Мілетська школа філософії 4 страница

Софісти були переконані, що думка може все, бо вона суттєва. У такому висновку вони наслідували елеатів: буття – це те, що є, тому воно вічне і незмінне; а небуття – те, що не є вічним і незмінним, воно плинне і мінливе. Чуттєвий світ скінчений, а протилежний його скінченності – світ ідеальний, світ мислення. Дійсно, на противагу безлічі чуттєвих столів одвічно існує лише їх сутність. Але, щоб останню збагнути, треба вийти на рівень сутності, тобто на рівень думки. Тому сутністю буття, за софіс­тами, є думка, а сутністю думки є буття. «Буття і думка, що його усвідом­лює – одне і те саме», – наполягав Протагор (480–410 pp. до н.е.). На під­ставі цього софісти роблять зухвалий висновок: «думка може все», а все існуюче в ній – гідне буття, тобто того стану, щоб «бути». Звідси софісти вважають себе здатними навчати мудрості (= доброчинності); доводити або спростовувати будь–яку думку (треба тільки володіти відповідними навичками). Так, Протагор у платонівському діалозі з однойменною на­звою пояснює Сократові, що він займається тим, що дає людям духовну

Частина І. Історія Стародавньої філософії

культуру, навчаючи останніх громадянським чеснотам. Звідси однаковий інтерес і до загального і одиничного.

Усе це дає підстави стверджувати, що саме софістам європейська наукова думка завдячує засадами етнографії, соціології, юриспруденції, психології тощо. Так, Гіппій складав списки переможців олімпіад, цікави­вся етнографічними дослідженнями; Крітій також описав відомі звичаї у різних народів у побуті, на святах, тощо. Продік і Антіфонт відомі як іс­торіографи. У сфері моралі софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Каллікл тощо) співставляли різноманітні думки, аргументуючи право кожної на існування. Звичайно, за всім цим можна віднайти риси суб'єктивізму, проте, краще – усвідомити жагучий інтерес античних мислителів до всьо­го існуючого, їх бажання розмаїтості думок і відчуттів, тобто зацікавлене ставлення до людини.

Таким чином, софісти, поставивши свідомість під рефлексію, під­дали сумніву і наважились критикувати існуючі догми античного життя у галузі етичних, теоретичних, релігійних і суспільних традицій. На їх дум­ку, саме індивідуум постає останньою інстанцією і критерієм пізнання: «Людина є мірою усіх речей: існуючих у тому, що вони існують, а неіс­нуючих у тім, що вони не існують» (Протагор). Безперечно, суб'єктивізм софістів не піддається сумніву. Проте, безперечно також і те, що цей суб'єктивізм – то не прості примхи, або вередування. Це свідоме педалю–вання (може, навіть дещо перевищене) думки про те, що існування всього сущого відносне; воно не має сенсу само по собі, а тільки отримує його у людському усвідомленні. Софісту Горгію (480–380 pp. до н.е.), який відо­мий глибокими дослідженнями властивостей слова, належить цікава дум­ка, яку можна передати наступним чином: «буття» є дещо невідоме, поки воно не досягає того, щоб перебувати у «явищі» (тобто проявитись для ко­гось); водночас «явлене» буде дещо безсилим, якщо воно не досягає того, щоб «бути» (тобто того, щоб мати свої корені у «бутті»). Як бачимо, Горгій не твердить, що буття ніяк не з'являється, а явищу немає відповідного бут­тя. Він наголошує, що «буття» існує для нас у прояві, тобто «явищем», і по «явищу» людина складає враження, пізнає «буття»; поза «явищем», тобто про «буття в собі» ані знати, ані сказати нічого не можливо. Зробивши такі пояснення, можна звернутись до таємничого вислову Горгія: ніщо не існує; якщо воно існує, то для людини воно непізнаване; якщо навіть воно пізна­ване, то його неможливо висловити. Тут при значній долі скепсису і нігілі­зму також немає абсолютного песимізму щодо можливостей пізнання. Фі­лософ тільки проводить думку, що у цьому світі повного «буття» немає. Останнє тільки являється. Явище буття у цьому світі – часткове. Тому Гор­гій просто констатує свій сумнів щодо сутнісного співвідношення, або міри

Історія філософії

збігу «буття» і його «явища», а звідси – щодо меж людського пізнання. Ра­зом з цим свідомо окреслюється проблема відносності істини, що також є новим кроком в історії філософської думки.

