В період революції 1917-1920 рр. 7 страница

Етносоціальна структура населення українських земель була складною. Багатовікове польське панування на Правобережжі вплинуло на національний та соціальний склад населення. Поляки, які складали 10% населення Правобережної України, серед панівних верств складали 60%. Значну роль в українських землях відігравали євреї, які зберегли ключові позиції в управлінні дворянськими помістями, в фінансових справах міст. Євреї становили 12, 5 % населення Правобережної України.

В Російській Україні більшість українського населення була селянською. Згідно перепису населення Російської імперії 1897 року 74% населення сучасних українських земель були селянами. Українці майже не прийняли участі у модернізації суспільно-економічного розвитку. Тому біля половини населення новостворених міст у Південно-Східній Україні належало росіянам та євреям. Панівні верстви населення цих новоросійських губерній – буржуазія, купецтво, чиновництво, середні та дрібні верстви складалися переважно з росіян, євреїв. Робітничий клас, який сформувався переважно в південно-східному регіоні – Донбасі, Криворіжжі, Херсонщині, Таврії, також на 2/3 був російським.

Як недержавна нація, процес створення якої ще тривав і відставав від інших європейських націй, українці об’єктивно не змогли прийняти участі в модернізації суспільства та економіки. Український народ вдруге в історії втратив свою еліту – дворянську старшину, яка з часом ставала русифікованою. Селянство, прикріплене до землі відробітками не займалось відходництвом, як російські селяни, переведені панами на оброк. Також, слід зважити на те, що центрами модернізації стали нові південні землі, які на той час мали статус російських земель і були колонізовані зусиллями багатьох народів. Тому переважання в нових російських містах і промислових центрах Півдня і Сходу росіян у ХІХ столітті було цілком зрозумілим.

Таким чином, у к.ХVІІІ-ХІХ ст. внаслідок заселення і засвоєння південно-східних земель український народ придбав нову значну територію свого мешкання. Поряд з тим склад населення як в нових, так і в етнічних українських землях був неоднорідним за національним і етносоціальним складом населення. Історичні умови формування української держави, довгі часи панування в українських землях Польщі, Росії, Австрії, Туреччини, поступове збирання українських земель зверху вплинули на присутність в етнічних землях представників інших народів.

Своєрідні умови збирання українських земель в к.ХУІІІ-ХІХ ст. зверху, правлячими колами Росії мали позитивні і негативні наслідки. Українці залишались селянською нацією, майже не прийняли участі у модернізації суспільства.

2. Буржуазна модернізація суспільних і економічних відносин на українських землях

В Х1Х – на початку ХХ століть в обох імперіях, де проживали українці, проходила буржуазна модернізація суспільних та економічних відносин. Цей процес раніше почався в Австрійській імперії.

Нові зміни в суспільно-політичному житті українців відбулися внаслідок буржуазних революцій 1848 і 1860 років у Австрійській імперії і проведення буржуазних реформ “зверху” у 60-х роках Х1Х століття та буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. у Російській імперії.

Важливим досягненням українців Галичини під час буржуазної революції в Австрії було відкриття імперського парламенту. Весною 1848 р. українці утворили власний представницький орган – Головну Руську Раду. Ця подія стала першим кроком українців Австрії до постановки українського національного питання, до визнання українців окремою нацією з рівними мовними правами і рівними можливостями. Але конституційний процес було перервано у грудні 1848 р. Новий імператор Франц Йосиф розпустив парламент.

Головною відмінністю реформування суспільно-економічного устрою у західноукраїнських землях були більш кардинальні зрушення політичної та економічної системи Австрійської імперії, ніж в Російській імперії у 60-х роках Х1Х ст. Так, внаслідок реформ селяни Західної України, Буковини і Закарпаття перетворились на власників, отримали громадянські права, що сприяло формуванню в них політичної самосвідомості.

