В період революції 1917-1920 рр. 4 страница

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. „Церковні люди" не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. В цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (монахи й монашки). Протягом XIV-XVII ст. становище, роль і місце духовенства було неоднаковим. (Докладніше дивися розділ 4).

Третім станом, що в XI-XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани.

У той час в Україні було чимало великих міст, що швидко росли. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі й церковні. Але згодом усе більше міст відвойовували самоврядування на основі магдебурзького права. Це означало, що королівські чи князівські чиновники і місцеві феодали не повинні були втручатися у внутрішні справи жителів міст. У 1356 р. цей статус одержав Львів, у 1374 р. –Кам'янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. – Київ. Однак магдебурзьким правом користалися, головним чином, поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було обмежено. У XV-XVII ст. їх витиснули з окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, відноситься до ремісничих цехів. Українці не могли бути призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, проте від податку на підтримку католицьких храмів не були звільнені і православні городяни. У деяких містах був установлений ліміт на число постійних жителів – українців. Наприклад, у Львові дозволялося жити лише 30 православним домовласникам.

Незважаючи на всі утиски, положення міщан усе-таки було кращим у порівнянні із селянами: міські стіни робили їхнє життя більш захищеним, ремесло і торгівля забезпечували більш високий рівень життя, вони були особисто вільні.

Основну масу українського населення складали селяни (80%). Вони жили на землі феодала, користувалися нею і за це платили оброк чи відпрацьовували панщину, що складала 14 днів на рік. Селянин міг сам розпоряджатися своїм наділом (заповідати, продавати), також міг подати в суд на феодала чи на визначених умовах назавжди піти від нього. У Карпатах, де переважало тваринництво, багато сіл користувалися "молдавським правом" – повною автономією замість оброку (як правило, вівцями), що виплачували землевласнику. Також існувало "німецьке право", відповідно до якого заповзятливий селянин (солтис) одержував можливість за обговорену регулярну плату заснувати на землі феодала село чи хутір і самостійно господарювати на землі. У Центральній і Східній Україні, де за селянським полем починався дикий степ, селяни звільнялися від усіх феодальних повинностей і змушені були нести службу з охорони кордонів.

На початку XVI ст. положення селян погіршується: тепер кожен дорослий член громади повинний відробити 2-3 дня в тиждень у маєтку шляхтича (це було зафіксовано в "Статуті на волоки" у 1557 р.). Феодали прагнуть позбутися сільського самоврядування, скасовують "молдавське" і "німецьке" право. Відтепер визнавалося лише одне – "польське" – право, тобто пряме підпорядкування селянина феодалу. Ще в 1457 р. шляхтич одержав право самостійно чинити суд над своїми селянами. З іншого боку, всіляко обмежувався вихід селян, і в 1505 р. сейм цілком заборонив залишати села без дозволу панів. У 1588 р. Литовський статут узаконив закріпачення селян. Однак ступінь закріпачення селянства в різних регіонах України була неоднаковою. У найбільш густонаселених західних землях, Галичині й Волині, кріпосне право переважало і було найбільше жорстоким. У Карпатах і Подніпров'ї землевласники відчули відсутність робочої сили і змушені були йти на поступки. Там кріпосне право було легше.

Опір селян закріпаченню виразився у формі втеч від феодалів, підпалі й руйнуванні поміщицького майна, у відмові відпрацьовувати панщину й інші повинності. У 1490-1492 р.р. хвиля селянських бунтів прокотилася з Молдавії і Буковини на Галичину. На чолі повстання стояв Муха, усіх повсталих було близько 10 тисяч чоловік. Однак вони потерпіли поразку через погану організованість, відсутності зброї, недосвідченості вождів.

Таким чином, протягом ХІV – першої половини XVII ст. відбулися зміни в господарстві України: зросло значення землеробства, Україна стала житницею Європи, поглибилася спеціалізація ремесла, утворилися цехи. Україна стала важливою складовою частиною системи європейської торгівлі. Також відбулися кардинальні зміни в сфері земельної власності й організації праці: концентрація землі в руках феодалів, обезземелювання селян, посилення їхньої феодальної залежності, формування фольварочної системи сільського господарства.

У литовсько-польський період зміни відбулися й у соціальній сфері: формуються шляхетський і міщанський стан, різні категорії селян стають одним шаром – кріпаками.