Проте, констатуючи цікаві і важливі здобутки софістів у галузі ан­тропологічних досліджень свідомості і пізнання, слід мати на увазі конс­труктивну критику, якій вони були піддані з боку Сократа і Платона. Суб'єктна відносність істини є важливою теоретичною заявкою для більш ґрунтовного і цілісного усвідомлення гносеологічних проблем. Але межа суб'єктної присутності і суб'єктивізм у пізнавальному процесі – різні речі. Сократ критикує їх за відсутність принципів дійсного поєднання процесів пізнання і виховання. Еристична майстерність подати будь–яке положення як істинне і відстоювати його за будь–яку ціну зводить нанівець пошук дійсного підґрунтя всього існуючого, чим завдає шкоди як пізнанню, так і вихованню людини.

Отже, грецькі софісти, як наголошував О.Ф.Лосев, – це перша схо­динка самосвідомості духу, що переходить від об'єктивного космологізму до суб'єктивного антропологізму, причому базою для необхідного тут ін­дивідуалістичного розвитку слугувала афінська демократія наприкінці V ст. до н.е. Софісти забажали усвідомити природу і можливості людського мис­лення, і останнє викликало до життя скептицизм, суб'єктивізм і творчий хаос, впоратись з яким їм не завжди вдавалось; вони перші зрозуміли, що істина і сутність не тотожні поняття, що істина – це усвідомлена сутність, а тому – «людина є мірою всіх речей...»; не заперечуючи, що буття здатне проявлятися, вони поставили питання про міру цієї явленості.

Сократ

Водночас з тим, виникла позитивна дис–курсія, засновником якої був Сократ (469–399 pp. до н.е.). Він виходив з від­носності та умовності, навіть випадко­вості наших побутових уявлень, проте,

вимагав визнання також таких загальних понять, без яких не могли б ви­никати і існувати часткові, умовні і випадкові поняття. О.Ф.Лосєв наго­лошує, сократівська філософія була початком переходу від матерії самої по собі і від ідеї самої по собі до їх діалектики. Тобто з Сократа почина­ється та позитивна свідома побудова діалектики ідеї і матерії. Вже одним цим філософія Сократа на всі античні часи залишилася центральним дося­гненням з точки зору її метода.

Якщо дотримуватися традиції ранньої класики – афористичної і за­гадкової, то можна сказати, що істина тут не доводиться і не потребує до­казів. З точки зору Геракліта, або Піфагора, докази обтяжливі для істини,

Частина І. Історія Стародавньої філософії

принижують її; вони не шляхетні, бо містять у собі самовдоволеність роз­судку; філософія ж існує лише для тих, хто чує «музику небесних сфер», тобто, тих хто несе на собі божу ознаку, для них будь–які докази і дове­дення зайві. Той, хто вдається до доказів – викриває себе як інтелектуаль­ну чернь. Звідси – відстороненість і погорда «обранців богів».

Перший прорив у такому світогляді зробили софісти, а продовжу­вачем його став Сократ. Сократ також вільний від сліпого схиляння перед античними устоями і авторитетами; його також цікавлять проблеми лю­дини, пізнання, виховання тощо. Проте, йому не властива теоретична лег­коважність софістів, які будь–що готові були подати як істину. Сократ шукає дійсну істину і визначає шлях до неї у раціоналістичній логіці. Він намагається змінити світ згідно розумних логічних побудов. Для цього Сократ намагається підготувати людей, які б зрозуміли і підтримали його. Тобто Сократ у своїх пошуках іде від людини, досліджуючи процес пі­знання, встановлюючи істину, переводячи її в практику сучасного життя, за допомогою свідомої побудови пайдейї – системи виховання. Отже, гно­сеологічні питання у Сократа отримують суто практичне значення як для цілеспрямованої зміни на підставі усвідомлення ідеї Блага суспільства, так і для свідомого виховання людини.

