Конституційний процес. 4 страница

За деякими підрахунками у 1937-1938 pp. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20-30-х років «розстріляним відродженням».

4. Західна Україна між двома світовими війнами

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 pp. поділили між собою три держави – Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини.

У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії біля Хотина і Акермана.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч українців. Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині, окрім цього, численна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4-5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.

У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є.Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так і нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є.Коновалець, ідеологами Д.Донцов та В.Липинський.

Д. Донцов, автор праць «Підстави нашої політики» (1921 р.) та «Націоналізм» (1926 p.), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху – Драгоманову, Франку, Грушевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму – інтерес нації понад усе, демократії – принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло М.Міхновського «Україна для українців» Д.Донцов пропонував замінити новим – «Українці для України». Праці Д.Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН.

В.Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д.Донцова.

Таким чином, можна стверджувати, що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій.

Тема 7

Україна в роки другої світової
війни (1939-1945 рр.)

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни. Возз’єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни.

Версальско-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни.

У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн.кв.км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.

За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальско-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявлялось у політиці Німеччини, Італії та Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки.

По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на “умиротворення” агресора, а також “ізоляція США”, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно Радянського Союзу. У період з 17 вересня 1939р. по 22 червня 1941р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашизмом і тоді війна для нього прийняла справедливий характер, для радянського народу це була Велика Вітчизняна війна.

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни. Возз’єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР

У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних країн. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячи кола Японії, Німеччини та Італії почали вести підготовку до нового перерозділу світу. Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і зі своїми свіжими силами нав’язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови.

Це привело до окупації Австрії гітлерівськими військами, а потім до ганебного Мюнхенського зговору 29-30 вересня 1938 р. Віддавши Чехословаччину на розтерзання фашистській Німеччини, Англія і Франція зробили вирішальний крок до світової війни. Німеччина і Італія почали захоплювати теріторії інших країн, а Японія – теріторію Китаю.

Уряди Англії та Франції під тиском громадської думки були змушені заявити про надання гарантій Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, але практично нічого не зробили для приборкання агресора. Фашистська Німеччина швидкими темпами завершувала підготовку війни за світове панування.

Пропозиція Радянського Союзу про створення системи колективної безпеки дозволила б запобігти війни. Але влітку 1939 р. англо-франко-радянські переговори в Москві зайшли в безвихідь. Радянський Союз опинився перед загрозою війни на два фронти – на Сході і на Заході, без підтримки союзників. У цих умовах 23 серпня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір про ненапад. Договір давав певні гарантії захисту західних кордонів, тимчасового нейтралітету у війні, яка насувалася. Проте, він викликав неминучі негативні наслідки компромісу з розбійницьким нацистським режимом політичного, ідеологічного і військового характеру. Пакт про ненапад був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялось, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов’язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв’язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.

Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев – Вісла – Сян, в ній також додавалося: “Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточне вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв’язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей”. Стаття 3 визначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Якщо укладення подібного з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.

Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту “Молотова – Рібентропа” був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

Розмежувальну лінію між Радянським Союзом і територією загарбаної Гітлером Польщі було уточнено на основі підписаного 28 вересня 1939 р. між двома сторонами договору про дружбу і кордон. Цей договір – ще один великий прорахунок Сталіна, що поставив СРСР у становище невоюючого союзника Німеччини, який надавав їй не лише моральну, але й значну матеріальну допомогу.

У складних і драматичних умовах напередодні та на початку Другої світової війни вирішувалась доля українських земель. Тут були створені тимчасові органи народної влади. Здійснивши протягом місяця значну господарсько-організаційну, культурну і роз’яснювальну роботу серед населення, тимчасові органи влади підготували вибори до Народних зборів Західної України, які мали вирішити питання про суспільний лад і державну владу на західноукраїнській теріторії.

13-15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР.

