Аграрні відносини друга половина XVII – XVIII ст

Визвольна війна (1648-1667 pp.) стала переломним моментом в житті українського народу. Результатом війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, відродження української державності у вигляді козацько-гетьманської держави.

Вражаючими були соціально-економічні наслідки. В основному було ліквідовано велике й середнє землеволодіння польських феодалів, фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Набула поширення козацько-селянська земельна власність; козаки, селяни вступали в товарно-грошові відносини, що сприяло перетворенню їх господарств у товарні.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. За 1648-1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Помітно зросло монастирське володіння.

Козацька власність визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду (як бенефіції). За Московсько-Переяславським договором 1654 р. лише гетьману надавалося право спадкового володіння.

Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення, без відома гетьмана вони звертались до російського царя з проханням пожалування земель.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати.

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках (вони становили 80% в перші повоєнні десятиліття) платили визначені гетьманською владою податки (одиницею при сплаті податків було подвір’я, що складалося з декількох родин) і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Таким чином, селяни Української держави поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII – XVIII ст. визначальними були утвердження панщинно-кріпосницької системи, яка існувала на той час в Росії, зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України. У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. Власниками великих латифундій були гетьмани. Наприклад, І. Мазепа мав 1965 подвір'їв та 20 тис. кріпосних селян. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам (1764).

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої пол. XVII ст. Царський уряд у 50-х рр. XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. У 80-х роках розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з Росії, Туреччини.

В XVIІ-XVIІІ ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.

Почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, відбирала її за борги, змушувала козаків безплатно працювати в своїх маєтках.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв'язку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар, брали участь у будівництві та ремонті каналів, фортець.

У 1765 р. царський уряд видав маніфест про генеральне межування точне визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до 1861 р. і було юридичною основою поземельних відносин.

З кінця XVII протягом XVIII ст. поступово поширилася та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова (в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень). Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, розміри яких фіксувалися.

Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян права переходити на інші місця (укази 1727, 1738, 1763 рр.). Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським указом в 1783 р, скасовується право переходу, козацтво як стан було знищене, старшина отримали права російського дворянства.

Аграрний розвиток Української гетьманської держави протягом другої половини XVII – XVIII ст. відбувався під визначальним виливом економіки феодальної Російської держави. Було знищено землеволодіння селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право.

Розвиток народного господарства України в другій пол. XVIІ-XVIІІ ст. відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Об’єднання України з Російською державою сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, піднесенню мануфактурного виробництва, зростанню міст, але Україна втратила політичну автономію (1764 р. – скасовано гетьманство, 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, 1775 р. знищується Запорізька Січ) та самобутні риси господарського розвитку. На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 р. запроваджено поділ на намісництва Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Слобідсько-Українське.

Внаслідок російсько-турецьких війн (1768-1774 pp., 1789-1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської держави.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна, Волинь ввійшла до складу Російської імперії, а більшість західноукраїнських земель – Галичина, Північна Буковина, Закарпаття – опинилися під владою Австрії. На цих землях відбуваються такі самі процеси, як і в Наддніпрянській Україні – обезземелення селян, їх покріпачення, зростання експлуатації.

XVI–XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. (потік утікачів із Росії, переселялись також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці.) Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою.

На к. XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України.

Висновок. Для аграрних відносин на українських землях другої половини XVII – XVIII ст. було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів; панування фільварково-панщинної системи; еволюція йшла від особистої свободи селян до грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян; перевага відробіткової ренти; зростання кількості без- та малоземельних селян; зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.

· Господарство Запорозької Січі.

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в к. XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В сер. XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків, визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ. Її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

Рис. 5.2. Характерні ознаки Запорозької Січі

Господарство і фінанси Запорозької Січі визначалися особливостями суспільного ладу козаків.

– економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. При відсутності приватної власності на землю не заборонялася і не обмежувалася рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна — не протистояли одна одній, а співіснували;

– запорозька економічна історія не перенасичена подіями. Нестабільність, перманентна загроза татарських набігів, польської руйнації протягом віків прокляттям нависала над запорожцями. Вони часто закопували свої гроші, коштовності, не маючи змоги перетворити їх на капітал. Економічної безпеки не мав ніхто. У козацькому господарстві не було найважливішого фактора економічного розвитку — цільового капіталовкладення;

– природні й соціальні умови визначали оригінальну організаційну форму запорозького господарювання у степових зимівниках (хуторах). Виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Господарство було багато профільне, переважно дрібне, напівнатуральне. Індивідуальний сектор запорозької економіки можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнюється хазяйнуванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки досить демократичний, але він внутрішньо нестійкий.

Характер запорозького господарювання визначався природнокліматичними умовами краю. Дніпрові плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, вирощували городину, розводили сади.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. – вихід запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.

В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства зимівники. Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Заняття промислами вважалось привілеєм козаків. Розвивалось ремесло. Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік.

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. На Січ завозили предмети найпершої потреби: хліб, горілку, тютюн, порох та бойові припаси, дорогу зброю, тканини, готовий одяг, смушки, кінську збрую. Вивозилисіль, рибу, худобу, хутра. Головним торговими партнерами була Росія, Крим, Польща.

Існував січовий скарб, який функціонував як державна скарбниця. Скарб був сховищем грошей, цінностей, архівом та військовим складом Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Довгий час фінансова система Запорожжя базувалася лише на зовнішніх джерелах - військовій здобичі, царському "жалованье" (XVI – XVIІ ст. за отамана Сірка). Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід до мирного господарювання був економічно вигідним. Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася „Військова сума" в 120 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10-12 млн. американських доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу й перебували гроші різних країн. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала грошовий "голод" - нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.

На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Отже, Січ завжди залишалася, економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території. Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Таким чином, фінансовий і державний устрій Запорозької Січі формувався у процесі самостійного розвитку українського суспільства. Але він був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька фінансова система несла колорит епохи, відбивала характер народу — працелюба, індивідуаліста, промисловця, воїна, колонізатора степових окраїн.

· Мануфактурний період розвитку української промисловості.

Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по-різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Протягом XVI – XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайним явищем практика використання наймитів. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Нові економічні засади, які потребували подальшого розширення ремісництва, йшли урозріз із штучною регламентацією виробництва і збуту, нав'язаною цеховими статутами. Цехи з їхньою корпоративною сутністю ставали гальмом на шляху розвитку промисловості. Почався розклад цехів.

Якщо в XІ – XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI – VIІІ ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група – скупники, які ставали посередниками між виробниками і споживачем. Власники майстерень, купці перетворювались на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості – мануфактуру.

Початкові форми мануфактури це переважно дрібні підприємства, де почався використовуватися поділ праці, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва створили умови для подальшого розвитку виробництва на примусовій праці селян у вотчинних та посесійних мануфактурах. Останні утворилися як казенні, а потім перейшли у посесію (спадкове користування) приватним особам. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків, ґрунтувалося на праці кріпаків, сприяла розкладу феодалізму.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

На високому рівні велося млинарство, винокуріння.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавляли залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізорудне (добування руди), металургійне та металоробне виробництво. В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури (наприклад, Луганський чавуноплавильний завод),

Паперове виробництво виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень. З'явилося книгодрукування у Львові (1573 р.) і Острозі (1580 p.). обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурними.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. У XVIІІ ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.

Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Зароджувалися нові форми виробництва у ткацтві ( Львів, Броди, Луцьк, Кременець, Володимир). Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глухівська, заснована в 1719 р.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу (калієва сіль вугільної кислоти), що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. Чисельність робітників, організація виробництва, обсяг продукції свідчили, що поташне виробництво виходило за рамки дрібного й організовувалося за мануфактурним принципом.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

У деяких містах був поширений пороховий промисел. У 1736 р. був побудований і працював з деякими перервами Шосткінський пороховий завод, що належав державній скарбниці. У 1764 р. було відкрито казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 р. завод з ремонту зброї в Кременчуку. Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Розвиток мануфактурного виробництва в XVI – XVIІІ ст. підготував умови для поширення великих розвинених централізованих мануфактур. На к. XVIІІ ст. налічувалося близько 40 великих мануфактур – казенних, посесійних, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли в текстильній промисловості (суконні та парусно-полотняні мануфактури Меншикова, Строганових), що підпорядковувалася Мануфактур-колегії.Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювались обов'язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював.