Буржуазно-демократична революція 1848-49 рр. в Австрійській імперії поклала край феодально-кріпосницькій системі. Буржуазне реформування в Австрії мало ряд спільних рис з аналогічним процесом в Російській імперії, а також мало ряд відмінностей. Спільними рисами було проведення реформ за рахунок селян, сплачування селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей та загарбання поміщиками кращих земель. Внаслідок селянської реформи 1848 р. в Галичині українці отримали 70 % ораних земель і 30 % поміщицьких, за які поміщики отримали компенсацію. Але в сільському господарстві залишались деякі феодальні пережитки, що приводило до втрати селянами землі. Економічне положення західноукраїнських селян ускладнювалось великими податками та виплатами панам за користування пасовиськами, лісами та ін. Зростала частина бідних селян, малоземельних та безземельних. В пошуках долі вони емігрували у ХIХ – поч. ХХ ст. в Канаду, Бразилію, Сполучені Штати Америки.

В 1860 році в Австрійській імперії була прийнята Федеративна Конституція, яка розподілила владу між імператором, рейхстагом та обласними центрами. Внаслідок загострення національних відносин в імперії, влада повинна була піти на створення дуалістичної держави – Австро-Угорщини. В грудні 1867 р. була прийнята нова Конституція, яка знаменувала перехід від централізму до федералізму. В ній декларувались ідеї рівності народів у державних установах, судах, школах. Виборча система була становою і спиралась на владні класи. Українське селянство згідно з куріальною системою знаходилось в невигідному стані. І хоч українці становили більшість населення в Галичині в місцевому сеймі вони займали всього 15% місць, а більшість місць займали польські буржуазно-поміщицькі кола.

В цілому, конституційні засади сприяли виходу Західної України з ізоляції. У Львові була створена перша політична організація "Головна Руська Рада". У Східній Галичині виникло 50 місцевих та 13 регіональних рад. Почала виходити в 1848 р. перша українська газета "Зоря Галицька". Здобутком українців було відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури. Були сформовані українські військові частини – січові стрільці. Ці досягнення українці пов'язували з династією Габсбургів і тому всіляко її підтримували. Керівництво національним рухом було в руках духовенства.

В Російській імперії модернізація суспільно-економічних відносин відбувалась пізніше й повільніше. Головною причиною цього було існування кріпацтва, феодальних відносин, які гальмували розвиток держави та її національних регіонів.

Характерною рисою економічного розвитку України в першій половині Х1Х ст. була глибока криза економічних відносин. Етнічні українські землі в I пол. ХIХ ст. були, в основному, аграрними районами. 75% населення знаходились у феодальній залежності від поміщиків або держави. В руках великих землевласників була основна маса земель Правобережної України, тисячами десятин володіли Браницькі, Потоцькі та інші магнати польського походження. Дворянство Правобережжя на 60% складалось з поляків. На Лівобережжі та Слобожанщині великі землевласники були українського походження, спадкоємці козацької старшини. Більше половини земель належали поміщикам, дворянам.

Збереження феодальних відносин в Україні стримувало розвиток економіки. Криза кріпосного господарства посилювалась з самого початку ХIХ ст. Більшість поміщиків зменшувала селянські наділи та збільшувала панську запашку, вводила урочну систему, яка дозволяла землевласникам встановлювати норми роботи селян на день. Деколи поміщики вводили так звану "місячину", внаслідок чого селяни втрачали свій земельний наділ і працювали на землі пана за місячну "пайку". Невдоволення селян вилились у масові повстання. Після повстань селян у 1830-31 рр. царська влада провела інвентарну реформу (1847 р.), щоб зменшити селянські повинності. Але норму панщини мав визначати сам поміщик, тому кріпосницькі повинності залишались майже незмінними. Посилення експлуатації селян, занепад поміщицьких маєтків, панування екстенсивних методів господарювання стримувало розвиток капіталістичних відносин.

