Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракх

Тести

Теми рефератів і доповідей

1.Техніко-економічні досягнення перших цивілізацій.

2. „Неолітична революція”: сутність та значення.

3. Економічна думка Стародавнього Єгипту.

4. Економічна думка Стародавнього Китаю.

5. Вавилонське царство. Збірник законів «Кодекс Хаммурапі».

Виберіть правильну відповідь:

1. Перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства здійснився в період:

а) палеоліту;

б) мезоліту;

в) неоліту.

2. Головними рисами відтворюючого господарства були

а) збиральництво;

б) загінне полювання, рибальство;

в) зародження прядіння і ткацтва;

г) виникнення водного і наземного транспорту;

д) створення і удосконалення знарядь праці з метою обробітку землі

3. Панівною формою власності в річних цивілізаціях:

а) общинна;

б) державна;

в) храмова;

г) селянська.

4. Характерним для стародавніх Східних цивілізацій є:

а) сувора державна централізація;

б) переважний розвиток ремесла і торгівлі;

в) широке використання праці рабів у всіх сферах економічного життя;

в) панування натурального господарства.

5.Найвідомішою культурою на території України в період неоліту є:

а) трипільська; б) пшеворська;

в) зарубинецька; в) черняхівська.

6. Предтечею Київської Русі була:

а) трипільська; б) пшеворська;

в) зарубинецька; в) черняхівська.

7. Для залізної доби на Україні було характерно:

а) панування привласнюючого господарства;

б) розвиток металургійної справи;

в) виникнення трипільської культури;

в) панування відтворюючого господарства.

8. Основна економічна ідея трактату «Артхашастра»:

а) розвиток натурального господарства;

б) ідеологізація індійського суспільства;

в) основну роль в економіці відіграє держава;

г) вчення про управління та державні доходи.

9. На яких морально-етичних принципах ґрунтуються економічні погляди Конфуція:

а) протекціоністських бар’єрів;

б) гуманізму і вченні про ідеали;

в) економічного лібералізму;

г) поваги до старших;

д) поваги до володаря.

10. Закони Хаммурапі регламентували боргове рабство з метою:

а) якнайшвидшого переходу до ринкової економіки;

б) забезпечення зростання податкових надходжень до казни;

в) не допустити руйнації основ натурального господарства.

11. Виразники економічної думки епохи до ринкової економіки ідеалізували:

а) ринкові економічні відносини;

б) натурально-господарські відносини;

в) крупну торгівлю та лихварські операції;

г) всі відповіді правильні.

Тема 3. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ ПЕРІОДУ ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (VІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)

· Господарство античної Греції

· Грецька колонізація Північного Причорномор’я (VIІІ – V ст. до н.е.)

· Економічна думка античної Греції.

· Господарський розвиток Стародавнього Риму.

· Економічна думка Стародавнього Риму.

Хронологічно період, відомий під умовною назвою античний (лат. аntiquus – давній) охоплював першу половину VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. Держави, які склалися на базі „античної ” громади набули рис класичного рабства. В історії Давньої Греції можна виділити чотири етапи економічного розвитку: крито-мікенський (ХХХ – ХХІІ ст. до н.е.); гомерівський (ХІ – ІХ ст до н.е.); архаїчний (VIII –VI ст. до н.е.); класичний (V – ІV ст. до н.е.).

У класичний період в авангарді суспільного прогресу знаходиться Греція. Маючи вигідне географічне положення, вона стояла на шляхах у Малу Азію, Європу, Північну Африку. Родючої землі в Греції було мало. Клімат засушливий, великих рік не було для того, щоб створити зрошувальну систему, подібну до річкових цивілізацій. Лише в окремих областях країни землеробство стало основною галуззю сільського господарства. Хліба, як правило, не вистачало на все населення, чисельність якого росла. Більше благоприємні умови були для садівництва й скотарства: греки вирощували виноград, оливки; розводили овець, кіз. Країна багата корисними копалинами: срібло, мідь, свинець, золото, мармур. Однак всього цього було недостатньо, щоб забезпечити населенню засобами існування. Найважливішим багатством Греції було море. Зручні бухти, численні острови, розташовані близько один від одного створювали прекрасні умови для мореплавання й торгівлі. Ставши вмілими мореплавцями, греки поступово перетворили країну в морську державу.

