Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 3 страница

1. Загальні засади та особливості правового режиму земель у межах населених пунктів

Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, се­лищ і сіл) — це встановлений правовими нормами порядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що ста­новлять територію населеного пункту та окремих категорій у його межах, приналежність цих земель певним суб'єктам, розпо­рядження, управління та користування ними, охорону цих зе­мель, права та обов'язки власників земельних ділянок та земле­користувачів, а також компетенцію місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в регу­люванні земельних відносин.

Головні завдання щодо використання земель у межах населе­них пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, належно­му забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого роз­витку. Цьому підпорядковані правові режими всіх категорій зе­мель, які знаходяться в межах населених пунктів та складають територію населених пунктів. Із загальної єдності основного цільового призначення земель у межах населених пунктів, яке пов'язане з несільськогосподарським використанням земель, ви­пливає і певна взаємозумовленість у правових режимах її скла­дових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земель­них правовідносин у населених пунктах, є зумовленість прав та

обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів ви­могами містобудівної документації (генеральними планами, про­ектами детального планування тощо).

У межах населених пунктів, за загальним правилом, знахо­дяться різні за характером та основним цільовим призначенням землі. Але визначальне місце в населених пунктах посідають землі житлової та громадської забудови. Питома вага інших зе­мель у межах населених пунктів залежить від категорії самого населеного пункту тощо.

Важливе значення для правового режиму земель має вклю­чення та знаходження їх у межах населеного пункту. Відповідно до ст. 173 ЗК України межею села, селища чи міста вважається умовна замкнена лінія на поверхні землі, яка відокремлює тери­торію конкретного населеного пункту від інших територій.

Межі села, селища чи міста встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів. Порядок складання відповідних про­ектів щодо встановлення меж певних населених пунктів норма­тивно закріплений. Так, Технічними вказівками по складанню проектів встановлення меж сільських населених пунктів, за­твердженими Держкомземом України ЗО жовтня 1991 р.¹, перед­бачено, що проекти встановлення меж сільських населених пунктів розробляються на підставі завдання на проектування, яке складається сільською радою одночасно для всіх сіл, розта­шованих на території відповідної сільської ради.

Рішення про встановлення та зміну меж населених пунктів (як й інших адміністративно-територіальних утворень) прий­мається залежно від категорії населеного пункту Верховною Ра­дою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням відповідних рад.

Включення земельних ділянок у межі села, селища чи міста не тягне за собою припинення права власності і права користу-

Див.: Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні доку­менти // Держкомзем України. — К: Урожай, 1998. — С. 610-624.

вання цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до закону.

Межі населених пунктів посвідчуються державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюється Вер­ховною Радою України.

Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог як до ор­ганізації всієї території, так і окремих її частин, розширенням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері викори­стання та охорони цих земель, взаємозв'язком та підпорядко­ваністю правового режиму всіх земель у межах території насе­лених пунктів правовому режиму земель житлової та громад­ської забудови як домінуючої категорії.

¹ ВВР. — 2004. — №35.—-Ст. 411.

Важливою рисою правового режиму зазначених земель слід вважати те, що їх обов'язковою складовою є землі, які перебува­ють у комунальній власності. Цими землями розпоряджаються сільські, селищні, міські ради, повноваження яких у галузі зе­мельних відносин визначені ЗК України (статті 9, 12) та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зазначені ради передають земельні ділянки із земель комунальної влас­ності, наприклад, у приватну власність фізичних та юридичних осіб або надають у користування, зокрема й на умовах оренди, вилучають земельні ділянки з користування або ж викуповують їх у власників для суспільних потреб. Відповідно до п. 12 Пере­хідних положень ЗК України встановлено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями у межах населених пунктів, крім зе­мель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради. Законом України «Про розмежу­вання земель права державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р. передбачено, що підставою для проведення робіт, пов'язаних із розмежуванням земель права державної та комунальної власності в межах населених пунктів, є рішення про розмежування цих земель, які приймаються відповідними сільськими, селищними, міськими радами (ст. 10)¹.

До повноважень сільських, селищних, міських рад на тери­торії населених пунктів належить також зміна цільового при­значення земельної ділянки, яка перебуває у приватній влас­ності громадянина або юридичної особи і розташована у межах певного населеного пункту. Це встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р.¹ Варто звернути увагу й на те, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи управлін­ські функції щодо раціонального використання та охорони зе­мель, організовують землевпорядкування, здійснюють земель­ний контроль, обмежують, тимчасово забороняють (зупиняють) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства тощо.