3. Виникнення й еволюція козацтва

Термін "козак" – тюркського походження, уперше зафіксований у "Таємній історії монголів" (1240 р.) у значенні людини самотньої, не зв'язаної ні з будинком, ні з родиною. У словнику половецької мови (1303 р.) це слово трактувалося як "страж", "конвоїр". Що стосується українських козаків, то перше письмове згадування про них міститься в "Хроніці" М. Бєльського, що відзначав допомогу козаків війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати, татарський загін на Брацлавщині в 1489 р. В Україні термін "козак" поступово здобуває значення особисто вільної, мужньої, хороброї людини, незалежної від офіційної влади, захисника держави і заступника православної церкви.

Проблема козацтва – одна з центральних в історії України періоду феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Польські історики зв'язували появу козацтва з діяльністю польських і українських магнатів. До такого трактування схилялися й іноземні автори того часу.

Прагнучи довести право козацької старшини на дворянство, українські старшинські історики-літописці XVII-XVIII ст. прагнули довести, що козаки – це нащадки стародавніх шляхетських воїнів, лицарів. Наприклад, анонімний автор "Історії Русов чи Малої Росії" (1846 р.), полемізуючи з польськими вченими, протестував проти їхнього твердження, що козаки "набиралися з різної вольниці...", тобто були вихідцями з простолюдинів.

Дореволюційні історики, письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як утілення соціального ідеалу українського народу. А.А.Скальковський акцентував у своїй "Історії Нової Січі", що на Запорожжі існували общинна власність і рівність. М.І.Костомаров звеличував козацтво як утілення чисто "національного духу" українського народу, утіленням його "винятковості", "безкласовості". Ця своєрідна роль козацтва, на думку М.І.Костомарова, обумовлювала і ведуче положення української нації в майбутній федерації слов'янських народів. Непослідовну позицію у відношенні козацтва займав П.О.Куліш: виділяючи його як руйнуючу антисоціальну силу, трактуючи Запорізьку Січ як "вогнище свавілля". В.Б.Антонович у своєму вступі до першого тому третьої частини "Архіву Південно-Західної Росії" (1863) підкреслював, що козацтво – це втілення ідеалу громадськості, рівності, властивих українському народу. По-новому підійшов до оцінки козацтва М.С.Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму і безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу і тільки згодом, на думку дослідника, він став втіленням національних прагнень українського народу, його державного суверенітету.

Російські історики так званої “державної” школи (С.М.Соловйов, К.Д.Кавелін), ідеалізуючи роль держави в історії Росії, розглядали козацтво в Росії і на Україні винятково як руйнівну, антиісторичну силу.

М.Н.Петровський, В.О.Голубецький та інші радянські історики, вказуючи на видатну роль козацтва в історії українського народу, вважали, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства на Україні як форма протесту проти соціального і національно-релігійного гніту. Запорізьку Січ заснували безіменні герої з народу, що боролися проти панства і зовнішніх (турецько-татарських) загарбників. На думку радянських дослідників, усупереч усьому демократичному пристрою Запорожжя, на ньому відразу ж після його виникнення почали загострюватися соціальні антагонізми.

Підсумовуючи тривалу дискусію про походження козацтва на території України, О.Д.Бойко приводить 10 гіпотез: 7 з них – етнічні, інші – "уходницька", "захисна", "соціальна". На думку автора, жодна з них не може самостійно пояснити всю складність виникнення і формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якійсь одній ознаці і тільки синтез усіх версій дає можливість зрозуміти походження українського козацтва.

Основна причина виникнення козацтва коренилася в тих економічних і соціально-політичних умовах, що складалися на українських землях у другій половині XV-XVI ст. Особливість соціально-економічного життя на Україні в цей час полягала, в тому, що основна маса населення зосереджувалася на старих, давно обжитих землях: у Галичині, на Поділлі, Волині, Поліссі, північній Київщині. Далі, на півдні, лежало так зване Дике поле, що відігравало роль буфера між Кримським ханством і володіннями польських і литовських правителів. Ці землі знаходилися поза яким-небудь політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Щовесни сюди відправлялися ватаги промисловців на "відходи" - полювати на диких звірів, ловити рибу, збирати мед, добувати сіль і селітру. На зиму більшість уходників поверталося додому, де збували свій видобуток. А ті, хто залишався в степу постійно, закладали зимовники і хутора. Після посилення польського гніту в середині XVI ст. у Дике поле кинулися селяни, а з заключенням Люблінської унії (1569 р.) до них приєднуються всі, незадоволені литовсько-польським пануванням. Втікачі й уходники осідали й обзаводилися господарством. Однак життя в степу була небезпечною й у першу чергу це зв'язано було з татарськими набігами. Приходилося постійно бути напоготові, освоювати військове ремесло. Згодом збройні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але і самі часом нападали на татарські каравани, громили татарські улуси, захоплювали видобуток і звільняли православних полонених. Так поступово формувався новий шар населення – козацтво.