Сократ походить з афінської родини, де батько Софронік був скульп­тором, різьбярем, а мати Фенарета – повитухою. Сам Сократ потім говорив з гумором, що свої здібності в мистецтві допомоги людям у справі духовно­го народження (Платон «Пиршество»), він успадкував від батьків. У молоді роки він багато вчився. Павсаній говорить про нього як талановитого ску­льптора (ще й досі в Афінах зберігається його витвір «Три грації»). Сократ був непоганим музикантом. Алківіад свідчить, що Сократ був хоробрим і терплячим воїном, що брав участь у трьох військових походах.

Слухаючи видатних філософів різних шкіл, що відвідували Афіни, серед яких були і послідовники Геракліта, і елеати, і піфагорейці, і софіс­ти тощо, Сократ відкриває свій метод отримання істинного знання шля­хом поступового сходження від одиничного (або філософсько–абстракт­ного) до загального (або філософсько–конкретного). Цей метод передба­чує відкриття у загальному сутнісного змісту одиничного, що дозволяє керуватись у пошуках істини, добра (справедливості) і краси. Тобто у центрі його уваги були питання людського життя, його мети і призначен­ня, справедливого суспільного устрою. Звідси Сократ і філософію розумів як пізнання добра і зла, пошук і розпізнання яких він здійснював шляхом діалогу з одним, або кількома співбесідниками. Ось чому він завжди був у оточенні учнів або простих слухачів, які збирались разом не заради роз­ваг, – а лише заради істини. Але «любомудріє» – не є виключно діяльність

Історія філософії

розуму. Сократ розцінював останню як обов'язково моральнішу діяль­ність, якщо «знання» саме по собі є «добро». Саме такий етичний раціо­налізм створює сутність вчення Сократа, а філософія постає як шлях фор­мування доброчесної людини і справедливої держави, а доброчинність є запорукою щастя.

Проте, якщо б Сократа запитали, чи вважає він себе знавцем істини, або, чи вважає він себе вчителем і вихователем молоді (якими себе вважа­ли софісти), то на обидва запитання відповідь була б негативна. «Я знаю тільки, що нічого не знаю», – любив повторювати він. І це була не поза, не заперечення всезагального, а результат послідовного проведення ідеї кри­тичної рефлексії. Сократ вважав, що об'єктивний зміст свідомості може існувати лише у суб'єктивній формі, тобто індивідуальний розум може надати людині не тільки індивідуальне уявлення, але й об'єктивне знання. Але отримати таке знання (і водночас стан істини) людина має лише вла­сними духовно–душевними зусиллями, а не очікувати його ззовні як гото­вий результат. Істина швидко «псується», тому для розвитку душі і свідо­мості, кожен філософ має шукати знову і знову. Звідси намагання Сократа шукати істину спільно під час бесід, де кожен з учасників критично аналі­зує загальновідомі думки, послідовно підіймаючись до такого знання, яке вони визнають істинним.

Отже, істина не існує ізольовано від зусиль того, хто її шукає. Тому Сократ і не пропонує учням готову відповідь (по–перше, він сам її шукає, а по–друге, апріорі він нею не володіє). Сократ тільки сподівається, що остання може за певних умов народитися під час їхньої бесіди. Тому для нього не властиві повчання і догми. Він намагається збудити у співбесід­ника інтерес до сформульованої проблеми, який би активізував його тео­ретичні пошуки. Сократ підводить до усвідомлення того, що у пізнанні будь–якого явища (прекрасного, справедливого, доброчесного тощо) лю­дина виходить на понятійний рівень розуміння одиничних явищ, без чого філософська розмова неможлива. Поступово піднімаючись до деякої вер­шини (він називає її Благо [= Добро = Істина]), в якій сходяться всі менш загальні поняття, співбесідники досягають найвищих рівнів пізнання. Так, на прикладі розгляду різних проявів доброчесності (мужність, розсудли­вість, благочестя, справедливість, знання) Сократ у платонівському діало­зі «Протагор» демонструє, що серед них є таке, що визначає собою решту. Наприклад, є два прояви людської поведінки: хоробрість і боягузтво. На перший погляд, вони відмінні тим, що хоробрий нічого не боїться, навіть смерті. Сократ же доводить, що відчуття страху властиво всім людям без винятку. Різниця полягає лише в тім, що люди бояться різних речей. Боя­гуз боїться смерті, а хоробрий – ганьби. Смерті, вважає Сократ, не слід

