Основні ознаки феодалізму 2 страница

У Київській Русі існувало дві категорії селян: вільні (смерди-общинники) і залежні (челядь, холопи), напівзалежні – рядовичі – селяни, котрі уклали угоду за борги з феодалом, визнаючи залежність від нього, закупи – ремісники, селяни, збанкрутілі купці, котрі потрапили у боргову залежність. Існувала категорія людей, котрі вийшли з одного стану і не ввійшли до іншого (князі без землі, збанкрутілі купці та ін.) – ізгої.

Слід зазначити, що в період Київської Русі ще не було умов для масового закріпачення селян. Такі умови з'явилися пізніше: поглиблення суспільного поділу праці, розвиток ремесла, торгівлі, підвищення ролі міст. Цей процес супроводжувався посиленням наступу на общину і на общинні порядки, які існували ще довго навіть після того, як общинні землі були захоплені феодалом. Община була серйозною перепоною для масового закріпачення селян. Крім того, в Київській Русі багато феодалів самостійно вели господарство.

Феодальному суспільству відомі три форми ренти: відробіткова (панщина), продуктова (нату­ральна) і грошова.

"Данина" застосовувався як збірна назва всіх форм оподаткування, почала перетворюватися то на податок, коли її відчужувала держава, то на ренту, коли вона йшла на користь окремих феодалів. У той же час виконувались різні повинності на користь як держави, так і окремих феодалів: "повоз", "мостовщина", "городове діло" (будівництво укріплень). Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних володіннях. Одиницею данини був "дим" — селянське господарство. Данина збиралася і першими київськими князями. У період об'єднання окремих "княженій", тобто протягом часу слабкого розвитку феодального землеволодіння, ні розмір данини, ні час її збирання не були точно визначені.

Обкладання даниною застосовувалося не тільки з метою оподаткування, але й для того, щоб послабити владу місцевих князів, підкорити їх економічно. Київський князь на чолі дружини вирушав по данину зі столиці пізньої осені і збирав її до самої весни. Коли ж спливала крига, данину звозили Дніпром і його притоками до Києва. Це називалося полюддям. Така політика не могла існувати вічно. Вже княгиня Ольга мусила завести новий порядок збирання данини з підлеглих земель. Вона встановила "уроки" і визначила місця збирання данини — "погости".

За часів Київської Русі панівною була натуральна форма ренти. За „Руською правдою” відзначалося, що існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою рентою. У відробіткову ренту входили такі повинності залежних і напівзалежних селян, як доставка матеріалів для укріплення феодального двору, спорудження укріплень тощо. Грошовий чинш згадується в документах з Х ст.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян – членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (к. XІ ст. – сер. XІІІ ст.) був початком зрілого феодального господарства на Україні. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств. На початку XІІІ ст. їх налічувалось близько 50. Серед них можна виділити Київське, Переяславське, Чернігівське та ін. Однією з економічних причин роздроблення Київської Русі було зростання крупного землеволодіння, втрата Києвом значення основного торговельного центру, посилення інших міст. Ці причини стали появою нового економічного і політичного центру – Галицько-Волинської держави.

Утвердилась ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на між князівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Сеньойоріально-васальні відносини засновувались не на земельних відносинах, а на стягуванні податків із земель для прожиття.

Протягом XІІІ – XІV ст. землі давньоруської держави переживали дуже важкі часи, пов’язані з монголо-татарською навалою.

· Вплив Литви і Польщі на економічне становище українських земель у другій половині XIV — ХVI ст.

У другій пол. XІV ст., коли в Західній Європі утворились централізовані держави, більшу частину українських земель – Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля, східну частину Волині було приєднано до Великого князівства Литовського; Галичину і Західну Волинь, Поділля загарбала Польща; Закарпаття захопила Угорщина; Буковину – Молдавське князівство.