Отже,наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і Слобідській Україні в к. XVII – XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. У Західних і Правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

· Внутрішня та зовнішня торгівля.

XVI – XVIІІ ст. характеризується розвитком національного ринку. Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Зростали різні форми організації внутрішньої торгівлі: ярмарки, торги, базари, а також постійна торгівля. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями.

Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників.

Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду.

Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві невеликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України. Ярмарки були як універсальними так і спеціалізованими. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят і проводились з певною періодичністю – хрещенський (у Харкові), воздвиженський (у Кролевці біля Сум) та інші. Виділялися значними оборотами ярмарки в Києві, Харкові, Сумах. Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шийки, ятки (ларьки). Наприклад, в XVIІІ ст. на Полтавщині і Чернігівщині налічувалось 2120 крамниць.

Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки. З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали сухопутні та річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Розвивалося мостобудування. Так, у Києві в 1713 р. було збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували за новою технологією "на стругах, якорях та канатах".

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв'язків між містами і селами та спеціалізації окремих регіонів. На цій основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша економічна консолідація лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, прикарпатських, закарпатських і північноукраїнських земель. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру. Внутрішня торгівля в XVI–XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва

Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн. У торгівлі з Заходом значну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ.

Посилюються торгові зв'язки з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії Персією, Індією та Аравією, Білорусією.

Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через Київ. Розширювався асортимент товарів з Туреччини– шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорога сірійська зброя, індиго для фарбування, арабські коні, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. В Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі.

Розвивались українсько-російські торгові зв'язки. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло тощо. Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу.

Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 р. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це і було в 2,5 рази менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.

Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава право на її купівлю. Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, латинські книги.

Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Королівська адміністрація збільшувала постійно мито, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп.

Особливо негативно на розвиток торгівлі впливало складське право, яке змушувало місцевих та іноземних купців продавати товари містам, які володіли такими привілеями (Львів, Луцьк). Це ставило купців у скрутне становище, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку зовнішньої торгівлі спричинили дефіцит зовнішньоторговельного балансу сер. XVIІ ст., який становив щорічно 10 млн. польських злотих.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва. Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну (ринок сировини та збуту для російських товарів). Високим митом та заборонами були перекриті можливості для українського купецтва у вже налагодженій міжнародній торгівлі. Український експорт було скорочено до мінімуму. З метою забезпечення ринків збуту для російських мануфактур заборонялося завозити в Україну ряд іноземних товарів (панчохи, полотно, сукно). Усі ці дії привели до падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що давало можливість російським купцям та уряду скуповувати їх за безцінь.

В 1754 р., за останнього гетьмана К. Розумовського, скасовуються митні кордони між Україною і Росією, економіка України стає складовою всеросійського ринку, що формується, і цим остаточно скасовуються залишки української автономії.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів.

Таким чином, протягом XVI – XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови не державності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.

· Фінансово-грошова система

Розвиток торгівлі в XVI – XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, пів грошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578-1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Основними монетами стали шеляги (соліди), гроші, три- і шести-грошовики, півторагрошовики. Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система.

З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтини, гривеники), золоті (до 1753 р. червонці, з 1755 р. 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу Польсько-литовську монету. З'явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI – XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит і комерційний.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Позиковий процент був високим від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди 50-100%, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі, до складу якої в XVIІ ст. потрапили українські землі, важливе значення мав державний кредит, але користуватися правом позики могли лише російське дворянство, іноземці, які перебували в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняне з ними у цих правах лише в 1783р. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1786 р. створено Державний позиковий банк.

Комерційні операції здійснювали облікові та страхові контори в провінціях при Державному асигнаційному банку.

Протягом XVI – XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому обігу. У Польському королівстві основним щорічним податком з сільського населення було ланове. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. У 1629 р. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового було введено подимне – податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих.