Формування капіталістичних відносин в економіці України було повільним. Основою життя населення України було сільське господарство, вирощування пшениці, яка була головною товарною культурою. Вирощувалися і технічні культури – буряк, льон, конопля, тютюн, картопля. Скотарство було розвинуто на півдні України. На початку 30-х рр. існували кінні заводи, вівчарство. Промисловість була розвинена слабо і орієнтована на обробку продукції сільського господарства. Це були мануфактури, фабрики, різні селянські промисли. Підприємства, засновані купцями, міщанами або багатими селянами, швидко розвивались, тому що в них працювали вільнонаймані. Поміщицькі та державні підприємства використовували кріпацьку працю, малопродуктивну і тому програвали купецьким підприємствам. До середини ХIХ ст. купці-промисловці були власниками майже 90% заводів. Таким чином, в I пол. ХIХ ст. йшов процес формування місцевої буржуазії, зародження капіталістичних відносин. Але поступовому розвитку капіталізму заважало кріпацтво. Українське селянство було доведено до повного виснаження постійним гнітом польської шляхти. Селяни-кріпаки були повинні відробляти панщину, відбувати численні роботи в панських маєтках, сплачувати натуральний оброк. Володарі маєтків постійно експропріювали селянські та общинні землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Таким чином, у господарстві українців тривали феодальні відносини

В середині ХIХ століття російська влада почала проводити буржуазні реформи. Програна Кримська війна 1853-56 рр. продемонструвала відсталість Росії та неможливість прогресивного розвитку економіки держави в умовах існування феодальних відносин, кріпосницької праці. Розвитку капіталістичних відносин в країні заважали абсолютна монархія, середньовічні феодальні відносини та невирішеність національного питання.

Цар Олександр II та його прибічники підготували і провели буржуазну селянську реформу. За змістом вона була проведена на прусський зразок. Селяни ставали особисто вільними, а економічна залежність їх від поміщиків залишалась. Зберігалось поміщицьке землеволодіння.

19 лютого 1861 року російський цар Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права. На Україні це стосувалось долі 5,3 млн. осіб. Реформа була проведена за рахунок селян. Поміщики мали право залишати близько половини земель для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. При цьому селян зобов’язували викупати свої наділи. Уряд сплатив поміщикам 80% кошту селянських земель, внаслідок чого селянство повинно було сплачувати цей борг державі протягом 49 років. Користуючись підтримкою держави, поміщики не тільки захопили кращі землі, а й привласнили селянські землі, що були у спільному користуванні. У Лівобережній та Південній Україні селяни втратили 30% своєї землі. Непослідовність реформи вела до збереження в Україні деяких феодальних залишків у сільському господарстві; була тягарем для селян, які опинилися у скрутному становищі боржників за землю. Значна частина селян розорювалась, ставала безземельною та малоземельною. Селянство почало вести боротьбу за відміну "викупної платні", та повернення "відрізаних земель".

Незважаючи на обмежений характер земельної реформи у другій половині Х1Х ст. в Україні почалась руйнація феодального землеволодіння та витіснення його капіталістичним. Формувались та посилювались капіталістичні господарства, де існувала оренда, наймана праця, використовувалась техніка. Перед селянами були відкриті величезні можливості для активізації господарської діяльності – могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися торгівлею, відкривати промислові підприємства. Засноване на власних засобах виробництва сільське господарство України мало товарний характер.

Скасування кріпосного права стало початком модернізації економіки Російської імперії і вимагало змін в інших сферах суспільного життя. У 60-70 рр. Х1Х ст. були проведені інші буржуазні реформи. У 1864 р. були проведені земська та судова реформи. На Лівобережжі і Півдні місцева адміністрація формувалась на виборчій основі. Земські органи самоврядування обирались на повітовому та губернському рівні власних представників. Земства наглядали за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, зборами статистичних даних. На Правобережжі земства не вводились до 1911 р. внаслідок повстань польської шляхти. Земства не були по-справжньому представницькими органами, але сприяли розвитку на місцях обмеженого самоврядування.