Загарбання українських земель привело до змін у земельних відносинах. Виникла і збільшувалась земельна власність іноземців. Велика кількість земель в Україні перейшла у володіння польського короля та польської шляхти. За „Віслицьким статутом” (1347 р.) і Кошицьким привілеєм (1374 р.) польська шляхта була звільнена від податків, земля вважалася повною її власністю. Назву „боярин” було замінено на „пан”.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Господарем землі вважався князь, волосні землі віддавалися удільним князям. Після ліквідації в XІV ст. уділів, землю отримували князівські намісники (старости), ті в свою чергу розподіляли землі між місцевими князями і боярами. Володар землі міг передати її в спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Права феодалів закріплювались у Литовських статутах (1529, 1566, 1588 рр.)

Зростання феодального землеволодіння супроводжувалося перерозподілом загарбаних земель на користь магнатів. Латифундії (величезні ділянки землі) становили економічну базу магнатів в їхній боротьбі з королівською владою. У першу чергу, зростало велике феодальне землеволодіння князів, бояр. Не відставала від них і церква. Магнатські латифундії інтенсивно витісняли середнє і дрібне шляхетське землеволодіння

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначилося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були пов’язані також з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок – почала складатися так звана фільваркова система господарювання (замість поняття „панський двір”).

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялись на різні категорії: данники (землероби, які вели своє господарство самостійно, мали право передавати свій наділ у спадок, сплачували дань, мали право переходу в інше місце (похожі), „ тяглові”, або ”работні ” селяни (колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, були „непохожі”), службові (ремісники, бо бровники, стрільці, об’єднувались в сотні і обслуговували двір феодала), використовувалася також праця „ наробків” (невільна челядь, слуги феодала).

Зростання кріпосної залежності та національного гноблення викликало потужній опір з боку народу у вигляді повстань (1490 – 1492 рр. під проводом Мухи та Борулі), втечі цілих сімей, поселень. Розпочалася колонізація малозаселеної Степової України. У другій пол. XV на поч. XVI ст. на обох берегах Дніпра з’явилося багато козацьких слобод і хуторів. Козаки започаткували у степовій Україні землеробство, розорювали цілину, займались скотарством, ремеслом, промислами, торгівлею, будували мости.

· Давньоруське місто. Розвиток ремесла.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівля призвели до утворення на Русі міст. У VІ – ІХ ст. це були „гради” – невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на ремісничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри руських земель.

Уже в ІХ – Х ст. у літописах згадується 20 давньоруських міст, а в XIII ст.— близько 300. Серед них — столиці земель-князівств, які на той час були великими населеними пунктами площею в кількасот гектарів. Розквіт середньовічного міста Київської Русі припадав на XII-XIII ст., коли на зміну вотчинному ремеслу приходить вільне, посадське.

Міста поділялися на дві головні частини: город, тобто замок (резиденція князя, князівської і церковної адміністрації), і місто у прямому значенні цього слова, де проживало ремісничо-торговельне населення. Економічним осередком міста був "торг". Одночасно він правив за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ і Новгород, поділялися на так звані "кінці" і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.

XІV – XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст і в Україні. Київ зберіг за собою провідне значення. Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х рр. XІV ст. українські землі зазнавали значних нападів кримськотатарських орд. В цей час було збудовано цілу систему оборонних замків (будували з дерева), багато з яких переросли в міста. З XVI ст. починають споруджувати мури і будинки з каменю.

