Конституційний процес. 6 страница

У грудні 1947 року Пленум ЦК КП(б)У звільнив Л.Кагановича з посади першого секретаря ЦК КП(б)У і обрав на цю посаду М.С.Хрущова (до грудня 1949 р.).

Виросла чисельність Компартії України. У 1950 р. вона нараховувала 700 тис. чоловік. Уся влада зосереджувалася в руках центральних органів уряду і партії в Москві. Компартія України знаходилася на правах обласної організації.

Ігноруючи національні традиції українського народу, його історію і культуру, 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла атрибутику державності – герб, прапор, державний гімн УРСР, що символізували Україну як залежну частину СРСР.

У 1946 р. греко-католицька церква була «возз'єднана» з Російською православною церквою. Священиків, які відмовлялися перейти в православ'я, знімали з парафій і, як правило, висилали у Сибір. 11 квітня 1945 р. були заарештовані українські католицькі владики на чолі з митрополитом Й.Сліпим.

Нестабільність міжнаціональних відносин у західному регіоні України привела до кривавого конфлікту між польськими й українськими формуваннями. Його жертвами стали близько 40 тис. поляків і майже стільки ж українців.

Згідно радянсько-польської угоди 1944 р. відбувався взаємний обмін населення у прикордонних районах. В цих умовах польська влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель (Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини) до воєводств – Вроцлавське, Гданське, Льштинське, Познанське, Щецинське (землі, що належали Німеччині). Ці події здобули назву «Операція «Вісла». Був проведений обмін населенням між Польщею й Україною (з жовтня 1944 р. по серпень 1946 р. з Польщі в Україну переселилося близько 520 тис. українців, з України в Польщу – майже мільйон чоловік.)

В останні роки війни і у перші післявоєнні роки проводилися масові репресії і депортації цілих народів.

У Середню Азію були депортовані приблизно 650 тис. німців, близько 200 тис. кримських татар, з 2,7 млн. євреїв, що проживали в 30-і роки, у результаті дискримінації, евакуації, обміну залишилося близько 800 тис.

Для поповнення вільних робочих місць в Україну переселялися сотні тисяч росіян (у 1939 р. в Україні проживало 12%, у 1959-16% росіян).

Відсутність реальних громадських свобод і демократії, репресії, жорстокий політико- ідеологічний тиск і контроль, а також доведення до абсурду культу особи І. Сталіна й безмежна виконавча влада на місцях – ці й інші риси тоталітарної системи згубно впливали на суспільно-політичне життя країни.

Смерть Сталіна призвела до певного послаблення жорстокого внутрішньополітичного курсу радянської тоталітарної системи. Виголошена на XX з'їзді КПРС промова М.Хрущова започаткувала десталінізацію, економічні реформи і т. зв. «відлигу» в культурному житті. Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для бодай часткового повернення українських духовно-культурних цінностей, нещадно вилучених із суспільно-культурного життя сталінською русифікаторською ідеологічною службою. Послаблення ідеологічного тиску зумовило пожвавлення наукового, літературного і культурного життя, посилився рух за розширення сфери вживання української мови, було реабілітовано ряд репресованих діячів української культури. Надзвичайно важливе значення мало звільнення сотень тисяч українців, ув'язнених у тюрмах і таборах примусової праці.

Суттєво вплинула на суспільне життя поява нового покоління творчої молоді, т. зв. «шістдесятників», які своєю діяльністю утверджували високі мистецькі і духовні цінності в українському культурному процесі, відстоювали національні права народу і людську гідність. Її репрезентували Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл та багато ін. Розмах національно-культурного руху викликав ряд кроків центральної влади, спрямованих на чергову кампанію посилення русифікації і боротьби з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом». XXII з'їзд КПРС (1961) проголосив політику «злиття націй», що означало наступ на українську мову і культуру, який наполегливо здійснювався такими партійними функціонерами, як А.Скаба, В.Маланчук та ін. Відповіддю були протести, петиції, демонстрації, самвидавна література та інші форми опору.

Протягом 1963-1972 рр. пост першого секретаря ЦК Компартії займав П.Шелест. Він пробував захистити економічні інтереси УРСР, висловлювався на захист української мови. Під час його керівництва (у 1968 р.) було усунено з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічної роботи А.Скабу, який сприяв розвиткові русифікації. Замість П.Шелеста першим секретарем КПУ став В.Щербицький. Вольові методи управління збереглись і зміцнилися, посилився ідеологічний диктат партапарату. Все більше в життя проникла «культівська ідеологія».