Удосконалювалась система судочинства. Судова реформа запроваджувала такі прогресивні зміни, як відміна стану у судочинстві, незалежність судів від адміністрації, гласність судових процесів, змагальність сторін при розгляді судової справи. У карному судочинстві було введено суд присяжних. Все це сприяло зростанню в народі громадянської самосвідомості, створенню умов для подальшого розвитку правової системи.

Реформа в освіті відкрила для нижчих верств більший доступ до неї, вдосконалила програму навчання й надала університетам більшу автономію. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів і радою факультетів деканів. Водночас було послаблено цензурні утиски.

У 1874 р. було введено зміни до військової служби. Тривалість служби скорочувалась з 25 років до 6. Військова повинність поширювалась на всі верстви населення. Військова реформа здійснювалась 15 років і мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Було заборонено тілесні покарання. Територія країни поділялась на військові округи. На українських землях були створені Київський, Одеський і Харківський округи. В кожній губернії та повіті запроваджувались відповідні військові управління.

Буржуазні реформи, проведені в Росії, мали прогресивний характер і сприяли формуванню буржуазних відносин в суспільстві, створювали передумови для становлення громадянського суспільства. Але вони були обмеженими, непослідовними та незавершеними.

Внаслідок буржуазного реформування в економіці в Російській імперії були створені умови для переходу до інтенсивного розвитку капіталізму, руйнації феодалізму та формуванню ринкової економіки в українських землях.

На початок ХХ ст. 90% експортного зерна приходилось на Україну. В ній збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці. Але недоліками реформ були залишки поміщицького землеволодіння, відробіткова система, напівфеодальні відносини. Економічні реформи не були підкріплені необхідними політичними реформами – створенням парламенту, прийняттям конституції, наданням суспільству демократичних прав. В країні зберігалась абсолютна монархія середньовічного зразку, були відсутніми демократичні засади суспільства. Непослідовність реформ в економіці привела до втрати землі 20 тис селян, 100 тис. стали малоземельними. Це поглиблювало суспільні протиріччя і посилювало соціальне напруження в імперії.

Зберігання феодальних залишків при проведенні буржуазних реформ ускладнювали капіталістичний розвиток економіки та суспільного життя.

Буржуазні реформи 60-х рр. ХIХ ст. в Росії створили умови для модернізації господарства України. Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобто перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного. Центром індустріалізації стали саме нові південні землі Російської імперії – Новоросія. Це були південно-східні регіони сучасної України – Донбас, Криворіжжя, Харківщина, нові міста – Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка, Маріуполь та ін.

Модернізація економіки Росії залежала від прискорення темпів об’єднання всеросійського ринку, будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпечення російської армії пушками, ядрами, рушницями необхідним було підвищення видобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям нові південно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробах важкої промисловості.

Хід промислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси – слабкість внутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку.

Першим на Україні розвинулось залізничне будівництво. У 1866-1871 рр. між Одесою та Балтою були прокладені перші колії. У 70-х рр. залізниці об'єднали українські міста з Москвою.

Характерною рисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості над легкою. Будувались металургійні та машинобудівні заводи в Донбасі, Катеринославі, Харкові, Києві. До середини 90-х рр. в південно-східних районах сучасної України працювало вже 109 машинобудівних заводів. Це складало 32% всіх заводів цієї галузі Росії. З середини 80-х рр. почалась великомасштабна здобич залізної руди в Криворіжжі. До 1990 р. вона збільшилась у 158 разів, в той час як уральські заводи Росії збільшили здобич у 4 рази.

У 60-80-х рр. ХIХ ст. на південному сході сучасної України в цілому завершився промисловий переворот від мануфактури до машинної індустрії. У виробництві застосувались парові двигуни і системи машин та верстатів, досягнення науки і техніки.

