Конституційний процес. 1 страница

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

1. Вплив Лютневої революції на Україну. Утворення Центральної Ради.

2. Центральна Рада в боротьбі за автономію України.

3. Проголошення УНР, її політика і причини краху.

4. Україна в період гетьманату і Директорії. Причини перемоги більшовиків.

1. Вплив Лютневої революції на Україну. Утворення Центральної Ради

Наприкінці 1916 – на початку 1917 р. Росія знов стояла на порозі революційного вибуху. Тривала війна, яка коштувала Російській імперії 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими, загострила соціально-економічну і політичну ситуацію в країні. Мобілізація до війська майже половини усіх працездатних чоловіків призвела до скорочення виробництва сільгосппродукції і промислових виробів, різко підскочили ціни на хліб та інші необхідні продукти, голод став звичайним явищем, особливо у містах. Стагнація аграрного сектора економіки доповнювалася розвалом транспортної системи. Системна господарська криза неминуче супроводжувалася зростанням соціальної напруги, повсюдно відбувалися селянські бунти і страйки робітників.

23 лютого 1917 р. в Петрограді (так з початком війни став називатися Санкт-Петербург) відбулися масові страйки, мітинги і демонстрації, які посилилися 24 й 25 лютого. Страйк в столиці став загальним. У ньому взяли участь робітники і ремісники, службовці та інтелігенція, студентство й учні. Народ проголосив свої вимоги: «Хліб!», «Мир!», «Свобода!», «Геть царизм!», «Хай живе демократична республіка!». Солдати Петроградського гарнізону 27 лютого відмовилися стріляти у повсталий народ і перейшли на бік революційних мас. Увечері того ж дня в приміщенні Таврійського палацу, де зазвичай засідала Державна дума, утворилася Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Одночасно представники буржуазних партій сформували Тимчасовий комітет Державної думи, що взяв на себе ініціативу утворення нового уряду.

Вранці 28 лютого імператор Микола II знайшов у себе на столі в Ставці Верховного головнокомандуючого в Могильові три телеграми: від членів Державної ради, начальника Петроградського гарнізону та від імператриці Олександри Федорівни із Царського Села. Остання повідомляла: «Революція прийняла жахливі розміри… Звістки гірше, ніж будь коли». Після деяких коливань Микола II вирішив відректися від престолу. Відповідний маніфест був підписаний у салон-вагоні царського потягу 2 березня 1917 р. Самодержавство впало. Росія стала демократичною республікою.

Тимчасовий комітет Державної думи оголосив, що в Росії «надалі до скликання Установчих зборів, які мають на меті визначити форму правління Російської держави», створюється «Тимчасова суспільна Рада міністрів» (Тимчасовий уряд). В основу цього кабінету міністрів було покладено список, складений кадетами й октябристами ще до революції. Головою Тимчасового уряду обрали князя Г.Львова – ліберального діяча, який з липня 1914 р. очолював «Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам». Міністром закордонних справ став лідер партії кадетів П.Мілюков, пост військового міністра дістався октябристу А.Гучкову, а міністерство юстиції очолив есер О.Керенський.

Спочатку Тимчасовий уряд мусив погоджувати свої дії з Петроградською Радою. Під тиском революційних мас уряд оголосив про повну і негайну амністію політичним в’язням, про скасування всіх станових, віросповідальних і національних обмежень, про проведення загальних виборів до органів місцевого самоврядування і підготовку виборів до Установчих зборів. Були проголошені політичні права і свободи, знищені поліція, жандармерія і царська охранка, всюди на місцях створювалися загони народної міліції. Одночасно з офіційними органами управління, що були підпорядковані Тимчасовому уряду, в країні стихійно почали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися переважно з представників поміркованих соціалістів (меншовиків і есерів); вплив більшовиків в них був поки що обмеженим. З органів повстання Ради швидко перетворювалися в органи державної влади: вони брали на себе функції управління і підтримки громадського порядку, створювали робітничі дружини, комісії для контролю за виробництвом тощо. В Україні до середини 1917 р. нараховувалося 252 Ради. Найбільш впливовими вони були в Донбасі (тут утворилося 180 Рад), у великих містах (Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві), у прифронтовій смузі Південно-Західного і Румунського фронтів, в сільських районах українсько-російського прикордоння. Іншими словами, в країні виникло двовладдя – влада центрального Тимчасового уряду і влада Рад на місцях.