Одна з основних особливостей правового режиму земель у межах населених пунктів полягає в тому, що серед функцій дер­жавного управління цими землями головне місце посідає функ­ція планування та забудови.

Правові форми планування та забудови земель у межах на­селених пунктів закріплено містобудівним законодавством. Так, законами України «Про основи містобудування» та «Про плану­вання і забудову територій» передбачено, що найважливішими серед цих форм є: схеми планування територій, генеральний план населеного пункту, детальний план території, план черво­них ліній, проект забудови території, проект розподілу тери­торії, план земельно-господарського устрою та регіональні і місцеві правила забудови.

Схема планування території — це містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення планування, забудови та іншого використання відповідних територій адміністративно-територіальних одиниць або їх окремих частин. Такі схеми роз­робляються на регіональному та місцевому рівнях і затверджу­ються відповідними радами.

¹ Урядовий кур'єр. — 2002. — № 76, 20 квіт.

Генеральний план населеного пункту — головний місто­будівний документ, на основі якого здійснюється використання земель у межах населеного пункту, визначає архітектурний та планувальний розвиток конкретного населеного пункту. Він є ос­новою для встановлення меж відповідного адміністративно-те­риторіального утворення. В ньому визначаються: основні напря­ми майбутнього використання земель у межах населеного пунк­ту для житлового будівництва і громадської забудови, розвитку інженерної і транспортної мережі, здійснення благоустрою та зеленого будівництва, а також межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови тери­торій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, при­родоохоронні та інші обмеження їх використання; черговість і пріоритетність забудови та іншого використання земель. У скла­ді генерального плану розробляються: детальний план забудови, план червоних ліній, проект забудови території, проект роз­поділу території тощо.

План земельно-господарського устрою населеного пункту — самостійний елемент містобудівної документації. Він використо­вується для обґрунтування, розроблення і подальшої реалізації у межах населеного пункту (як правило, міста) необхідного обся­гу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєн­ня, поліпшення якості земель, раціонального використання, охо­рони та захисту їх від руйнівних процесів. Згідно з Порядком складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затвердженим наказом Мінбудархітектури України та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р., цей план містить дані про поділ земель за використанням відповідно до цільового призначення, за формами власності і користування. Він закріп­лює організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдо­сконалення структури територій, освоєння земель, поліпшення їхньої якості тощо.

Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності щодо земельно-господарського устрою обґрунтовуються напря­ми тимчасового використання земель зони перспективної забу­дови.

Важливою формою планування використання земель у ме­жах населених пунктів вважаються регіональні та місцеві пра­вила забудови, які встановлюють порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів умов і обмежень забудови й іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Наказом Держбуду України від 10 грудня 2001 р. затвердже­но Типові регіональні правила забудови¹. Вони є основою для розробки регіональних правил забудови населених пунктів об­ластей, Автономної Республіки Крим, є обов'язковими для суб'єктів містобудування на території відповідного регіону, вра­ховують регіональні особливості і затверджуються відповідними обласними радами.

Місцеві правила забудови розробляються для міст Києва та Севастополя, міст обласного та республіканського значення. Для всіх інших населених пунктів такі правила можуть розробляти­ся та затверджуватися відповідними радами. Вони встановлю­ють порядок вирішення питань розташування, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування та на виконання бу­дівельних робіт, прийняття цих об'єктів в експлуатацію, а також порядок здійснення контролю за містобудівною діяльністю.

Особливості правового режиму земель у межах території на­селених пунктів полягають ще й у тому, що він визначається відповідно до зонування земель у межах населених пунктів.

Зонування земель — це розподіл їх на земельні ділянки (ма­сиви) з різним цільовим призначенням і правовим режимом ви­користання. Воно здійснюється згідно з Положенням про зе­мельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затвердженим наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 31 жовтня 1997 р.²

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 3. — Ст. 138. Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні докумен­ти // Держкомзем України. — К: Урожай, 1998. — С. 348.

Відповідно до ст. 180 ЗК України при зонуванні земель вста­новлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих функціона­льних зон згідно з місцевими правилами забудови.

Оскільки головною складовою території, населених пунктів є землі житлової та громадської забудови, їх використання пов'я­зане з наявністю у суб'єкта права на забудову, яке має відносно самостійний характер і може бути реалізоване ним в порядку і на умовах, визначених законом. Це ще одна з особливостей право­вого режиму земель у межах населених пунктів.