У VIII –VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвивалася металургійна та гірнича справа, будівництво жител, ткацтво. Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд тощо. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка, посуд), тканини.

Становлення античної економіки в Греції відбувалося в межах невеликих полісів (міст-держав). Громада-поліс включала не тільки сільське населення (як на Сході), але й міське. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто, найчастіше ремісничого типу, яке розширювало свою територію та поповнювало робочу силу у воєнних походах.

Членом громади міг бути тільки грек і якщо він володів землею. Держава (поліс) у Греції існувала не над громадою (як це було на Сході), а громада сама перетворювалася в маленьку державу зі своїми законами й органами влади. Поліс (колектив громадян) мав право верховної власності на землю. Існувало 2 типи полісів:

· аграрний, з абсолютною перевагою сільського господарства, слабким розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, більшою питомою вагою залежних працівників, олігархічним правлінням (владою меншості). Найбільш відомим серед таких полісів була Спарта;

· торгово-ремісничий тип полісів, з більшою питомою вагою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, впровадженням рабської праці у виробництво, демократичним правлінням (Афіни й ін.)

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта – наймогутніший у військовому відношенні поліс. У Спарті зберігалися елементи родової громади. У полісі не допускалася приватна власність на землю. Земля була поділена на 9000 наділів відповідно до числа повноправних громадян і роздана спартіатам у тимчасове володіння. Земля вважалася власністю громади. Раби – ілоти також належали державі. У полісі панував принцип зрівняльності. Спартіати жили в однакових скромних житлах, носили простий одяг. Вони були тільки воїнами й не займалися продуктивною працею: поля обробляли ілоти. На кожен наділ землі доводилося кілька родин ілотів, які платили натуральний оброк, рівної 1/6 частини врожаю. Господарство було відсталим, свідченням чого можуть бути гроші – залізні пластини, які ніде, крім Пелопоннесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст перемогло демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінська рабовласницька держава. За реформою Солона (595 р. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Було покладено край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. Був розчищений шлях до приватної рабовласницької власності на землю. Дрібне селянське господарство й ремісниче виробництво були економічною основою цього суспільства. Кожен громадянин поліса мав право володіти невеликою ділянкою землі, що могла обробити його родина, і одним-двома рабами. Велике землеволодіння не допускалося, тому застосування праці рабів у сільському господарстві було обмежено.

Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії –ремісничі майстерні, де у великій кількості застосовувалася праця рабів (у дрібних – від двох до десяти рабів, у великих – 50-100 рабів). Особливо великомасштабне застосування рабів було в гірничій справі (у рудниках працювала до 300-1000 рабів). Оскільки праця рабів обходився дешевше праці вільних ремісників, то й продукція, створювана рабами, була дешевше продукції вільних дрібних ремісників, які розорялися. Тому праця рабів застосовувався переважно не в сільському господарстві, а в ремеслі й на рудниках, де вони були головною продуктивною силою в створенні матеріальних благ.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII –VI ст. до н. е., пов’язана з: аграрним перенаселенням, необхідністю нових джерел сировини, ринків збуту, політичною боротьбою, що змушувала переможених шукати удачі на нових землях.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку. Зростає товарність господарства, хоча вона зберігає натуральний характер. Пожвавлюється торгівля, стимулами якої були: надлишок продукції, потреба в хлібі, поповнення рабів, ріст населення, колонізація. Олія була головною статтею грецького експорту.

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною. Набули поширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст.

Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини - трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник.

З часом грецькі поліси приходять в стан кризи. ІV ст.до н.е. – це фінал класичної Греції, її полісної системи.Принципи автаркії і автономії перешкоджають об’єднанню внутрішньо послаблених полісів в єдину державу. Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни – сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

· Грецька колонізація Північного Причорномор’я (VIІІ – V ст. до н.е.)

Майже одночасно ззаселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення міст-полісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північному Причорномор'ї – на VI ст. до н. е. Найвідомішими поселення на півдні України були Ольвія, Пантікапей (Керч), Тір над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Кіркінтіда (Феодосія).

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI –IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспор Кіммерійський. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст – ювелірні вироби. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін. У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорська держава, столицею якої став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфея, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорно­морського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Головними виробниками і постачальниками сільськогосподарської продукції були великі латифундії земельної аристократії, які застосовували працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства – Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн. пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили тра­диційні товари – вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи.

У IV–III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 р. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіпа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила – сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на еко­номіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північно-чорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.