У Києві про падіння царського самодержавства і утворення Тимчасового уряду дізналися 13 березня (за новим стилем), а 17 березня представники громадських організацій і політичних партій сформували Виконавчий комітет; протягом наступних трьох місяців він формально був вищою владою у місті. Тоді ж, 17 березня, Товариство українських поступовців ухвалило рішення про створення Об'єднавчого центру. З цією метою 20 березня 1917 р. у Києві пройшли збори делегатів від різних українських громадських організацій і партій, на яких було утворено Українську Центральну Раду. Головними ініціаторами створення УЦР були члени ТУП Є.Чикаленко, С.Єфремов і Д.Дорошенко, а також члени УСДРП В.Винниченко і С.Петлюра. У той же день УЦР відправила привітання голові Тимчасового уряду князеві Львову і міністру юстиції Керенському, висловивши надію, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. Через кілька тижнів до УЦР увійшла також молода Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яку представляли М.Ковалевський, П.Христюк і М.Шаповал. Головою УЦР обрали професора історії М. С.Грушевського.

Так в Україні, поряд з Виконавчим комітетом і Радами робітничих і солдатських депутатів, виникла третя політична сила, що претендувала на владу – Центральна Рада.

2. Центральна Рада в боротьбі за автономію України

Самоорганізувавшись, Центральна Рада вже 22 березня звернулася з відозвою до всього українського народу:

«Народе український, впали вікові пута, прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200-річного сну. Уперше ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати».

Відозва закликала українців домагатися всіх прав, «що природно» належали їм, наголошуючи на необхідності впровадження української мови в усіх школах, судах і урядових установах.

У Києві швидкими темпами організовувалися нові громадські і політичні організації. 22 березня офіцери-українці скликали Установчу військову раду. Того ж дня утворився Центральний Український кооперативний комітет. Відновила свою діяльність київська «Просвіта», закрита 1910 р., почала друкуватися газета «Нова Рада». У багатьох містах пройшли масові маніфестації українців. Так, у Петрограді 25 березня в демонстрації брали участь 20 тис. українців; у Києві 1 квітня на демонстрацію вийшли 100 тис. чоловік. Українські політичні діячі убачали в цих маніфестаціях прагнення народу до самостійного життя і вирішили закріпити за собою керівну роль в українському національному русі. 19 квітня у Києві зібрався Український національний конгрес, делегатами якого стали 900 представників від різних українських громад колишньої імперії, а також від військових, селянських, робітничих, просвітницьких і кооперативних організацій та політичних партій. Головними питаннями, що розглядалися на конгресі, були питання автономії і перетворення Росії у федеративну демократичну республіку. У перший же день конгрес затвердив такі резолюції:

· тільки надання Україні широкої національної і територіальної автономії забезпечить потреби українців і інших народів, які мешкають на українській землі;

· гарантувати цю автономію може лише федеративний устрій Росії;

· єдиною прийнятною формою державного устрою може бути тільки Російська федеративна і демократична республіка;

· одним з головних принципів української автономії повинне стати повне забезпечення прав національних меншин, що проживають на Україні.

Перед закриттям конгресу була прийнята схема організації УЦР. За пропозицією М.Грушевського, до її складу мали увійти близько 150 депутатів. Головою Центральної Ради шляхом таємного голосування знову обрали М.Грушевського; його заступниками були обрані С. Єфремов і В. Винниченко. З цього моменту УЦР почала розглядати себе як український парламент.

