В період революції 1917-1920 рр. 3 страница

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325-1340 рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинськє князівство перестає існувати.

Галицько-Волинське князівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державного утворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.

Тема 2

Литовсько-польська експансія на українські землі. Феномен українського козацтва (XIV - перша половина XVII ст.)

1. Приєднання українських земель до Литви та Польщі.

2. Соціально-економічні процеси в XIV – І пол. XVII ст.

3. Виникнення й еволюція козацтва.

4. Церковне життя. Культура.

1. Приєднання українських земель до Литви та Польщі

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва.

Першим скористалося ослабленням Русі – України Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монголо-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об'єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XIV ст. вони почали завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт – стає галицько – волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.

У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров’є. Його очолив старший брат Любарта – великий князь литовський Ольгерд Гедимінович, який рішуче проголосив, що „вся Русь просто повинна належати литовцям". У 1355-1356 рр. він захопив Чернігово – Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою українців на р.Сині Води монголе-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київський Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі – України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом „захоплюючи, звільняємо" (українські землі від золотординців), виявляли незмінну повагу до місцевих звичаїв, проголошуючи: „Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо”.

Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно – політичного розвитку порівняно з населенням приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська (українська й білоруська) мова стала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.) – кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто „Руської правди” та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями – членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: „Великий князь Литовський і Руський”. Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігове-Сіверщина, Волинь та Поділля.

Справді, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам: київським і чернігово-сіверським удільними князями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро – Корибут: на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього – Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда – князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію „збирання земель Русі” й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва -міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М.Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберігало традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377-1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу, виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів – Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла: 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Тому реалізація умов унії відразу викликала сильну протидію. Очолював литовсько-українську опозицію двоюрідний брат Ягайла – князь Вітовт (1392-1430), котрий у 1392 р. (Острозська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392-1394 рр. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися, і ліквідував на території України Волинське, Новгород – Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 р., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено кінець. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях. Отже, українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед, істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці та білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер – відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Водночас з литовською почалася польська експансія на українські землі. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі „королівством Руським". Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи у своєму підпорядкуванні майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина так званого третього Риму. Водночас князь московський Іван ІІІ проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. У результаті Литва втратила сіверські землі. У 1500-1503 рр. велася литовсько-московська війна. У 1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози – Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а у 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 рр. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

У сер. XVI ст. зростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558-1583 рр. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами, опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту: 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі й коронувався в Кракові; 3) спільним для Польщі й Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі. Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, були поділені на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої; Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини; Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського.

З укладанням Люблінської унії в історії України почався період польського панування, що продовжувався до середини XVIII століття. Якщо становище українських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилися: розпочався повсюдний наступ польської адміністрації на права українського населення. Різко посилився економічний, національний, релігійний і культурний гніт.

2. Соціально-економічні процеси в XIV - першій половині XVII ст.

Основою економіки України у XIV-XVI ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Останні переважали у господарській діяльності значної частини населення, бо далися взнаки монгольська навала і небезпечне сусідство з „Татарією". Внаслідок цього занепала аграрна культура. Величезні простори східноукраїнських земель, збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські і бортні „уходи" (угіддя). Велике значення в економіці України мали ліса. Західна Європа мала потребу у величезній кількості дерев'яних виробів. З XV ст. при великих млинах з'явилися лісопильні заводи. Як і в попередній період, значну роль грав соляний промисел. Галичина мала відомі соляні родовища на Прикарпатті і на Перемишлі, у Коломиї, біля Косова. Німецькі колоністи ввели удосконалене знаряддя для видобутку солі, її виварювання й очищення. Галицьку сіль вивозили в найвіддаленні куточки України і за кордон. Добували сіль також на лиманах Чорного моря і на Слобожанщині. Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, з болотної руди здобували залізо.

У XV ст. з'явилися перші зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт з України. Зростає значення скотарства, особливо там, де не було лісів, на Поділлі. Волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а відтіля великими гуртами на Шленськ.