Було проведено розмежування областей між Україною та Білорусією, створено у складі Української РСР шість нових областей – Волинську, Дрогобицьку (у 1959 р. об’єдналася з Львівською), Львівську, Ровенську, Станіславську (тепер Івано-Франковська), Тернопільську та ліквідовано старий адміністративно-територіальний поділ, зокрема повіти та волості, замість яких створено райони, селищні та сільські ради. Загальна площа цієї теріторії становила 88 тис. кв.км, на якій проживало 8 млн. чоловік, з них 7,5 млн. українців.

У міжнародній обстановці, що склалася після початку Другої світової війни, королівський уряд Румунії змушений був задовольнити ультимативну вимогу уряду СРСР про повернення Радянському Союзові анексованої у 1918 р. Бесарабії та передачу йому Північної Буковини.

Визволення Бесарабії і Північної Буковини відбулося мирним шляхом. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла Дністер і незабаром вийшла на нові кордони з Румунією. 2 серпня 1940 р. сьома сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про включення до складу Української РСР Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаільського повітів Бесарабії. Північна Буковина разом з північним Хотинським повітом Бесарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. У грудні 1940 р. центр Акерманської області УРСР було перенесено з Акермана до Ізмаіла, а область була перейменована в Ізмаільську. Були поновлені або створені органи Радянської влади.

Шість центральних повітів Бесарабії після возз’єднання з частиною теріторії Молдавської АРСР, з переважно молдавським населенням, створили нову союзну республіку – Молдавську РСР.

Після возз’єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії населення республіки збільшилося на 8809 тис. чоловік і на середину 1941 р. становило 41657 тис. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. На нових територіях була проведена націоналізація землі, банків, промислових і торгових підприємств.

Розставляючи акценти в цьому досить суперечливому періоді нашої історії, зауважимо: возз’єднавшись з єдинокровними братами, український народ, що проживав у західних областях України, мав усі підстави сподіватися на поліпшення свого життя. Так воно на початок й було. Але подальший масовий терор і репресії похитнули віру трудящих західних областей. Самоуправство, беззаконня, сваволя органів НКВС, партійних і радянських працівників викликали масове невдоволення місцевого населення, яке виступало проти насильницького “розкуркулення”, вилучення майна, вивезення часто безвинних до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. У 1939-1941 рр. із Західної України було депортовано приблизно 10% населення краю. Таким чином, “радянізація” західноукраїнських земель за сталінськими рецептами з масовими репресіями значно посилювали напруженість у цьому регіоні. А згодом ці землі були втягнуті у довгі роки Великої Вітчизняної війни.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни обрушила на прикордонні райони СРСР всю силу своєї агресивної машини. Водночас проти СРСР виступили союзники Німеччини по фашистському блоку – Італія, Угорщина, Румунія і Фінляндія. На далекосхідних кордонах СРСР зосередила мільйонну армію Японія, яка незважаючи на договір про нейтралітет, підписаний 19 квітня 1941 р. з СРСР, очікувала зручного моменту для вступу в війну на боці Німеччини. Іспанія, Португалія, Туреччина і Швеція, заявивши про свій нейтралітет, насправді вступили в таємну змову з Німеччиною.

Які цілі ставила фашистська Німеччина у війні проти Радянського Союзу? У Радянській державі вона бачила головну перешкоду для своїх планів досягнення світового планування. Гітлер заявив: “Наші завдання у відношенні до Росії: розбити збройні сили, знищити державу. Війна проти Росії – це боротьба двох ідеологій. Нищівний вирок більшовизму”. Ще задовго до війни гітлерівці розробили жахливу програму поневолення і винищення народів СРСР. В основу плану “Барбаросса” – війни проти СРСР – була покладена стратегія блискавичної війни: “Німецькі збройні сили повинні бути готові ще до закінченні війни проти Англії розбити Радянську Росію в одній швидкій кампанії”.

Напад на СРСР повинні були здійснювати три групи армій. Група армій “Південь” наступала на Україну, група армій “Центр” – на Москву, група армій “Північ” – через Прибалтику на Ленінград.

