Конституційний процес. 3 страница

У Західній Україні проти Галицької армії ЗУНР активно діяли польські війська. Відновивши свою державність і отримавши значну допомогу від країн Антанти, Польща не визнала незалежності ЗУНР і прагнула повернути західноукраїнські землі під свою владу. У травні 1919 р. польський уряд відправив на український фронт у Галичині і на Волині сформовані у Франції дивізії генерала Галлера (60 тис. чоловік), і на початку червня поляки зайняли майже усю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем. Тимчасовим притулком уряду ЗУНР і командування Галицької армії (яка нараховувала приблизно 50 тис. чоловік) з липня до листопада був Кам'янець-Подільський. Тут же опинилася 35-тисячна армія Директорії. Якби галичани і петлюрівці об'єдналися, вони могли б протистояти і полякам, і білим, і червоним. Однак між двома формально союзними урядами і арміями не було згоди; Директорія УНР вважала головним противником білу і червону Росію і для перемоги над цим ворогом готова була укласти воєнно-політичний союз з Польщею. Галичани ж головним противником вважали поляків і для звільнення Галичини були готові домовитися з Денікіним. Восени армії галичан і петлюрівців, страждаючи від голоду і тифу, стали розвалюватися. До кінця жовтня в Галицькій армії залишилося не більше 4 тис. боєздатних солдатів. Петлюра міг відправити в бій не більше 3 тис. чоловік. Інші або померли, або дезертирували. 6 листопада 1919 р. командуючий Галицькою армією М.Тарнавський приєднався зі своїми людьми до білих. Залишки армії УНР, опинившись в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські форми боротьби, а їх головнокомандуючий Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі.

Восени того ж року невдача походу Добровольчої армії генерала Денікіна на Москву призвела до чергової зміни військово-політичної ситуації. Червона Армія, перейшовши у контрнаступ, стала відтісняти білогвардійців на південь. У грудні 1919 р. радянські війська знову вступили на територію України і протягом січня-лютого 1920 р. оволоділи більшою частиною Лівобережжя і Правобережжя. Денікін склав з себе верховне командування і виїхав за кордон; його наступник барон Врангель сховався із залишками білої армії в Криму.

22 квітня Петлюра підписав Варшавський договір з поляками, яким віддав Західну Україну; за це глава Польської держави Ю.Пілсудський обіцяв йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почався наступ польсько-петлюрівських військ (65 тис. поляків та 15 тис. українців) проти Радянської України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких верств українського селянства вони не отримали. Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. У кінці травня на Південно-Західний фронт були перекинені Перша Кінна армія під командуванням С.Будьонного, 25-та Чапаєвська дивізія, Башкирська кавалерійська бригада та інші частини. На фронті оперувала і Восьма кавалерійська дивізія Червоного козацтва. 12 червня радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко очистили від поляків і петлюрівців Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької окупації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резерви, зупинили просування Червоної Армії у бік Варшави і перейшли в контрнаступ. До осені їм вдалося зайняти західні райони України і Білорусії.

Виснаживши свої ресурси, ворогуючі сторони (крім петлюрівців) вирішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між Радянською Росією, Радянською Україною і Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею - з іншою, було підписано договір про перемир'я і попередній мир. За цим договором землі Західної України і Західної Білорусії залишилися під владою Польщі.

Закінчення радянсько-польської війни дало більшовикам можливість зосередити всі сили для боротьби з бароном Врангелем. У листопаді 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе і при підтримці повстанських загонів Н.Махна штурмом взяли Перекоп і протягом тижня очистили Крим від білогвардійців. Одночасно війська Чотирнадцятої армії під командуванням І.Уборевича розгромили 35-тисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівських військ перейшли через Збруч на територію, що контролювалася Польщею, де були роззброєні і інтерновані.