Загальна криза рабовласництва у II –III ст. н. е. підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках ІІІ ст. н.е. в Північне Причор­номор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гунська навала IV ст. н.е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.

· Економічна думка античної Греції.

Перші прояви економічної думки греків можна знайти у поемах Гомера " Іліада " і "Одисея " (Х – VІІІ ст. до н.е.) – енциклопедії життя населення, котре жило майже 3 тисячі років тому на берегах Егейського та Іонічних морів. Економічні спостереження переплітаються з розповіддю про осаду Трої та походи Одисея. В поемах засуджуються дії іноземних купців, які замахувались на натуральне господарство, схвалюється сільське господарство, примирення з рабством.

Економічні проблеми Стародавньої Греції стали об'єктом спеціальних досліджень у роботах Ксенофонта, Платона, Аристотеля. Саме завдяки їм почали вживати термін „економіка”, що в буквальному перекладі означає „наука про ведення домашнього господарства”

Ксенофонт 430-355 рр. до н.е. – автор трактату "Домострой", вперше економічна наука розглядалась як наука про ведення домашнього господарства.

Головні положення:

- висновок попередників про поділ праці на розумову і фізичну доповнює новою тезою про те, що „найбільш проста робота” може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений розміром ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком;

- виділяє дві сторони товару – корисна якість (споживна вартість) і здатність до обміну (мінова вартість);

- надає конкретні поради щодо організації виробництва і найкращих заходах експлуатації рабів;

- ідеалізує сільське господарство "земля вчить справедливості, бо дає більше тому, хто старанно працює";

- визнає необхідність існування і корисність грошей, виділяючи функції обігу і засобу платежу

Платон (427 - 347 рр. до н.е.)

Створив два проекти державної будови ідеального типу. В першому проекті „Держава” стверджує, що кожний від природи пристосований до виконання лише однієї справи і повинен займатися тільки нею. Держава повинна складатися з трьох станів: урядовці (аристократи, філософи), охоронці (воїни) і чернь (хлібороби, ремісники і торговці). Раби – власність вільних громадян або живе знаряддя праці, тому не відносяться до жодного стану. Перші два стани не мають власності, забезпечуються за рахунок держави, займаються виключно розумовою працею.

Другий проект створено у роботі „Закони”. На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу „негативний” тип суспільного устрою. Суттєвий недолік суспільного устрою вбачає у відсутності єдності, оскільки суспільство ділиться на бідних і багатих. Нерівність корениться у природі людей, кожний повинен отримувати свою частку відповідно природним здібностям. Головним двигуном поведінки людей виступають матеріальні турботи і стимули. Потяг до збагачення робить одних членів суспільства паразитами, а інші не мають можливості вести власне господарство. Щоб не допустити подальше розшарування суспільства, він пропонує обмежити розміри приватної власності. Суспільний спокій порушує прагнення до збагачення. Потяг до збагачення Платон пояснює недосконалістю виховання. Щоб позбавитись жадоби до збагачення, Платон пропонує відмовитися від власності, жити в таборах, разом харчуватись, не мати індивідуальних жінок. Розглядає проблему матеріального забезпечення вищих станів і фактично пропонує елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах – усі громадяни в ідеальній державі зможуть одержувати за жеребком дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування. Цінність загального майна громадян не повинна різнитись більше ніж в чотири рази.

Як і Ксенофонт найголовнішою галуззю економіки вважав землеробство. Поділ праці – головний принцип побудови держави.

Торгівля необхідна, тому що обслуговує розділ праці усередині міста і між містами;

Аристотель (384 – 322 до н.е.) – видатний мислитель давнини, учень Платона. Першим запровадив економічний аналіз, що дало йому змогу встановити відповідні закономірності та висунути положення, які набагато випередили час. В своїх роботах „Нікомахова етика” і „Політика” розробляє проект ідеальної держави, котрий схожий з проектами попередників (Ксенофонта, Платона) по-перше, визнає за необхідне поділ суспільства на вільних і рабів, працю розумову та фізичну, по-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей відносить або до природної сфери – економіки, або до неприродної – хрематистики.

Економіка – діяльність людей в землеробстві, ремеслі, дрібній торгівлі. Ціль діяльності – задоволення життєвих потреб людини, і вона повинна стати об’єктом піклування держави.

