Конституційний процес. 2 страница

16 листопада на засіданні Київської Ради робітничих і солдатських депутатів фракція більшовиків запропонувала виконавчому комітету Ради взяти всю повноту влади в свої руки, скликати з'їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів і реорганізувати Центральну Раду в «Центральну раду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів». Меншовики виступили проти цієї пропозиції, наполягаючи на необхідності створення «соціалістичного міністерства». Представники Бунда (єврейські соціалісти) підтримали меншовиків. Українські соціал-демократи не заперечували скликання з'їзду, але виступили рішуче проти реорганізації УЦР.

У цій ситуації лідери УЦР вирішили перехопити ініціативу у Рад. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада видала свій III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). В Універсалі говорилося:

«Народе український і всі народи України!

Тяжка і трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде межиусобна й крівава боротьба. Центрального правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без влади, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії.

Ото ж оповіщаємо:

До території Народної Української Республіки належать землі, заселені в більшости українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки… має бути встановлене по згоді зорганізованної волі народів.

Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:

Віднині на теріторії Української Народньої Республіки існуюче право власности на землі поміщицькі й инші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значіння, а також на удільні, манастирські, кабинетські та церковні землі - касується.

Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:

На теріторії Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.

Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею й наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці. І через те приписуємо Генеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.

Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори.

Також будемо дбати, щоб на мирному конгресі права українського народу в Росії й поза Росією в замиренню не нарушено. Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.

Останніми часами ясні здобутки революції затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:

Віднині на землі Української Республіки смертна кара касується.

Всім ув’язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже осудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальності не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде видано закон.

Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному Секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу.

Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо:

Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.

Так само в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканости особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя».

Крім того, в Універсалі оголошувалося, що вибори в Українські Установчі збори відбудуться 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. по новому стилю), а зберуться вони 9 (22) січня 1918 р.

Проголошення III Універсалу було актом величезного історичного значення: уперше з часів Богдана Хмельницького український народ заявив про свій намір мати власну державу. У той же час УЦР не пішла на повний розрив з Росією, сподіваючись на можливість встановлення федеративного зв'язку з нею.

16 грудня Раднарком прислав з Петрограда в Київ свій Маніфест до українського народу з ультиматумом УЦР. У цьому документі, підписаному Леніним і Троцьким, з одного боку, признавалася УНР, а з іншою – містилися чотири нездійсненних вимоги: 1) відмовитися від дезорганізації фронту; 2) не пропускати через територію України козацькі загони, що рухалися з фронту на Дон, де проти Радянської влади підняв заколот отаман Війська Донського генерал Каледін; 3) пропустити більшовицькі частини на Південний фронт; 4) припинити роззброєння пробільшовицьких полків і червоноармійців на Україні. Відповідь на цей ультиматум необхідно було дати протягом 48 годин. У разі його відхилення РНК оголошував УЦР в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні.

У той же час більшовики спробували відібрати у Центральної Ради владу легальним шляхом. З цією метою вони 17 грудня 1917 р. скликали у Києві I Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому планували проголосити владу Рад. УЦР закликала своїх прихильників взяти участь в роботі цього з'їзду, так що в результаті серед 2500 делегатів виявилося лише 60 більшовиків. Делегати підтримали політику Центральної Ради і засудили ультиматум Раднаркому.

Не зумівши реалізувати свій задум у Києві, більшовики разом із лівими есерами, декількома українськими соціал-демократами і безпартійними (всього 127 чоловік) переїхали до Харкова. Там 21-25 грудня 1917 р. було проведено альтернативний I Всеукраїнський з'їзд Рад, в роботі якого брали участь переважно представники Рад Донецького і Криворізького басейнів. На ньому більшовики 22 грудня проголосили Україну Радянською республікою, а 25 грудня обрали Центральний Виконавчий Комітет Рад України і перший радянський уряд – Народний секретаріат. Нова республіка встановила дружні відносини з Радянською Росією, визнала себе федеративною частиною Російської Радянської Республіки, розповсюдила на свою територію дію декретів і розпоряджень Раднаркому і оголосила УЦР «націоналістичним контрреволюційним органом», закликавши трудящих України до боротьби з цим “супостатом”.