Розвиток капіталізму мав деякі особливості, які впливали на формування економічної, суспільної та соціально-культурної системи в цих регіонах. По-перше, центром формування промислової бази у кордонах сучасної України стали південно-східні регіони, тобто Новоросія. По-друге, індустріалізація мала надмірно високі темпи розвитку. За 40 років виникли нові галузі промисловості, які раніш зовсім не існували, деякі були модернізовані. Ця територія перетворилась на нову вугільно-металургійну й машинобудівну базу Росії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля тут зріс більш як у 115 разів і у 1900 р. становив 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку держави). Початок промисловому засвоєнню Донбасу поклав англійський підприємець Джон Джеймс Х’юз, який в 1869 році почав будування металургійного заводу. У 90-х роках Х1Х ст. Донецький басейн охопила металургійна лихоманка. Всього за сім років з 1894 до 1900 були збудовані Дружковський, Петровський (Єнакієве), Краматорський, Кадіївський, Макіївський, Донецько-Юр’євський, Маріупольський та інші металургійні заводи. За останні два десятиріччя у Новоросії виникли 17 великих металургійних заводів.

Третьою, і найбільш важливою особливістю розвитку капіталізму, була переважаюча присутність в економіці іноземного капіталу. Більшість заводів будувалась на кошти іноземців: завод Джона Х’юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк), Дніпропетровський завод у селищі Кам'янському та ін. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань вугільної галузі, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Четверта особливість полягала в тому, що індустріалізація ще більше інтернаціоналізувала населення на нових російських землях, які пізніше ввійшли до складу Української РСР. Внаслідок цього тут переважала російська людність – в містах, промислових центрах, адміністративному апараті, в складі буржуазії середньої та дрібної, інтелігенції та робітничого класу. Крім росіян та українців серед купецтва було багато греків, євреїв. Українське сільське населення майже не прийняло участі у модернізації економіки Сходу та Півдня сучасної України. Традиційна сільськогосподарська праця, панщина не сприяли відходництву, як у російських селян. Тому на заводах, рудниках, шахтах росіяни становили біля 70% серед робітників.

У п’ятих, такий хід промислового перевороту створив розподіл в економіці, оскільки в Лівобережній та Правобережній Україні зберігалися сільськогосподарські та переробні промисли. Розвивалась цукрова, винокурна, борошняна, шкіряна промисловість. В цих галузях провідні позиції утримувала українська буржуазія. Основними джерелами її формування були купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, кустарі, заможне селянство, які в пореформений період зуміли накопичити капітали, пристосуватися до буржуазних умов. Поступово сформувалась українська торговельно-промислова еліта, представники якої – Терещенко, Харитоненко, Яхненко, Семиренко, Алчевські та ін. за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей України.

Однобічний характер індустріалізації, хижацькі темпи розробки корисних копалин, жорстока експлуатація робітників, їх незахищеність законодавством складали умови для росту робітничої боротьби за соціальні права.

Наслідком промислового перевороту в Україні у II пол. ХIХ – поч. ХХ ст. в Україні було утворення розвинутої промислової бази. Україна в її сучасних кордонах мала індустріально-аграрне господарство.

Повільним був промисловий розвиток західноукраїнських земель. Ці землі австрійський уряд вважав своїм ринком збуту і тому вони не витримували конкуренції більш дешевих товарів розвинутих провінцій Австрійської імперії. Головним чином розвивалась добувна те переробна промисловість – нафтова, лісова, тютюнова, борошняна. Переважало кустарно-промислове виробництво. Промисловість інвестувалась австрійським, німецьким, французьким капіталом.

Другий етап буржуазного реформування в Росії відбувся у роки І буржуазно-демократичної революції. У 1905-1907 рр. в Росії вибухнула I буржуазно-демократична революція. Головними причинами революції були протиріччя в економіці, політиці, суспільному житті, пов’язані з залишками феодальних відносин. Поміщицьке землеволодіння, абсолютна монархія, відсутність конституційних демократичних свобод заважали подальшому розвитку капіталізму.