2. Поняття і склад земель житлової та громадської забудови

Землі житлової та громадської забудови — самостійна катего­рія серед земель України. Вона з'явилася замість земель населе­них пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законо­давства теж характеризувалися самостійним правовим режимом.

Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забу­дови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. При визначенні поняття цих земель законодавець бере за основу два взаємопов'язаних критерії: їх місце розташу­вання — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови.

Населений пункт, будучи категорією історичною, виник на пев­ному етапі розвитку суспільства. Серед характерних рис, прита­манних йому, слід відзначити перш за все наявність певної тери­торії, яку займає цей елемент системи розселення. Обов'язковою ознакою населеного пункту виступає також постійний характер його використання як постійного місця життєдіяльності людей.

3 метою створення умов сталого розвитку населених пунктів для забез­печення додержання гарантованих державою соціальних стандартів проживання населення Законом України «Про Генеральну схему пла­нування території України» від 7 лютого 2002 р. передбачено формуван­ня і розвиток загальнодержавної, міжобласних, обласних, міжрайонних, а також районних і внутрішньорайонних систем розселення (Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 466).

Кожний населений Пункт (місто, селище чи село) як складова системи розселення¹ займає відповідну земельну територію, ха­рактеризується своїм географічним місцем розташування, налічує певну кількість населення, що постійно проживає в ньо­му, підлягає державному обліку і реєстрації.

Всі населені пункти в Україні виконують у системах розсе­лення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним законо­давством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. Міські поселення — це міста (республіканського, об­ласного і районного значення), а також селища. Сільські поселен­ня включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.

Крім наведеної класифікації, чинне законодавство виділяє також гірські, курортні та історичні населені пункти. Виділен­ня таких населених пунктів має в кожному конкретному ви­падку певну мету (наприклад, забезпечення соціального за­хисту жителів цих пунктів, створення необхідних умов для здійснення профілактики захворювання і лікування людей) і певною мірою впливає на регламентацію земельних відносин у них.

Усі населені пункти, будучи базою зосередження основної маси капітальних вкладень, виконують важливу роль як форма організації суспільного виробництва, розселення людей і забез­печення життєдіяльності населення.

Основні напрями державної політики щодо забезпечення функціонування та розвитку населених пунктів, а також правові й економічні шляхи їх реалізації передбачені Концепцією стало­го розвитку населених пунктів, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р.

Пріоритети і концептуальні рішення планування й викори­стання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів визначені Ге­неральною схемою планування території України, яка затвер­джена Законом України від 7 лютого 2002 р.

Територія конкретного населеного пункту як окремого ад­міністративно-територіального утворення складається з різних за призначенням земельних ділянок. Одні з них слугують місцем проживання людей (зайняті житловим фондом), інші — місцем здійснення їх виробничої та іншої діяльності (наприклад, зе­мельні ділянки промислових підприємств). Самостійну роль се­ред цих земель у межах населеного пункту виконують ті, які ви­користовуються для задоволення комунально-побутових і со­ціально-культурних потреб (наприклад, землі під об'єктами соціально-культурного та іншого призначення). Тут можуть бути розташовані також землі під об'єктами культурної спадщи­ни, природно-заповідного і водного фондів тощо.

Найважливіше значення у межах населених пунктів мають землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з ураху­ванням цільового призначення використовуються як просторо­во-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального кори­стування.

Землі житлової та громадської забудови неоднорідні за своїм складом, хоч і використовуються як єдина просторово-тери­торіальна основа. ЗК України не визначає склад цих земель. Між тим серед них розташовані земельні ділянки, які призначені та використовуються для розміщення й експлуатації різних за ха­рактером об'єктів (житлової забудови, громадських будівель і споруд, а також інших об'єктів загального користування).

Залежно від характеру забудови серед земель житлової та громадської забудови можна виокремити земельні ділянки, які призначені та використовуються для житлової чи громадської забудови, а також розміщення інших об'єктів загального кори­стування. У свою чергу, з урахуванням поділу житлової забудо­ви на садибну і несадибну можна розрізняти відповідні земельні ділянки. Йдеться, зокрема, про земельні ділянки для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і спо­руд (присадибні ділянки), земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків тощо. Вони мають різний правовий режим (на­приклад, характеризуються самостійним суб'єктним складом, розмірами тощо).

На відміну від житлової, громадську забудову становлять об'єкти соціально-культурного та комунально-побутового при­значення, які розташовані на відповідних земельних ділянках. До таких об'єктів, зокрема, належать: заклади освіти, установи охорони здоров'я і соціального забезпечення, відпочинку, фіз­культурно-спортивні споруди, культурно-освітні заклади, ми­стецькі установи, підприємства торгівлі, громадського харчу­вання та побутового і комунального обслуговування тощо. Пра­вовий режим земельних ділянок, на яких розташовані ці об'єкти, теж характеризуються певними особливостями.

