Основні ознаки феодалізму 1 страница

Присутність крупної земельної власності

Система васалітету (ієрархічні сходи підкорення соціальних груп)

Процес закріпачення селянства

Соціально-політична роздробленість до етапу пізнього Середньовіччя

Рис. 4.1.Характерні ознаки феодального суспільства

Загальні ознаки феодалізму: своєрідна система господарських відносин – власність феодала на землю і залежне положення селянина на основі економічного та позаекономічного примусу; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у прин­ципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодально залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація"

Феодальний лад передусім характеризувався зростаючим феодальним землеволодінням, які в процесі своєї еволюції набрало певних форм:

– алод – повністю незалежне спадкове землеволодіння; земля, що вільно відчужується (заповідається, дарується без дозволу громади);

– бенефіцій – умовна, не спадкова форма землеволодіння, що передбачає виконання певних обов’язків, найчастіше воєнних;

– феод – умовна, спадкова форма землеволодіння (власники мали право відчуження (продажу, дарування) і спадкування), що передбачає прийняття васальної присяги сюзерену – феодалу, який надав землю. Присяга зобов’язувала васала воювати під командою сюзерена й у разі необхідності викупати останнього з полону. Поступово тимчасово-умовні володіння закріплювалися в повну приватну власність, коли їхні власники мали право відчуження (продажу, дарування) і правом спадкування. Такі володіння одержали назву феодів.

Безпосередні виробники наділялися землею в тимчасове або спадкове користування, обробляючи її з допомогою примітивної техніки та знарядь, котрі йому належали. За право користування землею вони сплачували ренту, котра існувала в трьох формах: відробіткова (панщина); продуктова (натуральний оброк); грошова (грошовий оброк). При цьому феодальна залежність селян зменшувалась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи. Низька ефективність сільськогосподарського виробництва обумовила необхідність позаекономічного примусу (особиста залежність) як умови привласнення феодального додаткового продукту.

· Становлення і розквіт феодального суспільства в країнах Західної Європи.

Еволюція феодальних відносин в країнах Західної Європи відбувалася на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали перемога великого землеволодіння над дрібним, встановлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви – покровительства і служби. Характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначило форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала.

Становлення системи феодальних відносин проходило на базі двох паралельних процесів. В країнах розвинутого рабовласництва (Італії та Франції) латифундії трансформувались в господарства з використанням напівзалежних робітників-колонів, вільних, пекуліарів. Феодалізм тут складався на ґрунті синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва і проходив значно швидше.

Другим джерелом виникнення феодалізму став розклад общинних відносин у народів та племен, що оточували римську імперію. Цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше. В Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся на основі розпаду родоплемінного ладу, оминувши рабовласництво. Родова община поступово змінюється сусідською, з’являється приватна власність вільного селянина-общинника (земля, худоба, інвентар) – алод.

Племінні вожді, особливо воєначальники (у слов'ян – князь, у франків – король і т.д.), зосереджували у своїх руках владу й право розпорядження землею на всій, займаній даним народом, території. Влада втримувалася за допомогою збройних загонів (дружин), члени яких одержували за службу в керування ділянки території, населені селянами-общинниками, де вони збирали данину й повинності для себе й на користь князя, а також вершили правосуддя. Таке тимчасово-умовне володіння називалося бенефіцій. Оскільки на службу до короля (князя) потрібно було йти зі своїм збройним загоном, бенефіціарії у свою чергу роздавали ділянки підвладної їм території своїм наближеним на тих же умовах. Складалася ієрархічна піраміда, у якій кожен вищестоящий був сеньйором нижчестоящого, що є його васалом.

Паралельно йшов процес прикріплення до землі працівників – селян, які попадали в залежність від великих власників. Джерелом залежності було, по-перше, право феодала стягувати податки й податі, а також вершити правосуддя на підвладній йому території (право імунітету), по-друге, монополія феодалів на послуги млинів, пекарень, давилень і т.п., за користування якими селяни повинні були платити або відпрацьовувати (право баналітету).

В аграрних відносинах Франкського королівства (V – Х ст.) співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб. Протягом VI – VII ст. спадковий наділ перетворювався на алод – приватну власність невеликої сім'ї або її членів. У VIII – IX ст. війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами обумовили виникнення бенефіцій – воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (умовна, спадкова форма землеволодіння). Поступово руйнуються порядки громади. Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство.

