Мілетська школа філософії 6 страница

1 Материалисты древней Греции. – М, 1955. – С. 212. 118

Частина І. Історія Стародавньої філософії

чної максими? – Атомізм. Послідовник Демокріта, Епікур не тільки онто­логічно зміцнив етичну позицію індивіда у суспільному житті, але знай­шов об'єктивні підстави для його свободи. Вона – у спонтанній поведінці атомів. Атоми Епікура, з яких складається все існуюче, навіть боги, мають форму, розмір і вагу. Під дією останньої вони падають вниз. Але протягом падіння атом може відхилитись від «заданої» вагою траєкторії. Таке віль­не «ухиляння» атомів є принципом побудови світу. Проте, якщо першо–принцип буття вимагав від атомів такої «поведінки», на підставі якої ви­никало розмаїття існуючого, то цей принцип знаходив свій відповідний вираз на рівні буття і богів, і людини. Боги Епікура – це також атоми, але ця «атомна сукупність» вже мала всі функції, що були закладені в самій природі богів. Тому епікурейські боги ні в чому не знають нестатку, маю­чи в собі все необхідне і достатнє. Вони настільки зосереджені на собі і самозаглиблені, що будь–який зв'язок зі світом тільки б зруйнував їх бла­женство. Ось чому а ні вони не впливають на світ, а ні світ не впливає на них. Так демонструється абсолютна свобода задоволення і його незалеж­ність від будь–яких обставин життя. Саме таку філософську відповідь ім­перському світові і саме такий зразок людської поведінки у соціумі, що став їй чужим, запропонували епікурейці. Людина має бути свобідною у своїх вчинках, бо свобода запрограмована природою атомів. Людина має бути вільною від страхів за своє потойбічне майбутнє (загробне життя). Епікур пояснює безпідставність побоювання смерті. По–перше, тому, що душа, яка теж складається з атомів, вмирає разом з тілом. По–друге, смерті не треба боятися, бо поки ми є, смерті немає, а коли приходить смерть, то нас вже немає. Отже смерть не має до нас жодного відношення '.

«Так вот обдумывай это и тому подобное сам с собою днем и но­чью и с подобным тебе человеком, и ты никогда, ни наяву, ни во сне, не придешь в смятение, а будешь жить, как бог среди людей. Да, совершенно не похож на смертное существо человек, живущий среди бессмертных благ!»2. Але щоб так сприймати світ і усвідомлювати дійсне місце люди­ни в ньому, слід займатись... філософією: «Поэтому и юноше, и старцу следует заниматься философией: первому – для того, чтобы стареясь, быть молоду благами..., а второму – для того, чтобы быть одновременно молодым и старым вследствие отсутствия страха перед будущим».

Вплив епікуреїзму на уми філософів був досить значним. Античний епікуреїзм – це феномен не тільки ранньої елліністичної доби. Дещо піз–

1 Див.: Материалисты древней Греции. – С. 209.

2 Див.: там само. – С. 213.

3 Там само. – С. 208.

Історія філософії

ніше ці ідеї були широко розповсюджені в Римі, де з новою силою про­явили себе у філософії Лукреція Кара («Про природу речей»). Доба Від­родження підхопила і передала Просвітництву гасло епікуреїзму в інтер­претації Лоренцо Валли, Поджо Браччоліні тощо, проте, не завжди збері­гаючи діалектичну помірність і розсудливість у вирішенні головних філо­софських питань.

Неоплатонізм – останній бастіон античної філософії

Неоплатонізм – найвеличніший спекуля­тивно–теоретичний напрямок античної філософії III–VI ст. Він виникає як спро­ба духовного протистояння особистості воєнно–монархічній організації Римської

імперії. Це вчення було націлене на збереження внутрішнього спокою лю­дини і захисту її від катастроф і потрясінь з боку зовнішнього світу.

У неоплатонізмі були сконцентровані всі надбання античної філо­софської думки для боротьби з християнським монотеїзмом. Він увібрав у себе і творчо переробив теоретичну спадщину платонізму, арістотелізму, стоїцизму, створивши струнку, органічну і досконалу споруду. Проте, самі творці нового напряму уникали визначення своєї філософії як науки, бо залучали до неї весь духовний досвід від теоретичного до містичного. Засновник неоплатонізму Плотін вчив розрізняти два типи істини: пер­ший тип є істина позитивна, що існує для всіх і переконує всіх; другий –це є містична істина, що відкривається тільки обраним і то не завжди, а тільки тоді, коли, як висловлювався Якоб Беме, Бог тримає над ним свою правицю. Тому Плотіну затісні межі «наукової істини», яким можна на­вчити будь–кого. Йому не цікава етика «можливого», бо в людині закла­дені (але в прихованому стані!) божественні можливості, які перевищу­ють логіку. Для Плотіна філософія (і в цьому він, безумовно, наступник Платона) – це філософія Пробудження людської душі до іншого світу, з якого походить наш світ. Тому Плотін і визначає її дуже просто: «філосо­фія – це найголовніше».

