В період революції 1917-1920 рр. 1 страница

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ВСТУП

1. Предмет і завдання курсу “Історія України”.

2. Дослов¢янські народи на українській території.

3. Східні слов’яни: розселення, побут, державні об’єднання, вірування.

1. Предмет і завдання курсу „Історія України”

Світ вивчає історію задля того, щоб, пізнаючи минуле, розуміти сьогодення і бути спроможними передбачити майбутнє. Термін «історія» давньогрецького походження. Спочатку він означав «дослідження», «розповідь», тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи. Вивчення курсу української історії у вищих навчальних закладах допоможе студентам відкрити нові сторінки нашого народу, його героїчну і повчальну історичну долю.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях, вона ґрунтується на законах розуміння історії. Історія України вивчає передусім розвиток продуктивних сил, способи виробництва, виробничі відносини, які склалися між людьми в процесі виробництва в кожний конкретний період.

Велике місце посідає висвітлення всіх визвольних рухів, одвічне прагнення українського народу до незалежності, його боротьба проти польських, литовських, австро-угорських, російських, монголо-турецько-татарських завойовників.

В сучасних умовах незалежної, суверенної Української держави важливо осмислити її історичний шлях на принципах наукової об'єктивності, історизму без ідеологічних догм і фальсифікацій. Знання з історії України мають велике практичне значення, вони вчать студентів критично, самостійно мислити, вміло аналізувати минуле і сучасне, використовувати історичний досвід для розв'язання сучасних проблем.

Зміни, які відбулися в Україні за останні роки, дали можливість ознайомитись з правдивою історією нашого народу, по-новому усвідомити його місце в світовому процесі розвитку цивілізації. Сьогодні опубліковано чимало історичних праць, підручників як вчених минулого, так і сучасних, тих, котрі живуть в Україні і поза нею, але багато матеріалів друкується в дискусійному плані і вимагає уточнення й поглиблення.

Великий внесок в вивчення українського минулого та написання видатних наукових робіт належить провідним науковцям: М.Грушевському, І.Крип’якевичу, М.Аркасу, Д.Дорошенко, Д.Яворницькому, Н.Полонській-Василенко та ін..

Вивчення історії України ґрунтується на документальній базі, яка забезпечує об'єктивність і науковість.

В науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

1. Речові – пам'ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя виробництва, побутові і культурні предмети).

2. Етнографічні – пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я та ін.

5. Писемні джерела, які є основою історичних знань. Їх можна поділити на:

а) актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані та ін.);

б) оповідні пам'ятки – літописи, спогади, щоденники, літературні та інші твори.

Наприклад, найважливішими джерелами з історії Давньоруської та періоду феодальної роздробленості є літописи – "Повість минулих літ", "Руська правда", "Слово о полку Ігоревім", тощо.

Необхідно звернути увагу на періодизацію історії нашої дер­жави. Вперше наукову концепцію, схему української історії обґрунтував М.С.Грушевський в 1904 р. у роботі "Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного “слов’янства”.

М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби – стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичну схему М. Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період – це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Волинська держава); другий – козацько-гетьманська держава і третій – модерна українська державність, яка відродилася в 1917-1918 рр.

В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію «культур» («цивілізацій»), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих «культур» розглядають історію як взаємодію різних вікових «поколінь». Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною – досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності.

Ми пропонуємо таку періодизацію:

1. Стародавня історія – до VI ст.

2. Середньовіччя – Київська Русь, Галицько-Волинська держава, Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

3. Ранньоновітня історія – Українська козацька держава. XVI-XVIII ст.

4. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій – XIX ст.

5. Українська революція. 1917-1920 рр.

6. Радянська Україна. 1921-1991 рр.

7. Україна незалежна. 1991-2008 рр.

Вивчаючи історію України бажано враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір. [Геополітика – політична концепція, яка вивчає у політиці держави засадничу роль географічних факторів:

1) просторове розташування країни; 2) розмір території; 3) наявність чи відсутність природних ресурсів; 4) клімат; 5) кількість населення тощо].

Деякі конкретні дані:

Територія України – 604 тис. кв. км. Це найбільша в Європі держава: із заходу на схід протяжність території 1316 км, із півдня на північ – 893 км. Протяжність кордонів 6500 км, в тому числі морем 1050 км. Чисельність населення – 47 млн. чол., а це п'яте місце в Європі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом: сприятливий клімат, земля найбагатша чорноземами, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів.

2. Дослов¢янські народи на українській території

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік – палеоліт, який тривав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту в міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини – субтропічний клімат дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний – первісними стадами, які в пошуках їжі переходили з місця на місце.