На початок вторгнення збройні сили фашистської Німеччини і союзних їй країн переважали Червону Армію в особливому складі в 1,8 рази, в середніх і важких танках – в 1,5 рази, в бойових літаках нових типів – в 3,2 рази, а гарматах і мінометах – в 1,25. Ворог переважав радянські війська по особливому складу на одних напрямках в 2 рази, на інших – в 3-4 рази, а на напрямках стратегічних ударів – у 6-8 разів.

Яке ж місце в планах гітлерівської Німеччини посідала Україна? Згідно з генеральним планом “Ост” Україні в намірах фашистського рейху відводилось особливе місце. Фашисти передбачали знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, а родючі чорноземи віддати колоністам-німцям. Україна мала назавжди стати аграрною колонією, а Донбас – “другим Руром”.

Український напрям, за планом “Барбаросса”, був одним з найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти розвинутою економічною базою нашої республіки, її багатющими сировинними і паливними ресурсами, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з другого, – зміцнити власну воєнну машину за рахунок використання економічних можливостей України, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій і перемоги над Радянським Союзом.

На Україну вдерлися 57 дивізій та 13 корпусів групи армій “Південь”, які повинні були просуватися в напрямку Києва, а далі планувався удар на Харків і Донбас. Допоміжний удар завдавався на півдні – через Молдавію вглиб Південної України на Крим.

На Україні військам агресора протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий – генерал М.П.Кирпонос) і Південний (командуючий – генерал І.В.Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки чорноморського флоту (командуючий – адмірал П.С.Октябрський), Дунайська і Пінська військові флотилії.

30 червня 1941 р. був створений Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі з Й. В.Сталіним. В руках цього надзвичайного органу була зосереджена вся повнота влади в Україні. 7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі.

У перші місяці війни в Україні було мобілізовано в армію близько 2 млн. чоловік, створювалось народне ополчення. Але новим військовим частинам і з’єднанням не вистачало озброєння, боєприпасів та знарядження, бо до війни мобілізаційні запаси були зосередженні в основному в прикордонних округах і були або знищенні при відході наших військ, або захоплені ворогом.

Патріотичний рух охопив усю країну. Проявом цього руху були і винищувальні батальони, і групи сприяння їм, і шефські зв’язки трудових колективів з військовими частинами, і турбота про поранених воїнів. По республіці більше 2 млн. чоловік створювали укріплення для військ. На 1 листопада 1941 р. в фонд оборони від населення України надійшло близько мільярда карбованців. Крім того, в фонд було передано багато платини, золота, срібла, коштовностей, облігацій державних позик.

Складні умови війни, загроза окупації вимагали термінової евакуації промислових підприємств. На основі мобілізаційних планів перебудовувалось народне господарство України. Харків, який напередодні війні давав 40 % усієї продукції машинобудування республіки, перетворився на гігантську збройну майстерню. Виробляли продукцію для потреб армії багато заводів Києва, Одеси, Сталіно, Ворошиловграда, Дніпропетровська та інших міст республіки.

У дуже складних умовах проходило збирання у той рік багатого врожаю, що мало не тільки народногосподарське, а й стратегічне значення, а все ж таки значна частина врожаю в результаті фашистської навали не була зібрана.

Значну практичну допомогу діючий армії надавали науковці. Так, співробітники Інституту електрозварювання під керівництвом академіка АН УРСР С.О.Патона успішно розробляли і впроваджували у виробництво метод електрозварювання відпрацьованих деталей та автоматичного зварювання металів, що широко використовувалося в танковій промисловості, створювали установки для підводного зварювання та різання металів, що в багато разів скорочувало та здешевлювало ремонт кораблів. Успішно працювали над розробкою проблем оборонного значення науковці з фізико-технічного інституту АН УРСР в Харкові, в якому, зокрема, проводились роботи по створенню радіолокатора.

Українські письменники і художники, композитори і артисти силою художнього слова і образа звали воїнів на ратні, а працівників тилу – на трудові подвиги в ім’я свободи і незалежності Батьківщини.