В Англії вV – XI ст. домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Проте поступово алодизація землі, збагачення родоплемінної та службової знаті робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) земель з вільним населенням – боклендів (земля, придбана за грамотою).

Процес феодалізації у Німеччині відбувається пізніше, ніж в Англії і Франції (VII – XІ ст.), вона не була єдиним національним комплексом.Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внутрішньої" феодалізації громади-марки.

Зрілі феодальні відносини (XI –XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI – XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах – королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна (сеньйоральна) і підпорядкована (васальна).

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії – замкнені господарські системи, де вироблялось все необхідне задля задоволення поточних потреб як в сільськогосподарській так і в ремісничій продукції. Земля такого маєтку ділилася на дві частини: землі феодала (домен) і селянські наділи. Домен включав житло феодала з господарськими будівлями та приміщеннями для челяді, ліса тощо. Орних земель в цій частині маєтку було небагато, оскільки більшість орної землі передавалась селянам у вигляді наділів. Таким чином, сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю – земельну ренту. Селянські наділи були спадковими та включали будинок з присадибною ділянкою, орні наділи, які розташовувалися посмужно. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла. Не дивлячись на екстенсивні методи господарювання, прогрес відзначається в розширені оброблюваних площ за рахунок меліорації, удосконаленні знарядь праці, запровадження трьохпільного сівообороту.

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіально, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських наділів, що надавалися на 1 – 9 років за великий вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї (сервів). Останні становили більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях Центральної Франції (25 – 50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера. Феодал був зацікавлений в збереженні общини, оскільки через неї було простіше управляти господарством: отримувати ренту, організовувати необхідні роботи, отримувати рекрутів для військової служби.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Вони контролювали поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок – талю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути – спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет – монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

Протягом XI – XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій. Проте всі вони були феодально залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ніж селяни сеньйорій.

В XI – XIII ст. переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25 – 30% селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли повертати селян-утікачів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право".

Отже, в XІ – XІІІ ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки:

1. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти.

2. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

3. У XI – XIII ст. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння.

4. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. 3 розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV – XV ст. у різних регіонах відбувся аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347–1350 рр. загинуло 40% населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині. На 40 – 60% зменшилася чисельність жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

У XIV – XV ст. відбувається процес сеньйоральної перебудови –– зменшилося економічне значення доменіально-сеньйоріального господарства і зросла роль селянського; комутація ренти. Розширилися майнові та правові можливості селян. Селяни стали особисто вільними. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найом. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки.

Комутація ренти – процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин. Даний перехід обумовлений: зростанням товарності господарства, посиленням торгово-грошових відносин. Після хрестових походів (ХІ – ХІІІ ст.) західноєвропейські феодали познайомилися зі східними товарами (дорогі тканини, пряності), одержати які можна було тільки шляхом обміну. Щоб сплатити грошову ренту, селянин повинен був продати свою продукцію, а для цього він повинен був мати відносну свободу. Потреба в грошах спонукає феодалів переводити своїх селян на грошову форму ренти та звільнятися від особистої залежності за викуп. До XV ст. у більшості країн Західної Європи кріпосна залежність практично зникла.

На поч. XV ст. аграрний розвиток визначала коротка „сеньйоральна реакція”. Відновлювалось доменіально-панщине господарство і особисто-спадкова залежність селян, зросли сеньйоріальні примуси селян, відбувається рекомутація ренти. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.

Шляхи перебудови господарства XІV – ХV ст. були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива – умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) – давали змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давали максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 – 9 років. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів:

- перша половина XIV ст. – комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії;

- наприкінці XIV – на початку XV ст. короткий період "сеньйоріальної реакції", що виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити вілланів до землі, внаслідок нестачі робочих рук та їх дорожнечі після чуми

- XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Віллани перетворилися на копільгольдерів – землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного і спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що ґрунтувалася на найманій праці.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам, що й стало передумовою розкладу феодалізму.

В країнах Східної Європи (Німеччина, Польща, Росія) розвиток феодальних відносин пішов іншим шляхом. У силу ряду природно-географічних і політичних причин формування внутрішнього ринку тут було загальмовано, процес комутації практично не мав місця Цьому сприяло наявність великих незасвоєних територій й їхня колонізація, для чого була потрібно велика кількість робочих рук, закріплених за освоюваними землями. Гальмувала розвиток внутрішнього ринку й політична роздробленість, що заважала вільному переміщенню товарів, установленню єдиної грошової системи.