Отже, основними причинами утворення козацтва були:

– існування вільної землі з багатими природними ресурсами;

– наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей;

– закріпачення селянства;

– посилення соціального, національного і релігійного гніту;

– постійна військова загроза з боку Кримського ханства і кочових татарських орд.

Територія розселення козацтва – степи і низов'я Дніпра. Слободи і хутори виникали у верхів'ях Південного Бугу, у районі Канева і Черкас; у середньому плині Дніпра на його лівому березі по ріках Псел, Сула, Трубеж. У середині XVI ст. центром козацтва стало Запоріжжя.

Соціальний склад козацтва: селяни, міщани, дрібна шляхта, духівництво.

Етнічний склад: основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Зустрічалися поляки, татари, серби, німці, волохи, турки, французи, іспанці, представники інших етносів, однак їх було небагато.

Велику роль у консолідації українського козацтва, у формуванні його самосвідомості і утвердження організаційної структури зіграла Запорізька Січ. Поява першої великої Січі зв'язана з ім'ям Дмитра Вишневецького (Байда), що, ставши канівським і черкаським старостою, в 1552-1556 р.р. на острові Мала Хортиця побудував фортецю для захисту від нападу Кримського ханства. Після Хортиці Січ знаходилася на острові Томаковці (60-і рр. XVI ст. – 1593 р.), р. Базавлук (1652-1709 рр.), у Микитиному Розі (1709-1711 рр.), в Олешках (1711-1734 рр.), на р. Підпільній (1734-1775 рр.). Кожна Січ мала могутні укріплення – високі і міцні вали з дерев’яним частоколом, вежі з бійницями для гармат. Усередині розташовувалися курені (великі житлові приміщення), канцелярія, церква, склади, арсенал, майстерні, торгові ряди, приміщення для старшини і приїжджих купців. У центрі знаходився майдан, на якому відбувалися ради.

Запорізька Січ стала зародком нової української державності, що базувалася на традиціях Київської Русі, Галицько-Волинського князівства і Литовсько-Руської держави. Структура органів влади була проста. Вищим законодавчим органом влади була Козацька рада (Військова рада), у якій брали участь усі козаки. На раді вирішували головні питання внутрішньої і зовнішньої політики, проводили розподіл земель, судили злочинців, її рішення буде обов'язковими для усіх. Виконавчим органом влади був кіш, на чолі його стояв кошовий отаман, що зосередив у своїх руках військові, адміністративні, судові і духовні справи, він командував військом, здійснював відносини з іноземними державами. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, проте під час військових походів його влада була необмеженою. У кіш також входила військова старшина-суддя, осавул, писар. Усі посади були виборні. Рангом нижче знаходилися органи місцевої влади - паланкова чи полкова старшина. На нижній сходинці ієрархічної градації стояли курінні отамани, що були посередниками між вищою старшиною і рядовими козаками, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і вибирали. Велику роль грала кругова порука членів куреня. При необхідності для вирішення важливих питань кошовий отаман скликав старшинську раду, куди входили: військова старшина, курінні отамани, авторитетні козаки, що виконували раніше старшинські обов'язки.

Крім власних органів державного управління, у Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а „стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, визначало види злочинів та покарань.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася „землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропет-ровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися.

Вже в другій половині XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Усе запорізьке військо поділялося на курені, число яких досягало 38. На службу козак повинний був приходити з особистою зброєю, одягом і їжею. По підрахунках Д. Яворницького, в період розквіту Запорізької Січі її військо складало 10-12 тис. чоловік, а разом з жителями зимовників і слобід – близько 100 тис. Запорізьке військо формувалося на добровільній основі, новобранців протягом декількох років навчали досвідчені козаки. Славилася козача піхота, що була мобільною, добре організованою. Піхотинці були озброєні самопалами (рушницями) різного калібру, пістолетами, шаблями, луками зі стрілами тощо. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Перші кінні загони з'явилися в запорожців після 1576 р., коли Стефан Баторій передав у Січ дві тисячі коней, однак кіннота залишалася слабкою і нечисленною, хоча практично всі козаки вміли керувати конем. Більш розвинутим у козаків був флот, представлений гребними судами-чайками, що мали довжину 15-20 метрів, висоту і ширину по 4 метри, несли 10-15 пар весел і вміщали по 50-70 чоловік, кілька гармат-фальконетів (кожна вагою по 96 кг.). На чайках козаки досягали Кафи, Варни, Стамбула й інших міст на узбережжі Чорного моря.