Частина І. Історія Стародавньої філософії

боятися, бо вона наздоганяє будь–кого, а те що очікує з її приходом напе­вне ніхто не знає. Отже, боягузи налякані смертю лише в зв'язку із влас­ною необізнаністю. Хоробра людина знає, чого варто боятись – людської ганьби, яка наздоганяє людину ще за життя. Таким чином, підґрунтям доброчесності є розумність (мудрість), завдячуючи якій решта її проявів набувають сенсу. Знання постає як підґрунтя етики, а поганий вчинок є наслідком незнання.

На відміну від Сократа, софісти не заглиблювались у основи, не про­думували понятійне підґрунтя, чим прирікали себе на хаос релятивізму. Сократ сам шукав підґрунтя, основи знання і навчав цьому методу своїх учнів. Своєю іронією він вчив учнів, по–перше, піддавати сумніву будь–яке положення, або традиційні уявлення і досягати у своєму пошуку теоретич­но коректних знань. А по–друге, він передавав їм досвід самопізнання («Пі­знай самого себе») і саморозгортання. Учню здавалось, що Сократ знає про нього таку таємницю, яку перший приховував навіть від себе. Проте, учень усвідомлював і сподівання вчителя, щодо його майбутнього духовного зро­стання. Але таке перетворення – це справа доленосного вибору самої лю­дини, справа її наполегливої праці. Тільки долаючи себе, людина може ста­ти і морально, і розумово прекрасною, та «прекрасне – завжди важке» (Пла–тон «Гіппій більший»). Ось чому не всі учні витримували «тягар» споді­вань, який на них поклав їх вчитель. Сократ порівнює себе з ґедзем, що не дає коню застоятись у стійлі; так і Сократ, за визнанням дельфійського ора­кула, – «наймудріша людина» – поставлена до Афін, щоб не дати місту по­тонути в болоті віджилих уявлень. Тому заклик «розуміти і діяти» сприй­мався багатьма афінянами як прикра незручність, що заважає їх налагодже­ному і спокійному життю. Тому спроба розумом і логікою перевірити іс­нуюче життя з метою майбутньої свідомої зміни – стали підставою для за­судження Сократа як державного злочинця.

Сократ – це трагічна фігура. За Геґелем, трагедія – це розумне не­щастя. На афінському суді зіткнулись два права: перше – укорінене право афінської демократії, що передбачало наслідування традицій і законів предків. Інше право відстоював Сократ: право свідомості, знання, суб'єк­тивної свободи. Це право також божественне, проте, яке ще не стало дійс­ністю. Отже, Сократ дійсно був винний перед традиціями Афін, що від­живали свій час, але остаточно ще не вмерли, бо сам намагався розхитати і зламати старі звичаї і засади. І Сократ це розуміє. Ось чому він не нама­гається уникнути страти, до якої його присудив суд, і спокійно випиває чашу отрути. Правота Сократа за майбутнім. Афінська свідомість посту­пово почала вступати на шлях самосвідомості, проте, вбивство Сократа для неї стало злочином перед власним майбутнім. Ім'я Сократа залиши–

Історія філософії

лось популярним протягом тисячоліть. Воно не тільки надихало античну філософію високої, пізньої класики, а також доби Римської імперії, але й увійшло у свідомість європейського людства як символ філософування взагалі. З іншого боку, філософія Сократа стала досягненням, яке поділи­ло все надбання античної думки за своїм змістом і методом пізнання на «досократівський» і «післясократівський» періоди розвитку філософії.