Хрематистика – безпечне мистецтво нажиття багатства за допомогою великих торгівельних угод для перепродажу і лихварських операцій. Її ціль – володіння грошима.

Концепція Аристотеля про економіку і хрематистику двояка. Наприклад, обмін, з одного боку, розглядається як акт задоволення потреб людини і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки, з другого боку, обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

Розглядає питання:

- поділ суспільства на вільних і рабів обумовлений існуванням поділу праці і тому є природним. Панування та підкорення – це загальні закони природи, необхідні для її збереження;

- дав економічну характеристику рабства. Суспільство не може обійтись без рабів, оскільки вони приводять у дію засоби виробництва і виконують усю фізичну працю;

- виправдовував систему позаекономічних примусів. Раб – майно, що приносить доход. Все вироблене рабом – прирощення майна, тому що раб – власність рабовласника, його праця цілком належить рабовласнику;

- відкриває дві сторони товару: споживну вартість і мінову вартість;

- ідеалом господарювання є невеличке землеробське господарство, яке забезпечує себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом «справедливого обміну». Таким чином, економічна необхідність приводить до обміну, в основі якого лежить факт суспільного поділу праці;

- перед економічною наукою поставив завдання відкрити суть порівнювання благ, що обмінюються (звідки походять гроші?). гроші виникли не стихійно, а в результаті згоди між людьми і в „нашій владі”, щоб вони стали „не споживанні”. Але ця проблема не доведена ним до кінця.

Висновок: економічна думка стародавньої Греції була своєрідною і зрілою. Трактовка проблеми рабства займала центральне місце, шукались заходи ефективної експлуатації рабів. На економічну думку великий вплив справив розвиток міст і пов'язаний з цим зріст ремісництва і торгівлі. Значення поділу праці розумілось правильно. Були спроби аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. У більшості мислителів переважав натурально-господарський підхід до економічних проблем.

· Господарський розвиток Стародавнього Риму.

Історія Стародавнього Риму нараховує приблизно 12 століть, протягом яких невелика родова громада на ріці Тібр перетворилася в потужну державу, що підкорила собі величезні території: від Іспанії до Персії, від Англії до Єгипту. Еволюція Риму відповідала трьом етапам розвитку Римської держави:

· VIII –VI ст. до н. е. – царський;

· 510 – 27 рр. до н. е. – республіканський;

· 27 р. до н.е. – 476 р. н. е. – імператорський.

Царський період (VІІІ – VІ ст.) був переходом від родової до сусідської общини. Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Упорядковується система оподаткування, що дозволило створити армію.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці – плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, лопатами. Існувало трипілля. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, з технічних – льон, коноплю, з садових виноград, оливкові гаї, маслини. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи, храми, стіни яких оздоблювали фресками, зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар.

Протягом VI – III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Спочатку рабство мало патріархальний характер – було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення.

Республіканський період (V – І ст. до н.е.). В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів). Землю намагалися придбати також вершники – багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Поряд з крупним землеволодінням співіснувала дрібна землевласність плебеїв. Юридичне оформлення рабства було оформлено в законі ХІІ таблиць (449 р. до н.е.). Вчені виділяють дві причини формування класичного рабства: 1) зовнішня – успішні війни, які привели до напливу рабів і їх проникнення в різні сфери: 2) внутрішня – концентрація землі, розповсюдження приватної власності, розвиток ремесел, торгівлі вимагали дешевої робочої сили. Раніше такою робочою силою були плебеї (бідні землевласники). В ході боротьби з патриціями вони домоглися заборони боргової кабали. Змусити дрібного власника працювати на патриція було складно. Такою робочою силою, яка була позбавлена всіх прав і майна був раб, добутий через работоргівлю та війни. Тому Рим постійно вів агресивні війни. Починаючи з ІІ ст. до н.е. рабовласницькі відносини досягають розквіту, проникаючи у всі галузі економіки. Патріархальне рабство перетворюється в класичне. Раби стали головною виробничою силою. Погіршується їх соціальний статус – з молодших членів патріархальних сімей вони перетворюються на «мовні знаряддя» праці. Різко зростає їх чисельність. В к. І ст. до н.е. в Римі нараховувалось 600 тис. вільних і 900 тис рабів. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства: ремісництві, домашньому господарстві, каменоломнях, але переважна частина – в сільському господарстві. Рабами були іноземці, римське право забороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Розквіт рабовласницького господарства припав на II – І ст. до н. е. Економічне піднесення тривало і перші два століття нашої ери.

