Місце і значення історії економіки та економічної думки в системі економічних наук

Історія економіки та економічної думки – міждисциплінарна наука, тому що створена на стику економіки й історії, тісно взаємодіє з усім спектром соціально-економічних дисциплін. З історичних наук у першу чергу вона зв'язана із загальною історією (саме історія економіки). Але необхідно розуміти розходження в підходах дослідження. Загальна історія присвячена головним чином вивченню внутрішньої й зовнішньої політики того або іншого суспільства, а властиво проблеми виробництва, розподілу, обміну грають важливу, але підпорядковану роль.

Історія економіки, навпаки, розглядає, головним чином, сферу економіки, а службову функцію виконують політичні проблеми (війни, суспільні рухи й т.д.) Але всі ці проблеми вивчається не самі по собі, а лише з погляду того, яку роль вони зіграли в розвитку економіки.

Історія економіки та економічної думки є фундаментальною наукою, оскільки на основі науково вивірених історико-економічних фактів, явищ, процесів робляться подальші теоретичні узагальнення іншими соціальними й, насамперед, економічними науками. Найбільший авторитет в економічній науці англієць Дж. М. Кейнс відзначав, що економічна історія не тільки ілюструє, але й обґрунтовує економічну теорію, є полігоном для перевірки адекватності економічних теорій.

Економічна історія представляє історичний аспект наук про економіку суспільств, тому що будь-яка наука історична. У першу чергу це стосується загальної економічної теорії, а також галузевих (економіка промисловості, транспорту, сільського господарства й т.д.), функціональних (бухгалтерський облік, маркетинг, менеджмент й ін.) наук.

Курс історії економіки та економічної думки поряд з політичною економією формує економічне знання майбутнього спеціаліста-економіста про основні етапи господарського розвитку і напрямки розвитку економічних учень, передумови та закономірності еволюції світової економічної науки, економічні концепції головних шкіл і напрямків в економічній теорії, прищеплює навички систематизації оцінок основних економічних подій. Історія є вчителькою життя, говорили стародавні римляни. Економіст не може нехтувати історією своєї науки, бо вона показує як людство намагалося осмислювати і розв'язувати проблеми, що ставило господарське життя. Вивчення історії економіки істотно розширює економічну ерудицію майбутніх спеціалістів, підводить до розуміння основ порівняльного аналізу економічного розвитку окремих країн світу, сприяє формуванню вміння правильно орієнтуватися у виборі економічних рішень. Як джерело фактичного та теоретичного матеріалу для всіх економічних наук дисципліна допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обґрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень. Іншими словами, головною функцією історії економіки та економічної думки є формування в економістів та фахівців інших галузей знань певного типу економічного мислення, завдяки якому дослідники можуть найти та проаналізувати історичні корені сучасних економічних проблем, побачити та вивчити аналогічні ситуації, визначити на основі здобутого досвіду найкоротші шляхи їх розв’язання, поєднати теоретичні розробки з практичним їх застосуванням.

· Періодизація економічної історії.

Періодизація – установлення певних хронологічно послідовних етапів в економічному розвитку суспільства. Вона не зводиться до простого, волюнтаристичного розмежування економічного процесу. Необхідна наукова періодизація, що відповідала б на наступні питання:

Що представляє історико-економічний розвиток - єдиний безперервний або дискретний процес?

Який механізм причинно-наслідкових залежностей і кількісно-якісних змін, що визначає особливості окремих етапів?

Які галузі, сфери, фактори сприяли поступальному розвитку суспільства?

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її періодизації. Кожна періодизація – це спроба класифікувати факти, яка враховує лише певну їх частину. Отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.

Формаційний (марксистський) підхід. В основу формаційного підходу К. Маркс поклав ідею зміни суспільно-економічної формації в результаті розвитку протиріч між виробничими силами і виробничими (економічними) відносинами. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин утворить спосіб виробництва. Маркс виділяє п'ять суспільних способів виробництва, у залежності від пануючої форми власності на основні засоби виробництва:

· первіснообщинний, де відсутня приватна власність на засоби виробництва;

· рабовласницький, де безпосередній працівник і знаряддя праці стають приватною власністю;

· феодальний, заснований на особистій залежності виробника й приватної власності на засоби виробництва;

· капіталістичний, основою якого є експлуатація осіб найманої праці власником капіталу;

· комуністичний, де панує суспільна власність на засоби виробництва й відсутня експлуатація.

Періодизація Маркса мала ряд переваг у порівнянні з попередниками: уперше суспільство розглядалося як динамічна система; пояснювався механізм переходу від одного способу виробництва до іншого; уводилося поняття про цілі поступального розвитку людства. Однак Маркса критикували за перебільшення ролі продуктивних сил, спрощене розуміння розвитку суспільства як сходження від нижчих форм до вищих.

Періодизацію Маркса можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вона й була сформульована, тоді як при аналізі господарського розвитку країн Африки, Австралії вона „не працює”.

Сучасники Маркса висунули свою схему періодизації, підкреслюючи, що розвиток визначається не способом виробництва, а способом обміну. Так, Б. Гільдебранд як конкретний критерій періодизації взяв розвиненість грошового обміну, виділяючи три стадії в історії господарства:

1) „природне” (натуральне) господарство (з найдавніших часів до сер. XІІІ ст.), де відсутній грошовий обмін, продукт обмінюється на продукт;

2) „грошове” або міське господарство (з сер. XІІІ до к. XVIІІ ст.) характеризується більш високим рівнем розвитку обміну з використанням грошей;

3) кредитне або народне господарство (з поч. XІХ ст.), в якому обмін здійснюється переважно з допомогою кредитних грошей, безготівкових рахунків.

