В період революції 1917-1920 рр. 8 страница

Свій внесок в скарбницю ідей "Просвітництва" зробив і український народ, який дав світу перший в Європі проект Конституції П.Орлика на засадах народоправства, розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, самобутнього мислителя України П.Сковороду, з його волелюбними ідеями забезпечення державою прав особистої незалежності людини. Нові світові та європейські цінності кінця ХVIII-XIX ст. знайшли відгук в українській еліті, надали поштовх до нової спроби повернення втрачених прав та надій на державність України. Таким чином, українське Відродження формувалось та розвивалось в поєднанні двох важливіших факторів – зовнішніх, світових та європейських демократичних впливів і внутрішніх, національних, на засадах минулої козацької держави, свободи і демократії.

Українське Відродження умовно поділяється на три етапи. Як і в інших народів, які не мали державності на той час (фіни, фламандці, чехи, словаки, литовці, хорвати, словени), національний рух розвивався «знизу» і очолювався націо­нальною інтелігенцією.

На першому, фольклорно-етнографічному етапі, який тривав з 1791 по 1840 рр., представники дворянської інтелігенції збирали язиковий, фольклорний, літературний, історичний та економічний наслідок українського народу. Деякі з них опрацьовували та видавали історичні матеріали. Серед них були відомі політики, нащадки знатних старшинських родів – такі як О.Безбородько, В.Рубан, який вперше видав "Короткую летопись малороссийскую" в 1777 р., Ф.Туманський, Я.Маркович, брати Полетики та інші.

Після заснування в 1805 р. в Харкові, а в 1834 р. в Києві університетів, збір матеріалів про минуле та їх поширення продовжила українська різночинська інтелігенція. В світ вийшла чотиритомна “Історія Малоросії” Д.Бантиш-Каменського. На початку ХIX ст. були закладені основи української етнографії – М.Церетелевим, І.Срезневським, М.Максимовичем, та язикознавства – Л.Павловським і І.Воцкевичем.

Другий, літературний або культурницький етап тривав з 1840-1900 рр. В ці роки були продовжені наукові досліди з української історії і культури, з'явились нові постаті в національному русі – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Наприкінці 1845-на початку 1846 рр. вони створили першу таємну організацію "Українсько-слов'янське товариство святих Кирила та Мефодія". Головною метою діяльності члени товариства вважали боротьбу за утвердження національно-державної незалежності України. Члени товариства мріяли про створення української демократичної держави за зразком США або Французької республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розподілятися ще на кілька штатів. Столицею такої конфедеративної слов’янської держави повинен був стати Київ. Найвищим законодавчим органом товариство вважало сейм або спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган.

Програма товариства була синтезом романтизму, ідей всеслов'янської єдності, соціального утопізму, християнської традиції та українського месіанства. Воно поставило нові задачі перед українським рухом. Через рік, навесні 1847 р., царська влада заарештувала всіх учасників товариства і без усякого суду покарала. Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку була невдалою.

В часи буржуазного реформування російського суспільства в українському русі почали створюватися громади - напівлегальні культурницькі організації. Найактивнішими діячами громадського руху були – історик, професор Київського університету, засновник української статистичної науки О.Русов, етнограф П.Чубинський, композитор М.Лисенко, економіст М.Зібер, історик М.Драгоманов та ін. М.Драгоманов створив програму майбутнього політичного і економічного устрою України, сформував кредо "громадівського соціалізму". Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся йому федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Громадівці широко пропагували кооперативні ідеї, запроваджували їх в практику, засновували артілі в селах, створювали ощадні та позичкові товариства з крамницями. Кооперативний рух посів важливе місце у масовій боротьбі проти національного гноблення, спирався на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.

З часом громадівці перейшли на позиції цілковитої лояльності царизму, обмежуючись лише культурницькою діяльністю. До цього привели наслідки Ємського указу 1876 р. про заборону української мови та наступ царизму на українофільство. Під загрозою царських репресій в українському русі виникли розбіжності. Старі громадівці виступали за компроміс з російською владою та орієнтувались на аполітичну діяльність. Інші, молоді члени громад підпадали під вплив радикальних соціалістичних ідей.

В Австрійській Україні справи національного Відродження знаходились в кращому, порівняно з Росією, стані. Внаслідок буржуазної революції в Австро-Угорщині у 1848 р. українці користувались частково обмеженою свободою та демократією. В 1848 р. у Львові було засновано першу українську політичну організацію – «Головну Руську Раду», а згодом її відділи існували по всій Східній Галичині. Вона складалась із священиків та інте­лігенції. Найвищим досягненням революції була можливість діяльності українців в імперському парламенті.

Новий, третій етап національного Відродження України почався з заснування в 1900 р. першої політичної партії – РУП і тривав до 1917 р. Революційна Українська Партія (РУП) була створена в 1900 р. в Харкові. Її засновниками була група студентів на чолі з Л.Матусевичем, Ю.Колардом, О.Коваленко, Д.Антоновичем і М.Русовим разом з представниками громад Києва, Полтави, Чернігова. У 1902 р. вже існувало шість організацій РУП у Києві, Харкові, Лубнах, Прилуках та Катеринославі. Важливим досягненням діяльності РУП було видання газет «Гасло» та «Селянин», які друкувались у Львові і таємно перевозились у Російську Україну.