9 січня 1905 року в Петербурзі царський уряд розстріляв мирну демонстрацію робітничого населення столиці. Ця подія стала початком боротьби народів Росії проти царського самодержавства. Під тиском повсталого населення царська влада пішла на поступки. 17 жовтня 1905 року російський цар Микола II підписав Маніфест, в якому дарував громадянам громадські свободи та права. В Росії було оголошено створення радно-законодавчого органу влади – Державної Думи та вибори до неї. Російська революція мала велике значення як для всієї держави, так і для України.

Російська революція створила умови для формування в країні політичних партій. В 1905 році в Росії ліберальною інтелігенцією були створені дві партії – конституційних демократів (кадети) та партія “17 октября” (октябристів). Це були впливові політичні організації, які діяли і в Україні. За програмними вимогами вони бажали створення в Росії конституційної монархії, на зразок Великобританії, на демократичних засадах, та єдиної і нероздільної Росії.

Кадетські та октябристські комітети діяли на Лівобережжі, Слобожанщині та в Новоросії, де існувала неукраїнська спільнота. Ліберальні ідеї конституційних демократів стали центром об’єднання еліти російського суспільства, значну частину якого складали й українці. В роки революції кадетські організації на Україні налічували близько 6,5 тис. чол. октябристські – біля 7 тис чол.

Найбільший вплив вони мали в східних та південних промислових регіонах, в містах Київської, Одеської, Катеринославської, Харківської, Херсонської губерній.

Діяли в українських регіонах партії соціал-демократичного напрямку – РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), партія есерів (соціал-революціонерів). Центрами їх діяльності також були промислові райони південно-східної частині сучасної України. Соціальні та демократичні гасла соціал-демократів приваблювали не тільки російську людність, а й українську, зрусифіковану інтелігенцію, студентство, робітників.

На Правобережжі діяли політичні партії євреїв, поляків, литовців – соціал-демократичний єврейський “БУНД”, націоналістичний єврейський “Поалій-Ціон”, польсько-литовська соціал-демократична партія “СДПКіЛ”.

Разом з політичними змінами революція створила умови для прискореного розвитку економіки. Головним питанням російської революції була ліквідація залишків кріпацької системи, тобто аграрне питання. В 1907 р. російський уряд спробував вдруге вирішити цю проблему. Нова земельна реформа отримала назву столипінська на ім’я міністра внутрішніх справ П.А.Столипіна.

Селяни отримали право виходу з сільської общини з своїм земельним наділом та право продажу його або купівлі іншого. Це створювало умови повільного розвитку приватновласницьких сільських господарств, які орієнтувались на ринок. Заможні селяни об’єднували належні їм землі в різних місцях в одне, яке називалось відрубом, або зовсім виселялись за межі села і створювали своє в окремому хуторі. У Селянському банку, який спеціально для цього був створений, власники “відрубів» і „хуторяни» отримували грошові кредити для господарського облаштування.

Аграрна реформа сприяла капіталізації сільського господарства України. Внаслідок реформи майже вся земля, якою користувались селяни, перейшла до них у приватну власність. Власне землеволодіння було переважаючім в Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Харківській губерніях. Воно охоплювало біля 50% всіх дворів. Вихід із общини складав 42%. На Лівобережжі з общини вийшли тільки 16,5% селянських дворів. Всього з 1907-1911 рр. на відруб і хутора на Україні виселилися 226,5 тисяч селянських господарств, які володіли більш 1 млн. десятин землі. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства.

С 1910-1913 р. висівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом встановила 29,9 млн. десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових: 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції продавалась на внутрішньому і зовнішньому ринках.