Формально підвладна Речі Посполитій, Січ проводила самостійну зовнішню політику. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Козаки встановили зв'язок з багатьма державами: з Австрією, Венецією, Московією, Молдавією, Туреччиною, Трансільванією, Швецією, Кримським ханством. Загони козаків воювали в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Традиційно добросусідські відносини й військовий союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координували з ним свої великі військові акції проти Кримського ханства й Османської імперії. У Запорізькій Січі затвердилася своя символіка: корогви, бунчук, булава, печатка з зображенням герба Запорізької Січі – козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі.

Таким чином, Запорізька Січ мала ряд основних ознак державності. Однак козацька форма державності мала свої особливості: інтенсивний розвиток військової сфери (могутнє військо і зброя) і примітивний економічний сектор (відсутність особистої фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Складні відносини створилися в козаків з офіційною владою. Через набіги козаків на татарські поселення і каравани, через розбої на Чорному морі в Речі Посполитій ускладнювалися відносини з Кримським ханством і Оттоманською імперією. Однак усі спроби литовських і польських офіційних осіб зупинити процес росту козацтва, посилення його політично-соціальної ролі до успіху не призвели. Більш того, королівські старости прикордонних областей стали активно користатися їхніми послугами для захисту міст від турків і татар. Вже в 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував на прикордонну службу збройний загін. Тоді офіційна влада починає спроби контролювати козацтво і з цією метою наймає їх на державну службу, склавши реєстр (список, по якому вони одержували плату). У 1572 р. король Сигізмунд Август створив загін з реєстрових козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським. У 1578 р. король Стефан Баторій заніс до реєстру 600 козаків, а в 1589 р. їх було близько 3 тисяч. Реєстрове козацтво складали осілі, сімейні, багаті козаки, що одержали ряд привілеїв, включаючи звільнення від податків, підпорядкування тільки власній владі і власному суду, право вільного розпорядження майном. Їхні відносини з нереєстровими козаками часто досягали напруження: по-перше, польський уряд часто використовував реєстрових козаків для придушення виступу нереєстрових і, по-друге, нереєстрові козаки, засуджуючи перших, самі прагнули потрапити до реєстру, боролися за збільшення реєстру.

Таким чином, до початку XVII ст. сформувалися три категорії козацького стану: 1) заможні реєстрові козаки, завербовані на службу королю. 2) нереєстрові козаки – основна частина козацтва, що жили в містах прикордоння, вони вели козацький спосіб життя, але не мали офіційно визнаного статусу, 3) запорожці (низові козаки), що жили поза офіційними межами Речі Посполитій, за порогами Дніпра, де утворили війсково-політичну організацію – Запорізька Січ.

До кінця XVI ст. козацтво перетворилося у впливову суспільно-політичну силу, що стала виразником інтересів українського народу. Саме козацтво очолило народні повстання к. XVI – поч. XVII ст.

Причинами повстань к. XVI ст. стали: посилення кріпацтва і національно-релігійного гніту, експансія польської і литовської знаті на південні землі, колонізовані "уходниками" і запорожцями, утиски козацької верстви, спроби офіційної влади Речі Посполитої узяти під контроль козацтво. Приводом повстань стали особисті конфлікти з місцевою шляхтою гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського й одного з керівників козаків Северина Наливайко. Повстання під керівництвом К.Косинського (1591-1593 рр.) охопило Київське, Волинське, Брацлавське воєводство. С. Наливайко очолив виступи селян і козаків на Галичині, Волині, Білоруському Поліссі (1595-1596 рр.), його підтримали запорожці на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою на Київщині і Брацлавщині. Під час повстань козаки на захопленій території встановлювали свої порядки, приводили до присяги Війську Запорізькому місцеве населення, у тому числі і шляхту. Однак обидва повстання потерпіли поразку, по-перше, через переважаючі сили супротивника і, по-друге, через зрадництво.

