Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 4 страница

ною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного бу­динку (ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквар­тирного будинку»). Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи Держкомзему України. — К.: Урожай, 1998. — С. 638-645.

Особливість правового режиму земельних ділянок багато­квартирної несадибної житлової забудови обумовлена тим, що вони використовуються, як правило, кількома юридичними осо­бами, мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуговування бу­динків (проїзди, тротуари, майданчики для господарських цілей тощо). З метою визначення порядку встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та на­дання у спільне користування або спільну сумісну власність зе­мельних ділянок для спорудження жилих будинків наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Держ-житлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. затверджено відповідне Положення¹. Це. Поло­ження діє у частині, що не суперечить ЗК України.

Земельна ділянка, що обслуговує приватизований багато­квартирний будинок, не підлягає поділу між співвласниками бу­динку та закріпленню її частин за окремими співвласниками бу­динку.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в екс­плуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Прийняття містобудівного об'єкта в експлуатацію оформляється підписанням акта державної приймальної комісії, який затверджується виконавчим органом місцевої ради і висту­пає підставою для використання цих об'єктів.

Об'єкти державного замовлення приймаються в експлуата­цію відповідно до Положення про порядок прийняття в експлуа­тацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449, зі змінами та доповненнями¹.

Прийняття в експлуатацію об'єктів містобудування, які не є державною чи комунальною власністю, невиробничого призна­чення регулюється державними будівельними нормами (ДБН А.3.1.-3.-94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Основні положення», розділ 3).

Об'єкти нерухомості, які прийняті в експлуатацію, підляга­ють державній реєстрації в порядку, який встановлений Указом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної систе­ми державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р.² Правове значення державної реєстрації поля­гає в тому, що з цього моменту суб'єкт стає власником зареєстро­ваного об'єкта, він отримує документ, що посвідчує його права власності на об'єкт нерухомості.

¹ Офіційний вісник України. — 1999..— № 24. — Ст. 1089. Офіційний вісник України. — 2003. — № 8. — Ст. 301.

Землі у межах населених пунктів, які надані або передані для забудови, повинні використовуватися власниками земельних ділянок і землекористувачами належним чином, тобто з дотри­манням ними архітектурних, будівельних, санітарних, екологіч­них та інших державних стандартів, норм і правил у сфері будівництва, правил забудови та вимог про цільове призначення земельної ділянки. Неналежне та самовільне використання цих земель спричиняє настання для винних осіб юридичної відпо­відальності, встановленої законом.

Законодавством передбачені спеціальні негативні правові наслідки за самовільне будівництво об'єктів містобудування. Будівництво вважається самовільним (за термінологією ст. 376 нового ЦК України — самочинним) у всіх випадках, коли воно здійснюється у межах самовільно зайнятої або незаконно отриманої на інших підставах земельної ділянки.

Самовільне зайняття земельної ділянки і здійснення на ній самовільного будівництва — це різні за характером правопору­шення. Перше — земельне правопорушення, яке порушує пра­вомочність розпорядження землею її власником, друге — право­порушення у сфері містобудування, тобто порушення держав­них стандартів, норм і правил у сфері будівництва та правил забудови. У цих випадках відповідальність винних осіб повинна наставати як за порушення права власності на землю (іноді — і права землекористування), так і за самовільне будівництво. При цьому згідно зі ст. 212 ЗК України знесення самовільно збу­дованих будинків, будівель і споруд, як і в цілому приведення зе­мельних ділянок у придатний для використання стан, здійс­нюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

При правомірному використанні земельної ділянки, яку у вста­новленому порядку надано в користування або придбано у власність під забудову, самовільним будівництвом вважається проведення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстра­ції¹, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт.

¹ Дозвіл на виконання будівельних робіт підлягає перереєстрації, якщо право на будівництво об'єкта містобудування передано іншому забудов­никові або змінено будівельну організацію.

Відповідно до ст. 376 нового ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними по­рушеннями будівельних норм і правил.

Самовільне (самочинне) будівництво — це самостійне право­порушення у сфері містобудування. Залежно від того, хто його скоїв, розрізняють різні правові наслідки негативного характеру для цих осіб. Суб'єктами відповідальності у цих випадках є юри­дичні або фізичні особи, а також посадові особи підприємств, установ та організацій.

Відповідальність юридичних осіб за самовільне будівництво передбачена Законом України «Про відповідальність підпри­ємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»¹.