Щоб посилити свої позиції, УЦР організувала проведення у Києві I Військового з'їзду, який відкрився 18 травня. На з'їзд прибуло майже 700 делегатів від кількасот тисяч українських солдатів. З усіх загальних політичних питань учасники з'їзду повністю підтримали політику Центральної Ради.

Наприкінці того ж місяця УЦР вирішила направити свою делегацію на переговори з Тимчасовим урядом. Українські політики домагалися від верховної російської влади визнання автономії України, вимагали допустити українських представників на майбутню міжнародну мирну конференцію, українізувати армію, початкову, середню і вищу школу, виділити фонди на національно-культурні заходи, які проводилися УЦР, тощо. Як і слід було чекати, місія в Петроград не увінчалася успіхом. І Тимчасовий уряд, і есеро-меншовицька Петроградська Рада рішуче відмовилися підтримати ідею української автономії, побоюючись, як би слідом за цим Україна не проголосила свою повну незалежність від Росії.

Коли делегація УЦР повернулася до Києва, там проходив I Всеукраїнський селянський з'їзд; в ньому брали участь 2200 делегатів. Дізнавшись про відмову Тимчасового уряду визнати за Україною автономні права, обурені представники селянства заявили про свою солідарність з політикою УЦР і доручили їй продовжувати роботу по впровадженню ідей автономії в життя.

16 червня, незважаючи на заборону з боку Тимчасового уряду, в Києві зібрався II Всеукраїнський військовий з'їзд; з усіх фронтів прибуло 2300 представників від 1,6 млн. солдатів. З'їзд запропонував УЦР прискорити розробку проекту автономії України. Слідом за цим, 23 червня 1917 р., Центральна Рада проголосила свій I Універсал, в якому урочисто заявила:

«Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.

Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права і вольности.

Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще за нас не може знати, що нам треба, й які закони для нас лучші.

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Так сказали виборні люди з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали з поміж себе нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України».

Далі в Універсалі детально описувалися взаємовідносини УЦР з Тимчасовим урядом і підкреслювалося вороже ставлення російської влади до намірів Центральної Ради.

«І через те, – говорилося в Універсалі, – ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя».

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города од нині знає, що настав час великої роботи.

Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою.

Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію.

В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Центральна Рада покладає надію, що народи не-українські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України.

І коли ми зробимо цю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.

…А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливим податок на рідну справу й точно, негайно й регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради».

Таким чином, I Універсал проголосив автономію України, поклавши основну відповідальність за її проведення у життя на Центральну Раду і етнічних українців. Останні позитивно сприйняли цю декларацію. Набагато стриманіше поводилися представники інших національностей (передусім росіяни і євреї), які побоювалися повного відокремлення України від Росії.

Після проголошення I Універсалу УЦР начала до формувати перший уряд Української автономної держави, який отримав назву Генерального секретаріату. Підзвітний Центральній Раді, Генеральний секретаріат повинен був реалізовувати принципи, закладені в Універсалі. Уряд очолив В.Винниченко; йому асистували 7 генеральних секретарів: Х.Барановський (фінанси), С.Єфремов (міжнаціональні проблеми), С.Петлюра (військова справа), Б.Мартос (земельне питання), В.Садовський (судові справи), І.Стешенко (освіта) і М.Стасюк (продовольчі проблеми). Генеральним писарем було обрано П.Христюка.

Тимчасовий уряд мусив реагувати на появу I Універсалу і Генерального секретаріату. Для переговорів з УЦР до Києва приїхали члени Тимчасового уряду – Церетелі, Терещенко і Керенський. Після двох днів переговорів обидві сторони прийшли до компромісу. Російські міністри погодилися, що УЦР повинна підготувати статут автономії України, затверджувати який буде Всеросійські Установчі збори. Зі свого боку, УЦР зобов'язалася розширити свій склад за рахунок представників національних меншин – росіян, поляків і євреїв.

13 липня на сесії УЦР була ухвалена така постанова:

1. Негайно починати процес перетворення Національної Української Центральної Ради у Тимчасовий Краєвий Парламент і доручити цю справу Генеральному Секретаріятові.