Далі, протягом 30 років в Україні не було великих повстань. Цьому сприяли дві причини: 1) на початку XVII ст. Польща вступила в період нескінченних воєн з Волощиною, Швецією, Московщиною і тому змушена була звертатися за допомогою до козаків, 2) гетьмани Петро Сагайдачний (1616-1622), Олифер Голуб (1622-1623), Михайло Дорошенко (1623-1625) проводили політику компромісів з польським урядом. Однак проти угодовської політики виступили маси рядового козацтва, яких підтримало селянство.

На початку 20-х років XVII ст. відносини козацтва з польською владою загострилися. У Хотинській війні 1621 р. між Польщею і Туреччиною козацтво виступило вирішальною силою і завоювало перемогу для Польщі, однак самі козаки не одержали обіцяної нагороди, реєстр був скорочений, і їм заборонили вихід у Чорне море. У відповідь на це учасники Хотинської війни, що змушені були повернутися в маєтки шляхти, відмовилися виконувати феодальні повинності. Багато селян і міщан самовільно "покозачилися", тобто проголосили себе козаками. Для наведення порядку і придушення казацько-селянського руху король відправив на Київщину в 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. У відповідь на цю міру козаки, селяни і міщани організували ряд повстань, найбільші з них: у 1625 р. очолив гетьман реєстрівців Марко Жмайло, у 1630 р. – керував запорізький гетьман Тарас Федорович (Трясило), у 1637 р. виступи пройшли під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (Павла Бута), у 1638 р. керівниками були запорізькі гетьмани Яків Острянин і Дмитро Гуня. Повстання охопили Лівобережжя і Правобережжя від Полісся до Запорожжя. Повсталі виступали під гаслами боротьби з "ляхами", у захист православної віри, проти обмеження прав козаків. Незважаючи на великий розмах повстань, вони закінчилися поразкою. По всій країні почався жахливий терор. Козаки під натиском польської влади змушені були визнати ухвалу сейму – т. зв. "Ординацію Війська Запорізького реєстрового" (грудень 1638 р.) за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків скорочувалося до 6 тис., а всі „виписники” (з реєстру) повинні були повернутися до своїх панів, замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара, для контролю Запорізької Січі, сюди направлялися два полки реєстрівців, козаки мали право селитися тільки в трьох староствах – Черкаському, Чигиринському, Корсунському. Основними причинами поразки повстанців були: стихійність, неорганізованість, недостатнє озброєння, неузгодженість дій реєстрових і нереєстрових козаків, тертя між старшиною і рядовим козацтвом, малочисленність повстанців. Однак, незважаючи на поразку, селянсько-козацькі повстання зіграли значну роль в історії українського народу, тому що гальмували процес ополячення й окатоличення, зменшували феодальний гніт, підвищували авторитет козацтва, сприяли нагромадженню досвіду боротьби, сприяли формуванню національної самосвідомості.

Однієї з головних причин зародження козацтва, як уже відзначалося, була турецько-татарська експансія. Незважаючи на одержувану від Польщі з 1511 р. щорічну данину в 15 тис. злотих, кримські татари систематично проникали на землі України, відвозячи бранців і видобуток. Ні Литва, ні Польща не могли протистояти таким набігам. Роль захисника українського народу взяли на себе козаки. Згодом вони не тільки відбивали турецько-татарські напади, але і самі здійснювали далекі сухопутні і морські походи проти Султанської Туреччини і Кримського ханства, руйнували фортеці, спустошували володіння місцевих феодалів, звільняли полонених співвітчизників. Спочатку здійснювалися сухопутні походи, що на початку XVI ст. стали масштабними і регулярними. Вони зв'язані з такими козацькими ватажками, як Д.Вишневецький, І.Сверчовський, Б.Ружинський, І.Підкова, Я.Оришовський. У 1575 р. козаки на чолі з Б.Ружинським прорвалися через Перекоп і завдали великого удару по Кримському ханству, досягли узбережжя Чорного моря і взяли Трапезунд, Синоп. У 1587 р. січовики зруйнували турецьку фортецю Усіани, діяли в околицях Бендер. У 1589 р., після нападу татар на Волинь і Галичину, козаки розбили татарські орди на р. Кам'янці на Поділлі.

Найбільшого розмаху козацькі рейди досягли в перші десятиліття XVII ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну – найсильнішу турецьку фортецю на узбережжі. У 1608 р. здобули Перекоп, у 1609 р. – Килію, Ізмаїл і Акерман. У 1614 р. запорожці вперше досягли узбережжя Малої Азії і зруйнували міста Синоп і Трапезунд, спалили арсенал і судна. У 1615 р. проникли в Константинопольську гавань і спалили портові споруди. У 1616 р. козаки під керівництвом П.Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого зруйнували головний невільничий ринок регіону Кафу і звільнили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецьке-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд від знищення.

