В період революції 1917-1920 рр. 6 страница

2. Україна після смерті Б. Хмельницького (період Руїни)

Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) події розвивалися у вкрай несприятливому для України напрямі. Настали часи розбрату серед українців, іноземної інтервенції і спустошення краю. Цей майже 25-річний період одержав в історії назву “Руїни”. Україна розділилася на два гетьманства – Лівобережжя та Правобережжя. Останнє згодом все більш перетворювалося на справжню руїну.

Б.Хмельницький перед смертю домігся, щоб гетьманом після нього обрали його сина Юрія, але недосвідчений 16-річний юнак аж ніяк не міг керувати державою. До того ж ідеї спадкової монархії протидіяв січовий устрій з його традиційними виборами гетьмана. То ж гетьманська булава перейшла до Івана Виговського (1657-1659), соратника Б. Хмельницького. Основне прагнення І.Виговського полягало в забезпеченні Україні повної самостійності. Москва, на його погляд не повинна втручатися у внутрішні справи України. В той час І.Виговський проводив чітко виражений пропольський курс. Зокрема, він уклав в 1658 р. Гадяцький договір, в якому йшлося про включення України до складу Речі Посполитої. Але надмірна прихильність І.Виговського до Польщі була помилкою, бо маси ще пам’ятали про часи польського панування. Це ввело його в конфлікт не тільки з рядовими козаками, а й зі старшиною, і в 1659 р. гетьманська булава була передана Юрію Хмельницькому (1659-1663). Перш за все, молодий гетьман намагається поладнати відносини з Росією і у 1659 р. укладає Переяславський договір, що значно розширив привілеї Москви. Зокрема, російські залоги, за умовами цієї угоди, могли розташовуватися не тільки у Києві, а й в усіх великих українських містах. Тож незабаром зрозумівши, що допустився помилки, Ю.Хмельницький змінює політичний курс. У 1660 р. розпочалася нова війна між Росією і Польщею, і козацьке військо під проводом Ю. Хмельницького перейшло на бік поляків. Але козацькі полки, що розташувалися на Лівобережжі, виступили проти зміцнення зв’язків з Польщею. Тепер влада Ю.Хмельницького простирається тільки на Правобережжя; на Лівобережжі точилася боротьба за владу між різними політичними угрупованнями. Пригнічений власною неспроможністю здійснювати владу, Ю. Хмельницький відмовляється від гетьманської булави і йде в ченці. На його місце Правобережні козаки обрали П. Тетерю (1663-1665). Цей, на все готовий кар’єрист, й не намагався формувати незалежну політику, а проводив польську лінію. Домагаючись довір’я поляків, він навіть називав Україну “польською провінцією”.

На Лівобережжі козаки обрали гетьманом Івана Брюховецького (1663-1668), який проводив промосковський курс і теж не виявляв устремління до створення власної української держави. Він робив царському урядові одну поступку за іншою.

Але і Тетеря, і Брюховецький недовго утримували свої позиції: П. Тетеря, втративши останніх прибічників, мусив тікати до Польщі, а І.Брюховецький був убитий своїми недавніми прихильниками. У 1665 р. на Правобережжі козацька рада вибирає гетьманом Петра Дорошенка (1665-1676). Він намагається об’єднати всі українські землі, проводить важливі реформи. Спочатку П. Дорошенко проводив пропольський курс, але після підписання у 1667 р. Андрусівського договору між Росією і Польщею різко змінив орієнтацію, покладаючи надії на Туреччину. За умовами Андрусівського миру Польща визнавала суверенітет московського царя над Лівобережжям, а Росія давала згоду на повернення Польщі на Правобережжя. Запоріжжя переходило під подвійне управління. Для України то була страшна політична катастрофа.

У 1668 р. П. Дорошенко робить спробу об’єднати Ліво- і Правобережну Україну, оголосивши себе гетьманом усієї України. Але йому довелося відстоювати своє право на гетьманську владу у боротьбі з різними суперниками (Суховієнком, Ханенком). За таких обставин, ледве контролюючи навіть Правобережжя, він поступається гетьманською булавою на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя (1672-1678).