В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи формувалися за рахунокземельних володінь – колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства, сільськогосподарських промислів, надання в оренду винокурень, шинків, млинів тощо, доходи від торгівлі, загальні податки з населення, зокрема стягували постійний податок від хати, дворів, землі, торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, стацію – надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Незважаючи на складні умови Визвольної війни серединні XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані.

Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 р.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії Романових. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. на всю Україну.

Обтяжливим для українського народу було безплатне утримання російської армії. Так, в роки російсько-турецької війни 1735-1739 pp. було притягнуто до обозної служби 205 тис. селян, забрано волів і коней на 146,3 тис. крб. Усього збитки для України становили 12 млн. крб. Українських козаків направляли на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, під час яких загинуло до 30 % козаків, на спорудження ліній укріплень, фортець, гребель, шляхів, мостів.

Отже, фінанси українських земель були організаційно об'єднані з фінансовими системами Російської імперії та королівської Польщі. Жорстка централізована політика російського царизму призвела до остаточної втрати Лівобережною Україною будь-яких автономних прав у фінансово-кредитній сфері.

· Теорія і практика меркантилізму.

Великі географічні відкриття і пов’язаний з ними розвиток міжнародної торгівлі привели до витіснення натуральної форми господарства товарною. Гроші стають тією економічною силою, яка протистоїть силі феодального маєтку. Зростання продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розвиток міст як центрів ремісництва і торгівлі підготували передумови розкладання феодалізму і народження капіталізму. Це стало головною умовою генезису меркантилізму.

Меркантилізм виник на базі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу і вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Виражав інтереси торговельної буржуазії.

Меркантилізм, по-перше, розглядає гроші як абсолютну форму багатства;

по-друге, за об'єкт дослідження бере виключно сферу обігу;

по-третє, джерелом багатства (звичайно в грошовій формі) вважає зовнішню торгівлю та видобування благородних металів.

Ідеал меркантилізму – Голландія, яка в ХVІІ ст. досягла розквіту за рахунок розвитку зовнішньої торгівлі, колоніальної експансії, судноплавства. Меркантилізм вирішував активні проблеми свого часу, але в теоретичному відношенні був слабим, тому що не аналізував економічні закони і категорії.

Пізній меркантилізм (друга пол. ХVІ – сер. ХVІІ ст.) – теорія «торговельного балансу» – держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів, що досягається за рахунок вивозу готових виробів з своєї країни і посередницької діяльності купців.

Ранній меркантилізм (ХІV – сер. ХVІ ст.) – теорія «грошового балансу» – встановлення максимально високих цін на товари, що експортуються; обмеження імпорту товарів; не допущення вивозу золота і срібла з країни (з яким ототожнювали грошове багатство держави).

Рис. 5.3. Головні етапи меркантилізму

Розрізняють два етапи в розвитку меркантилізму: ранній або монетаризм (ХІV – середина ХVІ ст.), і пізній або зрілий (друга половина ХVІ – ХVІІ ст.).

Представники раннього меркантилізму (Іспанія) обґрунтовували політику, спрямовану на збільшення грошового багатства в країні. Ранньому меркантилізму відповідає так звана теорія грошового балансу, котрабула направлена на затримку грошей у межах держави:

1. Встановлювались максимальні ціни на товари, що експортуються.

2. Обмежувався імпорт шляхом встановлення високих митних зборів.

3. Зборонялося вивозити золото і срібло за кордон.

4. Торгівля валютою була проголошена монополією держави.

5. Створювалися „складські місця” для торгівлі іноземними товарами. Гроші, одержані від продажу, іноземні купці повинні були потратити на купівлю місцевих виробів.

6. Закликали до збільшення видобутку золота і срібла.

7. Нееквівалентна міжнародна торгівля.

Ранній меркантилізм існував у Європі до великих географічних відкриттів, заборона вільного вивозу золота і срібла за продані товари гальмували подальший розвиток міжнародної торгівлі. Стало зрозумілим, що нерухомий капітал не зростає.

Тому ранній меркантилізм поступається місцем пізньому, якому відповідає теорія торгового балансу, згідно з якою держава стає тим багатішою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Ця різниця, на їх думку, забезпечується за рахунок вивозу готових виробів своєї країни (держава має стимулювати виробництво товарів на експорт) і посередницькою діяльністю (держава повинна сприяти купцям своєї країни скуповувати дешеві товари в одних країнах і продавати їх дорожче в інших країнах).

