Климент Римський

Ще один крок у формуванні етичного підґрунтя християнського світогляду зро­бив Климент – третій християнський єпископ у Римі (бл. 91–101 pp.). Відоме його «Послання до коринфян». З метою

подолання церковного розколу, воно надає обґрунтування християнській ідеї спасіння. «Обґрунтування» містить у собі, по–перше, проповідь етичних імперативів (безумовних положень), що мають увійти в свідомість кожної віруючої людини. Наприклад, «віддавати перевагу слугуванню перед пове­лінням», «намагайся робити добро», «справджування життя через любов і віру», «любов є підґрунтям віри». По–друге, «Послання» формулює низку етичних правил, що ведуть до доброчинності, яка виступає запорукою спа­сіння («виконання заповідей», «повага до старших», тощо). По–третє, пере­лічуються процедури позбавлення зла («каяття», «покора» тощо). Цікаво, що необхідність і правильність цих процедур не доводиться, а лише де­монструється на прикладах.

Обгрунтування ідеї спасіння виводить автора за межі дидактики у площину теорії цього питання, коли усвідомлення цільової ідеї пов'язується з визначенням суміжних понять, серед яких – «воскресіння». І хоча Кли­мент був християнином елліністичної культури, тобто поділяв деякі античні філософські уявлення, наприклад, щодо гармонії світоустрою, розуміння їм «воскресіння» відбувається виключно у християнському контексті. Він унаочнює різницю між античним і християнським тлумаченням «воскре­сіння» прикладом з чарівним птахом Фенікс. Климент згадує, що при всієї

Історія філософії

різноманітності переказів античної легенди, незмінним було те, що наро­дження, життя, смерть і наступне відродження птаха з попелу – акти бага­торазового, нескінченного чудесного дійства. На відміну від цього «воскре­сіння» в християнстві одноразове і передбачає божественну жертву. Отже, і жертва Христа, і воскресіння – одноразові. Тому для християн «воскре­сіння» також відбувається один раз, щоб постати перед праведним судом.

В «Посланні» можна відзначити суттєвий момент, що характеризує часову (історичну) приналежність цього твору – античність на межі хрис­тиянства. Отже, він полягає в значному впливі античної свідомості на пе­рші спроби інтерпретації християнства. Тому зрозуміла певна логічна не­послідовність, що викликана суперечкою між християнським станом душі і антично вихованим інтелектом. Климент вважає, що душа стала христи­янкою раніш за інтелект, який ще певний час залишався язичником, тобто не вмів розмовляти мовою, адекватною віруючій душі. І знову наголошу­ється на взаємопокладанні віри і розуму, коли не тільки віра не заперечує розум, а саме в ній розум знаходить силу для пізнання. То є сила відчуття особистого зв'язку з Богом, зв'язку «скінченного» з «нескінченним». Бо­жественне Слово часто визнають межею для людського розуму. Проте, «межа» тут не простий знак відстороненості і незбагненності для людини Божественної трансцендентності, але і символ можливого єднання в стані Одкровення. Тому християнин має готувати себе для того, щоб стати від­критим Богові і тим самим виконати своє призначення. Ось чому перева­жна більшість апостольських послань спрямована на формування христи­янських етичних максим, що ведуть до спасіння.

Дата добавления: 2014-11-18