До 1672 р., тобто до обрання І. Самойловича, на Лівобережжі, крім названих вище, здійснював владу також гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672). На Правобережжі після П. Дорошенка турки у 1677 р. призначили гетьманом Ю. Хмельницького, якого стратили у 1681 р.

У 1681 р. Росія підписала з Туреччиною Бахчисарайський мир, а у 1686 р. – так званий “Вічний мир” з Польщею, за якими визнавалися володіння цих держав на Україні. Внаслідок цього українські землі знов виявилися поділеними між сусідніми державами. В результаті було втрачено сприятливі можливості політичного самовизначення, що створилися в ході визвольної війни.

Серед причин подібного розвитку подій назвемо такі обставини:

1. Вкрай несприятливі зовнішньополітичні умови – жорстка централізаторська політика російського царизму, втручання іноземних держав, які претендували на українські землі.

2. Внутрішня боротьба за владу між окремими гетьманами та угрупуваннями.

3. Загострилися болючі соціально-економічні проблеми, оскільки козацька старшина поступово займала місце шляхти. Політична ситуація в цей період загострюється через народні повстання.

4. Мали місце розходження в поглядах щодо зовнішньополітичного курсу, а саме: якої орієнтації слід дотримуватися – пропольської чи промосковської.

Всі ці несприятливі обставини ускладнювали процес державного будівництва. Події розвивалися неоднаково в Право- та Лівобережній Україні.

Таким чином, ціла низка обставин призвела до політичної нестабільності українського суспільства після смерті Б. Хмельницького.

3. Суспільно-політичний устрій та економічний розвиток Гетьманщини (XVIII ст.)

Після розподілу українських земель сусідніми державами Правобережжя, що входило до складу Польщі, поступово занепадало.

Гетьманщина – це українська держава, що склалася в ході національно-визвольної війни 1648-1654 рр. і увійшла до складу Російської імперії на договірних умовах. Ці умови визначали автономний політичний, військовий, фінансовий, адміністративний статус України. Саме на території Гетьманщини, незважаючи на всі політичні обмеження, набули свого розвитку самобутні органи українського державного управління.

Політичний устрій Гетьманщини виглядав таким чином. Ядро української території складали українські полки, чисельність яких могла змінюватися (6, 16, 10). Головними ланками управління були генеральний, полковий та сотенний уряди.

Вищим місцевим органом місцевого управління залишались козацькі ради, на яких обговорювалися і вирішувались найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Ради обирали й скидали гетьманів, козацьку старшину. Однак ради скликалися дедалі рідше, і найважливіші питання гетьман вирішував у вузькому колі козацької старшини. На радах були присутні представники царського уряду.

Обраний козацькою радою воєначальник козацького війська – гетьман – здійснював вищу військову, політичну, адміністративну, фінансову та судову владу, був головним розпорядником українських земель, затверджував на посадах полкову та сотенну старшину. Згодом кандидатура гетьмана стала призначатися заздалегідь царським урядом. Резиденції гетьманів у різний час розташовувались у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові.

Наступна ланка управління – генеральна старшина, що у XVIII ст. складалася з дев’яти осіб. Вони здійснювали керівну політику у різних галузях управління: очолювали збройні сили, відали фінансами, судочинством, становили верхівку адміністративного апарату. Посади ці вважалися виборними, але з кінця XVII ст. виборність стала номінальною. Кандидатури висувалися у вузькому колі старшини і затверджувалися гетьманом і царським урядом.

Найвищим судовим органом був генеральний військовий суд.

Наступна ланка управління – полковники та полкова старшина у складі 5 чоловік, які здійснювали і функції цивільної адміністрації на території полку. У XVIII ст. нерідкою вже була спадковість цих посад.

Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками і сотенною старшиною (3 чоловіки). Посада сотника нерідко була спадковою; сотенну старшину призначали сотники і полковники.

Козаки, що мешкали в селах, входили до куреня, влада в якому належала курінному отаманові. Він підпорядковувався сотенному управлінню.