Середньовічні міста на Русі не стали такою політичною силою, як західноєвропейські, мали аграрний характер (подібно містам Візантії, Італії), потрапили в феодальну залежність від короля та магнатів. Державі належало близько 20% міст, церкві та феодалам – 80%. Однією з особливостей розвитку українських міст було те, що духовні та світські феодали володіли великими ділянками землі в королівських містах (володіння називались юридиками і не підпорядковувались міській адміністрації та суду). В Україні королівська влада виступала на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі. Однак, щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст феодали надавали містам можливість обмеженого самоврядування. Починаючи з XІV ст. українські міста стали отримувати „Магдебурзьке право”, за яким населення звільнялося від управління й суду королівського намісника, створювалося міське самоврядування – магістрат на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільних справах). Протягом XІV – XV ст. магдебурзьке право отримали: Санок, Львів, Кам’янець-Подільський, Житомир. Зростає чисельність іноземців у містах.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині 1 тис. н.е. переважала реміснича промисловість: прядіння, ткацтво, залізоробна, гончарна, ювелірна. Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Існувало три категорії ремісників – сільські, вотчині, міські. Міське ремесло відрізнялось від сільського складністю, розгалуженістю, вироби – якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних розкопок налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі: сокири, серпи, пряжки, замки, зброя, кольчуги. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. Високої майстерності ремісники досягли в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир; в виготовленні прикрас з кольорових і благородних металів, прийняття християнства сприяло виготовленню предметів церковного вжитку.

Інтенсивно розвивалось гончарство. Вироби виготовлялись на гончарних кругах, обпалювались в горнах (печі). Вироблялась цегла, з якої будувались князівські палаци. Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики із скляної маси). Найпоширенішими були ремесла, пов’язані з обробкою деревини (вози, колеса, човни), кістки та каменю (обробка шкур та виготовлення одягу). Прядіння, ткацтво довго залишалися ремісничою промисловістю.

Високого рівня набула будівельна справа і архітектура (Успенський та Софіївський собори в Києві), славилися мостобудівники (про міст через Дніпро повідомляє літопис в 1115 р)

У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи в Європі, виробляли свій статут, виконували військові повинності перед князем. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Ремісники обробляли городи, утримували худобу тощо.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, але поступово протягом XІV – XV ст. вони відродилися. Найбільшими ремісничими центрами стали Київ, Львів, Луцьк. В к. XV ст. налічувалось понад 150-200 ремісничих спеціальностей. В металургії виникає розвиток замкової артилерії, в будівництві – ріст оборонних споруд.

В містах зростала кількість ремісників, утворювались цехи. Причинами їх виникнення були: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. Почала виділятись верхівка, яка працювала на замовлення феодалів, князів. З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їх перехід у майстри і підмайстри. Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників; негативні риси – надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців. Ремісники, які не були об’єднані в цехи називалися партачами (селяни-утікачі). Між цеховими ремісниками і партачами велася гостра боротьба.

· Розвиток торгівлі. Формування грошово-кредитної та фінансової системи.

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля, яка велася переважно на торгах. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Торги існували практично в усіх містах (у Києві їх було 8). У великих містах торгівля велася щоденно, в малих – у визначені дні.

Селянське господарство дуже повільно вступало у товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним. Відносно повільно втягувалась у торговельні зв'язки і вотчина.

Більш розвинутою була зовнішня торгівля. В ІХ – XІІ ст. переважала торгівля з Візантією і Сходом. Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих).

Через землі давньоукраїнських племен проходив „бурштиновий шлях” з Прибалтики до Дунаю. Уже в другій пол. Х ст. у сферу зовнішньоторговельних зв'язків давньоруської держави входили Північне Причорномор'я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, країни Центральної Європи. Торговельні човни руського боярства і купців плавали по Балтійському, Каспійському, Азовському, Чорному і Середземному морях.

Важливими торговельними шляхами були „соляний”, „залізний”, які поєднували Київську Русь з кримським узбережжям.

Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, раби, мед, віск, льон, тканини. Торгівля рабами займала найважливіше місце у руському експорті, була дуже поширена як на Сході, так і в західноєвропейських країнах. На Русі найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. Невільниць вивозили до Візантії задля роботи в "гінекеях" (майстернях, де виготовлялися дорогі тканини), а в мусульманські країни— у гареми. Рабів-чоловіків у Візантії використовували як гребців на галерах, як дарову робочу силу на різних важких роботах. Друге і третє місця у руському експорті належали хутру, воску, меду, що нагромаджувалися у феодальних дворах.

Досить великим був список й інших експортних товарів: ремісничі вироби із срібла з філігранню, кольчуги (панцирі), руська зброя, різні прикраси, бронзові дзеркала тощо.