Неоплатонізм виник і сформувався в м. Александрія, яка на той час перетворилась на центр розвитку елліністичної мудрості, що синтезував попередню грецьку духовну спадщину, а також значні релігійно–філософ­ські здобутки Сходу. Започаткував неоплатонічну тенденцію александрій–ський філософ Аммоній Саккас (175–242). Він заснував власну школу, з якої вийшли як Оріген – у майбутньому видатний представник патристи–чної філософії, так і Плотін, з діяльністю якого пов'язана блискуча філо­софська слава неоплатонізму – основного ідеологічного опозиціонера християнства перших століть нової ери.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Плотін (204/5–269/270) походить з міста Лікополь, що в Єгипті. За свідченнями його учня і друга Порфирія, Плотін завжди уникав розповідей про своє походження, про батьків, про батьківщину. Отже, біографічних довідок про нього дуже мало. Відомо, що інтерес до філософії прокинувся у Плотіна, коли йому виповнилося 27 років. Він відвідував лекції різних але–ксандрійських філософів, проте, вони не справили на нього очікуваного враження. І тільки, коли він познайомився з Аммонієм Саккасом, бесіди якого припали Плотіну до душі, він із задоволенням зізнався другові: «Ось людина, яку я шукав!» Протягом 11 років під керівництвом Аммонія Пло­тін досяг таких успіхів, що захотів ознайомитися з наукою «магів». З цією метою він записався в армію імператора Гордіана і разом з нею вирушив у похід на Персію. Але незабаром імператора було вбито, а сам Плотін ледве врятувався. У 244 р. Плотін оселився у Римі, відкрив свою філософську школу, яка привернула увагу багатьох слухачів. Спочатку він навчав усно і лише згодом почав записувати зміст своєї науки. Його рукописна спадщина була оформлена Порфирієм певним чином. Він розподілив усі твори вчите­ля на шість груп, що містили в собі по 9 трактатів (еппеа), звідси і загальна назва його праці – «Еннеади», або «дев'ятки»1.

Окрім римської школи, яка була представлена, перш за все, Плоті–ном, Порфирієм (бл. 232–304)2, і втілювала в собі спекулятивно–теоре­тичний напрям досліджень, існували: сірійсько–пергамська школа, відома розробкою і введенням діалектики в античну міфологію, а також своєю культовою спрямованістю (Ямвліх або Ямбліх, 240/245 – бл. 325)3; афінська школа, діяльність якої пов'язана, по–перше, з теоретиками Платонівської Академії в Афінах у IV–V ст. (Плутарх Афінський, Пєрокл Александрійсь–кий і Сіріан Александрійський); по–друге, з людиною, якій належить ос­таточна логічна розробка як усього античного неоплатонізму, так у значній мірі і всієї античної філософії – усі ознаки неповноти, що мають місце у по­передників, у Прокла (410–485) ліквідовані остаточно 4; олександрійська школа (IV–V ст.) з такими представниками як Гіппатія, Гермій, Аммоній.

Якщо, взявши до уваги вчення Платона про божественну тріаду, коротко схарактеризувати основний зміст філософії Плотіна, то він по­стає, по–перше, у діалектиці Єдиного, Розуму і космічної Душі; по–друге, у вченні про втілення цієї тріади в чуттєво–матеріальному космосі. Остан–

1 Див.: Плотин. Эннеады. В двух книгах. – К., 1995–1996.

2 Див.: Порфирип. Введение к «категориям» Аристотеля // Плотин. Эннеады. В двух книгах. –К., 1995–1997.–T.il.

3 Див. Ямвлих. О египетских мистериях. – М., 1995.

4 Див.: Прокл. Первоосновы теологии II Лосев А. Ф. История античной естетики. Высокая клас­сика. – М., 1974.; Прокп. О душе. О причинах // Плотин. Еннеады. В двух книгах. – К., 1995– 1997.–Т. II.

Історія філософії

ній у Плотіна перестає фігурувати однобічно, тобто або як об'єкт, або як суб'єкт, але постає як космос, який живить вічно рухома душа, який являє собою досконалу спекулятивну конструкцію і який слід усвідомлювати як єдине і неподільне ціле.