На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту – близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними з найбільш давніх відомих людських поселень є – на р.Дністрі, біля с.Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с.Амвросіївка.

Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у ІІІ та ІІ тис. до н.е., коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники, у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату – батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.

У кінці ІІ – на початку І тис. до н.е. люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні побутові речі. Почалася залізна доба. Серед народів, що населяли територію Північного Причорномор'я та Криму, першими у писемних джерелах зустрічаємо кіммерійців, які займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї», говорячи про «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». У VІІ ст. до н.е. кіммерійців витіснили й частково асимілювали скіфські племена. Грецький вчений Геродот залишив про скіфів свідчення, які дозволяють стверджувати, що скіфи поділялися на скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра, скіфів-кочовиків і «царських» скіфів, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину. Із зародженням класів у скіфських племен з'являються елементи державності. У ІV ст. до н.е. утворилася примітивна держава – царство Атея, що об'єднувала племена Криму, Приазов'я й Побужжя. Поступово союз племен із зародкової форми державності перетворився на класичну східну деспотичну монархію, де влада царя була спадковою і необмеженою.

У ІІІ ст. до н.е. з'являються племена сарматів. Достовірних відомостей про характер сарматської держави не залишилося, але дослідники вважають, що вона була подібною до скіфської.

У VІІ-VІ ст. до н.е., коли причорноморські степи займали скіфи, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, які стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія, Танаїс. Кожне з цих міст являло собою невеличку рабовласницьку державу грецького взірця – демократичну або аристократичну республіку. В більшості з них вищим органом влади були народні збори. Постійним органом влади виступала Рада міста, яка обиралася народними зборами.

На початку V ст. до н.е. шляхом об'єднання під владою Археанактидів Пантікапея, Фанагорії і кількох інших міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство. Міста, які входили в цю рабовласницьку монархію, зберегли значну частку самостійності, а деякі з них навіть внутрішній демократичний устрій. Але в зовнішніх зносинах Боспорська держава виступала як єдине ціле на чолі з монархом.

У ІІІ ст. н.е. на землі сучасної України прийшли войовничі германські племена готів, які розгромили сарматів, вели успішні війни з Римом, захопили Боспорське царство. Політичне об'єднання племен готів мало ряд ознак державності і досягло найбільшої могутності в середині ІV ст. за часів правління Германаріха. Проте наприкінці ІV століття у Північне Причорномор'я прийшли нові кочові племена – гуни. У 375 р. військо Германаріха зазнало остаточної поразки, після чого готські племена було витіснено з Північного Причорномор'я на землі Східної Римської імперії (Візантії).

Держава гунів стала одним із наймогутніших політичних утворень в історії людства. За правління Аттіли (середина V ст.). вона займала величезну територію від Рейну до Волги. Але після смерті Аттіли його держава розпалася.

3. Східні слов’яни: розселення, побут, державні об’єднання, вірування

Питання про найдавніші корені слов'янських народів є одним із найбільш дискусійних у науці. Більшість дослідників вважає, що в прадавні часи існувала єдина індоєвропейська етнічна спільність, з якої на межі 3 та 2 тис. до н.е. відокремилася германо-балто-слов'янська етнічна група, а вже від останньої в середині 2 тис. до н.е. відокремилася праслов'янська спільнота.

Прабатьківщиною слов'ян здебільшого вважають значну територію між Дніпром та Одером. Існує думка, що слов'яни мігрували у Європу з інших місць, проте переважна більшість учених дотримується не міграційної, а автохтонної теорії, згідно з якою предки слов'ян споконвіку жили на своїй землі.

Перші письмові згадки про слов'янські племена на території сучасної України належать до античних часів. Під іменем «венеди», їх згадує римський вчений Пліній Старший, Таціт і Птолемей. Готський історик Йордан у книзі „Про походження і діяння готів” (551 р). повідомляє про племена антів – найхоробріших між слов'янами, що жили між Дніпром та Дністром. Існує гіпотеза, що пращури південних слов'ян – склавіни, західних – венеди, а східних – анти.

З історичних джерел нам відомо, що у ІV-V ст. у слов'ян набув сили процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. З'явилися союзи племен, які ще не були державами, але мали окремі ознаки державності. Найвідомішим із таких переддержавних утворень був союз антських племен на чолі з Божем, що склався у другій половині VІ ст. Територія України у ці часи була втягнута в загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутну роль у міжнародних зносинах. Починаючи з VІІ ст. у літературі вже вживається назва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено у „Повісті минулих літ”, – поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Під час подальшої консолідації у VІІІ-ІХ ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні «союзи союзів» і «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною, Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VІІ ст.) та Руська земля (ІХ ст.).