Таким чином, революція і громадянська війна на Україні завершилася перемогою більшовиків. Говорячи про причини поразки українського національно-визвольного руху, потрібно враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Як вже зазначалося вище, до початку XX ст. процес формування української нації ще не був завершений. Велика частина українців проживала у складі Російської імперії, де зростанню їх національної самосвідомості перешкоджала активна русифікаторська політика царизму. Населення Західної України віками перебувало в чужих йому монархіях – спочатку польській, потім австрійській і австро-угорській. На східних і західних українських землях сформувалися два різні соціокультурні простори, що не сприяло національній консолідації. Сама національна ідея була розроблена українською культурною елітою лише у середині XIX ст.; її носієм було надто обмежене коло інтелігенції (2-3% населення), що не мало можливості розповсюдити цю ідею на широкі верстви українського народу – народу, що в переважній більшості своїй складався з малограмотних, забитих злиденним життям і політично нерозвинених селян. Коли у ході Першої світової війни в Росії і на Україні спалахнула революція, вона мала явно виражений соціальний, а не національний характер. Селяни, робітники, солдати і матроси прагнули, передусім, до соціального звільнення, боролися «за краще життя» і вважали своїм головними ворогами «світовий імперіалізм», «буржуїв» і поміщиків. Ці настрої широких мас трудящих чудово розуміли і використовували в своїй політиці більшовики. Українські ж націонал-патріоти намагалися привабити народ ідеєю національного звільнення, явно запізнюючись з розв'язанням насущних соціально-економічних проблем.

Другим вирішальним чинником, що зумовив поразку української національної революції, були несприятливі зовнішні обставини. Наприклад, крах Западноукраїнської Народної Республіки був напряму пов'язаний з агресією Польщі, озброєною країнами Антанти. Внутрішніх резервів для боротьби з переважаючими силами противника у галичан було надто мало, а отримати підтримку від Антанти вони не могли – Франції і Англії потрібна була сильна Польща (як буфер на кордоні з Радянською Росією і як потенційний союзник в майбутніх можливих конфліктах з Німеччиною). Всіляко допомагаючи полякам, західні держави не могли одночасно протягати руку допомоги уряду ЗУНР.

У Східній Україні крах усіх небільшовицьких українських режимів (Центральної Ради, гетьманату, Директорії) був пов'язаний з втручанням в українські справи Росії, Німеччини і тієї ж Антанти. Ні червона, ні біла Росія не бажали бачити Україну незалежною державою. Німеччина, надаючи «допомогу» Центральній Раді і гетьману Скоропадському, насамперед піклувалася про пограбування українського села і експлуатацію промислового потенціалу Донбасу і Криворіжжя. Антанта зробила ставку на білий рух, на відновлення «єдиної та неподільної Росії», і не стала співпрацювати з українськими «сепаратистами». Для Франції і Англії важливіше за збереження української незалежності була реставрація колишньої Російської імперії, в яку вони десятиліттями вкладали мільйонні капітали і повернути які їм обіцяли тільки білі генерали.

У той час як українські націонал-патріоти марно сподівалися на «національну самосвідомість» народу і військову допомогу іноземних держав, більшовики зробили ставку на «класову самосвідомість» найбідніших верств російського, українського та інших народів колишньої царської Росії. Не випадково Ленін стверджував: «Причина наших перемог: безпосереднє звернення нашої партії і Радянської влади до трудящих мас…». Виходячи з принципу інтернаціональної солідарності трудящих, російські більшовики надавали всіляку військову підтримку більшовикам України, Білорусії, Закавказзя і Середньої Азії. Діючи рішуче, не зупиняючись перед застосуванням масового терору по відношенню до своїх супротивників, вони змогли відбити іноземну інтервенцію і отримати перемогу в громадянській війні. Оцінюючи успіх більшовиків на українських землях, голова Раднаркому України Х.Раковський ще у 1919 р. заявив: «…і дитині зрозуміло, що без торжества Радянської Росії не було б і Радянської влади на Україні». Л.Троцький в кінці 1920 р. також відверто визнавав, що «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».

Тема 6

РОЗВИТОК УкраїнИ в умовах УТВЕРДЖЕННЯ тоталітарноГО РЕЖИМУ (1921-1939 рр.)

1. Зміни в геополітичному становищі України на початку 20-х років. Національно-державне будівництво.

2. Проблеми економічного розвитку України в 20-30-ті роки.

3. Україна в умовах великого терору.

4. Західна Україна між двома світовими війнами.

1. Зміни в геополітичному становищі України на початку 20-х років. Національно-державне будівництво

Після закінчення І світової війни доля України та її народу вирішувалась на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкалися договори, тексти яких вироблялися на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 року і тривала з перервами рівно рік. Так зване «Російське питання» стало одним з головних на конференції.

Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною – Закарпатської України, Польщею – Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність.

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР – однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення – 25,5 млн. чол., з яких – 20,9 млн. проживали на селі, а 4,6 млн. – у містах.

30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил; запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.

Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.

Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 р. фактично закріпила основи унітарного ладу, а «союз республік» перетворився в жорстко централізовану унітарну державу.

У травні 1925 р. було затверджено Конституцію УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.

З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народногосподарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.

Радянський уряд України очолив більшовик Х.Раковський (1878-1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади – УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії – Г.Петровського.