Безпосередніми послідовниками Сократа були його учні. Проте, складність фігури вчителя наклала відбиток на характер їх діяльності, бо мало кому з них вдалося утриматись у діалектичному колі його філософу­вання. Частіше за все, у своєму творчому доробку вони розгортали одну з сократівських ідей, випускаючи з поля зору інші, чим втрачали критичний реалізм поліфонізму сократівської думки і часто занурювались у софісти­ку, з якою їх вчитель вів безкомпромісну теоретичну і моральну боротьбу.

Отже, всіх учнів можна розподілити на три групи. Перша з них Ксенофонт, швець Симон та ін., які поділяли геть усі погляди вчителя і, будучи позбавлені як власної думки, так і звичайного сократівського кри­тицизму, намагались перетворити його філософію у систему догматів.

Сократичні школи

До другої групи послідовників великого вчителя слід віднести так званих сокра­тиків. Наслідуючи Сократа, вони вва­жали, що істина і сутність – не тотожні поняття, тому що істина – це є сутність,

яка мислиться, або усвідомлюється. Тому своє завдання вони вбачали в тому, щоб з'ясувати, за яких умов свідомість здатна мислити сутність, тобто істину. А звідси поставали запитання: що може знати людина; і як вона має жити і практично діяти?

Відповідно до відповідей на сформульовані запитання, сократики утворили три філософські школи. Представники однієї з них заглибились у чуттєву емпірику (кіренаїки), бо визнавали загальне в одиничному. На їх погляд, людська достовірність полягає в чуттєвому досвіді (тобто такому, що надає одиничне). Звідси «добро» – етичний і теоретичний орієнтир Сок­рата – слід шукати в насолодах і задоволеннях. Звичайно, засновник школи Арістіпп підкреслює, що не людина існує для задоволень, а задоволення –для людини, де вона для себе і відкриває сенс «добра» і «блага».

Кініки (Антисфен, Діоген з Сінопу) заглибились у абстрактну і сво–бодомислячу автаркію, або самодостатність, самозаспокоєність. Вони вважали, що людина має триматись у межах абстрактного і всезагального, а будь–яка «одиничність» – несуттєва. Тому вони сповідували свободу від усього того, що, на їх думку, заважало людині піднятися до всезагального,

Частина І. Історія Стародавньої філософії

звідси випливало зневажливе ставлення до норм людського існування і усього так званого зовнішнього життя.

Мегарики (Євклід, Діодор, Євбулід, Стілпон), наслідуючи елеатсь–кий раціоналізм, звернулись до абстрактного світу ідей, поєднуючи з цим кінічні тенденції. Вони абсолютизували принцип розуму відірвавши його від принципу чуттєвого світу, від принципу життя. Протилежність транс­цендентного і чуттєвого світів, світу ідеального і світу речей вони усвідо­млювали не діалектично, як Сократ і Платон, а як прірву. Ідеї для мегари–ків – нерухомі і ніяк не пов'язані з чуттєвим світом. З роз'єднання ідеаль­ного і матеріального випливає заперечення можливості пізнання (бо пі­знання є свідченням зв'язку двох світів), і будь–яке синтетичне судження також неможливе [отже, судження А є Б – хибне, а можливе лише су­дження А є А, яке мало чого дає процесу пізнання]. Саме у мегарців ми зустрічаємо так зване «подвоєння світів» і безплідність ідей, з чим, безу­мовно, не погоджувався Сократ і піддавав нещадній критиці Платон («Парменід», «Софіст» тощо).

До третьої групи сократівських учнів можна зарахувати одну, але геніальну людину – Платона.