На початку ХХ століття РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рухівських груп, що діяли в Києві Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами діяльності організації були пропаганда і агітація. Основним об’єктом пропаганди стало селянство, в якому “рупівці” вбачали основу нації.

Більшість членів РУП мала марксистські погляди і вимагала проведення соціальних перетворень – боротьбу за розподіл поміщицьких земель та передачу їх селянам. Інші діячі РУП – вважали національні гасла незалежності України найважливішими. Суперечності навколо програмних положень посилились з написанням першої програми партії. Ії написав і видав відомий харківський адвокат М.Міхновський. Головним гаслом цієї програми було – “Україна для українців”. З цим не погодилась більша частина членів РУП, яка засудила радикалізм націоналістів, категоричність, ставку на силові методи вирішення національного питання.

У 1902 р. в РУП стався перший розкол. З РУП вийшла група радикальних націоналістів, яку очолював М. Міхновський. Група дістала назву Українська національна (народна) партія – УНП. Ця нечисленна організація мала антиросійський напрям і фактично не мала впливу на значні верстви населення.

В 1903 р. ще одне угрупування вийшло зі складу РУП під назвою УСП (Українська соціалістична партія). Ця політична партія, як і УНП була нечисленною, не мала впливу на населення і скоро занепала.

У 1903-1904 рр. була складена програма РУП. Важливим положенням її економічної програми була націоналізація землі. Українські землевласники мали отримати за неї винагороду, а власники неукраїнського походження лишались земель безкоштовно.

Основним завданням у політичній сфері проголошувалось здобуття автономії України у складі оновленої демократичної Росії та демократичні свободи.

Діячі РУП визнавали тільки легальні форми і методи боротьби з самодержавством, такі як страйки селян, та засуджували підпали, пограбування маєтків селянами. Значний вплив РУП мала на Слобідську Україну. На промислові центри України, особливо Півдня і Сходу, він не поширювався.

У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і в РУП виділилось дві течії – соціал-демократична і національна в поєднанні з марксизмом. Це привело до нового розколу. РУП розпалась на дві соціал-демократичні партії – УСДРП (українську соціал-демократичну робітничу партію) і Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Ці політичні організації стояли на засадах соціал-демократизму і національної автономії. Вони відрізнялись у поглядах на місце національного питання у програмі партії.

Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. Невдовзі “Спілка” увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії на правах автономії.

Друга частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченко, С.Петлюрою стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. В 1905 р. в РУП була проведена кардинальна реорганізація та перетворення її в УСДРП – „Українську соціал-демократичну робітничу партію».

Вагомий вплив на політичний розвиток України здійснила перша російська революція. В Україні було ліквідовано закон про заборону української мови. Демократичні свободи створили умови для організаційного об’єднання українців. На початок 1906р. в Україні налічувалось 17 українських газет. В містах діяли громади, клуби, культурні організації „Просвіта», кооперативи. В Київській губернії в 1907 р. кооперативів було 193, на Подолії – 200, в Харківській губернії – 50.

В роки російської революції в Україні прискорилось формування ліберально-демократичного руху. Особлива заслуга в цьому належала М.С.Грушевському – відомому лідеру, вченому, публіцисту. З початком революції він залишив Галичину і прибув в Київ, де і почав організацію українського видавництва. В 1907 р. під керівництвом М.Грушевського почало діяти українське наукове товариство, видаватися журнали „Записки УНТ”, „Україна”. В своїх статтях він обгрунтував українські національні вимоги автономії України в оновленій демократичної Росії. З появою в Росії парламенту – Державної Думи, М.Грушевський покладав великі надії на конституційні форми діяльності.

В 1905-1907 рр. було створено українські політичні партії ліберального напрямку – Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Євгеном Чикаленко та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Борисом Гринченко. Обидві партії, зовсім нечисленні, мали ліберальний напрям і обстоювали встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ і надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. В 1905 р. вони об'єднались в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Діяльність українських політичних партій відбувалась в умовах суперництва за вплив на маси з неукраїнськими партіями як ліберального, так і соціал-демократичного напрямку. Значна присутність в Україні російських політичних партій ускладнювала діяльність українських політичних сил, вела до роздроблення зусиль у боротьбі проти царизму, за демократію та свободу. Ідеї автономії та незалежності України не находили широкий відгук у лавах російської соціал-демократії і тому діяльність та вплив українських політичних партій був обмеженим. Крім того, селянство та робітничий клас України більше цікавили проблеми соціальної революції, ніж національні ідеї.

Визначною подією для українського політичного руху стала можливість роботи українських діячів у Державній Думі Росії у часи першої російської революції. Українці прийняли участь в роботі І і ІІ Державних Дум Росії у 1905 і 1906 роках. В 1 Державну Думу в 1905 році балотувалась тільки УРДП у блоці з російськими кадетами. Більшість українців в Думу була вибрана по мандатам російських партій – всього 102 депутата. З 497 членів I Думи депутація України складалась з 63 українців, 22 росіян, 5 поляків, 4 євреїв і 1 німця.