2. Найкращим способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям передається кількість депутатських місць в складі Центральної Ради згідно з численністю населення цих національних меншостей України.

15 липня, в умовах зростаючого незадоволення народних мас, що вимагали скорішого закінчення війни, в Петрограді відбулося засідання Тимчасового уряду. Міністри-кадети (А.Мануйлов, В.Шаховський, А.Шингарьов і В.Степанов), або уникнути відповідальності за невдачу літнього наступу на фронті, вирішили піти у відставку, а як привід використали українське питання. Посилаючись на те, що вони не згодні з рішенням уряду про надання автономії Україні, кадети заявили про свій вихід з кабінету. Міністр-голова князь Львов був обурений відставкою кадетів, оскільки відповідати за катастрофу на німецькому фронті тепер мусили міністри-соціалісти.

З ранку 16 липня чутки про вихід кадетів з уряду, розстріли солдатів-дезертирів, продовольчу кризу і загрозу закриття заводів і фабрик почали поширюватися у робітничих кварталах та солдатських казармах Петроградського гарнізону. Ситуація у столиці загострилася. Увечері в Петрограді відбулися масові заворушення, з'явилися лозунги «Вся влада Радам!», «Мир без анексії!». Тоді Тимчасовий уряд відправив В.Винниченкові телеграму з підтвердженням повноважень Генерального секретаріату як крайового уряду.

У той же день, 16 липня 1917 р., УЦР оприлюднила свій II Універсал:

«Громадяне української землі! Представники Тимчасового Правительства повідомили нас про ті конкретні заходи, які задумує перевести Тимчасове Правительство в справі управи Україною до Установчих Зборів. Тимчасове Правительство, стоячи на сторожі завойованих революційним народом свобід, признаючи за кожним народом право на самовизначення та полишаючи остаточне усталення його форми Уставновчим Зборам, простягає руку представникам української демократії й Центральній Українській Раді та закликає в порозумінні з ним творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.

Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдністи її демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдности й сповіщаємо всіх громадян України, що вибрана українським народом через його революційні організації Центральна Українська Рада незабаром буде доповнена на справедливих основах представниками інших народностей, які живуть на Україні, через їхні революційні організації, і тоді буде тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, що заступатиме інтереси цілого населення нашого краю.

Доповнена Центральна Українська Рада виділить наново споміж себе окремий відповідальний перед нею Генеральний Секретаріат, який буде предложений до затвердження тимчасовому правительству в характері представника найвищої краєвої власти тимчасового правительства на Україні. В сім органі будуть зосереджені всі права й засоби, щоб він… міг виповнити складну роботу організації й будування життя всього краю в згоді з цілою революційною Росією…

Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Українська Рада в порозумінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автономний лад України для предложення їх на затвердження Установчим Зборам…

Що-ж торкається комплектування українських військових частей, Центральна Українська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністра війни, в генеральнім штабі й при верховнім головнокомандуючім для участи при комплектуванню окремих частей виключно українцями, оскільки заходи в сім напрямі, на думку міністра війни, будуть можливі з технічного боку без нарух бойової здатності армії».

Поступки, зроблені українськими автономістами на користь Тимчасового уряду, пояснювалися тим, що УЦР не вважала себе досить сильним політичним органом для відкритої боротьби з Росією. Не треба забувати, що в той час на Україні знаходилися великі підрозділи російської армії, під контролем російських чиновників знаходилися адміністративні органи на місцях, а в містах чисельно переважали не українці, а росіяни і євреї.

20 липня, на тлі гострої політичної кризи, в Петрограді подав у відставку голова Тимчасового уряду князь Львов. «По суті, – сказав він, – я пішов тому, що мені нічого не залишалося робити. Для того, щоб врятувати ситуацію, треба було розігнати Ради і стріляти в народ. Я не міг цього зробити. А Керенський може». 24 липня було утворено новий коаліційний уряд, в який увійшли 3 есери, 2 меншовики, 4 кадети, 2 співчуваючих кадетам, 2 представники Трудової народно-соціалістичної партії, 1 прогресист та 1 представник Республікансько-демократичної партії; міністром-головою, а заодно військовим і морським міністром став прихильник «жорсткої лінії» О.Керенський.