У XVI ст. у країнах Західної Європи почався "зерновий бум", що викликав в Україні зростання шляхетського землеволодіння, орієнтацію фільварків на зовнішній ринок, ріст панщини і покріпачення селян. Розвиток агротехніки, поліпшення знарядь обробки землі, тверда експлуатація селян привели до того, що до початку XVII ст. українські регіони замінили Іспанію як житницю Європи. Експортували хліб з Холмщини, Белзськой землі, Перемишли, Берестейщини, Луцького повіту, Поділля, Покуття.

Традиційно на землях України розвивалися ремесла. Хоча монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесла, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV-XV ст. вони відроджувалися.

Найбільшими центрами ремісництва були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Наприкінці XV ст. в українських містах існувало близько 200 ремісничих спеціальностей. Розвивалися залізорудна справа, ливарництво, будівництво, гончарство, ткацтво та інші.

Протягом XVI – першої половини XVII ст. у ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. Внаслідок технічного поділу праці міське ремесло вдосконалювалося, з'являлися нові галузі. В першій половини XVII ст. у містах України зафіксовано понад 270 ремісничих спеціальностей, зокрема у Львові – 133 спеціальності, Києві – близько 100. Найпоширенішими міськими ремеслами були сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування.

В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Причини їх виникнення були ті ж самі, що й на Заході: захист своїх інтересів у боротьбі проти свавілля державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, конкуренція між міськими й сільськими ремісниками. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датуються 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних у 14 цехів. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників та інші. Усі цехи мали свій статут, суд, свої свята, святих, прапори, до їх складу входили майстри, підмайстри, учні. На чолі стояв виборний цехмістер. В XIV –XV ст. цехові організації відіграли позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли підвищенню фахового рівня, якості вироблюваної ними продукції. В XVI-XVII ст. нові економічні умови, які потребували подальшого розширення ремісництва, йшли урозріз із штучною регламентацією виробництва і збуту, нав'язуваною цеховими статутами. Цехи з їх корпоративною замкнутістю ставали гальмом на шляху розвитку промисловості. Почався розпад цехів.

Впродовж XIV – перш. пол. XVII ст. була налагоджена і розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Основними формами внутрішньої торгівлі були торги і базари, ярмарки, постійна торгівля. Торги і базари на місцевих ринках відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись у постійну торгівлю. Тут продавалися продукти землеробства, вироби сільських промислів і місцевих ремісників. Важливим предметом торгівлі була сіль. У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувалися один-два рази на рік і тривали декілька днів, а то й тижнів. Ярмарки були універсальними. Торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами закордонного походження, залізним крамом, виробами ремесел і промислів, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі..Ярмарки ставали центрами торгівлі відносно вузького виду товарів. Сюди з'їжджалися купці з різних земель, укладалися контракти на поставку товарів у великих розмірах.

Міста, в яких мали відбуватися ярмарки, визначались велико-князівськими і королівськими грамотами. Великі ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославі.

В XVI-XVII ст. складалася система постійної торгівлі, що здійснювалася через стаціонарні заклади-крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки. Наприклад, у середині XVI ст. у Кременці налічувалося 70 крамниць, Кам'янець-Подільському – 40, Луцьку – 40, Холмі – 20.

У цілому, густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торговельних зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами.

Саме у цей час українські землі знову потрапляють в орбіту активних міжнародних торговельних відносин. Підйом торгівлі в другій половині XIVст. обумовлений усім ходом економічного і соціального розвитку південно руських земель. Це був час загальноєвропейського економічного пожвавлення, що базувалося на інтенсивному розвитку продуктивних сил, удосконалюванні техніки і сільського господарства. Підйому торгівлі на Україні також сприяв швидкий ріст економічних зв’язків між Східною, Південною і Північною Європою, зміна напрямків торгових шляхів, італійська колонізація Криму і Північного Причорномор'я.

