­коване життя. Це туга за мудрістю! Це прагнення до неї і водночас усві­домлення неможливості її досягнення хитрощами мислення окремої лю­дини, у свідомості якої буття обмежене зведенням до буття думки. Хоча,

Історія філософії

можливо, з усіх надбань європейської культури саме філософія в дійсному значенні слова, найближче стоїть до осягнення буття в його тотальності. Проте, досягнення останньої передбачає таке зусилля індивідуального духу, яке буде здатним перевести майстерність чистого філософування на принципово новий рівень. Тому слід не сумувати, а відкривати для себе споконвічну філософію, але, найцікавіше – відкривати філософа в собі і усвідомлювати, що дійсна філософія не гірше за мудрість. Просто це різні плані сприйняття світобутгя.

Як феномен теоретичної діяльності філософія починається з VI ст. до н.е. в Стародавній Греції і завершується у VI ст. н.е. за часів Римської імперії. Тобто антична філософія проіснувала близько 1200 років, об'єд­нуючи в собі духовну спадщину стародавніх грецьких і римських мисли­телів, яка укладається в три етапи: класика (або еллінська філософія), ел­ліністична філософія та філософія доби Римської імперії. Проте, слід за­уважити, їм передував міфологічний період. Це переддень філософії. Тут міфологія є певний світогляд (краще – світовідношення), тобто вона міс­тить у собі тільки дещо філософічне. О. Ф. Лосев називає таку філософію дорефлективною, бо світоглядні моменти у такий свідомості дані нероз­поділено і злитно.

Класика (VI–IV ст. до н.е.) є початковий період античної філософії. Філософія тут – це рефлексія над міфом, тобто останній стає об'єктом мислення. Якщо дорефлективна філософія не розрізняє об'єктивне існу­вання живих істот з суб'єктивним життям, то перша рефлексія над міфом приводила до усвідомлення в ньому суб'єкта і об'єкта. Чуттєвий космос у цілому постає в якості об'єкту, хоча різні періоди класики вносять свої риси.

Рання класика чуттєвий космос трактує інтуїтивно (досократики); середня класика – дискурсивно, як пошук наделементних узагальнень (софісти, Сократ); відношення високої класики до космосу – діалектичне і загальнокосмологічне, тобто у вигляді системи ієрархічних рівнів катего­рій (Платон); у пізній класиці чуттєвий космос розумівся не категоріаль­но–діалектично, а енергійно, у вигляді вчення про Розум–першодвигун як межу всіх чуттєво–елементарних проявів (Арістотель).

Досократівська думка була в захопленні від відкриття «фюсіс», тобто того, що за звичаєм ми перекладаємо як «природа». Проте, для нас важливим є не простий переклад, а заглиблення у значення грецького слова. «Фюсіс» тут не «природа» на противагу людській історії. Такого протиставлення поки ще немає, бо свідомість ще не усвідомлює, напри­клад, специфіки соціального. Тому і «фюсіс» тут – повновладдя буття, що саморозгортається у світ, втілюючись у світ речей, істот, явищ у якості

Частина І. Історія Стародавньої філософії

загального першопочатку, першозакону їх існування, тобто божественної основи. «Логос» є закон, що імманентно притаманний «фюсіс». Тому лю­дина має, за Гераклітом, вслуховуватись у силу речей і діяти у згоді з нею. Проте, зауважує він, оскільки «володарю речей властиве намагання при­ховуватись», то людина має скористатися своїм найціннішим даром уроз–уміння, обмірковування... Таким чином, Геракліт ніби уособлює в собі дві тенденції античності. З одного боку, заглибленість у тотальність буття, в якій перебуває мудра людина, а з іншого – він (а в його особі всі досокра­тики) розпочинає «запитування» буття.

Досліджуючи матерію, що стає, і сталі форми її буття як одне ціле, усвідомлюючи чуттєвий космос як абсолютну єдність протилежностей –матерії та форми, рання класика відкриває діалектику. Проте, діалектика тут ще не мала статусу самостійного механізму існування буття і свідомо­сті, а була вплетеною в чуттєву матеріальність космосу.

Тільки середня класика зробить діалектику предметом теоретичних досліджень. Переорієнтація філософської свідомості з космогонічної про­блематики на тему людини, бо саме тут зосереджені проблеми, вирішен­ням яких зацікавлена філософська думка класичної доби (софісти, Сок­рат). Дехто таку діалектику називає суб'єктивною, проте, краще говорити про дискурсивний характер їх філософії, протиставляючи його інтуїтив­но–описовим побудовам попередників.

Середній класиці притаманне висування на передній план дискур­сивного розуміння речей. Зрозуміло, така виключна дискурсивність руй­нувала цілісну картину світу і вносила певні риси релятивізму, проте, са­ме в цьому полягав новий крок у розгортанні філософського досвіду. У цьому сенсі неможливо обминути спадщину софістів.

Середня класика

Софісти

Софісти як явище античної філософії (V–IV ст. до н.е.) цікаве і суперечливе. З одного боку, з ними пов'язують добу грецького просвітництва, називаючи їх «вчителями мудрості», а з іншого – вони

мали погану репутацію користолюбців, що були здатними «торгувати муд­рістю оптом і в роздріб». Вони мали і шалений успіх, і їх піддавали критиці представники інших філософських шкіл. Хто ж вони були насправді?

Буквально «софіст» – людина, що присвятила себе розумовій дія­льності; людина досвідчена у будь–якій галузі ученості; людина, яка нама–

Історія філософії

галась передати своє вміння іншим. З часом значення терміну дещо змі­нювалось. Якщо для Геродота софіст є «мудра людина», статус якої він надає і Солону, і Піфагору, то вже наприкінці V ст. до н.е. акцент перено­сять на викладацьку майстерність – «вчителя мудрості», що подорожують з міста у місто в пошуках учнів, винагород, популярності. Показовим є те, що філософи досократики, як правило, вели замкнутий спосіб життя, спі­лкуючись з філософських питань з однодумцями. їх подорожі на Схід до Єгипту, або Вавилону також мали виключно пізнавальний характер. Вони були байдужі до популярності і грошей. Вони не прагнули вийти на ши­рокий загал, бо вважали філософію справою одиниць – обранців богів.

Часи змінились, і грецькій демократії стали потрібні всебічно осві­чені люди, що володіли б мовою, словесністю, філософією, риторикою, обізнані з деяких наукових дисциплін. Софісти прагнули розвинути розум своїх учнів, тобто навчити думати і говорити; зробити їх майстрами крас­номовства: говорити з будь–якого приводу, викладати думки стисло, або широко, говорити без підготовки, захищати парадокси тощо. Отже вони готували, перш за все, державних діячів, що не тільки усвідомлюють дер­жавний інтерес, формулюють його, але вміють згуртувати навколо нього своїх співвітчизників, зробити їх однодумцями, тобто політиків, що вмі­ють керувати людьми в державних інтересах. А для цього новому типу вчителів треба було звернути увагу на характер і особливості людського мислення, або, інакше кажучи, зробити мислення предметом філософсь­кого дослідження. Це був перший в античності досвід рефлексії над сві­домістю. Софісти першими зрозуміли проблему буття не як проблему «ре­човини», але як проблему свідомості. Саме в цьому їх історична заслуга

Дата добавления: 2014-11-18