Підйом сільського господарства пояснювався трьома причинами:

· широким застосуванням рабства;

· становленням ринкових зв’язків між містом і селом. Переважаючим типом господарства став рабовласницький маєток, пов'язаний з ринком (віла);

· перехід від дрібного до крупного землеволодіння.

У П– І ст. до н.е. дрібні й середні селянські господарства, що раніше переважали, стали розорюватися й витіснятися великими. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів. В основному в них велося спеціалізоване господарство (переважно скотарство) і розташовувалися вони в більшій частині в провінціях. Це було господарство римської знаті, засноване на численному (до 10-30 тис. чоловік) рабській праці. Панували середні господарства, площею 25-100 га землі, із застосуванням 10-30 рабів. Господарство вілл було багатогалузевим. Вони розміщалися поблизу міст, куди збували частина врожаю. Вілла як форма організації господарства мала переваги перед дрібним селянським тим, що застосовувалася кооперація праці, краща організація, використовувалися різноманітні знаряддя й передові агрономічні методи. Але були й дрібні селянські господарства, у яких 3-5 га землі обробляли 1-2 раба. Селянам було важко конкурувати з латифундистами. До того ж, безперервні війни на багато років відривали їх від праці. Вони розорялися й поповнювали ряди люмпенів-пролетарів у містах.

У ІІ-І ст. до н.е. швидко розвивалося ремісниче виробництво, однак досягти майстерності грецьких ремісників – ковалів, гончарів, ткачів – вони не змогли. Однак римляни успішно будували багатоповерхові будинки, водопроводи, мости, дороги.

Спеціалізація сільського господарства й ремесел сприяла розвитку торгівлі. На відміну від Стародавньої Греції тут переважала внутрішня, а не зовнішня торгівля. У торговельний оборот утягувалися не тільки предмети розкоші, але й товари масового споживання – вина, масло, льон, хліб, метал, посуд, вироби із бронзи й сукна. Але в цілому господарство залишалося натуральним, тому що торгували звичайно надлишками продукції. Розвитку торгівлі спри­яли об'єднання Середземномор'я під владою Риму (сер. ІІ ст. до н.е.), спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг.

Розвиток торгівлі сприяв появі грошової системи. Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба (до IV ст. до н. е.) Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні, срібні, золоті монети відповідної маси (денарії й сестерції). Торгівля сприяла розвитку міняльної справи й кредитних операцій: замість того, щоб везти в інше місто готівка з ризиком для життя, купець залишав їх у міняйл, одержуючи в нього розписку, по які йому надавали необхідну суду в іншому місту. Лихварство обмежувалося 6-8%, але в провінціях могло досягати 48%.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у 3-4 рази більше норми.

Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшаруван­ня громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система полі­тичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоюван­ня, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) – це період руйнівних громадянських війн і занепаду господарства, особливо в Італії. Відповіддю на назріваючу кризу стали спроби проведення земельної реформи братами Тіберієм і Гаєм Гракхами, які намагались відродити зрівняльний принцип розподілу землі. Реформа не досягла успіху. Починаючи з ІІ ст. до н.е. в країні відбуваються повстання рабів (повстання Спартака 73-71 рр. до н.е.)

Імператорський період (27 р. до н.е. – V ст. н е). На початку ранньої імперії Рим перетворився в світову державу, охоплюючи половину територія сучасної Європи з населенням 60-75 млн. чоловік. Проголошення одноосібного правління пов’язано з кризою рабовласницького суспільства. Головною задачею імператорів було придушення повстань рабів, укріплення позицій землевласників, нейтралізації позицій сепаратизму в провінціях, задоволення вимог плебеїв. Жорстка політика імператорів привела до економічного підйому. Сільське господарство досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала можливість збирати 2 – 3 урожаї на рік.

Розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Все це сприяло розвитку спеціалізації та торгівлі провінцій.

У І – II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам – дрібним землеробам (склалася система колонату). Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному праві (довго - і вічнодострокова). Прекарій – умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Плата за землю здійснювалась в грошовій та натуральній формах. Особливо поширив­ся колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну третину вро­жаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, плати­ли податки. Колонат виявився проміжною формою між рабовласницькою та феодальною формами господарювання.