29 липня УЦР прийняла конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», затвердити який повинен був Тимчасовий уряд. З цією метою в Петроград виїхала делегація у складі Винниченка, Барановського і Рафеса. 7 серпня вони вели переговори з представниками Тимчасового уряду, які наполягали на внесенні істотних поправок у Статут. Нарешті, 17 серпня уряд Керенського видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату на Україні»; в ній Петроград визнавав Генеральний секретаріат, але тільки як орган російського уряду. Тим самим український народ формально позбавлявся права голосу при визначенні своєї долі. Оптимізм вселяло лише те, що в умовах загального хаосу, що охопив Росію, Тимчасовий уряд не мав ніякої реальної можливості проконтролювати свої розпорядження; тому УЦР продовжувала проводити свою політику відповідно до наміченої програми.

Оцінюючи слабкі сторони політики УЦР в період, що розглядається, О.Субтельний писав: «…Центральна Рада згаяла час на бескінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв’язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок з масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами».

Шкідливою для українського національного руху виявилася й ідеологічна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків. Зосереджені на власній революційній риториці, вони прагнули відмежуватися від старого ладу і не хотіли йти на компроміс з представниками буржуазно-поміщицьких кіл. Коли влітку 1917 р. колишній царський ад'ютант генерал П.Скоропадський запропонував передати у розпорядження УЦР українізований корпус із 40 тис. дисциплінованих бійців, ця пропозиція була відхилена. По-перше, діячі УЦР помилково вважали, що революційній масі не потрібна регулярна армія, по-друге, вони не хотіли зв'язуватися з багатим поміщиком, «експлуататором» селян. Таким же негативним було їхнє ставлення до колишніх царських чиновників, на яких дивилися як на уособлення монархії, що прогнила.

Тим часом по всій Україні поширювалися анархія та хаос. Ситуація загострилася в липні, коли невдача російського наступу на Південно-Західному і Румунському фронтах викликала масовий наплив на Україну деморалізованих солдатів-дезертирів, що грабували місцеве населення. Воєнна катастрофа і політична криза доповнювалися повним занепадом господарського життя на усій території колишньої імперії. Продукція фабрично-заводської промисловості скоротилася у порівнянні з 1916 р. на 36,4%, впав видобуток вугілля і нафти. Була паралізована транспортна система. Небажання селян продавати хліб за твердими цінами, нездатність продовольчих органів забезпечити його заготівлю й транспортування викликали в найважливіших промислових губерніях продовольчу кризу. Розладилися фінанси. Інфляція призвела до того, що реальні прибутки робітників складали щонайбільше 40% від довоєнних. Зростала спекуляція. Посилилася натуралізація господарства, товарно-грошові відносини замінювалися прямим продуктообміном. Закривалися промислові підприємства; до листопада число безробітних складало не менше 300 тис. чоловік.

Загальною кризою вирішили скористатися праві сили. У серпні вони провели у Великому театрі в Москві Державну нараду, яка запропонувала верховному головнокомандуючому генералу Л.Корнілову «навести лад» в країні. Корнілов негайно організував заколот і повів війська на Петроград; він хотів розігнати Тимчасовий уряд і Ради, встановити військову диктатуру, а потім підготувати основу для відновлення монархії. Керенському нічого не залишалося, як звернутися за підтримкою до ЦВК Рад, виконкому Всеросійської Ради селянських депутатів.

Активну роль у придушенні корнілівського заколоту відіграли мобілізовані ЦВК Ради робітничих депутатів Петрограду та частини Петроградського гарнізону, а також більшовики, що вислали назустріч бунтівним військам своїх агітаторів. До боїв справа так і не дішла; війська Корнілова відмовилися виконувати його накази і стріляти в робітників, генерала було заарештовано.

