Ігнатій Антіохійський

Повчання апостольських отців

Діяльність апостольських отців припадає на початок нової ери. Біб­лійний Переказ цікавить їх не як простий документ, або «літера», що під­тримується одними і відкидається іншими, і яка може бути препарована з метою відстороненого наукового дослідження. На думку Олів'є Клемана, Переказ постає перед читачами як «дух юності», який містить у собі живу пам'ять про натхнення, про Велике Воскресіння, про перехід Боголюдини до Боголюдства і універсуму. Перші кроки на шляху осмислення христи­янства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова, проте, християнське натхнення дозволило їм закласти засади нової етики і означити деякі висхідні принципи побудови християнської Церк­ви. Коротко зупинимось на здобутках деяких з них.

Ігнатій Антіохійскій (7–100/117 pp.) – перший єпископ Антіохії після перебу­вання в цьому місті, де учнів Ісуса впе­рше нарекли християнами, апостола Пе­тра У період гонінь за часів імператора

Траяна його засудили до смерті і відправили в Рим до місця страти. Ця остання трагічна подорож перетворилась на тріумф християнської ідеї в його особі. Навіть найвіддаленіші християнські громади посилали до ньо­го своїх посланців зі словами підтримки. Перед тим, як сісти на корабель, щоб плисти через Егейське море, Ігнатій написав шість листів до христи­янських громад, а також натхненне послання до римських християн з проханням не заступатися за нього перед владою, бо він відчуває в собі внутрішню здатність прийняти мучеництво за християнську віру.

Послання Ігнатія Антіохійського дозволяють сформувати уяву про світогляд перших християн. У них ми знаходимо розгляд таїни Ісуса Хри­ста. У своїх розмірковуваннях він відмежовується від поглядів як докетів, котрі вважали Христа не реальною людською істотою, а Месією, який тільки набрав вигляду людини, так і від гностиків, які вбачали в Ісусі ли­ше свідка таємного знання, доступного тільки визначеним обранцям (тоб­то гностикам). За Ігнатієм, «Божественний гнозис є Ісус Христос», тобто

Історія філософії

Слово, «яке вийшло з безмовності», щоб, ставши плоттю, воскресити її. Прийнявши смерть плоттю і воскресивши її Духом, Христос відтворює справжню духовну повноту, яка стає доступною віруючому в Євхаристії (причетності до Бога).

Ігнатію належить спроба визначення поняття «християнин», для чого він вживає термін «богоносець». Християнином є не той, хто форма­льно відправляє церковні обряди, а той, хто своєю вірою і своїм життям відкриває Бога у власній душі, хто стає живою Євхаристією, смиренно і любовно ототожнює себе із страждаючим і перемагаючим Христом.

Одним з перших серед християнських мислителів єпископ з Антіо­хії усвідомив смисл історії, яка постає як важкий і довгий шлях людства в ім'я воскресіння во Христі.

Як церковний діяч Ігнатій формулює деякі настанови з приводу це­ркви, її організації і значення як інституту. Так, він вперше називає хрис­тиянську Церкву «кафолічною», тобто «всезагальною» з точки зору істи­ни і життя.

«Дідахе»

Наступним джерелом ранньохристиян­ської думки постає книга, що має повну назву «Вчення Господа через дванад­цять апостолів до язичників», або коро­тко – «Дідахе». її знайшли у Констан­тинополі у 1875 році, і вона стала у нагоді для кращого усвідомлення життя і світогляду перших християн. Зміст книги приписують апостолам, і тому вона увійшла до канонічних і літургійних збірників. «Дідахе» є своєрідним підручником для потреб християнської громади. За стилем і змістом цей твір постає як повчання і порада «отця» «дітям». Його метою було не тільки внести у свідомість християн ідеї есхатології і сподівання на друге пришестя Месії, але й навчити їх очікуванню. Останнє передба­чало формування в свідомості правил гідного сподівання.

«Дідахе» складається з трьох частин, як ідейного, так і організаційно­го спрямування. Саме перша частина містить засади християнської етики, або сукупний погляд на християнський спосіб існування як на шлях життя, що веде до спасіння, на противагу шляху смерті. Отже, треба навчити роз­пізнавати шлях життя як шлях спасіння, який є станом любові до Бога, що, в свою чергу, передбачає не тільки любов до ближнього, що е типовим ети­чним гаслом і для язичників, але, на відміну від останніх – й до ворогів. Етичні засади християнства передбачають слідування і біблійним запові­дям, і виконання настанов Нагорної проповіді. Головне – це усвідомлення дійсних цінностей, які не можна зводити до цінностей поцейбічності. Бо

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

якщо орієнтуватись тільки на «цей світ», то це буде «шлях смерті», «шлях друзів брехні», «що спотворили образ Божий» і «не визнають воздаяння за праведність», тобто воскресіння во Христі. Як бачимо, в «Дідахе» ідея спа­сіння приймає чіткі моральні орієнтири, де попередні етичні надбання люд­ства оцінюються через призму ідеї кінцевої мети людського буття.

Критерієм будь–якого повчання, на думку авторів книги, виступає єдність слова і дії, бо «будь–який пророк, що повчає істині, але сам не ро­бить того, чому вчить, є лжепророк». Текст «Дідахе» будується за прин­ципом жорсткої антитетичності: це – добро, а це – зло. І, зрештою, про співвідношення «віри» і «розуму» у християнському світогляді. Автори вважають, що «віра» не виключає «розум», бо «треба мати здоровий глузд, щоб розрізняти праве і ліве».

Жанр перших християнських творів можна визначити як жанр по­слань, а за формою, завдячуючи якій можна було донести християнську ідею спасіння, то були батьківські умовляння, напучення, повчання, притча.

Дата добавления: 2014-11-18