Перешкод для експорту й імпорту золота і срібла не повинно бути. Активний торговий баланс веде до активного платіжного балансу, отже, до приливу золота і срібла із-за кордону.

Якщо в ранній період утвердження свого економічного панування буржуазія бачила джерело росту багатства в колоніальних пограбуваннях, в розвитку нееквівалентної міжнародної торгівлі, то згодом центр ваги економічних інтересів переміщається у сферу виробництва. Цьому сприяє насамперед розвиток мануфактур. Державне регулювання економічного життя стає меншим.

Теорія торгового балансу давала більш зріле й ефективне рішення економічних проблем. Він прогресивніший за монетарний меркантилізм, тому що сприяв розвитку торгівлі, експортної промисловості, міжнародному поділу праці, розвитку продуктивних сил.

Концепція меркантилізму базується на політиці протекціонізму – участі держави в управлінні економікою, забезпеченні оптимального використання ресурсів для перевищення експорту над імпортом, збільшення багатства країни, де гроші – найважливіший засіб розвитку вітчизняної промисловості і торгівлі.

Висновок: меркантилізм як течія економічної думки ще не є економічною наукою. Всі трактати меркантилістів мають в цілому описовий характер і не містять теоретичного аналізу. Доктрина меркантилізму зводиться до практичних рекомендацій щодо нагромадження приватного і національного багатства. Одним з самих слабких місць є методологія, тому що в силу історичних умов меркантилісти не змогли вийти за межі сфери обігу, не мали дедуктивних побудов і узагальнень. Заслуга у тому, що вони поставили ряд питань перед наукою (джерело багатства), нагромадили багатий фактичний матеріал щодо виникнення капіталістичного способу господарювання.

Англія. Томас Мен (1571 –- 1641). В роботі "Міркування про торгівлю з Ост-Індською компанією" 1621 р. – обґрунтовує теорії "торгового балансу"(не має ніяких інших заходів отримати гроші, окрім торгівлі).

Приклад: 10 шилінгів, витрачені в Індії на купівлю товарів, перетворяться у Лондоні при їх продажу у 35 шилінгів.

Головні положення роботи "Багатство Англії у зовнішній торгівлі" 1664р.

- потрібно посилювати флот і розширяти торгівлю;

- необхідно розширяти сировинну базу промисловості у сільському господарстві, зменшити споживання іноземних товарів, активізувати конкуренцію з іноземними купцями;

- необхідно покращити якість національних товарів;

- вивіз золота допустимий, тому що викликає торгівлю, а торгівля збільшує гроші.

Англійські меркантилісти вважали, що заради розвитку власної промисловості й активного торгового балансу споживач повинен йти на жертви. Закликали до примирення працівників з нуждою, бо бідність одних також необхідна, як багатство інших, а доходи народу залежать від розкоші панівних класів.

Франція. Антуан де Монкретьєн (1575 – 1621) висловив економічну програму французького меркантилізму в ''Трактаті політична економія.

Політекономія вивчалась ним як сукупність правил господарчої діяльності.

- розкіш правомірна лише при споживанні місцевої продукції, коли її виробники отримують роботу і "прибуток залишається в країні";

- торгівля – головна ціль;

- іноземці тільки забирають багатство із Франції. Необхідно розвивати промисловість, удосконалювати продукцію;

- схвалював державне втручання в економічне життя, оподаткування і привласнення торговельного прибутку.

Але він не мав обґрунтування ідеї "торгового балансу", його робота має монетарні залишки.

Жан Батист Кольбер -– міністр фінансів Людовіка 14.

- схвалював розвиток королівської мануфактурної промисловості;

- ввів протекціоністський митний збір;

- його політика сприяла розвитку товарно-грошових відносин у Франції;

- заборонив вивіз і свободу ввозу хліба, що стримувало розвиток фермерства і привело до звуження ринку.. Така політика отримала назву „кольбертизм”.

Дата добавления: 2014-11-20