Слід зазначити, що в межах земель житлової та громадської забудови можуть розміщуватися як капітальні, так і тимчасові будівлі та споруди, які займають відповідні земельні ділянки. За­лежно від характеру об'єктів забудови земельні ділянки, на яких розташовані ці об'єкти і призначені для їх обслуговування, по­винні вважатися відповідно землями житлової чи громадської забудови з урахуванням притаманних їм певних специфічних ознак.

Разом із тим, складовою земель житлової та громадської за­будови виступають і деякі інші землі, на яких розташовані об'єк­ти загального користування, що відіграють важливу роль у за­безпеченні життєдіяльності людей. До цих об'єктів, зокрема, на­лежать: вулиці, провулки, дороги, площі, проїзди, майдани, набережні, пляжі, міські сади, парки, гідропарки, бульвари, кла­довища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо. Вони характеризуються особливою соціальною цінністю, що визначає суспільний інтерес. Він виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановленні спеціального правово­го режиму використання. Тому регламентації відносин з приводу цих об'єктів притаманне публічно-правове регулювання. Зав­дання публічно-правового підходу в цьому разі полягає у вста­новленні певних обмежень, що стосуються використання зазна­чених об'єктів. Згідно із ЗК України землі, зайняті об'єктами за­гального користування, що належать до земель комунальної власності, не можуть передаватися у приватну власність. Буду­чи складовою земель житлової та громадської забудови, ці зе­мельні ділянки використовуються як шляхи сполучення, для задоволення культурно-побутових та комунально-побутових потреб населення. Вони, як правило, не закріплюються за окре­мими землекористувачами, використовуються необмеженим ко­лом осіб і задовольняють потреби всіх жителів конкретного насе­леного пункту. Експлуатація цих земель здійснюється на безоп­латній основі. Порядок їх використання визначається органами місцевого самоврядування.

•До земель житлової та громадської забудови мають належати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями, спорудами та об'єктами загального користування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відповідно до місто­будівної документації підлягають забудові житловими, кому­нально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спо­рудами, а також іншими об'єктами загального користування.

3. Порядок використання земель житлової та громадської забудови

Землі у межах населених пунктів з урахуванням їх основного цільового призначення використовуються власниками земель­них ділянок і землекористувачами передовсім для містобудівних потреб, тобто для розміщення та експлуатації будинків і споруд житлового, громадського, транспортного, виробничого, кому­нального, природоохоронного, іншого призначення, вулиць і доріг, магістральних інженерних мереж, об'єктів ландшафтної архітектури тощо.

Земельні ділянки під забудову надаються фізичним та юри­дичним особам у розмірах та порядку, визначених чинним зе­мельним законодавством України.

Порядок використання земельних ділянок для житлової та громадської забудови у межах населених пунктів регулюється ЗК України, містобудівним та іншим законодавством, основу якого становлять закони України «Про Генеральну схему плану­вання територій України», «Про основи містобудування», «Про планування і забудову територій», «Про архітектурну діяль­ність», «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування», інші нор­мативно-правові акти (наприклад, типові регіональні правила забудови, регіональні та місцеві правила забудови), а також дер­жавні будівельні норми і правила (наприклад, ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських по­селень», Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р.¹).

Забудова територій передбачає здійснення нового будівни­цтва, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, впоряд­кування об'єктів містобудування, розширення та технічне пере­оснащення підприємств тощо.

Визначення територій під забудову і вибір земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердже­них у встановленому порядку містобудівної документації² та планів земельно-господарського устрою конкретного населеного пункту за погодженням зі спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури.

Житловій чи громадській забудові земельної ділянки у ме­жах населених пунктів, що має здійснюватися відповідно до її цільового призначення, має передувати виникнення у суб'єкта земельних прав на цю ділянку.

¹ Земельне законодавство України: 36 нормативних актів, судової та арбітражної (господарської) практики: У 2 кн. — К: Урожай, 2002. — Кн. 2. — С. 474. Містобудівна документація — це затверджені текстові і графічні мате­ріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (ст. 17 Закону України «Про основи містобудування»).