Українці створили в Думі парламентський клуб у складі 44 депутатів, видавали газету “Рідна справа”. Діяльність української громади в 1 Думі високо оцінював М.Грушевський. На засіданнях Думи українська громада виголосила промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, проголосила на весь світ наявність української нації та її права.

У ІІ Державній Думі українці створили “Українську думську громаду”, яка підготувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування, про українську мову в школі, судах, церкві. Але внести ці проекти не вдалося внаслідок державного перевороту 3 липня 1907 року, коли ІІ Державна Дума була розігнана.

Після державного перевороту у червні 1907 р. представники українських партій не мали можливостей бути обраними в III і IV Думи. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, 64 з яких були поміщики.

Українське питання про автономію України вперше було обговорено в стінах Думи в травні 1913 р., коли виступ катеринославського депутата від РСДРП Г.І.Петровського розпочав дебати на українську тему. Українські вимоги підтримали „кадети», „трудовики», „соціал-демократи».

Після поразки революції в Росії на базі УРДП було створено „Товариство українських поступовців” – культурно-просвітницька організація на чолі з Грушевським М.С.

В 1910-1912 рр. діяльність українських соціалістичних партій фактично припинилась, внаслідок арештів і заслань її діячів. Закордонні комітети партій „Спілка» та „УСДРП» не мали значного впливу на події в Україні.

Таким чином, український рух за національне відродження у другій половині XIX – початку XX ст. набрав силу, організувався з культурницького в політичний і проголосив основну мету – досягнення незалежної демократичної України. Але національний рух, не зважаючи на значні досягнення, не встиг повністю сформуватися у сильну політичну течію. Цей процес залежав від національної буржуазії, яка складала невелику частку серед іноземної, російської та польської буржуазії. Національний рух за відродження України очолила інтелігенція. В цілому, процес формування українських політичних партій на початку ХХ ст. мав ряд особливостей.

По-перше, політичний рух українців, як недержавної нації, відбувався в умовах незавершеного формування буржуазних класів не тільки в Україні, а й в Росії. Тому керівною політичною силою у цьому процесі виступила національна інтелігенція. Їй були притаманні риси постійного сумління, нерішучості, численних суперечок про питання першорядності національної або соціальної програми. Значну її частину складали вчені, письменники, студентство, учні та інші різночинські елементи міст.

По-друге, населення України мало неоднорідну етносоціальну структуру. Українське селянство слабо сприймало національні ідеї і вимагало від політичних партій вирішення аграрного питання. Робітничий клас України, з переважанням в ньому росіян, також більше сприймав соціалістичні ідеї. Це вело до звуження соціальної бази українських політичних партій, лідери яких вважали національно-політичні завдання першорядними.

По-третє, в своїй діяльності керівники партій спирались на ідеї відомих українських діячів громад-просвітників XIX ст. – М.Драгоманова, І.Франко, Т.Шевченко, М.Костомарова. Поряд з використанням ідей державного будівництва України на демократичних засадах, керівники українських політичних партій зберігали у діяльності культурно-просвітницькі форми боротьби. Культурологічні питання набували вирішального значення, особливо під час Російської революції 1905-1907 рр. та післяреволюційний період.

З початком першої світової війни в національному політичному русі в Україні стався розкол. Поступовці разом з М.Грушевським зайняли громадянську позицію і підтримали російську владу у цій війні. Вони пов’язували рішення українського питання з Росією, вважали, що в нових умовах царизм піде на значні поступки. Але царський уряд навіть не обіцяв і культурну автономію України.

Проавстрійську позицію зайняли деякі лідери УСДРП і „Спілки», які в 1914 р. створили „Союз визволення України”. До нього увійшли Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський, Н.Залізняк та інші. СВУ проголосив боротьбу за відокремлення України від Росії і створення української держави під протекцією Австро-Угорщини та Німеччини. Друга частина українських соціалістів на чолі з С.Петлюрою, В.Винниченко об’єдналась біля московського журналу „Українське життя” і підтримала дії російського уряду.

В Австро-Угорщині українські політичні партії створили „Загальну Українську Раду” на чолі з К.Левицьким. ЗУР проголосила перемогу Австро-Угорщини і закликала всіх українців воювати за неї. Були створені легіони січових стрільців 32,5 тис. чоловік.

Незважаючи на лояльну позицію українських партій царський уряд на початку війни здійснив репресії проти українських партій, культурних організацій, преси. Тільки після поразки російських військ у 1915 р. влада пішла на деякі поступки. Знову почали виходити газети, журнали, відновили свою діяльність кооперативи, товариства. Але про автономію України мови навіть не йшло.

Воєнні дії на території України спричинили страждання українців, які терпіли терор і репресії від обох армій. Шукаючи причини своїх незгод в так званій „зраді українців” австрійці сотнями заарештовували українців й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найвідомішим був табір Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб.

Лютнева російська революція 1917 року створила умови для найвищого піднесення українського питання й переводу його в практичне русло – проголошення української держави.

ТЕМА 5

Альтернативи державотворення в Україні

Дата добавления: 2014-11-20