Особливе місце в політиці радянської влади на Україні у цей період посіла українізація. Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917-1921 pp. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики «коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) – 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми «українізації».

Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію, чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик – наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того, катастрофічно не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національно свідома інтелігенція. М.Грушевський, С.Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.

З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП (б)У у 1933 р. – до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів.

Значно збільшилася кількість української преси – у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927-1929 pp. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію.

Цей час був періодом розквіту різних літературних угруповань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.

Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.

Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926-1928 pp. КП(6)У стала джерелом т. зв. партійних ухилів – «шумкизму», «хвильовизму» та «волобуєвщини». Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у «національному ухильництві». Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М.Хвильовий вважав що українська культура – частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: «Геть від Москви!» дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією. Таким чином, можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ.

2. Проблеми економічного розвитку України в 20-30-ті роки

В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву «воєнний комунізм». Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозкладкою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі «залишки» сільгосппродукції).

Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер – необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 pp. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У – 4360, «укапісти» (Українська комуністична партія) – 4000, «боротьбісти» – 15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні.

Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести «Хімвугілля», «Південсталь», «Цукротрест» об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні – до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23,8%. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації.

Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію.

Сталінський «великий перелом» був поворотом до старих, воєннокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажу НЕПу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого – приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруджені промислові об'єкти – металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли – 69,8% промислової продукції; республіканської – 20,3%; місцевої – 9,9%. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки – на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.

В суспільстві йшло формування суворо централізованої адміністративно-командної системи керівництва, яка базувалася не стільки на економічних законах, скільки на примусі й диктаті. Ця система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної участі в управлінні.

У 20-х роках відбувалися деформації і в аграрній політиці. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна депресія, що призвело до різкого падіння цін на хліб. Це означало необхідність збільшити експорт зерна з СРСР. Тому було прийнято курс на здійснення так званої суцільної колективізації. І знов Україна стає експериментальним плацдармом для організації великомасштабного колективного господарства.

Взаємозв'язок між форсованою індустріалізацією і насильницькою колективізацією виявився у тому, що:

– обидві політики проводилися в рамках «соціалістичного штурму»;

– індустріалізація значною мірою підхльостувала колективізацію для забезпечення високих темпів власного розвитку;

– колективізоване село мало забезпечити промисловість дешевою робочою силою, колгоспи – забезпечували міста продуктами харчування через систему державного постачання;

– колективізація підштовхувала пролетаризацію селянства;

– і колективізація і індустріалізація ліквідували багатоукладну економіку.

Зайве казати, що високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися «згори» спеціальними розпорядженнями.

Одним із головних напрямів колективізації стала політика «ліквідації куркульства як класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. Термін «куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві техніку. До 1932 р. в Україні було ліквідовано 200 тис. господарств. «Декуркулізація» мала на меті насамперед позбавити селянство його природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації. Проте традиції індивідуального сільського господарства були міцними і колективізація наштовхувалася на винятково сильний опір. Загальна кількість повстанців у 1930 p., за приблизними підрахунками, становила мало не 40 тис. чол.

Погіршення становища у сільськогосподарському виробництві призвело до того, що в 1931 p. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч., а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани.

Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л.Кагановича і В.Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільскому господарстві. Однак продрозкладка не була скасована. У 1930-1931 pp. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною – літом 1933 p., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми – жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міст, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Лише у квітні 1933 p., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 pp. загинуло 7 млн людей, з них – 5 млн. в Україні. Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік

Голод 1932-1933 pp. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. На декілька поколінь вперед голодомор 1932-1933 pp. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

3. Україна в умовах великого терору

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям «сталінізм». У філософському широкому розумінні – це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні – синонім особистого диктаторства і тиранії. Й.Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративно-командною системою – все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальніших факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В.Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє НК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію. Провідниками сталінізму в Україні були В.Молотов, Л.Каганович, С.Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л.Каганович з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій». В ній підкреслювалось, що «у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційно оформлених окремих угруповань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти...».

Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа «Спілки визволення України» (СВУ). По цій справі у 1929-1930 pp. «проходило» 45 провідних вчених, письменників, зокрема, С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантських сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію.

Друга справа – справа т. зв. «Українського національного центру» (УНЦ) та його частина – «Українська військова організація». За цією справою було засуджено 50 людей, 21 з них розстріляно, більшість померла у таборах. Їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії України акад. Д.Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний.

Дата добавления: 2014-11-20