Серед правопорушень, пов'язаних із виконанням будівельних робіт, за вчинення яких юридичні особи несуть відповідальність у вигляді штрафу, Закон називає проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердженої проектної до­кументації; виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекцій державного архітектурно-будівельного кон­тролю; недодержання регіональних або місцевих правил забудо­ви під час планування і забудови населених пунктів, режиму ви­користання та забудови земель, на яких передбачена містобу­дівельна діяльність. Згідно із Законом самовільно збудованими також вважаються будинки і споруди, які експлуатуються або використовуються по закінченні будівництва без прийняття їх державними приймальними комісіями.

¹ ВВР. — 1994. — №46. — Ст. 411.

Справи щодо названих правопорушень, пов'язаних із само­вільним будівництвом, що здійснюється юридичними особами, розглядають Державна архітектурно-будівельна інспекція України та її місцеві органи. Сплата штрафу не звільняє під­приємство від усунення допущених порушень і відшкодування збитків, заподіяних самовільним будівництвом.

Адміністративна відповідальність громадян та посадових осіб за самовільне будівництво будинків та споруд, а так само за са­мовільну зміну архітектурного вигляду будинків або споруд під час експлуатації встановлена ст. 97 КпАП.

Цивільно-правові наслідки самовільного (самочинного) будів­ництва фізичними та юридичними особами визначені цивільним законодавством. Зокрема, ст. 376 нового ЦК України передбачає, що особа яка здійснила або здійснює самочинне будівництво не­рухомого майна, не набуває права власності на нього. Ця цивіль­но-правова норма передбачає й інші засоби впливу на осіб, вин­них у самочинному будівництві. На особу, яка здійснила (здійс­нює) самочинне будівництво, ця норма накладає також обов'язок відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Використання земельних ділянок у межах населених пунктів для потреб, не пов'язаних із забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту.

4. Використання земель громадянами у межах населених пунктів

Конституція України (ст. 13) у формі загальних засад за­кріплює право кожного громадянина на користування природни­ми об'єктами, зокрема й землею.

ЗК України допускає використання земельних ділянок гро­мадянами на праві власності і праві орендного землекористуван­ня. У першому випадку громадянин здійснює експлуатацію земельної ділянки, яка належить йому на праві приватної влас­ності, у другому — земельна ділянка надана йому на умовах оренди.

Здебільшого використання земельних ділянок у межах насе­лених пунктів як їх власниками, так і орендарями пов'язане із забудовою цих ділянок. Найбільш поширеним і характерним для населених пунктів є використання земельних ділянок для інди­відуального житлового та гаражного будівництва. Здійснення індивідуального житлового будівництва — одна з форм реа­лізації конституційного права громадян на житло. Спорудження жилого будинку громадянином нерозривно пов'язане з не­обхідністю отримання ним відповідної земельної ділянки. Мож­ливість отримання земельних ділянок громадянами для зазна­чених цілей передбачена ст. 40 ЗК України. Згідно з цією нормою громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплат­но у власність або в оренду відповідні земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Зі змісту цієї статті випливає, що на безоплатну передачу у власність або надання в оренду зе­мельних ділянок можуть претендувати лише громадяни України. Разом із тим, ст. 93 ЗК України допускає передання в оренду земельних ділянок не тільки громадянам України, а й іноземним громадянам та особам без громадянства. Іноземці та особи без громадянства можуть бути суб'єктами приватної влас­ності на земельні ділянки у населених пунктах, на яких розташо­вані належні їм будівлі, споруди чи інша нерухомість.

Земельні ділянки для індивідуального житлового і гаражного будівництва характеризуються спільними і відмінними рисами. Об'єднує їх те, що вони повинні використовуватися громадянами під індивідуальну забудову. Відмінність цих ділянок полягає пе­редусім у тому, що перші призначені для будівництва та обслу­говування жилого будинку, господарських будівель і споруд (на­зиваються присадибними¹ згідно зі ст. 121 ЗК України), другі — для будівництва та обслуговування індивідуального гаража.

¹ Згідно з раніше чинним земельним законодавством цільове призначення присадибної земельної ділянки полягало в обслуговуванні жилого бу­динку та веденні підсобного сільського господарства.

Забудова присадибної земельної ділянки передбачає спору­дження на ній у встановленому порядку індивідуального жилого будинку садибного типу, господарських будівель (сараїв, гара­жів, літніх кухонь, вбиралень тощо) та господарських споруд (колодязів, вигрібних ям, навісів тощо). Господарські будівлі і споруди, розташовані на присадибній ділянці, не є самостійними об'єктами індивідуальної забудови, вони разом з жилим будин­ком становлять одне ціле — єдиний об'єкт, який обслуговує індивідуально визначена присадибна ділянка.

Індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися на окремій земельній ділянці, яка призначена для розташування та обслуговування індивідуального гаража. У цьому разі певна зе­мельна ділянка є самостійним об'єктом права приватної влас­ності чи орендного землекористування, а індивідуальний га­раж — самостійним об'єктом нерухомості.

Крім цільового призначення, відмінність присадибної ділянки від земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва полягає і в нормуванні розмірів цих ділянок. Згідно зі ст. 121 ЗК України для будівництва й обслуговування жилого будинку, гос­подарських будівель та споруд (присадибна ділянка) громадяни України можуть безоплатно отримати у селах земельні ділянки розміром не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гек­тара, в містах — не більше 0,10 гектара. Максимальний розмір зе­мельних ділянок, які громадяни України мають право отримати в населених пунктах незалежно від їх категорії для будівництва індивідуальних гаражів, становить не більше 0,01 гектара. Кон­кретні розміри присадибних земельних ділянок та ділянок для будівництва індивідуальних гаражів у межах максимальних розмірів визначаються при одержанні земельної ділянки з ураху­ванням вимог містобудівної документації. Стаття 40 ЗК України передбачає, що понад норму безоплатної передачі громадяни мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених по­треб (індивідуального житлового і гаражного будівництва) за цивільно-правовими угодами. У цьому разі власниками таких зе­мельних ділянок можуть виступати не тільки громадяни України, а й інші фізичні особи. Зазначена норма, на жаль, не уточнює пи­тання щодо правового режиму земельних ділянок, що їх набува­ють громадяни в цих випадках. Зокрема, яким може бути макси­мальний розмір цієї ділянки, чи може вона вважатися окремим об'єктом права приватної власності громадянина, чи виступає до­датковою до основної земельної ділянки, яку особа отримала без­оплатно? Придбані за цивільно-правовими угодами земельні ділянки треба розглядати як самостійні об'єкти права приватної власності громадян. їх розміри не повинні перевищувати норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам, встанов­лені ст. 121 ЗК України.

Присадибні земельні ділянки та ділянки для індивідуального гаражного будівництва набуваються громадянами у приватну власність чи оренду в межах земель житлової та громадської за­будови населених пунктів із земель державної чи комунальної власності.

Порядок виникнення права приватної власності на присадиб­ну чи гаражну земельну ділянку встановлює ст. 118 ЗК України.

Основні вимоги щодо оформлення документації на будівни­цтво садибних жилих будинків та інших об'єктів нерухомості встановлені Типовими регіональними правилами забудови, які затверджені наказом Держбуду України від 10 грудня 2001 р. №219 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 3 січня 2002 р. №4/62921.

На підставі рішення уповноваженого органу про передання присадибної земельної ділянки громадянин (забудовник) звер­тається до місцевого органу містобудування й архітектури за отриманням будівельного паспорта об'єкта нерухомості (інди­відуального жилого будинку), до складу якого входять докумен­ти, що встановлюють право на землю, дозвіл на будівництво, плани фасадів, розрізів, необхідних конструктивних вузлів бу­динку, технічні умови підключення до інженерних мереж, гене­ральний план земельної ділянки з відмітками тощо.

Передання в оренду присадибних земельних ділянок та діля­нок для індивідуального гаражного будівництва, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місце­вого самоврядування шляхом укладення договору оренди при­садибної чи гаражної земельної ділянки. Передання в оренду зе­мельних ділянок громадянам зі зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову (зокрема індивідуальну) здійс­нюється за проектами відведення у порядку, встановленому стат­тями 118 і 123 ЗК України. Особливості орендного використання присадибних чи гаражних земельних ділянок полягають у тому, що в цих випадках оренда, як правило, є довгостроковою, тобто від 5 до 50 років. Відносини, пов'язані з орендним використанням зе­мельних ділянок для зазначених цілей, регулюються ЗК України (статті 93 і 124) та Законом України «Про оренду землі».

Власник чи орендар присадибної або гаражної земельної ділянки може приступити до безпосереднього використання цієї ділянки під забудову після отримання ним у встановленому по­рядку дозволу на виконання будівельних робіт.

У процесі будівництва забудовник зобов'язаний здійснювати забудову, інженерне облаштування і благоустрій земельної ділянки відповідно до затвердженого у встановленому порядку будівельного паспорта, відшкодувати збитки або проводити ре­монт зруйнованих ним доріг та інженерних мереж.

Закінчений будівництвом жилий будинок чи індивідуальний гараж приймається в експлуатацію державною комісією у вста­новленому порядку.

