Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 11 страница

Забезпечуючи регулювання використання земельних ділянок історико-культурного призначення, МКТУ здійснює: а) пого­дження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шля­хових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних те­риторіях, в історичних ареалах населених місць, а також про­грам і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; б) надання дозволів на проведення робіт

на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зо­нах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в істо­ричних ареалах населених місць; в) управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають у державній влас­ності, відповідно до закону; г) погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охоро­ни, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; ґ) на­дання дозволів на відновлення земляних робіт; д) погодження охоронних договорів на пам'ятки національного значення; е) ви­дання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних архео­логічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спад­щини програм та проектів, передбачених Законом України «Про охорону культурної спадщини» дозволів або з відхиленням від них; є) встановлення заборони будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу об'єкту культурної спад­щини або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини; ж) погодження проектів відведення та надання зе­мельних ділянок, зокрема, що призначаються для сільськогоспо­дарських потреб, погодження зміни землевласника, землекори­стувача на території пам'яток та в їх охоронних зонах, на охоро­нюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Для забезпечення реалізації повноважень МКТУ у галузі охорони культурної спадщини була створена Державна служба з питань національної культурної спадщини (Держкультур-спадщини), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТУ і йому підпорядковується. Правовий статус Держкультурспадщини визначений постановою Кабінету Мініст­рів України «Про Державну службу з питань національної культурної спадщини» від 15 березня 2006 р. Зокрема, згідно з постановою Держкультурспадщини бере участь у межах своєї компетенції у здійсненні державного контролю за використан­ням земель історико-культурного призначення, а також реа­лізує повноваження, делеговані їй МКТУ. Крім того, МКТУ де­легує частину своїх повноважень щодо охорони культурної спадщини взагалі та забезпечення використання й охорони зе­мель історико-культурного призначення зокрема органам охо­рони культурної спадщини нижчого рівня — органам охорони культурної спадщини Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій та районних державних адміністрацій (ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, надаються в користування юридичним та фізичним особам з науковою, куль­турно-освітньою, туристичною та іншою метою. їх надання в ко­ристування здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Так, юри­дичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам'ят­ки, відповідають за їхню збереженість і зобов'язані дотримува­тися вимог органів охорони культурної спадщини. Крім того, вони зобов'язані забезпечити збереженість пам'яток на землях, якими вони користуються. Використання пам'ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановле­них органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потре­бує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує збе­реження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо. Забо­роняється змінювати призначення пам'ятки, її частин та еле­ментів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охо­ронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини. А розміщення реклами на пам'ятках національного та місцевого значення, в межах зон охорони цих пам'яток, історич­них ареалів населених місць дозволяється лише за погодженням з відповідним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (статті 24, 25 Закону України «Про охоро­ну культурної спадщини»).

З метою охорони пам'яток усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними органи незалежно від форм власності на ці пам'ятки зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Укладання охоронних договорів регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини» від 28 грудня 2001 р. Охоронний договір деталізує встановлений Законом режим використання пам'ятки культурної спадщини чи її частини, зокрема території, на якій вона розташована. Разом із тим, відсутність охоронного договору не звільняє особу, у віданні, власності чи користуванні якої перебуває земельна ділянка з розташованим на ній об'єктом культурної спадщини, від обов'язків, що випливають із Закону України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земля­них робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те­риторії, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності люди­ни, що містяться під земною поверхнею, під водою, може здійснюватися лише за дозволом центрального органу виконав­чої влади у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт — фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини. Зазначені дозволи видаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земля­них робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те­риторії, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містя­ться під земною поверхнею, під водою на території України» від 13 березня 2002 р.¹ А проведення містобудівних, архітектурних, ландшафтних перетворень, реставраційних, будівельних, зем­ляних та інших робіт на території історико-культурного запо­відника дозволяється за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та орга­ном управління заповідника¹.

Власник або користувач земельної ділянки (зокрема її орен­дар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах насе­лених місць зобов'язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок і розко­пок на цій ділянці згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини. Разом із тим, власник або користувач (орендар) земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки і розкопки, має право на відшкодування у повному об­сязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

При проведенні археологічних розвідок та розкопок їх вико­навець зобов'язаний: забезпечити збереження виявлених під час досліджень об'єктів культурної спадщини; своєчасно здати звіт про дослідження органам, що видали дозвіл та кваліфіка­ційний документ; передати всі знайдені під час досліджень ру­хомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини (антропогенні, антропологічні, палеозоологічні, палео­ботанічні та інші об'єкти, що мають культурну цінність), на постійне зберігання визначеній у дозволі установі для занесення до державної частини Музейного фонду України; передати польову документацію та звіт про проведені роботи до архівного підрозділу державної наукової установи у порядку, визначено­му законодавством; забезпечити належну консервацію об'єктів культурної спадщини, що мають культурну цінність, упорядку­вання території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у підготовці зазначених об'єктів до експозиції, а пов'я­заних із ними матеріалів — до проведення їх державної реєст­рації як пам'яток.