Вибори у Верховну Раду, місцеві ради перетворилися в повний фарс, на керівні посади попадали люди випадкові, непідготовлені, морально нечистоплотні, котрі більше уболівали за своїми інтересами, ніж за суспільними.

Посилюється русифікація України. У 1977 р. була ухвалена Конституція СРСР, а в кінці 1978 р. – Конституція УРСР. Ці конституції значною мірою дублювали «сталінську» конституцію 1936 р. Декларації навіть розширилися та реальні права народу не забезпечувались.

Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. Партійні та державні заходи проводились російською мовою. Цією ж мовою видавалась наукова, публіцистична та художня література; працювали школи, театри, музеї, тощо. У 1978 р. вийшов «Брежнєвський циркуляр» – постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури; у 1983 р. – «Андроповський указ» – постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

В 70-80-і роки тоталітаризм поволі поступався місцем авторитарному режимові, командно-бюрократичним методам організації всього суспільного життя.

Нове згортання демократії загострило суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв'язувати назрілі потреби життя народу.

В Україні продовжують мати місце репресії проти інакомислячих. Особливо найбільше переслідувалися поборники розвитку національної свідомості, української мови та культури.

Дисидентський рух, що зародився у кінці 50-х років – на початку 60-х років, ставив за мету досягнення незалежності України, вільного духу у нових умовах. Учасниками руху були: представники інтелігенції, частина робітників, студентської молоді та ін. Серед них: Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С.Вірун та ін.

У 1975 р. СРСР підписав ХЕЛЬСІНСЬКІ УГОДИ про права людини, проте в УРСР продовжували ігноруватись особисті права й свободи, порушувалась законність. У відповідь на це у листопаді 1976 року в Києві виникла група сприяння виконанню Хельсінкських угод (Українська Гельсінська група) – перша легальна правозахисна організація в Українському визвольному русі. Членами її були: М.Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, О.Тихий та інші. Протягом 1976-1985 рр. до УГГ вступило 36 осіб. Члени УГГ виходили з того, що в умовах радянської дійсності проголошення Хельсінкським актом прав і свобод людей, не могли бути здійснені повністю. Отже, необхідною виявилася участь громадськості в контролі за виконанням Хельсінкських рішень. До 1980 року приблизно три чверті членів Української Хельсінкської групи були засуджені терміном на 10-15 років. Частина була відправлена в психіатричні лікарні, вислана за межі України, а іншим дозволили емігрувати.

Криза в СРСР поширювалась на всі сфери життя. Щорічно падав рівень життя народу. Тотальний партійний контроль душив будь-які прояви суспільного й особистого життя, рвалися суспільні відносини, мораль, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Стала відчуватися нагальна потреба відновлення всіх сторін життя суспільства, його економічної основи, соціального життя, політичного пристрою, духовної сфери.

3. Соціально-економічний розвиток України у другій половині 80-90-х рр. Проголошення незалежності

Друга половина 80-х років пройшла під знаком спроби подолання кризи шляхом перебудови радянської системи, у результаті чого став розпад СРСР і відродження в 1991 р. незалежної України.

На квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на т. зв. «перебудову», «демократизацію» і «гласність». Однак в Україні спроби реформ зустрічали впертий опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В.Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовних процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялася імперія. Наприкінці 80-х рр. після численних спроб поліпшити положення справ в економіці керівництву як СРСР у цілому, так і України, довелося визнати, що економічна ситуація в країні погіршилася, більш того, почався розвал народного господарства.

До головних причин можна віднести:

· не було здійснене прискорення науково-технічного прогресу;

· зношеність основних виробничих фондів підприємств України склала майже 60%;

· стали частішими зриви планових постачань, рвалися економічні зв'язки як між окремими підприємствами, так і між союзними республіками;

· ослаблення контролю держави за діяльністю підприємств стало відігравати руйнівну роль, особливо тому, що ринковий механізм регулювання економіки не був упроваджений;

· не відбулося позитивних змін і в сільському господарстві. У 1989 р. керівництво СРСР визнало можливим розвиток нових форм господарювання – фермерських, орендних, кооперативних колективів. Однак колгоспно-радгоспне керівництво було проти впровадження цих форм господарювання; та й об'єктивні умови не сприяли цьому (відсутність засобів, діючого захисту закону й т.д.);

· з 1988 р. прискорилася інфляція. З 1990 р. грошове регулювання економіки заміняється, в основному, натуральним обміном (бартером). Виник дефіцит на товари першої необхідності;

· національний доход України скоротився на 1.5%;

· у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року відбулася аварія на Чорнобильській АЕС, що привела: до забруднення біосфери, появи 30 км «зони відчуження», масовому переселенню жителів в інші регіони республіки. Тільки прямі витрати України за 1988-1990 рр., коли вона перебувала в союзному підпорядкуванні, склали 20 млрд. карбованців.