Велику роботу було проведено по евакуації понад 550 великих підприємств і не менше 3,5 млн. чоловік населення, великої кількості матеріальних і культурних цінностей з України в східні райони країни.

Керівною силою народу у жорстокій війні виступила єдина політична сила тогочасного суспільства – Комуністична партія. Парадокс історичної ситуації полягає у тому, що система, яка внаслідок прорахунків та помилок поставила країну перед прірвою, мусила тепер, в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи, “явити чудо” – своїми нещадними тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Через раптовість нападу головних сил фашистської армії та інші причини радянські війська були поставлені в досить складне становище. Першими зустріли напад ворога прикордонники, моряки воєнно-морських баз, бійці і командири укріплених районів. В нерівних боях із загарбниками вони виявили мужність і героїзм. Прикордонники 9-ої застави Любомльського прикордонного загону під командуванням підполковника Г.Г.Сурженко за день бою знищили до 600 ворожих солдатів і офіцерів. 11 днів і ночей відбивали атаки противника бійці 13-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В.Лопатина. героїчно бились захисники Рава-Руського, Перемишлянського та інших українських районів.

У результаті невдач Червоної Армії в прикордонних битвах на фронті склалася дуже складна обстановка. На Південно-Західному фронті найбільш загрозливе становище було на київському напрямку. Розрахунки гітлерівців на швидке захоплення Києва зазнали краху. Червона Армія з допомогою місцевого населення тримала оборону Києва з 11 липня до 25 вересня 1941 р. Війська фашистської Німеччини тільки на рубежах Київського укріпленого району втратили більш як 100 тис. солдат і офіцерів, близько 200 літаків і сотні танків, але у радянського командування не вистачало резервів. Ворогові вдалося форсувати Дніпро на північ і південь від Києва. Почалася операція по оточенню міста. Радянські війська, яким загрожувало повне знищення, не були своєчасно відведені, тому що Сталін наказав за “будь-яку ціну” утримати Київ. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Але було пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло 4 армії. В полон до фашистів потрапили 655 тис. червоноармійців та командирів. Командування, штаб фронту, в тому числі командуючий фронтом генерал М.П.Кирпонос, загинули в бою, виходячи з оточення.

Жорстокі бої розгорнулися біля Дніпропетровська і Запоріжжя. Героїчна оборона Одеси тривала 73 дні. У смузі Південного фронту протягом першої половини вересня точилися запеклі бої. До кінця жовтня 1941 р. ворог захопив майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували лише Севастополь. На кінець 1941 р. ворог окупував майже всю Україну, крім Ворошиловградської та східних районів Харківської і Сталінської областей.

Але розрахунки фашистського керівництва на досягнення головної стратегічної мети – швидкого розгрому Радянської держави – були зірвані. Воєнні дії набули затяжного характеру. А це вимагало напруження всіх моральних і фізичних сил радянського народу, великої організаторської роботи по створенню матеріальних передумов для перемоги.

На території окупованої України фашисти встановили режим терору і насильства. Захоплену територію вони розглядали як воєнну здобич. Агресори насильницькі розчленували споконвічні землі України. Більшу її частину загарбники віднесли до так званого рейхскомісаріату “Україна”. Західноукраїнські землі під назвою “Дистрикт Галичина” були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. Південні райони України під назвою “Трансністрія” увійшли до складу Румунії. 5 східних областей були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу воєнних комендантів.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати плани перетворювання її в колоніальну країну, в “життєвий простір” для німецьких панів. На території нашої республіки вони планували поселити 25 млн. німецьких колоністів і тому намагались ліквідувати Україну як єдине ціле, винищити населення. На Україні виявлено не менше 250 місць масових страт мирного населення, існувало 180 великих концентраційних таборів і 50 гетто. У Києві і Бабиному Яру розстріляно 100 тис. чоловік. В Янівському таборі примусових робіт під Львовом було закатовано 200 тис. громадян, а всього у Львові і Львівській області гітлерівці стратили понад 600 тис. чоловік. Під час окупації України гітлерівці вбили 3 млн. 265 тис. мирних громадян, замучили 1 млн. 366 тис. радянських військовополонених. Усього знищено 4,6 млн. чоловік.

Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів – Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу.

На Україні німецькі окупанти ввели режим рабсько-кріпосницької праці: загальну трудову повинність для усього населення, каторжні роботи, вивезення на роботу для Німеччини. Всього з окупованих радянських територій на фашистську каторгу, за німецькими даними, було вивезено 2,8 млн. чоловік, з них майже 80% з України. Багатьом з них не судилося повернутися на Батьківщину.

З перших днів вторгнення агресорів на українську землю почалася партизанська боротьба. Але партизанський і підпільний рух зіткнувся з великими труднощами в процесі свого становлення. Воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься на території ворога, тому підготовка населення до партизанської і підпільної боротьби недоцільна. Більше того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х років мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено в підготовці “замаху на товариша Сталіна” і знищено. Організаторами боротьби в тилу ворога стали партійні, радянські, комсомольські і військові органи. Для підпільної роботи на окупованій території республіки було залучено понад 26 тис. комуністів, близько 3 тис. комсомольців.

Особлива увага приділялась створенню партизанських сил. Уже в перші місяці війни було організовано і залишено в тилу ворога для розгортання партизанської боротьби 883 загони, 1700 диверсійних і розвідувальних груп. У західні і деякі області Правобережної України через лінію фронту було направлено 13 тис. комуністів і 8,5 тис. комсомольців.

Становлення і розгортання діяльності підпільних органів і партизанських загонів проходило у надзвичайно тяжких умовах. Чимало погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись з гітлерівськими каральними органами, не витримували труднощів. Внаслідок ворожих репресій знищено багато підпільних організацій і партизанських загонів, тисячі радянських патріотів.

Проте, як не лютували окупанти, їм не вдалося ліквідувати підпілля і придушити партизанську боротьбу. Рух Опору в тилу ворога набирав дедалі широкого розмаху. У кінці 1941р. гітлерівське командування було змушено залучати до боротьби з ним 50 тис. своїх солдатів і офіцерів.

Для координації боротьби в тилу ворога 30 травня 1942 р. постановою ДКО було створено Центральний штаб партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування. Цією ж постановою створювався Український штаб партизанського руху на чолі з Т.А. Строкачем.

Тут доречно сказати про діяльність Організації українських націоналістів(ОУН) у цей період. Прагнучи відіграти активну роль “третьої сили” в умовах окупаційного режиму, керівництво ОУН заявляло, що виступає “проти імперіалізмів Берліну і Москви”, бореться за незалежну соборну Україну. Спроба 30 червня 1941р. проголосити у Львові створення самостійної Української держави викликала різко негативну реакцію німецько-фашистського керівництва. В цих умовах посилився розкол ОУН на мельніківців (ОУН-М) на чолі з А. Мельником, яка відкрито стала додатком окупаційного апарату і навіть створила з українців дивізію СС “Галичина” для допомоги фашистам, і бандерівців (ОУН-Б), керовану С.Бандерою. Бандерівці заходилися утворювати власні збройні сили. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б включила до своїх воєнних формувань підрозділи ОУН-М і військову частину “Поліська Січ”, створену Т.Бульбою-Боровцем, близьким до петлюрівського уряду УНР, що перебував у Варшаві. Ці загони дістали назву Української повстанської армії (УПА).

У діях проти німецьких окупаційних військ керівництво ОУН-УПА виявляло обережність. Якщо збройні сутички з ними й були, то в основному “місцевого значення”. Траплялося, що населення при підтримці місцевих загонів УПА боронилося від грабіжницьких дій фашистів, відбивало молодь, яку німці збиралися вивести до Німеччини. Керівництву ОУН формування УПА були потрібні для боротьби проти “нової більшовицької окупації”. Здійснювалися активні спроби з допомогою так званих похідних груп ОУН поширити її вплив на східні та південні області України. Однак це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушувались репресії з боку німців.

Дата добавления: 2014-11-20