З іншого боку значна частина селянства розорювалась внаслідок аграрної реформи. Бідні селяни, які не мали скота, реманенту, грошей не могла утримувати виділені наділи й за безцінь продавала їх заможним селянам.

Внаслідок розорення селян збільшився масовий потік до міст робочої сили, еміграція українців на Далекий Схід, у Сибір. Згідно з реформою Столипіна уряд проводив переселенську політику й українці прийняли участь в цьому процесі.

В промисловості тривав процес концентрації виробництва, виникали монополії, промисловий капітал зливався з банківським. В Донбасі виникли монополістичні об’єднання – металургійний синдикат “Продамет”, інші “Трубопродаж”, “Продвагон”, “Продвугілля”. Банківські капітали контролювали більше половини видобутку вугілля та виробництва металу. Розвиток монополістичного капіталізму на Півдні і Сході сучасної України вплинув на темпи зростання виробництва, які у передвоєнний період були вищим, ніж в провідних західноєвропейських державах.

Таким чином, на початку ХХ століття модернізація суспільно-економічних відносин в російській Україні тривала. Формувались буржуазно-демократичні засади російської влади, виборча система, укріплювалась земська система, йшов процес складання багатопартійної системи та ін.

Перша російська революція сприяла проведенню нової аграрної реформи, руйнації селянської общини, створила умови для розвитку великих та середніх приватних господарств – хуторів, відрубів та інших. Поряд з тим, залишки феодального ладу, такі як монархія, панське землеволодіння, заважали розвитку капіталізму, ускладнювали суспільну і економічну реформацію в Росії й в Україні.

Економічне зростання в Росії було перервано першою світовою війною. Вона розпочалась у серпні 1914 р. За переділ світу, за колонії, нові ринки збуту почали військові змагання дві великі групи держав. Одна з них – держави Трійничого союзу – Німеччина, Туреччина, Австро-Угорщина бажали відібрати у другої групи держав „Антанти» колоніальні землі, протоки. Щодо України, центральні держави намагались відірвати Україну від Росії і створити українську державу під своїм протекторатом. В свою чергу Антанта, до якої входила з Англією, Францією і Росія, підтримували плани Росії приєднати до себе Східну Галичину, Північну Буковину під лозунгом “возз’єднання руського народу”.

Територія України стала театром воєнних подій, в яких приймали участь з обох сторін численні армії. Вже на початку осені 1914 р. майже всі західноукраїнські землі опинилися під владою Росії. Весною – літом 1915 р. внаслідок контрнаступу Центральних держав Західна Україна перейшла під контроль Австро-Угорщини. Українці, мобілізовані в армії двох імперій, повинні були воювати один проти одного. В Російську армію було мобілізовано 3,5 млн. українців, в армію Австро-Угорщини – 250 тис.

В 1917 р. дві імперії були на грані виснаження. Поразки в війні, надмірні жертви посилили кризу в Росії та Австро-Угорщині. В Росії, Україні припинилась торгівля, 4 млн. робітників і селян були відірвані від промисловості та сільського господарства. Понизилась здобич вугілля. В 1916 р. посівні площі скоротились на 1.8 млн. десятин землі. Посилилась продовольча криза. Невдоволення населення воєнним тягарем вилились у голодні бунти в Петрограді у лютому 1917 року. Неспроможність влади вирішити важливі соціальні питання, покінчити з війною привели до нового соціального вибуху – Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року.

3. Українське національне Відродження: сутність та особливості (ХIХ – поч. ХХ ст.)

Кінець ХVIII – початок ХХ ст. були для України часами національного Відродження, підйому української самосвідомості та відкритої заяви всьому світові про "українське питання". Цей процес був частиною загальноєвропейського громадського руху "Просвітництва". Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр., та Велика Французька революція 1789-1794 рр. – стали для українців, як і для інших народів, втіленням просвітницьких ідей Свободи, Рівності, Братерства, встановленням "царства Розуму" і народоправства.

Дата добавления: 2014-11-20