Від турків страждали не одні українці Вся Європа у XVI ст. перебувала під загрозою турецької агресії. А величезна частина Східної Європи перебувала під прямою загрозою набігів татар. Отже, борючись проти турків і татар, козаки викликали симпатії сусідніх держав.

На рубежі XVI-XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Виступивши на стороні Речі Посполитої у Хотинської війні (1621 р.), козаки забезпечили їй перемогу. У 1577-1578 р.р. запорожці брали участь у боротьбі за молдавський престол. У XVII ст. козаки втручаються у внутрішні справи Московської держави: у 1604-1605 р.р. вони беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву, у 1607-1610 р.р. – підтримують Лжедмитрія II. У 1618 р. П.Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом виступив на Москву, щоб звільнити з Тушинської облоги королевича Владислава. У 1624-1629 р.р. козаки втручалися у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьке угруповання, що виступало за вихід Криму з-під підданства Порти.

Утворення козацтва було центральним явищем в історії України XVI-XVII ст. Діяльність козаків стосувалася всіх сфер життя українського народу: вони захищали українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, внесли основний вклад у звільнення України з-під Речі Посполитої. Козаки створили Запорізьку Січ, що стала важливим етапом у формуванні української державності і джерелом Української держави.

4. Церковне життя. Культура

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Православ'я прийняли сини Гедимина – Любарт, Кориат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Широкими були і родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. У князівський період князі були протекторами церкви і опіка над церквою була справою їхньої честі. Кожен князь по можливості будував храм, дарував ікони, хрести, посуду, гроші, землі. Залишили про себе добру пам'ять і деякі князі литовського походження: Любарт побудував собор Святого Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував Києво-Печерський монастир, його син Олелько й онук Семен прославилися щедрими пожертвуваннями на церкву. Князі – Ходкевичи, Дашкевичи, Гольшанські, Острозькі, Глинські й інші – обдаровували церкви і монастирі. Деякі з князів, як, наприклад, Загоровський, улаштовували при церквах лікарні для сталих хворих, а деякі - школи.

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви стосовно православної церкви було їхнє прагнення позбутися залежності від Москви, куди в 1299 р. переїхав митрополит Петро. Вітовт домігся відновлення київської митрополії в І411 р. Константинопольський патріарх, верховну владу якого визнавала українська церква, призначив на цю кафедру Григорія Цамвлака. Однак, до цього часу православна церква уже втратила тут своє пануюче значення. Як відомо, офіційною політичною лінією правителів українських земель, починаючи від Ягайла, було залучення населення в католицтво. Але потрібно відзначити, що католицькі церковні структури вводилися не замість православних, а поруч з ними. Час від часу литовські правителі офіційно підтверджували рівність російського православ'я і польського католицтва. Однак у щоденній практиці взаємини двох конфесій складалися не так благополучно, як у деклараціях. Зокрема, напруженими залишалися відносини православних і католиків з чисельною перевагою католицького населення, супроводжуючись частими зіткненнями. Закриваючи очі на випадки побутової дискримінації, влада ставила православну церкву в нерівноправне положення з католицькою. У якості пануючої римська церква користувалася також істотною матеріальною підтримкою коронованих облич. У більшості європейських країн того часу монархи користувалися так званим правом патронажу, тобто фактично призначали єпископів. Великі литовські князі і польські королі, що прийшли їм на зміну не складали виключення. З дев'яти митрополитів XVI ст., від Іони ІІ (1502-1507) до М.Рогози (1589-1599), жоден не обирався на церковному соборі, усі вони призначалися королем і благословлялися після цього патріархом. Правителі також свавільно призначали єпископів і інших ієрархів, грубо втручалися в церковні справи. Світська влада цілком контролювала духівництво. Ще гіршою була справа в низах. Місцева шляхта поводилася зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх за своїм розсудом, не запитуючи дозволу митрополита або єпископа. Панство привласнювало майно, власність монастирів і окремих священослужителів, збирали гроші з церков. Порядні духівники залишали свої парафії, замість них сюди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів. Почалося небачене падіння моралі, серед священиків запанували бездуховність, моральна неохайність, безграмотність, корупція.

Дата добавления: 2014-11-20