У таких умовах феодали, що потребували грошей, не переводили своїх селян на грошову ренту, а навпаки, розширювали запашку, посилювали кріпосну залежність, змушуючи селян робити продукцію, що перевищує внутрішнє споживання й продавали її на зовнішньому ринку. У цьому випадку включення в товарно-грошові відносини вело не до ліквідації, а до посилення кріпосної залежності.

· Середньовічне місто. Розвиток ремесла.

В епоху феодалізму економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль. Ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII – XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII –XIII ст., у Німеччині – XIV – XV ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації – відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург). Відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської торгівлі.

У період розквіту феодалізму населення міст дедалі більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), котрий володіє міською землею та регламентує життя населення. Загострення суперечностей між міщанами і феодалами вирішувалися наприкінці XI –XIII ст. в ході так званих комунальних революцій (від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв і вольностей у сеньйорів за гроші).

Внаслідок комунальних революцій міста добилися:

1) незалежності та самоврядування;

2) особистого звільнення мешканців міст від кріпосної залежності, що сприяло більш ефективному розвитку ремесла і торгівлі;

3) боротьба міщан з феодалами зумовила виникнення цехів, головною функцією яких було виробництво та захист ремісників від сваволі феодалів.

Середньовічний цех особливого поширення набув у XІІІ – XІV ст. організовувався лише за професійними ознаками. Кожний цех мав свій статут. Члени цеху були робітниками і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 – 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції (виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри). Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII – XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Так, уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) перетворилися на важливі пункти європейської міжнародної торгівлі.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

У XIV–XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва - мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Мануфактура – слово латинського походження, означає ручна праця, де у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландах.

· Розвиток торгівлі. Грошово-кредитні та фінансові відносини.

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона проводилася у міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші – дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом, наприклад, 1 г перцю коштував 1 г золота, з Причорномор'я – рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Західною Двіною. Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Бремену, Лондону. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувались в спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Прикладом може служити Ганзейський союз, котрий діяв на протязі XІІ – XVIІ ст. В XІV –XV ст. до нього входило 160 міст, в тому числі Гданськ, Рига, Новгород Великий. Фактично Ганзейський союз установив монополію на торгівлю в північних водах.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337 - 1453 рр.) звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного торжка.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки (доріг не ремонтували, нападали розбійники, панував закон „що з воза упало, те пропало”, побори). За таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була прибутковою.

Розвиток торгівлі вимагав наявності стабільних засобів грошового обігу. Складність заключалась в тому, що багато численні держави друкували свої монети, котрі істотно різнились по ваговому вмісту металу. У Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет. Із золотих найпоширенішими були північно-італійські дукати, їх почали випускати в 1284 р. венеціанці. Згодом подібні грошові одиниці карбували монархи інших західноєвропейських країн – гульдени (Голландія), екю (Франція), флорини (Флоренція), соверени (Англія). Проте монетарного золота в Європі було недостатньо тому найпоширенішими були різні срібні гроші – від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30 г. (в Росії їх називали «єфимки»)

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. Банкіри об'єднувалися в асоціації, компанії, товариства. Разом з появою банківської системи виник кредит.

Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на "варварські" держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок державної централізації податки стали постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися від сплати податків.

В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно. У Франції доходи або майно населення обкладалися податками. В XV ст. було введено щорічний поземельний податок – талію, розміри якого визначав король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

· Економічний розвиток Київської Русі

З часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VІІ – ІХ ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася племінна знать – князі, „лучші мужі”, воїни-дружинники. В громаді з’явилися великі землеволодіння. Земля стала поступово основним багатством. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни, але рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної власності прискорилося у період Київської держави (к. ІХ – сер. XІІ ст.). Панівною формою власності була вотчина — спадкова феодальна власність на землю, котра виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалася як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилась на панське господарство і дрібне господарство смерда. Розклад общини відбувався повільно, протягом усього періоду класичного середньовіччя (Х – XV ст.) У Київській Русі склалися наступні види землеволодіння: к нязівське (доменіальне), боярське (князівські дружинники, які осіли на землі та місцеві землевласники), церковне (з прийняттям християнства 988 р. встановлюється десятина з князівської данини, прибутків; з XІ – XІІ ст. поширено дарування князів, бояр). У XІ – XІІ ст. формувалися васальні відносини.

Дата добавления: 2014-11-20