Розглядаючи це питання, необхідно розкрити проблему походження (етногенез) слов’ян. В історичній науці є чимало дослідницьких тверджень, теорій з цього питання.

Першу спробу пояснити походження слов'ян зробив літописець Нестор у "Повісті минулих літ", де започатковано дунайську теорію, яка була домінуючою в XIII-XV ст. Він писав: "... по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, – (від того), де сіли, на котрому місці". Незважаючи на критику ряду дослідників, ця концепція й сьогодні має своїх послідовників, як серед лінгвістів, археологів, так і серед істориків.

У IX ст. на сторінках Баварської хроніки викладена скіфо-сарматська, або азіатська теорія, тобто предками слов'ян визнавали скіфів і сарматів. Вони прийшли з Передньої Азії й осіли в південній частині Східної Європи, а згодом розселилися на північ і захід.

У XIX та на початку XX ст. вчені значно розширюють базу своїх досліджень щодо етногенезу слов'ян. Чимала група істориків – медевістів, лінгвістів, археологів (Л.Нідерле, М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін.) започатковують вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії, ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. Після її розпаду в процесі розселення і виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних,слов'янських земель – Волинь. За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов'янська належність ряду культур у цьому регіоні (не раніше рубежу І тис. н.е.).

У 30-40-х роках XX ст. польські вчені Ю.Косташевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавинський обґрунтували вісло-одерську концепцію. Ця теорія зв'язує походження слов’янських старожитностей з лужицькою культурою (період пізньої бронзи та раннього заліза) і територіально обмежує слов'янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, Б.Рибаков та ін.), яка органічно об'єднала ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Твердження цієї теорії наступне: вже на рубежі III-ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти.

Сучасні українські археологи (В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський) розвинули дніпро-одерську теорію. Вони довели, що становлення слов'янського етносу – тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Кожна з названих концепцій (особливо остання) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Однак до раннього середньовіччя вони не займали водночас усієї території між Дніпром та Одером.

М.Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з IV ст.). І.Крип'якевич писав: "Держава антів протривала три століття, від кінця IV і до початку VII ст.... В історії України вона має важливе значення: український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море". (Крип'якевич І.П. Історія України.– Львів, 1990.– С. 30).

Бажано підкреслити, що в результаті розселення слов'ян (VI-VIII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов'янських племен: західна, південна і східна.

Східні слов'яни на той час заселили більшу частину території України. У них (VIII ст.) виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Археологічні знахідки знарядь праці дають право зробити висновок, що основним видом діяльності східних слов'ян було землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім плуг із череслом і лемешем. Слов'яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивались і тваринництво, рибальство, мисливство.

Зміни, які відбулись в економічному укладі східних слов'ян, пов'язані з відокремленням ремесла від землеробства, торгівлі від ремесла. Швидкий розвиток економіки у першій половині і в середині І тисячоліття н.е. зумовив розклад первіснообщинного ладу і появу соціальної нерівності; саме ці процеси, а також необхідність захисту від ворогів змусили їх об'єднатись у міжплемінні союзи, які надалі набули багатьох рис ранньофеодальної держави.

Вірування східних слов'ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов'яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждь-бог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін. Зверніть увагу на обрядові свята, які дійшли до наших днів (самостійно).

Отже, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.

Тема 1

Давньоруська держава в контексті

світової історії (ІХ-ХІІ ст.)

1. Київська Русь: утворення, політичний, соціально-економічний і культурний розвиток.

2. Давня Русь в період феодальної роздробленності. Галицко-Волинське князівство.

1. Київська Русь: утворення, політичний, соціально-економічнийй і культурний розвиток

Слід зазначити, що письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VШ-ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Що до назви Русі, то її походження остаточно ще не з'ясовано, хоча різні дослідники робили спробу виводити її то з фінської мови («ruorsi» – фінська назва шведів), то з давньошведського слова («roar» – грести), то пов'язували з назвами річок Рось і Руса в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів. Оскільки ці теорії мають серйозні недоліки, жодна з них не отримала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом – ту політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю.

Існує декілька точок зору на виникнення східнослов'янської держави. Спираючись на літописну згадку (XII ст.) про призвання новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною, ряд німецьких вчених, зокрема 3.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвернули так звану норманську теорію. В ній доводилось, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природно-історичного процесу виникнення класів і держави у східних слов'ян) та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.