Філософія високої класики. Платон

У походженні Платона (427–347 pp. до н.е.) поєднались дві видатні і дуже поважні гілки античної аристократії: рід батька сягає останніх ца­рів Аттіки – Кодридів; рід матері пишався видатним політиком і держав­ним діячем Солоном. Тому і виховання Арістокла – саме таке ім'я він отримав при народженні – відповідало всім вимогам афінського аристок­ратизму: музика, гімнастика, живопис, поезія. У молоді роки він писав елегії, епіграми і навіть драматичні твори; високий, міцний, статний – він захоплювався спортом і був переможцем олімпійських змагань. Потяг до гармонії, вічної краси, що обіймає Всесвіт; зосереджену увагу до власної душі, пишання славою предків – юнак виніс з атмосфери рідного дому, дивовижної краси навколишнього світу. Проте, наскільки прозора була природна краса оточуючого, настільки похмурою і неспокійною був полі­тичний обрій, на фоні якого проходили дитинство і юність Арістокла. Він ріс у час нещадних Пелопонеських війн, під час братовбивчої війни між Спартою і Афінами, що передувала розпаду Греції. Час перемог у Персь­ких війнах, що приніс славу Афінам, минув, як і «золота доба» афінської демократії дісталась історичної межі. Рік народження Платона (Арісток­ла) часто співвідносять з роком смерті Перікла – найвидатнішого діяча афінської держави, досконалого представника еллінської цивілізації, пат–

Історія філософії

ріота і мудрої людини серед народних бур, про якого хлопчик часто чув від матері, яка розповідала сину про останні роки боротьби афінян зі Спа­ртою за власну незалежність, про оборону міста, якою керував Перікл, про багатьох героїв, що загинули, захищаючи рідний дім. Мати, напевно, згадувала відому промову Перікла, про яку свідчив Фукідід, що завершу­вали такі слова: «Могила героїв – весь всесвіт, а не мавзолей, обтяжений пишними написами». Усе це не могло не вплинути на світогляд Арістокла і, згодом, не сформувати у Платона твердих переконань щодо кращого державоустрою, людської гідності, життя і смерті, добра і зла.

Роздуми над глибинними питаннями привели молоду людину до філософії. Він навчався у представників різних шкіл: знайомився з натур­філософією у Кратіла – послідовника Геракліта; з аргументами «Єдиного» у елеатів; філософією числа і принципами світової гармонії у піфагорій­ців; з еристичною майстерністю софістів тощо. Усе це, згодом, знайшло глибоке і принципове переосмислення в платонівській філософії, що і за­фіксовано в багатьох діалогах, де дійовими особами бесід постають пред­ставники різних теоретичних напрямків. Проте, у житті Арістокла була зустріч, що докорінно змінила його життя. Це була зустріч з Сократом, що став для Платона невгасимим сонцем, взірцем теоретичного мислення. Говорять, що і для Сократа зустріч з Арістоклом, якому саме він дав нове ім'я, що увійшло в аннали людської думки, була зустріччю очікуваною, також подією всього життя. Знайомство з Сократом примусило Платона усвідомити філософію не як деяке заняття, яким можна займатися час від часу, не як розвагу, але як спосіб життя, розраду для душі, засіб духовного сходження. Можна сказати, що з Платоном за участю духовного настав­ника відбулось духовне перетворення, нове народження, яке як мету фі­лософського виховання завжди визначав Сократ.

Філософська спадщина Платона велика і різнобічна: вчення про буття, душу, пізнання, космос, божественну тріаду... Означимо тільки деякі моменти його доленосного для європейської філософії вчення і діа­лектичного методу'.

«Буття» для Платона – вічне, незмінне, недоступне чуттєвому сприй­няттю і відкривається лише розумовому пізнанню. Проте, на відміну від елеатів, «буття» у Платона постає не як «одне», а «множинне»; це безтілес­не, нематеріальне формування – «ідея». Ідея у Платона існує реально, об'єк­тивно, субстанційно і самостійно. Саме вона виступає онтологічною при­чиною матеріально–тілесного світу, світу речей. Отже тільки вона «є», «іс­нує», бо насправді існує лише те, що не має частин, не належить чуттєво–

' Див.: Платон. Собрание сочинений в 4 тт. – М., 1990–1994.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

просторовому світу, а є вічним, незмінним і безсмертним. Світ надчуттєвих ідей Платон називає «буттям». Філософ критикує тих, хто визнає тіла і бут­тя за одне і те саме, бо «истинное бытие – это некие умопостигаемые и бес­телесные идеи» («Софіст»). Світ ідей протистоїть мінливому і плинному чуттєвому світу, який постійно змінюється, виникає і зникає, але ніколи не «є». Яким чином можна збагнути ідеї? – Коли свідомо полишаєш стан при­родної людини і перетворюєшся на філософа. У діалозі «Держава» Платон наголошує: «Нужно отвратиться всей душой от становящегося, тогда спо­собность человека сможет выдержать созерцание бытия».