Отже, в «Еннеадах» Плотін виписує три онтологічні субстанції: Пер­шоєдиний, або Єдиний (Єдине); Дух, або космічний Розум і світову Душу.

Джерелом буття, першопочатком всього існуючого є Першоєдиний. Він трактується як чиста і проста єдність, яка повністю виключає всяку множинність, різнорідність і протилежність. Єдине містить у собі абсолю­тну повноту чистого буття і є самодостатнім. «...Бог есть единое, недели­мое Начало, единый разум всего и единое число,... Он сам по себе боль­ше и могущественнее всего происшедшего,... ничего нет и не может быть ни большего, ни лучшего, чем Он. А из этого следует, что Он нико­му и ничему другому не обязан ни своим бытием, ни своим совершенст­вом, но есть то, что есть, единственно сам собою, сам для себя и сам в себе, вне всякой зависимости от чего–либо внешнего и иного, весь обра­щенный только на самого себя»1. Він перевищує будь–яку форму, сут­ність, ім'я. Перед Ним безпорадні категорії, бо вони описують сутності кінцевих речей. «Если же, однако, все–таки необходимо назвать Его, то лучше всего назвать его единым вообще... как источник всего совершен­нейшего, как сила, производящая существующее, но при этом пребываю­щая в самой себе и не только не уменьшающаяся и не истощающаяся,... Называем же мы Его единым, с одной стороны, по необходимости, чтобы хоть как–то Его назвать, чтобы можно было указать друг другу, о чем идет речь, а с другой – для того, чтобы... приноровить к Нему свою мысль».

Першоєдиний – початок і основа того велетенського дерева, яке рос­те і живе відповідним розумним життям. Він перебуває в самому собі, але й надає буття цьому дереву тим, що наділяє його Духом. Першою еманацією з Божої повноти Блага є Дух (Розум). Останній – це Його діяння, Його пер­ше визначення і творіння. Першоєдиний, як вважав Плотін, вдивляючись у середину себе, відкривається як Бог; звертаючи «погляд» поза себе, ніби обмежуючи себе, покладає буття Духа (Розуму). Дух, що народжується від Першоєдиного, подібний до світла, яке витікає з Нього, у той час, як саме джерело від цього не змінюється і залишається у спокої. Так, наприклад, вогонь розповсюджує навколо себе тепло, крига і сніг – холод.... Він пере­буває найближче до Абсолюту, проте, вже менш досконалий, хоча і переве­ршує все інше, бо стоїть понад ними. «Дух є слово і акт Першоєдиного».

' Плотин. Эннеады. – Т. 1. – С. 346.

2 Там само. – С. 360.

3 Див.: там само. – С. 130.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Дух – образ Першоєдиного і має в собі багато від природи Отця; він є подо­бою Отця як світло є подобою сонця. Розум – то є початкова двоїстість, пе­рше розрізнення думки і буття, або саморозрізнення на мислячого, і те, про що мислять. Діяльністю Розуму неподільна повнота Першоєдиного розпо­діляється на множинність ідей, що являють собою умоспоглядальний світ. Отже, Дух породжує ідеї (ейдоси) і сповнений ними. Ці ідеї не суть зовніш­ні предмети, що споглядає Дух, а його власні довічні стани, його думки про Першоєдиного в множині, або числі. Отже, ідеями Дух звертається до Першоєдиного, але і сам він у дійсності є лише це звернення.

Погляд Духа поза власні межі постає як народження Душі. «Зрозу­міло, що досконалий Дух не може залишатись безплідним, вже тому, що досконалий – і він дійсно народжує Душу»1. Душа походить від Духа без­посередньо, а від Єдиного – опосередковано. Тому Душа вже не мислить Єдине безпосередньо як свою внутрішню предметність, а прямує до Єди­ного, прагне Його як дійсно чогось від неї відмінного, до чого вона відно­ситься як реальний початок «іншого». Сама Душа є лише слово і акт Ду­ха, як і Дух є слово і акт Першоєдиного, з тією тільки відмінністю, що Душа є слово менш ясне і не таке зрозуміле. І знову, те, що народжується, є менш досконалим, у порівнянні з тим, хто народжує. Так Душа може бути лише образом Духа. Сама по собі невизначена, душа «отримує ви­значеність і форму від того джерела, яке її народжує». З одного боку, як образ Душа тісно пов'язана з Духом, бере в ньому участь, його сприймає і ним наповнюється, а з другого – створює речі нижчого рівня і пов'язана з ними; «все вещи, ею производимые, гораздо менее совершенны, чем она сама... Душой оканчивается мир высочайших божеств»2. Нижча душа повернена до матерії, або до не–сущого, до безпосередньої можливості буття. Подібно до того, як Дух мисленнєво розподіляється на множин­ність ідей, що формують світ умоспоглядальний, так Душа розмножується у незліченній кількості душ, що наповнюють світ реальний. Вища душа народжує богів та астральних духів, нижча душа, або природа розмножу­ється у демонічні, людські, тваринні та рослинні душі, згущуючи для них «небуття» матерії у відповідні тіла.