З Росії у Харків були відправлені радянські війська, командування якими здійснював В.Антонов-Овсієнко. У кінці грудня в місті був організований полк Червоного козацтва під командуванням В.Примакова. У грудні-січні чисельність більшовицьких військ в Харкові досягла 32 тис. чоловік. Дві третини цих сил мали вести наступ на Донбас і Ростов проти Каледіна, а одну третину вирішили кинути проти Центральної Ради.

Захопивши важливі залізничні станції – Лозову, Павлоград і Синельникове, – радянські війська блокували каледінські частини в Донбасі і на Дону і створили вигідний плацдарм для дій проти УНР. Тим часом у Києві був сформований Особливий комітет з оборони України, в який увійшли Петлюра, Порш і Єщенко. УЦР могла розраховувати на загони Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) і добровільні формування. Регулярної армії вона так і не створила, що, безумовно, було однією з її фатальних помилок.

У січні 1918 р. радянські війська, що нараховували близько 30 тис. чоловік, почали захоплення Лівобережної України. Були взяті Катеринослав, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Полтава, Лубни, після чого більшовики провели наступ на Правобережну Україну. Незабаром радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі і Херсоні.

У цій критичній ситуації УЦР, засідаючи безперервно, видала закон про радикальну земельну реформу (передбачалася націоналізація великих земельних володінь), а в ніч з 24 на 25 січня 1918 р. проголосила свій останній, IV Універсал (датований 22 січня). У цьому документі Центральна Рада звинуватила РНК Росії в розв'язанні агресії проти УНР і затягуванні мирних переговорів з країнами Четверного союзу.

«Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше, – говорилося в Універсалі, – не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного миру, для того, щоб повесті свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:

Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

Далі в Універсалі підкреслювалося, що УНР бажає жити в згоді з усіма державами і має намір почати мирні переговори з країнами Четверного союзу. Одночасно УЦР закликала всіх громадян УНР встати на захист вітчизни від «так званих большевиків і інших напасників, які розграблюють і руйнують наш край».

Значна частина Універсалу містила обіцянки відразу ж після закінчення воєнних дій провести в життя демократичні реформи на користь трудящих. Проте, цей документ був прийнятий надто пізно, коли кульмінація українського національного руху вже пройшла. УЦР не контролювала ситуацію в країні; число її прихильників катастрофічно падало. Багато які українізовані полки, потрапивши під вплив більшовицьких агітаторів, відмовилися підтримувати УЦР. У кінці січня у самому Києві проти УЦР спалахнуло повстання робітників на заводі «Арсенал» і інших підприємствах міста. Петлюра кинув на його придушення своїх гайдамаків; в результаті було вбито близько 2 тис. робітників. Ця розправа вже не могла врятувати положення, оскільки до Києва стрімко наближалися радянські війська під командуванням М.Муравьова. 29 січня біля станції Крути проти 3-тисячного загону муравьовців Петлюра зміг виставити лише 420 необстріляних учнів Військової школи і Допоміжного куреня студентів; більшість з них загинула у першому ж бою.

30 січня під тиском есерів уряд В.Винниченка подав у відставку. Наступного дня УЦР доручила есеру В.Голубовичу сформувати новий уряд і відправити делегацію в Брест для негайного укладення миру з країнами німецького блоку. 9 лютого 1918 р., коли вісті про заняття військами Муравьова Києва і втечі УЦР в Житомир досягли Бреста, українська делегація підписала сепаратний мирний договір з Центральними державами. Сутність Брестського миру зводилася до того, що Німеччина та Австро-Угорщина визнали незалежність УНР і зобов'язалися в обмін на масове постачання продовольства і сировини надати Центральній Раді військову допомогу в боротьбі з більшовиками.

Через кілька днів після підписання договору Німеччина і Австро-Угорщина ввели на територію України величезну 450-тисячну армію. Хоч з формальної точки зору німці та австрійці були союзниками Центральної Ради, фактично мова йшла про іноземну інтервенцію. Не маючи достатніх сил для відсічі ворогу, український радянський уряд і підлеглі йому війська мусили залишити велику частину України. 17-19 березня в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад. У резолюції «Про політичний момент» з'їзд заявив, що німецькі війська, покликані «українськими буржуазними націоналістами», прагнуть знищити Радянську владу, поневолити український народ, що Центральна Рада є політичною ширмою для здійснення загарбницьких цілей німецько-австрійських імперіалістів. З'їзд закликав трудящих України до безпощадної війни з окупантами і УЦР.