Платон називає ідеї «сутностями»; до речі, у грецькій мові «сутність» походить від дієслова «бути». Таким чином, ідеї, за Платоном, становлять сутність чуттєвого світу, що даний нам у досвіді. У цьому ж контексті, речі причетні до ідей і тільки завдяки такій причетності отримують своє тимча­сове існування. Ідея співвідноситься з річчю як сутність з її явищем. Отже, ідея зосереджує у собі смислову повноту речі і величезну життєву силу, що спрямовує її до кінцевої мети; вона – передумова, першообраз речі; її одві­чна, породжуюча модель, закон її функціонування. Платонівські ідеї разом утворюють єдиний чуттєво–матеріальний космос. Тому, «ідея» становить підґрунтя онтології (вчення про буття) Платона. Разом з тим «ідея» – це не тільки «режим» існування чуттєвого світу, але й «режим» свідомості, усві­домлення світу, бо виступає своєрідним «горизонтом» предметів, тому що містить у собі для них безліч можливостей. Звідси – «ідея» становить під­ґрунтя гносеології (вчення про пізнання) Платона.

Стає зрозумілим, що критика платонівського вчення про ідеї, яку знаходимо у «Метафізиці» Арістотеля не в усьому справедлива Так, Пла–тон надає ідеям субстанційну первинність буття, на відміну від бування чуттєвого світу, проте, його світ ідей протилежний останньому настільки, наскільки мислення людини трансцендентне її відчуттям. Своїм існуванням світ ідей не подвоює світ речей, а містить сутнісні орієнтири останнього. Отже, ідея не відірвана від речі, а обумовлює її існування, тому речі не тіль­ки отримують можливість існування, але постають відкритими для пізнан­ня. Висунуті Платону теоретичні претензії, скоріше, можна адресувати ме–гарській школі, яку, до речі, піддає критиці сам Платон у діалозі «Парме–нід». Але цікаво, завдяки чому Платон долає фактичну подвоєність світів у мегариків, або нездоланність прірви «буття» і «небуття» елеатів?

Щоб уникнути проблем попередників, Платон вводить поняття «Єдиного», яке у нього не співпадає з розумінням «буття» (як це мало місце у елеатів). «Єдине» Платона не є «буття», воно вище останнього, бо становить собою умову і «буття»(світу ідей), і «небуття» (матерії як принципу становлення). «Єдине» виступає джерелом будь–якого існуван–

Історія філософії

ня, будь–якої множинності і без його єднаючої сили неможливе існування а ні ідеї, а ні речі (бо кожне «одне» має сенс існування при наявності «ін­шого») («Парменід»). Тому Платон і його послідовники – платоніки і не­оплатоніки – ототожнюють «Єдине» з «Благом», до якого все прямує і, завдяки якому, існуюче отримує власне буття. Воно – по той бік буття (тобто трансцендентне), а тому перевищує будь–які визначення, бо недо­ступне розумінню. Для означення такої величі краще використовувати апофатичні (негативні) характеристики, тобто, чим «Єдине» не є.

Підсумовуючи, можна сказати, що ідеї в філософії Платона суть бо­ги, від яких залежить існування чуттєвого світу. Проте, це боги не наївної міфології, а такі, що перекладені, за виразом О.Ф.Лосева, на мову абст­рактної всезагальності, тобто понять та категорій.