Див. п. 11 Типового положення про історико-культурний заповідник, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня Типового положення про державний історико-культурний за­повідник» від 24 липня 2003 р. (Офіційний вісник України. — 2003. — №31. —Ст. 1607).

Крім того, застосування металошукачів чи будь-якого іншого пошукового обладнання або відповідної технології на об'єктах культурної спадщини дозволяється тільки за наявності дозволу на їх використання та підлягає обов'язковій реєстрації у відпо­відному органі охорони культурної спадщини. Останній може призначати своїх уповноважених представників для здійснення нагляду за проведенням археологічних розкопок. Виконавець археологічних розкопок зобов'язаний сприяти представникам органів охорони культурної спадщини у здійсненні нагляду за проведенням розкопок (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на те­риторії якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи мо­жуть бути відновлені лише згідно з письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завер­шення археологічних досліджень відповідної території (ст. 36 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного до­слідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначе­них робіт (ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спад­щини»).

Органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандар­ти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. При­писи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами. Якщо на певній території (адміністративно-територіальної одиниці) ор­ган охорони культурної спадщини не створений, то відповідний орган місцевого самоврядування зобов'язаний заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці, та негайно повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої вла­ди. Крім того, органи місцевого самоврядування зобов'язані повідомляти відповідні органи охорони культурної спадщини про бездіяльність власника або уповноваженого ним органу, осо­би, яка набула права володіння, користування чи управління, якщо така бездіяльність створює загрозу пам'ятці (ст. ЗО Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

З метою захисту традиційного характеру середовища окре­мих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлю­ються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони архео­логічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проект­ною документацією і затверджуються відповідним органом охо­рони культурної спадщини. У межах зон охорони пам'яток, а та­кож на охоронюваних археологічних територіях, територіях історичних ареалів населених місць, занесених до Списку істо­ричних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліора­тивні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 32 Закону України «Про охо­рону культурної спадщини»).

Крім того, навколо історико-культурних заповідників, мемо­ріальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяль­ності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель (ст. 54 ЗК України).

Разом із тим, встановлення зон охорони пам'яток та затвер­дження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користуван­ня) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення. Зе­мельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів належать до зе­мель історико-культурного призначення і включаються до дер­жавних земельних кадастрів, планів землекористування, про­ектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Посиленій правовій охороні підлягають і середовища населе­них місць, занесених до Списку історичних населених місць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України. На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку, забороняються містобудівні, архітектурні чи ланд­шафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, зем­ляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національ­ної академії наук України. Межі та режими використання істо­ричних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць ви­значаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органа­ми охорони культурної спадщини.

З. Право власності на землі історико-культурного призначення та право користування ними

Чинне земельне законодавство допускає можливість перебу­вання земельних ділянок, які належать до земель історико-культурного призначення, у різних формах власності. Так, згід­но зі ст. 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом із тим, якщо на земельній ділянці розташований нерухомий об'єкт культурної спадщини, то право власності на таку земельну ділянку значною мірою залежатиме від права власності на об'єкт культурної спадщини як нерухоме майно.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам'ятки культурної спадщини, крім пам'яток археології, можуть перебувати у дер­жавній, комунальній або приватній власності. Відповідно суб'єктами права власності на пам'ятки можуть бути держава, територіальні громади, а також юридичні та фізичні особи¹.

Виняток з режиму плюралізму форм власності на землі істо-рико-культурного призначення становлять земельні ділянки, на яких розташовані пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, зокрема ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну влас­ність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології — поля давніх битв. Отже, якщо об'єкт культурної спадщини, крім пам'яток археології, знаходиться у приватній власності, то її власник має право на приватизацію шляхом викупу і земельної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.

Залежність права власності на земельні ділянки істори-ко-культурного призначення від права власності на об'єкти культурної спадщини проявляється й у сфері ринкового обігу останніх. Так, згідно зі ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передання яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відпо­відного органу охорони культурної спадщини. При відчуженні чи передачі пам'ятки її власником або уповноваженим ним органом іншій особі наступають наслідки, передбачені у ст. 120 ЗК України. Цією статтею встановлено,, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договор'ом.