Стаття 125 ЗК України пов'язує виникнення права власності, права постійного користування та права на оренду земельної ділянки з одержанням її власником або користувачем (оренда­рем) відповідного документа, що посвідчує це право, та його дер­жавною реєстрацією. Можливість використання земельних ділянок під забудову у межах населених пунктів містобудівне законодавство пов'язує з наявністю у суб'єкта права на забудо­ву. Так, Закон України «Про основи містобудування» (ст. 22) підкреслює, що забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється лише після виникнення у суб'єкта права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому порядку та отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає у суб'єктів, які вже отримали у власність чи користу­вання (оренду) земельні ділянки, визначені для містобудівних

потреб містобудівною документацією та місцевими правилами забудови. Особа, якій належить право на забудову, набуває ста­тусу забудовника, який реалізує належне йому право.

Сутність права на забудову полягає у забезпеченій законом можливості власника чи користувача (орендаря) відповідної земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, певні дії. Такими діями закон, зокрема, визначає не лише будівництво об'єктів містобудування, а й перебудову або знесення будинків і споруд, розташованих на цій ділянці.

Реалізація права на забудову можлива лише за наявності у суб'єкта дозволу на будівництво та дозволу на виконання бу­дівельних робіт. Процедура отримання дозволу на будівництво встановлена Законом України «Про планування і забудову тери­торій» (ст. 24). Цей дозвіл надається заявникові виконавчим орга­ном відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами) протягом двох місяців з дня подання ним письмової заяви. Підставою для його надання є ком­плексний висновок щодо відповідності запропонованого будів­ництва містобудівній документації, державним будівельним нормам та місцевим правилам забудови. Правове значення цього дозволу полягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває права отримати вихідні дані на проектування, здійснити проект-но-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання будівельних робіт у встановленому порядку.

Суб'єкт, який отримав дозвіл на будівництво, до початку ви­конання будівельних робіт зобов'язаний отримати дозвіл на ви­конання цих робіт. Таким дозволом вважається документ, який засвідчує право забудовника та підрядника на виконання цих робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, а також видачу ордерів на проведення земляних робіт. Процедура надання дозволу на виконання будівельних робіт врегульована Положенням, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 р. та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 грудня 2000 р.¹ Цей дозвіл надається та реєструється місцевими інспекціями державного архітектур­но-будівельного контролю протягом одного місяця з дня подання заяви. Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його пере­реєстрації, а також виконання не зазначених у дозволі будівель­них робіт згідно зі ст. 29 Закону України «Про планування і забу­дову територій» вважається самовільним будівництвом і призво­дить до відповідальності, встановленої законодавством.

Певними особливостями характеризується порядок викори­стання земель житлової та громадської забудови, які відповідно до цільового призначення використовуються для розміщення об'єктів містобудування (житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування).

Земельні ділянки із земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду під забудову громадянам для індивідуального чи колективного використання. У першому випадку земельні ділянки використовуються грома­дянами для індивідуального будівництва та обслуговування жи­лого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва¹. У другому — йдеться про земельні ділянки житлово-будівель­них (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів. Відповідно до ЗК України цим юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування зе­мельні ділянки для житлового і гаражного будівництва переда­ються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється згідно із затвердженою містобудівною до­кументацією. Крім того, закон передбачає можливість набуття цими кооперативами земельних ділянок у власність за цивільно-правовими угодами.

¹ Правове регулювання індивідуального використання земель громадяна­ми в населених пунктах розглядається далі у розділі. Прибудинкова територія — це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земель-

Певною специфікою характеризується використання забудо­ваних земельних ділянок у межах житлової забудови, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території².

Якщо багатоквартирний жилий будинок буде приватизова­ний громадянами, то закон не виключає можливості передання відповідної земельної ділянки, яка обслуговує цей будинок, без­оплатно у власність або надання у користування об'єднанню власників. В останньому випадку положення ст. 42 ЗК України потребують уточнення, оскільки об'єднання власників є самостій­ною юридичною особою, майно якої не належить до державної чи комунальної власності і у зв'язку з цим вона не може претенду­вати на отримання земельної ділянки в постійне користування. Тому земельна ділянка, на якій розташований цей жилий буди­нок, може бути або безоплатно передана у власність юридичної особи — об'єднання власників, або ж надана цьому суб'єкту в оренду. Слід також зазначити, що закріплена ч. 2 ст. 42 ЗК України альтернатива щодо власнісного статусу земельної ділянки, яка обслуговує приватизований багатоквартирний бу­динок, не відповідає логіці земельної реформи, спрямованої.на забезпечення приватизації земель, що використовуються для задоволення приватних інтересів.

Дата добавления: 2014-11-20