В ІІ ст. до н.е. завершуються широкомасштабні війни, які давали велику кількість рабів. Ціни на них виросли в 1,5-2 рази в порівнянні з республіканським періодом, а примусити їх продуктивно працювати було ще важче. Це привело до остаточного розорення середніх і дрібних господарств. В латифундіях почала використовуватися практика виділення рабам пекуліуму – майна (невеликого наділу землі, знарядь праці) яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Раби отримали дозвіл мати сім’ю.

Фінансова система характеризується зростанням дефіциту бюджету у зв’язку з розбуханням державного апарату, неефективності податкової системи (зловживання відкупщиків, котрі стягували податки з провінцій), зростання воєнних витрат (розорені селяни не в змозі були безплатно виконувати військову службу), утворення найманої армії.

У добу пізньої Римської імперії (III – V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. В аграрному виробництві відмічався застій, зменшення площ оброблюваних земель, поширення екстенсивної форми ведення господарства. Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою віднос­ну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Відбувається закріпачення колонів, яким забороняється переходити в інші місця.

Серед головних причин кризи рабовласницького суспільства можна назвати:

1. Зростання протиріччя між крупним і дрібним землеволодінням, що привело до розорення останніх і неможливості нести військову службу. Як наслідок, найомний принцип формування армії (часто за рахунок варварів) приводив до зниження її бойової готовності, в кінцевому результаті до краху завойовницької політики.

2. Конфлікт між рабами та рабовласниками (дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес; утруднення контролю за працею рабів у латифундіях, що призводило до зниження продуктивності праці) котрий привів до кризи рабовласницького способу виробництва, для вирішення якої став необхідним перехід до нових відносин – феодальних.

Внутрішню формаційну кризу прискорюють набіги варварів. В 476 р. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати – це стало умовною межею між добою рабоволодіння та феодалізму.

· Економічна думка Стародавнього Риму.

Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишається проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.) Варрон (116 – 27 рр. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.)

Катон Старший був консулом, згодом цензором. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена як торговельного конкурента Риму. Обґрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобного господарства детально викладені Катоном у трактаті «Про сільське господарство», написаного в період розквіту рабовласницького виробництва.

- захищає основи натурального господарства, не виключаючи і торгівлю, як засіб реалізації надлишкової частини продукту і придбання того, що не виробляється власними силами

- надає поради щодо утримання і експлуатації рабів. Раби – знаряддя праці, їх необхідно купувати в молодому віці і утримувати в суворості, провокувати конфлікти між ними, карати. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення господарства, але згодом вони виявилися хибними.

Варрон продовжив розробку проблем латифундійного господарства. Його погляди викладені у трактаті «Про сільське господарство». Висловлює занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Недоліком є відхід рабовласників від справ і організація виробництва управляючими латифундіями. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, а й у тваринництві, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості.

Мета його роботи – підвищення прибутковості, зростання ефективності виробництва. Варрон зробив класифікацію знарядь праці: інвентар (німі); робочі тварини (ті, що подають нечленороздільні звуки); раби (знаряддя, що розмовляє).

Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі „Про сільське господарство” Колумелла (12 книг). Відмітив вкрай низьку продуктивність праці рабів, які погано ставляться до праці, до утримання тварин, крадуть, завдають полям значних збитків. Дійшов до висновку, що „латифундії згубили Італію”. Пропонує відмовитись від використання праці рабів, замість того використовувати працю колонів (дрібних орендарів).

Одна із сторінок історії економічних учень Стародавнього Риму пов’язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тиберій (163 – 132 рр. до н.е.) і Гай (153 – 121 рр. до н.е.) Граки. Було запропоновано законопроект про земельну реформу. Встановлювався загальний обмежений земельний фонд римської сім'ї (не більше 1000 югерів (500 га). Усі надлишки поверталися державі та мало- і безземельним селянам.

Висновок: для більшості дослідників римської економічної думки основною цінністю була земля. Визнавалась обмеженість натурально-господарських можливостей рабовласницького господарства, низька продуктивність праці рабів.

Економічні ідеї християнства виникли у Римській імперії. Велике значення мала проповідь рівності, яка була спрямована проти племінних різниць і рабського ладу, ідея загального обов'язку працювати, засудження лихварства і лихварського проценту, ідея колективізму і узагальнення майна. Пізніше від цих ідей відмовились.

Дата добавления: 2014-11-20