Корнілівський заколот круто змінив розстановку політичних сил в країні. Авторитет Тимчасового уряду стрімко падав, а популярність більшовиків швидко зростала. У вересні почався процес «більшовизації» Рад: робітники і солдати відкликали із Рад меншовиків та есерів, обираючи на їхнє місце більшовиків. Якщо врахувати, що влітку 1917 р. VI з'їзд РСДРП (б) взяв курс на збройне захоплення влади в країні, то неважко здогадатися, до чого повинне було привести зростання впливу більшовиків у Радах.

Характерним у цьому плані є лист лідера більшовиків Леніна, адресований керівництву партії: «Отримавши більшість в обох столичних Радах робітничих та солдатських депутатів, більшовики можуть і повинні взяти державну владу в свої руки».

Слова Леніна виявилися пророчими. 7-8 листопада 1917 р. (25-26 жовтня за старим стилем) в Петрограді відбулося збройне повстання робітників, солдатів та матросів. Тимчасовий уряд був позбавлений влади, вся повнота влади в країні перейшла до II Всеросійського з'їзду Рад. Цей з'їзд з ініціативи більшовиків і есерів відразу ж прийняв два важливих документи – «Декрет про мир» з пропозицією всім воюючим народам і урядам негайно почати мирні переговори, і «Декрет про землю», яким вся земля передавалася в загальнонародне надбання (націоналізувалася), приватна власність на землю скасовувалася, кожний громадянин міг обробляти її тільки своєю працею на основі зрівняльного землекористування. Був вибраний новий Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), до якого увійшли 62 більшовики, 29 лівих есерів, 6 соціал-демократів інтернаціоналістів, 3 українських соціалісти та 1 максималіст. Був сформований Тимчасовий робітничий і селянський уряд – Рада Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.

Жовтнева революція в Росії мала важливі політичні й соціально-економічні наслідки. І її найближчим наслідком став розкол суспільства на непримиренні класи та групи, що зійшлися у кривавих битвах Громадянської війни.

3. Проголошення УНР, її політика і причини краху

Події в Росії помітно вплинули на політичну ситуацію в Україні. 8 листопада 1917 р. на засіданні Центральної Ради почалися дебати з приводу збройного перевороту в Петрограді. Була прийнята резолюція такого змісту: «Визнаючи, що влада – як в державі, так і в кожному окремому краю – повинна перейти до рук всієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які являються тільки частиною зорганізованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримати бунти на Україні».

Ця резолюція відразу ж загострила відносини між прихильниками Радянської влади і Центральною Радою. У Києві більшовики готувалися до того, щоб повторити петроградський сценарій; їх головним противником був штаб Київського військового округу. 10 листопада загони революційних робітників і солдатів, що нараховували близько 6 тис. чоловік, почали збройне повстання проти військ штабу, на боці якого було до 10 тис. чоловік. Організаційний центр повстання знаходився на заводі «Арсенал». Кілька днів тривали вуличні бої, і було неясно, хто переможе. Центральна Рада спочатку зайняла вичікувальну позицію, а у вирішальний момент закликала 8 тис. своїх озброєних прихильників перейти на бік повсталих. Київський штаб відразу ж припинив опір, фактично передавши все управління в місті УЦР.

14 листопада Центральна Рада підготувала відозву до населення міста, в якому повідомляла, що вона, приступаючи до організації вищої крайової влади на Україні в повному обсязі, визнала необхідним невідкладно поповнити Генеральний секретаріат п'ятьма генеральними комісарами і насамперед генеральним комісаром з військових справ, якому і доручено було призначити відповідну особу на посаду головного начальника Київського військового округу. Одночасно була опублікована відозва до всього трудового селянства, в якому заявлялося, що «вся влада у Києві і на всій Україні тепер в руках Центральної ради і Генерального Секретаріату. Іншої влади на Україні немає і не повинно бути. Всі, хто тепер піде проти Центральної ради… всіх їх треба вважати ворогами Центральної ради, трудового народу і всієї України».

Дата добавления: 2014-11-20