Своєрідний політичний устрій склався на Слобожанщині.

Міста в Україні другої половини XVII-XVIII ст. поділялися на “магістратські” (на магдебурзькому праві) і ратушні, що значною мірою підлягали полковій адміністрації.

Запорозька Січ зберегла давні традиції політичної організації та адміністративного устрою.

Основою економіки Гетьманщини було сільське господарство.

У цей період відбувається процес концентрації значної земельної власності в руках лівобережної старшини. Тогочасне старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій (тобто незалежній від службового становища) і тимчасово-умовній (коли землі видавалися за службу на певний строк). В 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини перебували у приватній власності. В період правління Д. Апостола фактично зникла межа між спадковими і тимчасово-умовними володіннями. Зростає велике землеволодіння в Україні російських поміщиків. В цілому розвиток аграрного сектору наприкінці XVII-XVIII ст. характеризувався наявністю рутинної техніки і екстенсивного методу господарювання.

В цей період розвивається також промисловість, базовими підвалинами якої були ремесло та промисли. Провідними промислами в українських землях були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво.

В останній третині XVIII ст.. в Гетьманщині спостерігаються важливі суспільно-політичні і соціально-економічні зміни.

1. Відбувається еволюція земельної власності, зокрема формується землеволодіння козацької старшини. Формування великої земельної власності призводило до посилення феодальної експлуатації селян, яка мала наслідком їхнє остаточне закріпачення. Великі землевласники домагалися від царату юридичного оформлення кріпосного права. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян від одного поміщика до другого. Встановлення кріпосного права позбавило селян будь-яких прав. Царським указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства.

2. Важливе явище доби пізнього феодалізму – визрівання у надрах пануючого натурального господарства ознак буржуазного суспільства. Передусім вони проявилися у сільському господарстві – основі української економіки. Однією з характерних рис була поступова заміна натуральних податків грошовими. Зміни у промисловому виробництві виявилися у поширенні у різних регіонах України мануфактур з цілою системою використання найманої праці.

3. Відбуваються значні зміни в соціальній структурі українського суспільства. Вище говорилося про консолідацію класу феодалів і закріпачення селянства. Мали місце зміни і в козацькому стані.

Після Визвольної війни помітне місце в суспільній системі Гетьманщини посідали козаки, які користувалися широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння, звільняла їх від податків. Наприкінці XVII-XVIII ст. відбувається глибоке соціально-економічне розшарування в козацькому стані: козацька старшина поступово перетворюється на нових феодалів, а більшість козаків за розмірами свого маєтку мало чим відрізняються від селян. Рядові козаки мусили виконувати подвійну роль: бути водночас селянами і воїнами.

Зникнення потреби обороняти кордон, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість військової справи – все це призвело до занепаду козацтва. Згодом козаччина в Україні перестала існувати.

Отже, зміни у сільському господарстві, промисловості, зрушення в соціальній структурі, що відбувалися протягом другої половини XVII-XVIII ст., свідчили про визрівання у надрах феодально-кріпосницької системи елементів нового, капіталістичного укладу.

4. Основні етапи наступу російського царизму на українську автономію

Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла до Російської держави на правах автономії. Про автономність України свідчили наявність власної території, своєрідного політико-адміністративного устрою, української адміністрації з числа козацької старшини. Збройні сили України виступали як самостійні, Україна вела активну дипломатію на міжнародній арені, визнавалася багатьма державами.

Але політична автономія України існувала історично недовгий час. В к. XVII-XVIII ст. українському народу не вдалося утвердити свою молоду державність. Чому так сталося?

З 1654 р., тобто з моменту укладення Переяславської угоди, Москва намагалася ввести на Україні пряме правління, поступово, але неухильно обмежуючи автономні права України. Договір 1654 р. визнавав за Україною самоврядування, наявність місцевих органів управління, очолюваних гетьманом. Він був підписаний як “вічний”, але після смерті Б. Хмельницького під час обрання нового гетьмана укладалася нова угода, де права України поступово обмежувалися, а привілеї Москви поширювались (наприклад, Переяславські статті 1659 р., Московські 1665 р., Батуринські 1663 р. та інші).

Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра I та Катерини II. Тенденція до обмеження суверенних прав України повною мірою знайшла вияв у першій чверті XVIII ст., період правління Петра I – ідеолога і практика імперської доктрини. Політичний курс, спрямований на ліквідацію української автономії, втілювався у різних сферах життя. Однак найбільш показовим слід вважати ставлення царського уряду до інституту гетьманства в Україні.

Події 1707-1708 рр., а саме перехід гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові.

На діяльності гетьмана І. Мазепи слід зупинитися детальніше.

Гетьман Іван Степанович Мазепа – один з найвидатніших і найсуперечливіших політичних діячів України кінця XVII – початку XVIII століть. В історичній літературі можна зустріти протилежні оцінки діяльності Мазепи. Соратники гетьмана вважали його патріотом, видатним політичним і воєнним діячем. Високу оцінку діяльності Мазепи дає відомий український історик В. Антонович. В цілому позитивно оцінює діяльність І.Мазепи ака-демік М.С.Грушевський. Історики царської Росії (Соловйов, Ключевський), надають діяльності Мазепи негативну оцінку, зокрема, факту його переходу на бік шведів.

Тож проаналізуємо коротко діяльність гетьмана І.Мазепи.

Іван Степанович Мазепа походив з української православної шляхти. Здобув добру освіту в Києво-Могилянській академії, Єзуїтському колегіумі Варшави, знав кілька мов, військову справу, служив при дворі польського царя, потім у гетьмана П. Дорошенка. Виконуючи дипломатичну місію, потрапив у полон до запорожців, які видали його гетьманові Лівобережжя І.Самойловичу. Завдяки своїй досвідченості І.Мазепа швидко домігся впливу на гетьмана, а у 80-і роки став одним з найвпливовіших діячів, згодом – гетьманом Лівобережжя. Під час свого правління Мазепа проводив таку політику: у своїй зовнішній політиці він відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину. Своє правління він розпочав як політик чіткої промосковської орієнтації, можливо, тому, що боротьба з Росією на той час здавалася безнадійною. Тому політика Мазепи протягом тривалого часу була спрямована на збереження автономії України.

Позиція гетьмана різко змінюється після того, як цар Петро І різко посилив наступ на автономію і надумав знищити всі прояви української державності. Тому під час Північної війни він укладає зі Швецією угоду, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року І. Мазепа у вирішальній Полтавській битві перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. За це він був оголошений зрадником.

У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на козацьку старшину; низкою законів він відособив козацтво як окремий клас. Сприяння зміцненню старшини, реформи в галузі судочинства і податків свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію, яка могла би стати соціальною опорою в боротьбі за автономію України. Мазепа сприяв розвитку релігії і культури. Зокрема, по всій Гетьманщині він будує цілу низку чудових церков, споруджених у пишному стилі, який називають мазепинським або козацьким бароко; споруджуються нові корпуси Києво-Могилянської академії, засновано багато шкіл і друкарень.

І. Мазепа – видатний політичний діяч своєї епохи, якому не вдалося здійснити задумане, вирвати Україну з лабет царату. Більше того, його політична діяльність сприяла посиленню наступу російського царизму на українську автономію. Після Полтавської битви з 1709 р. при українських гетьманах постійно перебувають царські резиденти-бригадири.

Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.

Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра ІІ, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734).

Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.

За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750-1764).

Правління Катерини ІІ – заключна сторінка в існуванні інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.

Слід назвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

1. Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.

2. Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України.

3. Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.

За таких обставин ліквідація автономії України було на той час явищем невідворотним. Наступним кроком російського царату було знищення Запорізької Січі.

Запоріжжя відігравало помітну роль в політичному житті України у XVIII ст. Воно зберігало свою автономію у складі Гетьманщини. Коли гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведів, Запорозька січ (Чортомлицька) за наказом Петра І була зруйнована (1709 р.). Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькій території Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вони заснували так звану Нову Січ.