У березні 1989 р. при активному сприянні УГС у м. Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянський період політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни вперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами. В республіці значно активізується творча енергія мас. Повсюдно зростає рівень громадської свідомості людей, прагнення до критичної переоцінки досягнутого, пошуку нових підходів і шляхів розв'язання проблем життя, переоцінки історичного минулого народу України. З'являються нові періодичні видання (газети, журнали). Серед них: «Голос відродження», «Український вісник», «Дзвін», «Молода Україна» та інші, на сторінках яких починають заповнюватися «білі плями» української історії, літератури, мистецтва.

Почалося відродження національно-церковного життя. Відновлюється Українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, визначного українського ієрарха, активного поборника відродження українського православ'я. В Західній Україні виходить із підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору Св. Юра у Львові.

Треба відзначити, що першим рішучим кроком на шляху до державного суверенітету і реальної незалежності Україна зробила 16 липня 1990 року, коли Верховною Радою республіки була прийнята «Декларація про державний суверенітет України». Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність рівноправності в зовнішніх відносинах.

Характерними для більшості галузей народного господарства України в цей період були застарілі технології і великий коефіцієнт зношеності основних виробничих фондів – у середньому 50-60%.

Потреби економіки України задовольнялись продукцією власного виробництва на 82%. За рахунок ввозу покривалось 60-80% потреб нафти, кольорових металів, автомобілів, верстатів. Причини цього: протягом багатьох літ Україні виділялося не більш 13% загальної суми капіталовкладень, що майже вдвічі менше частини її національного доходу в союзному обсязі.

Таким чином, адміністративно-командна система була органічно неспроможною забезпечити економічну ефективність, технологічний прогрес, культурний, освітній, духовний розвиток народу, його національний розквіт.

1 грудня 1991р. відбулися дві події історичної ваги – понад 90% громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, одночасно було обрано Президента республіки – Л.Кравчука (понад 61% голосів).

Які ж основні чинники зумовили появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України?

Міжнародні фактори

1. Поразка соціалістичного табору у «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи.

2. Ускладнення процесів аналізу і прогнозування у міжнародній сфері. Наростаюча неоднозначність та невизначеність ставлення Заходу до процесів в СРСР.

3. Розпад Радянського Союзу усував серйозного противника у боротьбі за світове панування.

4. Активізація регіональних конфліктів. Увага керівництва більшості країн Заходу була сконцентрована головним чином на двох гарячих точках – кризі у Перській затоці та динамічному наростанні воєнного конфлікту у колишній Югославії.

Регіональні або внутрісоюзні фактори:

1. Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.

2. Фактична втрата центром контролю над подіями на місцях.

3. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

4. Поразка заколоту, тимчасова деморалізація консервативних сил.

5. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період. У Росії після серпня 1991р. ейфорія перемоги швидко переросла в експансію переможців. Навіть російські історики сучасності вказують, що поява Акту про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були викликані проімперськими діями лідерів РСФСР.

Національні фактори:

1. Існування в Україні системи формально-легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління.

2. Бажання київської номенклатури звільнитись з-під опіки центру.

3. Певна стабільність українського товарного ринку.

4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

5. Посилення відцентрових настроїв у суспільній думці після поразки заколоту в серпні 1991 р.

6. Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

7. Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. За її прикладом аналогічні акти були прийняті іншими республіками. Було припинено діяльність КПРС, а в Україні заборонено діяльність Компартії України. СРСР перестав існувати. 1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум, який підтримав Акт проголошення незалежності України. Для українського народу настав новий період історії – будівництва власної національної держави.

Тема 9

Незалежна Україна: проблеми трансформації суспільства (1991-2008 рр.).

1. Державотворчі процеси розбудови незалежності.

2. Становлення багатопартійності в Україні.

3. Проблеми реформування економіки.

4. Події, повязані з виборами Президента України у листопаді-грудні 2004 р.

1. Державотворчі процеси розбудови незалежності

На початку 90-х років ХХ ст. починається новий етап в історії України, пов'язаний з розбудовою незалежної, демократичної держави. Він став наслідком глибокої кризи попередньої соціально-економічної і політичної системи країни.

Можливість проголошення незалежності була зумовлена низкою чинників. Серед зовнішніх можна назвати:

1. Значне погіршення соціально-економічного становища в СРСР.