¹ Слід зазначити, що Законом України «Про тимчасову заборону прива­тизації пам'яток культурної спадщини» від 1 лютого 2005 р. (ВВР. — 2005. — № 11. — Ст. 201) встановлена заборона на приватизацію таких пам'яток до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини; які не підлягають приватизації.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача пе­реходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на ча­стину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо ж житловий будинок, будівля або споруда розміщені на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Отже, при відчуженні об'єкта культурної спадщини державою чи територіальною гро­мадою у власність юридичної чи фізичної особи до останньої пе­реходить і право власності на всю земельну ділянку, на якій роз­ташований зазначений об'єкт, або принаймні на її частину, не­обхідну для обслуговування об'єкта культурної спадщини.

Разом із тим, пам'ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися лише у користування за по­годженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Земельна ділянка, на якій розта­шована така пам'ятка, також передається або у постійне кори­стування державній юридичній особі, чи в оренду приватній особі.

Особа, яка набула права володіння, користування чи управ­ління пам'яткою, за винятком наймача державної або комуналь­ної квартири (будинку), не має права передавати цю пам'ятку у володіння, користування чи управління іншій особі. Отже, зе­мельна ділянка, на якій розташована така пам'ятка, також не може передаватися іншій особі (ст. 18 Закону України «Про охо­рону культурної спадщини»).

У разі продажу пам'ятки її приватним власником відповідний орган охорони культурної спадщини має право привілеєвої її купівлі. Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, коли покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є діти, дружина і батьки або, за їх відсутності, брати і сестри, а та­кож дід та бабка як з боку батька, так і з боку матері, і небожі та небоги продавця (ст. 20 Закону України «Про охорону культур­

ної спадщини»). При реалізації права привілеєвої купівлі пам'ятка відчужується разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Разом із тим, законодавство передбачає можливість примусо­вого викупу об'єкта культурної спадщини в її приватного влас­ника. Так, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з немож­ливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань культурної спадщини може поста­новити рішення про її примусовий викуп. Більше того, у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її примусовий викуп може бути пред'явлено без попередження. Примусово викуплена пам'ятка переходить у власність держави (ст. 21 Закону України «Про охорону куль­турної спадщини»). У такому випадку земельна ділянка підлягає відчуженню разом із пам'яткою і також переходить у власність держави.

• РОЗДІЛ 21

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

1. Поняття та склад земель лісогосподарського призначення

Загальна площа земель лісового фонду України становить 10,8 млн гектарів, з яких лісовою рослинністю вкрито 9,5 млн гек­тарів, що становить 15,7 % території України. За останні 50 років лісистість зросла майже в 1,5 раза. Половина лісів України нале­жить до штучно створених.

Разом із тим, порівняно з іншими європейськими країнами Україна відзначається низьким середнім рівнем лісистості. Ліси країни мають переважно екологічне значення та обмежений ре­жим використання. Велика частка лісів (13,7 %) включені до складу територій природно-заповідного фонду, і ця частка має стійку тенденцію до збільшення. Лісове господарство України характеризується багатовідомчою структурою використання лісів; для ведення лісового господарства ліси надано в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, що на­лежать до сфери управління різних міністерств, інших органів виконавчої влади.

Концепцією реформування та розвитку лісового господар­ства, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів Украї­ни від 18 квітня 2006 р. № 208-р, передбачається до 2010 р. забез­печити лісовідновлення на площі 0,37 млн гектарів, лісорозведення (створення нових лісів) — 0,3 млн, лісозахисні заходи — 1,9 млн, лісовпорядні роботи — 7,6 млн гектарів. Загальна площа лісів зросте на 3 %, а запас деревостанів — на 13 %. До 2015 р. пло­ща лісів має збільшитися на 1 млн гектарів і становитиме 10,5 млн гектарів. Лісистість території країни досягне 17,4 %.

Поняття лісу, лісової земельної ділянки та земель лісогос­подарського призначення. Одним із ключових питань при ви­значенні змісту прав на ліси є питання про те, що є об'єктом та­ких прав. Як визначено у ст. 2 ЛК України, об'єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки. Однак лісовий фонд як сукупність усіх лісів у межах території Ук­раїни не може бути об'єктом будь-чиїх прав, окрім права Ук­раїнського народу. Суть цього права полягає у визначенні через систему державно-правових інститутів змісту і механізму реа­лізації державної лісової політики, що виражає волю Україн­ського народу.

Згідно зі ст. 1 ЛК України ліс — це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рос­линність з відповідними ґрунтами, Трав'яною рослинністю, тва­ринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компо­нентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Це визначення лісу відображає сутність зазначеного природного ресурсу як складного природного утворення, до якого належить і земля, на якій зростає ліс. Воно використане в ЛК України для конструю­вання принципів та інших загальних положень лісового законо­давства, що покликані регулювати суспільні відносини, об'єктом яких є усі ліси України, тобто лісовий фонд держави включно з відповідними землями.