Антинорманських поглядів трималися також такі провідні українські вчені, як М.Грушевський та М.Костомаров. У 30-х рр. ХХ ст. радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. Як свідчать історичні факти, східні слов'яни задовго до «прикликання варягів» досягли високого рівня культурного розвитку, створили ряд державних об'єднань. Заслуга варягів була у тому, що вони оживили державний організм і підштовхнули до нової творчості.

Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Від 862 р. київськими князями у «Повісті временних літ» згадані Аскольд і Дір, які були боярами Рюрика. Ця версія, й досі поширена в іноземній літературі, була переконливо спростована О.О.Шахматовим, який вважав Аскольда і Діра нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою – воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довкола якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.

Впродовж XIX – І пол. XX ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної концепцій походження втратили патріотичний підтекст, перемістившись у суто наукову площину. Фахівці об'єктивніше підходять до оцінки ролі „варязького фактора" у політичному житті східної Європи і вважають, що держава у східних слов'ян виникла завдяки поєднанню багатьох елементів, як слов'янських, так і неслов'янських. Вони є прибічниками так званої компромісної або поліетнічної теорії.

В останні роки з'явилося ще одна гіпотеза, автором якої є О.Пріцак (США, Гарвард), яка виводить витоки Київської держави з Хозарського каганату. Ця теорія не має серйозного наукового обґрунтування.

Вирішальний крок на шляху становлення східнослов'янської державності було зроблено наприкінці IX ст. Першим з відомих нам давньоруських князів був Олег. За літописним переказом, Олег спочатку був князем у Новгороді, а потім у 882 р., спустившись вниз по Дніпру до Київа, де княжили Аскольд і Дір, убив їх і заволодів містом. Таким чином, у 882 р. на Київському столі сталася зміна династій. Руська Північ була об'єднана з руським Півднем. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: «Хай буде Київ матір'ю градам руським». За часів князювання Олега (882-912 рр.) Київська держава об'єднала значну частину східнослов'янських племен або племінних союзів – ільменських словен, кривичів, полян, древлян, а також сіверян і радимичів, визволених з-під іга хозар, та фінсько-угорські племена – чудь і мерю.

Першим важливим заходом Олега у міжнародній політиці стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманів. Цій меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина, сплачувана Руссю скандинавам та уграм. В той час Русь одержувала данину з Візантії. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснювали успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів. Князюванням Олега почався процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян.

Будівництво держави було продовжено за наступника Олега - Ігоря, Він остаточно приєднав до держави княжіння уличів, тіверців (між Дністром і Дунаєм) і древлян. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створено Тмутараканське князівство. Продовжуючи боротьбу проти загрози панування Візантії в Причорномор'ї, Ігор двічі здійснював проти неї морські походи, котрі не були такими вдалими, як попередні. В роки панування Ігоря на Русь вперше напали печеніги. В 915 р. князь уклав з ними мир і печеніги відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. В 943 р. був здійснений похід на узбережжя Каспію. Руські воїни заволоділи тоді багатими містами Дербентом і Берда.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі простого люду. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо на утримання дружини. До того ж князь і його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною 945 р. закінчився для князя трагічно - повсталі данники вбили його.

Після смерті Ігоря владу взяла його дружина Ольга (945-964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона впорядкувала норми феодальних повинностей – «уроки», чітко встановила землі, з яких через певний час мала збирати означену кількість данини, встановила міста збору – «погости». Це була своєрідна податкова реформа.

У зовнішніх відносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. Ольга йде до Константинополя не з флотом і суходольними військами, а на чолі мирного посольства. Руську княгиню урочисто прийняв візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Прийняття Ольгою християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету Русі. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з Німеччиною, з якою Ольга у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

У 964 р. син Ольги Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964-972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння вятичів, що потрапило під владу хозарів. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі. Після цього він громить Волзьку Булгарію, завдає поразки Хозарському каганату і стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу.

Ці походи мали далекосяжні наслідки. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торгївельний шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким, як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати Візантії у війні з могутнім Болгарським царством. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією, маючи намір перенести сюди столицю Русі. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадив на київському столі старшого сина Ярополка, у древлянськїй землі – Олега, в Новгороді – Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії. У 972 р. у битві з печенігами біля Дніпровських порогів Святослав загинув.

Після смерті Святослава між його синами спалахнула тривала боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володимир, князювання якого (980-1015 рр.) було часом піднесення Русі як цілісної держави. Уся діяльність Володимира була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981-993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. Тоді ж були об'єднані з Руссю Перемишль і Червенські міста (понад Західним Бугом), якими намагалися заволодіти польські князі. Таким чином, в кінці X – на початку XI ст. було завершено об'єднання всіх східнослов'янських земель.

Дата добавления: 2014-11-20