Коли Київ був зайнятий німецько-австрійськими військами, туди негайно повернулася і Центральна Рада; але це була «піррова перемога». За німецькими даними, військо УНР нараховувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і не могло контролювати ситуацію на Україні. У країні було встановлено німецько-австрійський окупаційний режим.

Політика Центральної Ради розчарувала майже всі верстви населення. Прихильники ідеї «єдиної і неподільної Росії» були незадоволені проголошенням повної незалежності УНР; пролетарські елементи міста і села, що мріяли про встановлення влади Рад, вважали УЦР дрібнобуржуазним націоналістичним органом, що узурпував владу; велика частина селян так і не отримала обіцяної землі; куркулі і поміщики були роздратовані націоналізацією великих землеволодінь; і майже всі звинувачували УЦР у змові з німцями і австрійцями, що несподівано перетворилися з ворогів у союзників.

Німецько-австрійські окупаційні власті незабаром також розчарувалися в УЦР. З одного боку, їм не подобалася соціалістична орієнтація українських політиків; з іншого боку, вони пересвідчилися у повній нездатності молодих «соціалістів-утопістів» управляти країною. Не маючи налагодженого адміністративного апарату, уряд УНР не міг виконати умов Брестського договору (тобто налагодити збір і постачання в Німеччину та Австро-Угорщину мільйонів тонн продовольства і сировини). Конфлікт між УЦР і окупаційною владою підштовхнув німців до таємних переговорів з генералом П.Скоропадським (1873-1945), який в кінці квітня вирішив здійснити державний переворот.

28 квітня, коли УЦР була зайнята розробкою конституції УНР, в зал засідань увійшов німецький загін і розпустив збори. Ніхто – ні в столиці, ні в провінції – не став на захист Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. на з'їзді, скликаному у Києві Лігою землевласників, генерала Скоропадського було урочисто проголошено гетьманом України.

Однією з об'єктивних причин краху Центральної Ради і Української Народної Республіки була нерозвиненість українського національного руху. Будівництво незалежної національної держави почалося в умовах, коли процес формування української нації ще не був завершений. Тому українська національна ідея, що розроблялася вузьким колом інтелігенції, так і не змогла охопити широкі народні маси. В умовах війни, голоду і руїни робітники, селяни і солдати віддавали перевагу лозунгам і діям, скерованим на рішення соціально-економічних, а не національних проблем.

Іншими важливими причинами краху УНР були відсутність дієздатного адміністративно-управлінського апарату і відмова від формування регулярної армії – одного зі стовпів будь-якої державної системи. Нарешті, політична недосвідченість УЦР привела до того, що в своїй повсякденній практичній діяльності українські політики допустили безліч помилок тактичного характеру, внаслідок чого ними було втрачено кредит довір'я з боку широких мас трудящих, спровоковано відкритий збройний конфлікт з Радянською Росією і укладено фатальний Брестський мир з країнами німецького блоку. Розгін УЦР німцями став логічним слідством її політичного банкрутства.

4. Україна в період гетьманату і Директорії. Причини перемоги більшовиків

Гетьманство Павла Скоропадського охоплює період з кінця квітня до середини грудня 1918 р. Оскільки справжніми господарями України в цей час продовжували залишатися німецько-австрійські окупаційні війська, гетьманат можна розглядати як маріонетковий режим, що прикривав грабіжницьку політику окупантів. Самостійного політичного значення цей режим практично не мав.

29 квітня гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», яка оголошувала про ліквідацію УЦР, уряду УНР, а також земельних комітетів. Разом з «Грамотою» були опубліковані «Закони про тимчасовий державний устрій України». До скликання Українського сейму (парламенту) Скоропадському передавалися диктаторські повноваження: йому мала належати вища виконавча, законодавча і воєнна влада в Українській Державі. Православ'я проголошувалося пануючою релігією. Визначалися повноваження Ради Міністрів і судів. Голову Верховного Суду і суддів призначав сам гетьман.