Проте, еманація божественного світла і тепла через Дух і Душу по­ступово слабне у природі, аж поки не доходить до повної відсутності іс­тини і блага в матерії, яка є, таким чином, не–суще, тобто зло. Але, якщо матерія, або субстрат чуттєвого світу має чисто–негативний характер, то форму цього світу Душа отримує з вищого ідеального світу. Тому чуттє–

1 Див.: Плотин. Эннеады. – Т. 1. – С. 132. 2Там само.–С. 133.

Історія філософії

вий світ розумний і прекрасний, бо краса виступає як наслідок проник­нення чуттєвого предмету його ідеальним смислом, тобто як відчуття ідеї. У руслі вирішення головних метафізичних питань у філософії Плотін пропонує специфічне вирішення гносеологічної проблеми. В його розумін­ні пізнання – це особливий стан ентузіазму, який постає чимось надрозумо­вим, коли через духовне напруження, інтуїцію можна безпосередньо збаг­нути Бога, приводячи себе до згоди з Благом. Бог «непосредственно близок для всех тех, кто подготовил себя к принятию Его, кто способен привести себя в согласие с Ним и благодаря этому согласию или сродству, входит как бы в соприкосновение с Ним той сродной с Ним силой, которая от него же истекает»1. Плотінівська гносеологія розгортається як антропологія, як тео­рія єднання, зближення людини з Богом, що становить найвищу мету життя людини. Тому, щоб досягти думкою Першоєдиного, душа має стати вище самої науки, і на мить не виступаючи від своєї єдності, зректися як своїх знань, так предметів знання, решти усього, – навіть, споглядання краси, бо навіть краса пізніше за Нього і від Нього, як денне світло – від сонця2. Мо­ральне завдання людини передбачає повернення душі до Бога, коли вона поступово зрікається матеріального, або плотського; далі – ідеального, або умоспоглядального. Душа проходить шлях у напрямку, зворотному схо­дженню Бога у світ. Але сходження душі не є чисто гносеологічний акт, на чому наполягали гностики. Плотін наголошував, що основною умовою на­ближення людини до Бога є аскеза і практична моральність. Далі він пере­лічує певні етапи сходження. Тут першим кроком на шляху звільнення від чуттєвості є проста неприв'язаність до неї; другий крок – абстрактне мис­лення; наступний крок – обумовлений любов'ю до прекрасного, заради присутньої в ньому ідеї. Далі – чисте умоспоглядання. Останній крок – ек­стаз, тобто вихід індивідуального духу зі стану обмеженості, отримання простоти і єдності, подібних до єдності Божества, остаточне злиття з остан­нім. Таким чином вичерпується найвище життєве завдання: повернення одиничної душі до Бога. «Кто не удостаивается этого созерцания, вследст­вие ли... препятствий, или по недостатку полученных наставлений, руко­водящих на этом пути и внушающих веру в Бога, тот, признав в этом ви­новным единственно самого себя, пусть старается отрешиться от всего и привести себя в полное единство»3. Звідси висновок, якщо ідеал – позаду людства, то світ є протилежним Богові і ворожий сакральній природі люди­ни. Людина не в змозі перемогти цей світ, а здатна лише тікати від нього в

1 Плотин. Эннеады. – Т. 1. – С. 358.

2 Див.: там само. – С. 357.

3 Там само. С. 358

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Божественне лоно. Тому ідеал людини у неоплатонізмі – споглядач і аскет, відчужений від світу.

Незважаючи на такий мінорний настрій, філософсько–діалектична досконалість творів неоплатоніків мала величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

Література

Антология мировой философии в 4–х тт. – Т. 1. – Ч. 1. – М, 1969. Аристотель. Сочинения в 4 томах. – М., 1976–1983.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. –М., 1979.

Материалисты Древней Греции. – М., 1955. Платон. Собрание сочинений в 4 тт. – М, 1990–1994. Плотин. Еннеады. В двух книгах. – К., 1995–1996. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995. Tim Лукрецій Кар. Про природу речей. – К., 1986.

Дата добавления: 2014-11-18