Вдруге і остаточно Запорозька Січ була зруйнована в 1775 р. за наказом цариці Катерини ІІ.

Серед причин її зруйнування слід назвати такі:

1. Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запоріжжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір.

2. Запоріжжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запоріжжі загострилися внутрішні протиріччя.

3. Після перемоги Росії у війни проти Туреччини (1768-1774 рр.) цариця Катерина ІІ вважала, що Запоріжжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою.

4. Після ліквідації Гетьманства (1764 р.) Запоріжжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.

Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому, сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану.

Наслідки зруйнування Січі:

– було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва;

– були остаточно знищені ознаки української державності;

– ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.

Таким чином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольної війни 1648-54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний та адміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народне представництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі, зумовила республіканський, демократичний характер української козацької держави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIIІ ст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішні ознаки держави.

Тема 4

Україна в нові часи: модернізація суспільно-економічних відносин (к. ХVIII – поч. ХХ ст.)

1. Особливості геополітичного становища України: територія, населення, етносоціальна структура (к. ХVІІІ-поч. ХХ ст.).

2. Буржуазна модернізація суспільних і економічних відносин на українських землях.

3. Українське національне Відродження: сутність та особливості (ХІХ-ХХ ст.).

1. Особливості геополітичного становища України: територія, населення, етносоціальна структура (к. ХVІІІ ст. – поч. ХХ ст.)

В кінці ХУ111 – на початку Х1Х століття в житті українського народу відбулися серйозні зміни. Українське суспільство перебувало під владою двох імперій Російської та Австрійської (з 1860 року Австро-Угорської). Продовжувався процес збирання етнічних українських земель, почалось засвоєння нових земель – Півдня Російської імперії. Український народ остаточно втратив свою самостійність. Російська влада зруйнувала останні ознаки самостійності та самоврядування – козацьку полкову адміністративну систему. На місці автономно-самоврядних українських регіонів – Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії.

Позитивні зміни відбулися в геополітичному становищі України. В кінці ХУІІІ ст. давній ворог України – Польща була розділена між Росією, Прусією та Австрією. Внаслідок розподілу Польщі – у 1772, 1793 та 1795 рр. у склад Росії увійшла Правобережна Україна. У 1793 році до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а у 1795 році – Західна Волинь. На Правобережжі російська влада утворила Київську, Подільську і Волинську губернії.

Об'єднання Лівобережжя та Правобережжя мало велике значення для українського народу, так як сприяло консолідації української нації. Однак Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австрійської імперії. Таким чином, більшість українських земель (90 %) були зосереджені у складі Російської імперії. Останні 10 відсотків знаходились під владою Австрії.

Але важливіші для українців події сталися на південних кордонах Російської імперії. Тривалі війни між Росією та Туреччиною скінчились остаточними перемогами Росії. Внаслідок цих перемог російської армії над Туреччиною в останній третині ХУІІІ ст. землі Кримського ханства (півострів Крим та чорноморське узбережжя) і запорозькі землі були приєднані до Російської імперії. Згідно умов російсько-турецького Кючук-Кайнарджийського миру 1774 року Туреччина зреклась сюзеренітету над Кримським ханством, а у 1783 р. – російський уряд оголосив про приєднання півострова до Росії.

Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подією не тільки для Росії, України, а і для всієї Східної Європи. Нові землі, названі Новоросією, нарешті стали придатними для сільського господарювання. З кінця ХУІІІ ст. почалася сільськогосподарська колонізація російського Півдня. Російський уряд роздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну переселенську політику на південні землі. Дворяни (переважно російські офіцери та цивільні службовці) отримували в дар по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25-ма селянськими господарствами. Щоб заохотити селян до переселення для них робилися деякі поступки. Це були – пільговий проїзд, надання позичок на обзаведення домашнього вжитку, звільнення на 2-3 роки від податків та від призову на військову службу.

Також до колонізації майже безлюдних степів заохочувались і чужоземці. Щедрі наділи отримували православні серби, колонії яких дістали назву Нова Сербія та Слов’яносербія. Вони були розташовані на сучасній Донеччині. На Півдні отримали землі й німецькі поселенці. Крім організованих рухів відбувалось й стихійне заселення Півдня.