Досліджуючи сенс людського і суспільного існування, Платон спи­рається на раціоналістичний підхід Сократа до проблем етики, згідно з яким, умовою моральнісних вчинків виступає істинне знання. Саме тому Платон продовжує зусилля свого вчителя долаючи суб'єктивізм софістів у питаннях пізнання й у справі досягнення єдиного і об'єктивного знання. Робота з поняттями, встановлення родових і видових відносин між ними отримала назву діалектики. Для Платона діалектика постає як метод розді­лення єдиного на множинне, зведення множинного до єдиного і структур­ного уявлення цілого як єдино–розподіленої множинності («Федр»). У діа­логах ми знаходимо багато робочих визначень діалектики, і перш за все, як науки про знаходження принципу кожної речі, її смислу, методу здійснення і, зрозуміло, пізнання. Як бачимо, йдеться про принципи розгортання світу ідей і становлення матеріального космосу і про відповідні принципи пі­знання. Якщо стисло, то діалектика є єдиним способом існування ідей (і чуттєвого світу) і методом їх пізнання. Щодо самої серцевини діалектики, то вона – вчення про єдність протилежностей, яке міститься у «Софісті», «Парменіді» тощо. Платону також належить розробка гіпотетико–дедуктив–ного методу, що був не тільки корисний для філософії, але й мав велике значення для розвитку наукового знання, наприклад, математики.

Як Платон розуміє людину? Подібно до того, як все суще поділене на дві сфери: довічних і самосущих ідей та залежних від них речей чуттєво­го світу – мінливих і вторинних, так і в людині розрізняють безсмертну ду­шу і смертне, тлінне тіло. За Платоном, сутність душі полягає в її саморусі: все, що рухається, тобто рухає самого себе, – безсмертне, тоді як все, що приводиться у стан рухомості чимось зовні, скінченне і смертне. З іншого боку, якщо душа настільки досконала, то навіщо їй потрібне тіло? Для того, щоб обгрунтувати необхідність зв'язку душі і тіла, Платон пропонує гіпоте­зу, що душа складається ніби з двох «душ»: вищої – розумної, за допомо–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

гою якої людина може споглядати світ довічних ідей і яка прагне «блага» і нижчої – чуттєвої. У свою чергу, чуттєва душа також має більш шляхетну «частину» – афективну, і менш шляхетну. Кожна з «душ» має свій орган, що пов'язаний з її діяльністю. Так, розумна душа перебуває у мозку; афек­тивна – у серці; а найнижча – в печінці. Шляхетна частина чуттєвої душі формує суспільні якості людини, тобто благородні відчуття: радість, хороб­рість тощо. А нижча частина душі людини наближує людину до тваринного і навіть, рослинного світів; вона відповідає за самозбереження, харчування, розмноження, а всі її зусилля спрямовані лише на чуттєві насолоди. На від­міну від першої частини чуттєвої душі вона роз'єднує людей.

Ілюструючи своє розуміння людської душі, Платон вдається до обра­зу крилатої колісниці, що має три складових: візник, що уособлює розумну душу; двох коней, один з яких прекрасної статі втілює – благородну части­ну чуттєвої душі, яка покірна і слухняна слову розуму; другий кінь – персо­ніфікує грубу тваринну силу, тісно пов'язану з тілом, яка прагне лише чут­тєвих насолод і глуха до наказів візника (розуму). Людська доля залежить від того, наскільки сильним, або слабким виявиться чуттєве в структурі душ. Коли розумний і афективний початки в душі переважають, то в час, вільний від тілесної оболонки, душа має можливість підніматись до захма­рного світу, щоб споглядати вічні ідеї, і чим більше вона споглядає, тим більш досконале тіло вона отримає (наприклад любомудра, царя, або дер­жавного діяча). Якщо в душі превалює чуттєва частина душі, яка заважає процесу споглядання світу ідей, то в майбутньому така душа отримає тіло негідної людини, або навіть тварини. Платон дотримується піфагорейської теорії переселення душ (метемпсихоз), згідно з якою тільки досконалі душі в нагороду можуть назавжди полишити земний світ і звільнитись від тілес­ної оболонки. Як бачимо, тіло – це темниця душі, від якої остання має зві­льнитися. Звільнення досягають шляхом пізнання ідей, які споглядає розу­мна душа – в цьому і відкривається призначення людини.

Дата добавления: 2014-11-18