Найголовнішого значення у торгівлі набув Львів. Після здобуття турками–османами Константинополя (1453 р.) через Львів проходив єдиний шлях східної торгівлі Європи. Львів зв'язував давні українські землі із Західною Європою – Вроцлавом і Гданьськом, а також Молдавією. Угоршиною. В 1460 р. привілей короля Казимира забезпечив Львову виключне право гуртової торгівлі і дорожнього мита, львівські купці мали пільги в оплаті мит на території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, у Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Але ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

Важливе місце в зовнішній торгівлі українських земель займала Росія. У Київ, Львів, Луцьк і інші міста купці з Росії привозили різноманітні хутра – соболів, лисиць, бобрів, куниць, песців, білок, хутряні і шкіряні вироби. З Київської, Чернігівської, Подільської, Галицькї земель у Росію надходили зерно, мед, віск, сіль, дерев'яні вироби. Крім того, українські міста залучали російських торгових людей як центри торгівлі східними і західно-європейськими товарами.

З кримських і азіатських ринків у Київ і інші міста Подніпров'я привозили прянощі, насамперед перець, шовкові і парчові тканини, оксамит, перли, зі східних ринків на Подніпров'я гнали також табуни верхових коней, доставляли кінську збрую, різноманітні шкіряні вироби і зброю. З Києва в Крим і Візантію вивозили насамперед продукцію сільського господарства: зерно, мед, віск, а також ремісничі вироби: шапки, полотнину, ножі, мечі, прикраси.

Протягом першої половини XVI ст. активізувалися економічні зв'язки Львова й інших українських міст із їхніми молдавськими контрагентами. Основним предметом молдавського експорту була худоба, також увозили волошське вино, мед, віск, значна частина яких призначалася для збуту на ринках Західної Європи. Вивозили в Молдавію знаряддя праці, ножі, цвяхи, тканини, одяг.

Значних масштабів набула в XIV-XVI ст. торгівля з країнами Центральної, Північної і Західної Європи, насамперед із Прусією, Польщею, Литвою. Існувало два напрямки торгівлі українського купецтва з європейським: північно-західне – на Торунь і західне – на Краків. З Торуня у Львів надходили янтар і сукно. Експортували в країни Центральної, Північної і Західної Європи, насамперед, зерно, рибу, продукти лісових промислів – дубові плахи для будівництва кораблів, щоглове дерево, попіл, смолу, дьоготь. Також на Львівському ринку пруські купці купували шовк, оксамит, прянощі, хутра, увезені сюди з інших країн.

В Україні в XIV – першій половині XVII ст. торгівлею займалися в основному купецтво, міщани, ремісники, світські й духовні феодали.

Перешкодою для діяльності купців були феодальні відносини. Великокнязівська і королівська влада, на відміну від країн Західної Європи, здійснювала митну політику на користь магнатів і шляхти. Великі феодали добивалися від держави звільнення від мита, отримання права стягувати його самим. Одночасно вони домагалися знижок для іноземних купців, що дозволяло їм купувати імпортні товари за пільговими цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного із найважливіших джерел надходжень. У той же час купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Система стягнення мита була дуже розгалуженою, збирали прикордонне мито, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове та інші.

Польський уряд намагався монополізувати закордонну торгівлю України – Русі. Так, німецькі купці мали право купувати українські товари тільки через польських купців. Це гальмувало розвиток національної економіки, формування буржуазії.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність литовських та польських феодалів. Княжі землі у Галичині, Холмщині, Белзщині перейшли у володіння польського короля і передавалися польській шляхті. В її руках за період 1440-1480 рр. у Львівській землі опинилося 2/5 поселень. У 1434 р. привілеєм короля Владислава ІІІ галицька шляхта була зрівняна у правах з польською і земля вважалася повною її власністю.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з відбуванням війскової служби. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, останні надавалися удільним князям. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами. Володар землі міг передати ії у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував нести військову службу. Таке правило поширювалося на всі види земель: спадкові, куплені, вислужені.

Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях складалося магнатське і шляхетське землеволодіння. На Волині князям Острозьким належала третина всіх земель: 100 міст і 1300 сіл. Великими землевласниками були Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. Луцька, Острозька, ї Володимирська православні єпархії на Волині володіли одним містом, 3 містечками, 54 селами і Купичевською волостю. З появою на українських землях католицьких митрополії й єпископств (поч. XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на землі, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

Феодальне землеволодіння на території України – Русі склалося у формі вотчини або держави-помістя, які за своїм характером були подібними до сеньйорії у Франції, манору в Англії. Феодальна вотчина поділялася на доменіальні землі, якими користувався безпосередньо феодал, і селянські. Вотчина була багатогалузевим господарством, що включало землеробство, тваринництво та промисли. Двору належала певна кількість сіл з селянами, які виконували різні повинності. Господарство вотчини мало натуральний характер: основна маса продуктів виготовлялася для власного споживання. Лише незначна частина йшла на продаж і закупівлю товарів, що не вироблялись у господарстві.

Протягом XVI ст. – першої полонини XVII ст. у господарстві України утвердилася та зміцніла фільварково-панщинна система. Основна частина земель зосередилася в руках магнатів. Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унїї 1569 р., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських просторів. Сеймова постанова 1590 р. дала королеві повне й необмежене право роздавати „пустині, що лежать за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Але силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії „королев'ят" – українських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конецпольські – землями на річці Тясмині, Замойські – від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость, Вишневецькі – басейн річки Сули. Земельні багатства магнатів більшали за рахунок успадкування, шлюбів, дарувань з боку короля, купівлі, захоплення.

Зростання магнатсько-шляхетської власності призвело до еволюції права землеволодіння селян. В XIV-XV ст. у західних українських землях селяни були утримувачами наділів як спадкових володінь на основі фундаційних грамот. У Великому князівстві Литовському продовжувала існувати селянська землевласність. Селяни могли продавати, давати під заставу, дарувати свою землю, що підтверджувалося грамотами великих князів. Протягом XVI ст. селяни втратили свої права на землю. З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням попиту на продукцію сільського господарства в Західній Європі, в першу чергу, на збіжжя, на українських землях інтенсивно розвивалася фільваркова система. Одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства та остаточне їх закріпачення.

Таким чином, протягом XIV-XVII ст. земельна власність зосереджувалася в руках короля, магнатів, шляхти, церкви.

Зрушення в економіці в XIV-XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. У цей час у соціальній сфері українських земель активно відбувалися формування та становлення станової організації суспільства, що базувалася на підставі юридичне визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував стан магнатів. Місце і роль цієї групи у соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю. В цю групу входили 20-30 княжих родів литовської та давньоруської династій – Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Чарторийські. Саме ці сімейства завжди займали більшість вищих посад у Великому князівстві, під час війни їм дозволялося вести власне військо під своїм особистим прапором, вони не підлягали місцевому суду, а лише суду великого князя.

В XIV-XVI ст. з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя (земські бояри, військові слуги магнатів, заможні міщани і селяни), складався новий стан – шляхта. Головним обов'язком шляхти була військова служба за рахунок власних коштів і сплата невеликого грошового збору. За це їй надавалися широкі політичні й економічні права і привілеї, що різко виділяли шляхту серед іншого населення. Поступово вона завоювала собі право волі, недоторканності й окремого суду. Однак, усі ті привілеї, яких домоглася для себе польська шляхта, на українське дворянство Великого князівства Литовського, десь до 1569 р., не поширювалися. Великий князь запросто міг позбавити дворянина всіх його земель, причому обов'язки шляхти в Литві були куди більш важкими, ніж у Польщі. Тому головна причина, з якої шляхта Великого князівства підтримувала ідею об'єднання з Польщею, і полягала в бажанні одержати того ж права, що мала польська шляхта. Улившись до складу панівних класів Речі Посполитої і користуючись привілеями її шляхетської демократії, вона не порушувала питання про створення незалежної національної держави. У державному ладі Речі Посполитої шляхта бачила захист своїх привілеїв. Спільність станових інтересів і прагнення зрівнятися з польським панством не лише формально, а й фактично вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. Вони інтенсивно інтегрувалися в польське суспільство, переймали його культуру, мову, віру.

Дата добавления: 2014-11-20