До Русі завозилися шовкові і парчеві (виткані золотом) тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла (до середини XI ст.), речі церковного вжитку (золотий і срібний посуд), оздоби, шати, скло, фаянс (до середини XI ст.), коштовне каміння, прянощі, пахощі, вина, фарби, коні, благородні і кольорові метали.

Таким чином, Русь імпортувала як предмети розкоші, так і сировину, взагалі, більше те, що споживала верхівка суспільства. Незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника аграрного суспільства — селянина. Предмети, що відправлялися на зовнішній ринок, збиралися у селян у формі обов'язкової ренти. До того ж ці предмети становили переважно продукцію промислів, а не землеробства — основної галузі господарства Давньої Русі.

Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби; великі купці –„гості” – вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значну партію товарів і об’єднувалися в торгові корпорації – гільдії. Купці і „гості” були під охороною князя. Купці сплачували мито, яке стягувалося з окремих караванів, коней, з ваги, кількості товарів. Митниці були у Холмі, Володимирі, Крешові.

Торгівля зазнала менших втрат ніж ремесло за часів монголо-татарської навали. Вже в XІІІ ст. розпочалося піднесення торгівлі. У другій пол. XІV – XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки. Торжки обслуговували місцеві ринки і перетворювалися на елементи постійної торгівлі. На ринкових площах влаштовувалися постійні крамниці ремісників, купців. Селяни завозили сільськогосподарську продукцію. Важливим предметом торгівлі була сіль (окрема категорія торговців сіллю – чумаки, коломійці)

У XV ст. поширились ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались 1-2 рази на рік, тривали декілька днів, поширилася оптова торгівля. Торги велись на спеціально відведених майданах. Постійні ярмарки були у Львові, Перемишлі, Галичі, Луцьку.

Зовнішня торгівля веласьпереважно з Західною Європою. Львів з’єднував українські землі з Західною Європою. В 1379 р. він одержав складське право (всі купці, котрі проїжджали через місто повинні зупинитися і продавати свій товар протягом 14 днів). Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. Луцьк – балтійське Помор’я, білоруські землі.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи королівська влада проводила митну політику на користь магнатів і шляхти, що позбавляло державну скарбницю одного з головних джерел надходжень. Разом з тим купці були змушені десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів.

З розвитком торгівлі сформувалася грошова система.

До Х ст. на території Київської Русі були в обігу арабські монети, а пізніше — візантійські та західноєвропейські (датські, англійські, німецькі). Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі „кунних” грошей (за гроші слугували хутра). Тільки початок карбування монет у XIV ст. поклав край використанню хутряних "грошей".

Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, яка мала за основу срібну гривню. Гривня була ваговою одиницею, мала різну форму і масу (160-196 г.). Місцеві монети почали карбувати в кінці Х ст.— в Києві; з XII ст.— у Новгороді, Тмутаракані. Це були золотники і срібляники.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до сер. XІ ст. були візантійські динарії, арабські дирхеми. У XІІ – XІІІ ст. головною грошовою одиницею була руська срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

В XІV – XV ст. український ринок обслуговують не лише вітчизняні монети, а в більшій мірі чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей пояснювалася феодальною роздробленістю, відсутністю єдиного ринку.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, з’явились векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася під заставу). Розвиток лихварства привів до появи перших „банківсько-торгових домів”.

Податки. Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних форм вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Князі одержували також доход у виді торгових мит, плати за судочинство, штрафи; населення відбувало державні примуси: „повоз” (перевезення), будівництво міст і укріплень, відбування військової повинності.

У період монголо-татарської навали населення феодальних князівств платило десятину, пізніше – поголовну подать. У Великому князівстві Литовському головним щорічним податком була серебщина, який відраховувався з земельної одиниці – дворища. У Польській державі податок сплачувався з лану (з другої пол. XV ст. – 12 грошів). Церкві сплачували десятину.

Дата добавления: 2014-11-20