Згідно зі ст. 4 ЛК України лісовий фонд охоплює не всі землі з деревними насадженнями. До нього належать лише лісові ділян­ки, зокрема захисні насадження лінійного типу, площею не мен­ше 0,1 гектара. Разом з тим, до лісового фонду України не нале­жать земельні ділянки більшого ніж 0,1 гектара розміру, якщо на них знаходяться: 1) зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; 2) окремі дерева і групи дерев,чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дач­них і садових ділянках.

Слід зазначити, що поняття «лісовий фонд» є загальним. Тому у лісових правовідносинах, суб'єктом яких є не держава як вираз­ник та представник суверенних прав Українського народу, а ок­ремі члени суспільства — громадяни, а також створені ними юри­дичні особи, у ЛК України використовується інше поняття — лісова земельна ділянка. Лісова земельна ділянка — це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відпо­відно до ЛК України для ведення лісового господарства та вико­ристання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі (ст. 1 ЛК України).

За критерієм наявності лісової рослинності ЛК України роз­різняє два види лісових земельних ділянок — вкриті та невкри-ті лісовою рослинністю. До першого виду належать лісові ділян­ки, вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісо­вих природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). Другий вид складають ділянки, не вкри­ті лісовою рослинністю. Це лісові ділянки, зайняті незімкнути-ми лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантація­ми, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипо­жежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Поділ лісових земельних ділянок на вкриті та невкриті лісовою рослинністю зумовлено відмінностями у їх цільовому призна­ченні. Так, вкриті лісовою рослинністю лісові землі передбачені для вирощування лісів, забезпечення раціонального та ефектив­ного використання лісових ресурсів, нарощування природоохо­ронного потенціалу лісів тощо. Лісові ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, також мають важливе значення для охорони та раціонального використання лісів. Особливість їх цільового при­значення полягає в обслуговуванні різноманітних потреб лісового господарства, зокрема потреб у вирощуванні саджанців лісових культур, будівництві лісових шляхів, просік тощо.

Лісові земельні ділянки у сукупності складають землі лісового фонду. Разом з тим, за екологічним і соціально-економічним зна­ченням та залежно від основних виконуваних ними функцій ліси України поділяються на такі категорії:

1) захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунто­захисні та інші захисні функції);

2) рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекре­аційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції);

3) ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо);

4) експлуатаційні ліси.

Поділ лісів на категорії здійснюється залежно від основних ви­конуваних ними функцій та проводиться в порядку, встановлено­му постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок» від 16 травня 2007 р.¹ Згідно з постановою до ка­тегорії експлуатаційних лісів належать лісові ділянки, що не зайняті лісами природоохоронного, наукового, історико-культур­ного призначення, рекреаційно-оздоровчими та захисними лісами (категорії лісів з особливим режимом лісокористування). Експлуа­таційні ліси призначені для задоволення потреб національної еко­номіки у деревині. Тому не всі землі лісового фонду та, відповідно, лісові земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення.

Згідно зі ст. 5 ЛК України до земель лісогосподарського при­значення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, мало­продуктивними землями тощо, які надані в установленому по­рядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарсько­го призначення здійснюється відповідно до земельного законо­давства. ЗК України також відносить до земель лісогосподар­ського призначення землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та вико­ристовуються для потреб лісового господарства. Проте землі, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, а також окремими деревами і гру­пами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках, до складу земель лісо­господарського призначення не входять (ч. 2 ст. 55 ЗК України). Отже, основним юридичним критерієм належності лісових зе­мель до земель лісогосподарського призначення є їх надання спеціалізованим лісогосподарським підприємствам для потреб лісового господарства.

Однак не всі лісові землі використовуються для задоволення потреб лісового господарства. Певна їх частина належать до інших категорій земель. Зокрема, частина лісовох земельних ділянок України розташовані в межах земель природно-запо­відного фонду, історико-культурного призначення, водного фон­ду, рекреаційного й оздоровчого призначення та земель оборони. Відповідно на такі лісові ділянки поширюється правовий режим земель природно-заповідного фонду та земель оборони. Так, по­рядок охорони, захисту, використання та відтворення лісів на землях природно-заповідного фонду визначається відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», цьо­го Кодексу та інших актів законодавства (ст. 100 ЛК України). Ліси, розташовані на землях оборони, призначені для розміщен­ня і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону. Охорона, захист, використання та відтворення лісів на землях оборони проводяться спеціалізованими лісогосподарськи­ми підрозділами з урахуванням режиму цих територій в поряд­ку, встановленому Законом України «Про використання земель оборони», ЛК України та іншими актами законодавства (ст. 101 ЛК України).

Дата добавления: 2014-11-20