Ф Ліст запропонував п’ятистадійну модель розвитку людського суспільства: нації проходять етап дикості, пастушачого побуту, землеробський, землеробсько-мануфактурний етап і комерційний. В основу періодизації Ф. Ліст поклав домінуючий тип господарської діяльності.

Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон – клімат, англієць А.Тойнбі – культуру, релігію (цивілізацію). Російський історик економіст Л.І.Мечніков в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення.

У вітчизняній літературі формаційний підхід Маркса домінував до кінця 80-х рр. ХХ ст. На Заході найбільший вплив мав цивілізаційний підхід до періодизації історії. Вперше його розробив шотландський філософ А.Фергюсон (1723-1816). Взявши за основу періодизації розвиток форм господарської діяльності й відносин власності, він виділив 3 етапи:

· дикість – розвиток мисливського господарства й відсутність приватної власності;

· варварство – розвиток скотарства й поява приватної власності;

· цивілізація – розвиток землеробства й приватної власності.

Ще в XVIII в. починають формуватися різні теорії цивілізації, серед яких можна виділити два основні різновиди:

- теорії стадіального розвитку, що розглядають світові цивілізації (співтовариства в певному просторі-часу) із тривалими циклами існування;

- теорії локальних цивілізацій, котрі розглядають цивілізацію з більш короткими історичним циклами, що включають одну або кілька країн із загальною специфікою.

У рамках теорії локальних цивілізацій ряд українських учених (Заблоцький Б. Ф., Кокошко М. Ф.) в основу періодизації економічної історії України поклали комплексний критерій – державні й економічні перетворення. Вони вважають, що такий критерій, періодизації є найбільш об'єктивним і дає можливість оцінити, якою була економіка України, якою могла бути, якою і чому вона є сьогодні. Відповідно до цього критерію економічна історія України ділиться на 3 періоди:

- економіка ранньофеодального періоду й Київської Русі;

- економіка періоду політичної й економічної залежності України від інших держав;

- економіка незалежної України - період, що почався із другої половини 1991 р.

Кожен період ділиться на ряд етапів, які відображають зміни у відносинах власності на засоби виробництва, формах організації виробництва, розвитку продуктивних сил, структурі господарства.

Стадіальні теорії вивчають цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому виділяються певні стадії (етапи). Цей процес почався з розпаду первісного суспільства й переходу його частини в стан цивілізованості. В останній час у житті людства відбулися більші зміни в соціально-економічних відносинах, духовній і матеріальній культурі. Тому цивілізаційний підхід пропонує використання як критерію періодизації більш широку (чим при формаційному підході) ознаку – сукупність матеріальних і духовних факторів.

Інституціонально-технологічний підхід. Широку популярність у ХХ ст. отримав запропонований американською інституціональною школою так званий „технологічний” підхід, відповідно до якого історія ділиться на три великі епохи:

1) доіндустріальна – із Х тис. до н.е. до сер. XVIІІ ст. Особливості: низький рівень економічного розвитку, широке застосування фізичної праці. Переважає „первинна” сфера економічної діяльності (сільське господарство). Церква і армія – форми соціальної організації аграрного суспільства.

2) індустріальна з останньої третини XVІІІ ст. по останню чверть ХХ ст. Особливості: середній рівень економічного розвитку, широке застосування кооперації і спеціалізації фізичної праці з машинами. Переважає „вторинна сфера (промисловість), де центральне місце відводиться корпорації.

3) постіндустріальна характеризується високим рівнем економічного розвитку, широким застосуванням електронники, робототехніки, біотехнологій, а основною сферою діяльності стає „третинний” сектор – сфера побутових, соціальних, фінансових послуг і обробка інформації. Найбільш видатні представники теорії постіндустріального суспільства – Д. Белл, Г. Кан, З. Бжезінський (США), Ж.Ж. Сервен Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу суспільства на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

На рубежі ХХ – ХХІ ст. людство вступило в новий етап розвитку, що характеризується посиленням інтеграційних процесів, що переросли в глобалізацію. Україна не стоїть осторонь від цих процесів, у неї є великий природний, матеріальний, людський (у тому числі науковий) потенціал, щоб з іншими народами стати творцем єдиної Світової цивілізації.

Відомий французький учений XX століття Ф. Бродель представляє світову економічну історію як чергування високорозвинених «світових економік», що дають ритм життя всьому людству.

Критично оцінюючи різні підходи до періодизації історії, можна зробити висновки:

- масштабність, суперечливість і багатогранність глобального історико-економічного розвитку істотно ускладнює його пізнання, зокрема, формування загальної теорії періодизації;

- більшість концепцій відбиває лише окремі сторони об'єкта дослідження, тому що використають як критерій періодизації різні фактори;

- у цих умовах історики-економісти надають перевагу загальноісторичній періодизації: давня історія (приблизно 100 тис. років до н.е. – V ст. н.е.); середньовіччя (V – XV ст.); нова історія (XVI – початок XX ст.) і новітня історія (з 1914 р. до наших днів).

Дата добавления: 2014-11-20