Земельні ділянки під забудову у межах населених пунктів мо­жуть використовуватися на титулі власності не тільки громадя­нами України, а й іншими фізичними особами (іноземними гро­мадянами та особами без громадянства), які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності. ■

Особливості цього виду використання земельних ділянок зу­мовлені специфікою об'єктного і суб'єктного складу, порядком набуття прав на зазначені земельні ділянки. Зокрема, об'єктом використання можуть бути вільні від забудови земельні ділянки, право власності на які набувається на конкурентних засадах. Вони мають бути також вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, встановлених законом, договором чи рішенням суду Суб'єктами-покупцями таких зе­мельних ділянок є громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.

Самостійними видами використання земель громадянами, які можуть здійснюватися як за межами, так і в межах населених пунктів, є городництво і садівництво. Це сільськогосподарське використання земель, яке здійснюється відповідно до приписів, які присвячені землям сільськогосподарського призначення.

5. Особливості права власності на землю та права землекористування у межах населених пунктів

Як праву власності, так і праву землекористування у населе­них пунктах притаманні певні специфічні риси, наявність яких зумовлена перш за все місцем розташування земельних ділянок та їхнім цільовим призначенням. Так, наприклад, згідно з ч. З ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється на простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, не­обхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і спо­руд. Зазначені приписи безпосередньо стосуються земельних ділянок, призначених під забудову (житлову, громадську тощо).

Специфічною рисою права власності на землю у межах насе­лених пунктів є також пріоритет належності земель тери­торіальній громаді.

ЗК України (ч. 2 ст. 83) фактично виходить з презумпції на­лежності земель територіальним громадам, встановлюючи, що у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Первісним джерелом для формування земель комунальної власності виступають землі державної власності, які в резуль­таті розмежування змінюють свій статус.

Тимчасовим порядком розмежування земель права держав­ної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що окремі землі права державної власності можуть бути передані у кому­нальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Значна частина цих земель зазвичай розташована у межах населених пунктів (зокрема під береговими смугами вод­них шляхів, віднесених до водних об'єктів загальнодержавного значення; державними підприємствами, установами, організа­ціями — вищими закладами освіти, закладами післядипломної освіти; науково-медичними закладами охорони здоров'я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими установами; проектними і конструкторськими установами тощо.

Пріоритет належності земель у межах населених пунктів до комунальної власності виражається ще й у тому, що згідно зі ст. 21 Закону України «Про основи містобудування» територіа­льні громади в особі сільських, селищних та міських рад кори­стуються переважним правом викупу земель, будівель і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною докумен­тацією для громадських потреб.

Суб'єктами права власності на земельні ділянки у межах на­селених пунктів на відміну, наприклад, від земель сільськогос­подарського призначення можуть виступати іноземні громадяни та особи без громадянства. Така можливість закріплена законом щодо земельних ділянок у межах населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Право власності на земельні ділянки у межах населених пун­ктів можуть набувати й іноземні юридичні особи у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні.

Беручи до уваги значну капіталоємність земель у межах на­селених пунктів, а також їх привабливість з точки зору розвитку підприємництва та поліпшення інвестиційного клімату, ЗК України приділяє особливу увагу розвиткові механізмів їх рин­кового обігу. Він враховує містобудівні вимоги функціонування ринку земельних ділянок у населених пунктах.

Особливості права власності та права землекористування у межах населених пунктів значною мірою пов'язані зі специ­фікою правового режиму, наприклад, земельних ділянок багато­квартирних жилих будинків. Саме такі земельні ділянки як об'єкт земельних прав розташовані у межах населених пунктів (зокрема, міст та селищ) і призначені для розміщення та обслуго­вування багатоквартирних жилих будинків, а також належних до них будівель, споруд та прибудинкових територій державної або комунальної власності і надаються у постійне користування підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У цьому випадку імперативні приписи щодо надання у постій­не користування земельної ділянки, на якій розташований бага­токвартирний жилий будинок та прилегла до нього прибудинко-ва територія, стосуються суб'єктів державної чи комунальної власності.

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку згідно з ч. 2 ст. 42 ЗК України відповідна земельна ділян­ка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об'єднанню власників¹.

До особливостей права власності на землю у межах населених пунктів можна додати і відсутність такої категорії, як земельна частка (пай), оскільки у процесі здійснення земельної реформи паюванню підлягали лише сільськогосподарські угіддя, розта­шовані за межами населених пунктів.

Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку — юридична осо­ба, створена власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загаль­ного майна (ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багато­квартирного будинку»). Перебування земельної ділянки у власності чи користуванні об'єднання власників багатоквартирного будинку перед­бачає здійснення земельних прав цим суб'єктом.

• РОЗДІЛ 16

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ПРОМИСЛОВОСТІ, ТРАНСПОРТУ, ЗВ'ЯЗКУ, ЕНЕРГЕТИКИ, ОБОРОНИ ТА ІНШОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

¹ Хвесик М., Мельничук А., Іванова Т. Земельні ресурси України // Неру­хомість. — 1998. — № 10. — С. 8. ² ВВР. — 1993.— № 25.— Ст. 274. ³ ВВР. — 1992. — № 2. — Ст. 5. ⁴ ВВР. — 1992. — № 9. — Ст. 106. ⁵ ВВР. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення — самостійна категорія у складі зе­мель України. Вони займають площу 2,03 млн гектарів¹. їхній правовий режим визначається нормативними приписами, які зо­середжені в ЗК України (глава 13) та низці інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріплені в окремих правових актах, при­свячених в основному спеціальній діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій, зокрема у Повітряному ко­дексі України (далі — ПК України)², законах України «Про дер­жавний кордон»³, «Про оборону України»⁴, «Про транспорт»⁵,

«Про зв'язок»¹, «Про залізничний транспорт»², «Про трубо­провідний транспорт»³, «Про електроенергетику»⁴, «Про авто­мобільний транспорт»⁵, «Про використання земель оборони»⁶ тощо.

До цих земель ст. 65 ЗК України відносить земельні ділянки, надані у встановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підкатегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергети­ки, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення обслуговують несільськогосподарські по­треби. Згідно з основним цільовим призначенням вони використо­вуються для різних конкретних цілей, перелік яких у чинному за­конодавстві не є вичерпним. Це пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земель­них ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність запровадження но­вих видів земель несільськогосподарського призначення. Так, чин­ний ЗК України серед земель цієї категорії виокремлює землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству.

¹ ВВР.— 1995. — №20. — Ст. 143. ² ВВР. — 1996. — № 40. — Ст. 183. Голос України. — 1996. — 15 черв. ⁴ ВВР. — 1998. — № 1. — Ст. 1. ⁵ ВВР. — 2001. — № 22. — Ст. 105. ⁶ ВВР. — 2004. — № 14. — Ст. 209.

Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення відповідно до ст. 65 ЗК України встановлюється законом. Це означає, що лише Верховна Рада України може на рівні закону визначити вимоги щодо використання земель конкретного виду в межах єдиної категорії. Так, наприклад, Закон України «Про викори­стання земель оборони» визначає правові засади і порядок вико­ристання відповідних земель.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення відрізняються від інших категорій зе­мель України своїм основним цільовим призначенням, яке обу­мовлює й особливості їх правового режиму. Використання цих земель пов'язане головним чином з обслуговуванням несільсько-господарських потреб, тобто вони виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призначення окремих підкатегорій зазначених земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.

Правовий режим всіх видів (підкатегорій) цих земель базу­ється на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спе­ціальних завдань використання таких земель тощо.

Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціо­нального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єктів. Особли­вості ж правового регулювання використання та охорони окре­мих видів земель, що входять до складу цієї категорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.

У зв'язку з тим, що виробнича та інша антропогенна діяльність, яка здійснюється підприємствами, установами та організаціями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та оборони, як правило, негативно впливає на стан довкілля, правова охорона відповідних земель спрямована на забезпечення мінімізації нега­тивного впливу розташованих на цих землях об'єктів як на навко­лишнє природне середовище, так і на людину.

Водночас з метою забезпечення сприятливих умов для здійс­нення господарської та іншої діяльності на землях промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення ці землі потребують відповідного захисту. Це питання вирішується шляхом законодавчого закріплення приписів, що стосуються вста­новлення уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспор­ту, навколо промислових об'єктів охоронних зон для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а та­кож зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти (ст. 112 ЗК України).

Певна специфіка правового режиму зазначених земель поля­гає в тому, що їх формування як самостійної категорії земель здійснюється значною мірою за рахунок вилучення або викупу земельних ділянок зі сфери сільськогосподарського чи лісогос­подарського виробництва. Разом із тим, наявність закріпленого земельним законодавством принципу пріоритету сільськогоспо­дарського землекористування зумовлює певне підпорядкування правового режиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогосподарського виробництва. Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших по­треб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського вироб­ництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Дата добавления: 2014-11-20