Територія держави була знов розділена на губернії, повіти і волості. Були призначені губернські і повітові старости з числа місцевих поміщиків і земських діячів. У Києві, Одесі, Миколаєві за порядком стежили призначені отамани. Міська і повітова міліція була перетворена в державну охорону. Переобрання до органів місцевого самоврядування здійснили на основі майнового цензу. Уряд Скоропадського підтвердив умови Брестського миру, заборонив будь-які виступи проти німців і австрійців, відмінив 8-годинний робочий день на виробництві і відновив приватну власність на землю. Поміщики за допомогою каральних загонів стали стягувати з селян контрибуції за понесені в період революції збитки, викликавши по всій Україні хвилю селянських повстань.

Протягом кількох місяців гетьманський уряд відновив дієздатний адміністративний апарат. Ключові посади були розподілені між професійними чиновниками – переважно росіянами та зрусифікованими українцями. Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами; 12 червня був підписаний мирний договір з Радянською Росією.

Особливо вражаючими були досягнення гетьманату в створенні системи учбових і культурно-просвітницьких закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів українських підручників, а в більшості шкіл була введена українська мова. Відкрилося близько 150 українських гімназій. У жовтні у Києві і Кам’янці-Подільському було відкрито два нових університети. Були також засновані державний архів, національна бібліотека й Українська Академія наук, президентом якої став видатний вчений академік В.І.Вернадський (1863-1945).

Організація власних збройних сил за весь період гетьманського правління не вийшла за рамки підготовки кадрів. У червні був створений Генеральний штаб, а 24 липня Рада Міністрів затвердила закон про загальний військовий обов'язок і намітила план організації армії. Восени були сформовані старшинські й підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях.

Влітку почалася організація козацтва як окремого напіввійськового стану – на зразок кубанських, донських та інших козацьких формувань. Гетьман сподівався створити організовану і озброєну верству населення, на яку б спиралася його влада. Однак козацтво не могло стати численним і впливовим станом, оскільки записували в нього тільки заможних селян.

Українські політичні партії, що активно діяли в період Центральної Ради, не тільки відмовилися співпрацювати з гетьманом, але і зайняли ворожу йому позицію. Всі спроби Скоропадського залучити їх до співпраці «в ім'я незалежної України» виявилися марними. У результаті в гетьманському уряді майже не було націонал-патріотів, зате помітною вагою користувалися колишні царські офіцери.

На думку О.Субтельного, «якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки… По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни… По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів».

Тому з самого початку правління Скоропадського проти нього складається широкий фронт опозиції. Виник антигетьманський Український народний державний союз на чолі з В.Винниченком; на аналогічній платформі стояв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. По всій Україні поширювалися стихійні селянські бунти. Очолювані місцевими отаманами і батьками анархістського спрямування (Махно, Григор’єв, Зелений тощо), повстанці вели партизанську війну проти німців, австрійців і гетьманських загонів.

Восени стало розуміло, що країни Четверного союзу стоять на порозі поразки у Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Австро-Угорщині, внаслідок якої ця імперія розвалилася. На початку листопада стався революційний вибух в Німеччині. З закінченням війни німецькі і австрійські війська мусили піти з України. У цій ситуації Скоропадський 14 листопада 1918 р. призначив новий кабінет міністрів, що складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим кроком гетьман сподівався добитися підтримки з боку білогвардійського генерала А.Денікіна, головно-командуючого Добровольчої армії, і що стояла за його спиною Антанти.

Українські націонал-патріоти були шоковані. Вони не могли допустити об'єднання України з Росією і в той же день організували альтернативний тимчасовий верховний орган УНР – Директорію – в складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри (головний отаман), Ф.Швеця, О.Андрієвського і А.Макаренка. Директорія закликала народ до повстання проти гетьмана й рушила на Києва загони повстанців чисельністю до 60 тис. чоловік. На бік Директорії перейшли кращі гетьманські частини – січові стрільці під командуванням Є.Коновальця і Сірожупанна дивізія (загальною чисельністю до 40 тис. чоловік). 21 листопада повстанці оточили Київ. Після довгих переговорів, що мали на меті забезпечити безперешкодний вихід німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 р. тріумфально увійшли в Київ. Скоропадський відрікся від влади і втік разом з німцями. Директорія проголосила відновлення УНР.

Третя фаза української державності – період Директорії – була своєрідним продовженням першого – періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорії відновила усі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великих поміщицьких землеволодінь для переділу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов'язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» і позбавити виборчих прав земельну і промислову буржуазію.

З самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіткнувся з численними внутрішніми і зовнішніми проблемами. Помірковані соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський устрій, а ліві радикали прагнули до українського варіанту системи Рад. 9-12 січня 1919 р. у Києві відбувся VI з'їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В.Чехівський висловився на з'їзді за владу Рад. Більшою поміркованістю відрізнялися виступи голови Директорії В.Винниченка і М.Порша. З'їзд завершився розколом в партії; після уходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад та диктатуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії посилили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячний десант, який повинен був запобігти поширенню більшовизму і надати військову допомогу білому рухові, передусім Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі на Україну почався наступ Червоної Армії. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримки повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України. 4 січня було утворено Український фронт під командуванням В.Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили Чернігів і повели наступ на Київ. Директорія не могла воювати на два фронти; їй треба було вирішити, з ким укласти союз – з Антантой чи з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками; Петлюра вважав, що треба домовитися з Францією і Англією і спільно з ними боротися проти більшовизму. Зрештою, 16 січня Директорії оголосила війну Радянської Росії.

В умовах загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенности: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об'єднання («Акт злуки») УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яка утворилася ще восени 1918 р., а по-друге, 22-28 січня провела у Києві засідання Трудового конгресу, якому відводилася роль революційного парламенту.

У роботі конгресу брали участь близько 400 делегатів (з них 36 від ЗУНР). Найбільшу групу на цьому форумі складали члени Селянської спілки, що перебувала під впливом українських есерів; останні до того часу вже розкололися на три фракції - ліву, праву і центр. Ліві були представлені так званими боротьбистами (від назви їх газети «Боротьба»), що прагнули до встановлення влади Рад. Праві стояли на платформі демократичного соціалізму. Центр об'єднався навколо М.Грушевського, М.Любинського і М.Шаповала, які виступали за передачу влади «трудовим Радам селянських і робітничих депутатів». Зі своїми програмами і проектами резолюцій на конгресі виступили представники УСДРП і незалежні соціал-демократи, що відкололися від неї, а також делегати від єврейських партій Бунд і Поалей-Ціон.

Трудовий конгрес не зміг розв'язати назрілих проблем. Більшість делегатів висловилася за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах з країнами Антанти, після чого конгрес закрився.

У зв'язку зі швидким наближенням 25-тисячної Червоної Армії Директорія 2 лютого мусила тікати з Києва і переїхати до Вінниці. Щоб полегшити переговори з Антантою, есери і есдеки вирішили відкликати своїх членів з уряду. 11 лютого Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі. Незабаром найбільш авторитетні українські політики (Винниченко, Чехівський, Шаповал і Грушевський) виїхали за кордон, покинувши учасників національно-визвольної боротьби у стані повної дезорієнтації.

Захопивши 5 лютого Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України. Новий український радянський уряд отримав назву Ради Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (Раднарком УСРР). У березні відбулися III з'їзд КП(б)У і III Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд Рад прийняв першу Конституцію УСРР, в якій підкреслювалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції…». З'їзд обрав Всеукраїнський ЦВК, головою президії якої став Г.Петровський. На Україні була введена надто непопулярна політика «воєнного комунізму», що включала в себе встановлення державної монополії на заготівлю хліба та інших продуктів, продрозверстку (вилучення у селян усіх надлишків сільхозпродуктів), націоналізацію крупної промисловості, загальну трудову повинність, надання безкоштовних комунальних і транспортних послуг та ін. Українське селянство відповіло на політику «воєнного комунізму» масовими повстаннями.

У травні 1919 р. почався «похід на Москву» білогвардійської Добровольчої армії Денікіна. Частину військ Денікін кинув на Україну. Протягом червня-липня білі захопили Донбас, Таврію і Подніпров’я, включаючи Київ. На окупованій території встановлювалася військова диктатура генерала Денікіна. Одночасно на Правобережжі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під командуванням Петлюри. І білі і петлюрівці не тільки боролися з більшовиками, але і влаштовували масові єврейські погроми. За оцінками істориків, в 1919-1920 рр. в цих погромах загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Найбільш криваві погроми мали місце в Проскурові (нині Хмельницький), Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі.

Дата добавления: 2014-11-20