На початку ХІХ ст. на новоросійських землях уряд створив Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Ці землі підверглись ще й промисловій колонізації у другій половині Х1Х століття. Але у цьому колонізаційному русі переважали росіяни та інші народності. Таким чином, внаслідок колонізації Півдня у ХУІІІ –ХІХ ст..в Новоросії йшов процес формування постійного населення.

Так, з 1782 р. по 1858 р. на південних землях розселились близько 903 тис. людей. Серед переселенців українці складали в середньому біля 60%, біля 30-35% – складали росіяни. В Катеринославській губернії 54% переселенців були вихідцями з Волині, Київщини, Поділля, Полтави, Чернігова, Харкова. В Донбасі, значні землі якого входили у Катеринославську губернію, цей показник був нижчим і складав 48,1%. Крім українців та росіян участь у засвоєнні Півдня приймали греки, вірмени, німці, серби, хорвати та інші народності. Таким чином, населення Новоросії формувалось як багатонаціональне з перевагою українських переселенців.

У 1897 році, згідно з Російським переписом населення, етнічний склад населення Херсонської губернії складав 53,4% українців, в Таврійській губернії – 42,2%, в Катеринославській – 68,9% українців. Росіяни в новоросійських землях складали від 17,3% в Катеринославській до 27,9% в Таврійській. Значну частину населення – 13,6% в Таврії складали татари. В південних новоросійських землях мешкали також і євреї, які в Херсонській губернії складали 11,8% і близько 4,5 відсотків у інших.

Особливим був процес створення постійного населення Донбасу. В заселенні та засвоєнні колись безлюдного та малолюдного, так званого “Дикого поля”, участь приймали крім українців та росіян ще й німці, греки, татари, вірмени, євреї, білоруси, поляки та багато інших народів. Всього в Донбасі на початку ХХ століття мешкали біля 100 народностей. Згідно перепису населення Російської імперії 1897 року 60,3% складали українці, 22,6% – росіяни і останні 18% приходились на інші народи. Таким чином, населення південно-східних районів сучасної України поклало початок створення особливої поліетнічної спільноти населення.

Особливістю політичного розвитку українських земель було формування в них російського адміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах і станах. Він був покликаний охороняти владу царизму. Поліцейсько-державні форми управління Російської імперії в національних регіонах прийняли вигляд генерал-губернаторств. На середину Х1Х ст. українські губернії входили до складу Малоросійського, Київського Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. На початку ХХ ст. для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення. Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництва мали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважали росту його політичної і національної самосвідомості.

У кінці ХУІІІ – першій половині ХIХ ст. територіальні та адміністративні зміни відбулись в західноукраїнських землях – Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Вони після розподілів Польщі ввійшли у склад Австрійської імперії. Основними рисами їх розвитку в кінці ХУІІІ-поч.Х1Х ст. були політична і економічна залежність від імперської влади.

З кінця ХІХ ст. на західних українських землях була демонтована польська система управління, в якій панувала шляхта, і введена нова австрійська, з дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом. Австрійський уряд в Західній Україні відкрито проводив колоніальну політику. Територія Східної Галичини, де переважало українське населення, стала частиною, так званого "Королівства Галичини та Лодомерії" (з центром у Львові), і була розділена на 12 округів. Окремим округом в нього входила Буковина з центром в Чернівцях. Влада в "королівстві" належала губернатору, якого призначав імператор. Він спирався на крайовий становий сейм, де засідали представники магнатів, шляхти, духовенства. Весь склад магістрів в містах призначався імперським урядом з Відня. Закарпаття входило в склад Угорського королівства і поділялось на чотири комітети.

В Австрійській імперії, багатонаціональній за складом населення, керувала династія Габсбургів. Австрійці (німці за походженням) займали панівне становище, за ними йшли угорці, потім поляки. Відносно українців австрійська влада проводила політику асиміляції.

Дата добавления: 2014-11-20