2. Загострення політичної ситуації, падіння авторитету і впливу Компартії.

3. Втрата центральною владою контролю за подіями на місцях.

4. Поразка консервативних сил під час серпневого (1991 р.) путчу та ін.

Проголошенню незалежності сприяли і внутрішні чинники:

1. Існування в Україні органів державного управління.

2. Активізація національно-демократичних сил.

3. Більш стабільна, у порівнянні з іншими регіонами, економічна ситуація в республіці.

4. Посилення відцентрових настроїв у суспільстві, особливо після серпневого путчу та ін.

Поворотною датою для України стало 24 серпня 1991 р., коли Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, який був затверджений конституційною більшістю (300 чол.).

Проголошення незалежності надзвичайно гостро поставило проблему розбудови держави. По суті треба було створювати принципово новий політичний механізм та економічний фундамент суспільства. На початковому етапі державотворення провідними напрямками трансформації суспільства були: по-перше, запровадження атрибутів державності; по-друге, створення власних Збройних сил; по-третє, формування державних інститутів влади; по-четверте, прийняття нової Конституції України.

Серед заходів по запровадженню атрибутів державності слід виокремити наступні:

1. Встановлення громадянства України. Вже у жовтні 1991 р. Верховна Рада приймає Закон «Про громадянство України», відповідно до якого громадянство надавалося усім, хто проживав на території країни, а також тим, хто бажав цього.

2. Визначення кордонів України. Ще у Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 р, наголошувалося, що суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади на території всієї України. В Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) зазначено, що «територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України діючими є виключно Конституція і закони України». 4 листопада Верховна Рада (ВР) прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначив порядок їх охорони та правила переходу.

3. Визнання національної символіки як державної. На початку 1992 р. низкою постанов ВР були затверджені гімн (мелодія М.Вербицького «Ще не вмерла Україна», слова П.Чубинського); державний прапор – синьо-жовтий; малий герб України – тризуб.

4. Запровадження власної грошової одиниці. У 1992 р. на території України було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а з 2 вересня 1996 р. введено національну валюту – гривню.

Другим важливим кроком на шляху державотворення стало створення власних Збройних сил. Відомо, що без них немає самостійної держави. На момент проголошення української незалежності на території нашої держави налічувалося понад 725 тис. військовослужбовців колишньої Радянської Армії. Реформування українських Збройних сил розпочалося за постановою ВР України від 24 серпня 1991 р. «Про військові формування на території України», за якою всі війська, дислоковані на території республіки підпорядковувалися ВР. Тоді ж було створено Міністерство оборони України.

У жовтні 1991 р. ВР затвердила концепцію розбудови Збройних сил України, в якій констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Передбачалося значне скорочення збройних сил. На основі цієї концепції у грудні 1991 р. прийнято Закон «Про Збройні сили України», пізніше ще низку законів («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» та ін.), які створювали певну правову базу для реформування власних збройних сил.

В процесі їх реорганізації:

– відбулося значне їх скорочення (до приблизно 450 тис.);

– Україна вже на початку 1994 р. вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю;

– відбулося суттєве скорочення озброєнь.

Третім пріоритетним напрямком державтворчого процесу було формування інститутів влади.

Вищій законодавчий орган – Верховна Рада – дістався у спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р. і до весни 1994 р. депутати саме цієї Ради (а більшість з них займали консервативну позицію) формували законодавчу базу України.

Перші вибори до ВР незалежної України відбулися у березні 1994 р. Більшість місць одержали ліві сили: з 338 місць, Компартія – 96, Соціалістична партія – 14, Селянська партія – 18. Головою ВР став – О.Мороз.

Найважливішою подією цієї ВР стало прийняття Конституції (28 червня 1996 р.). Важливою подією були вибори до ВР у березні 1998 р. Вони вперше проходили по змішаній виборчій системі (пропорціонально-мажоритарній): 225 депутатів обиралося в одномандатних виборчих округах на засадах відносної більшості, а 225 – за списками від політичних партій (блоків) у багатомандатних загальнодержавних округах. За результатами голосування знову перемогу отримали ліві сили: КПУ – 24,7%, СПУ + Селянська партія – 8,6%.

На виборах у березні 2002 р. найбільшу кількість голосів одержав блок «Наша Україна» (23,55%) на чолі з В.Ющенко. КПУ здобула 20%. Але більшість у ВР було сформована на основі блоку «Єдина Україна» (177 чол.), проте фракція «Єдина Україна» на чолі із В.Литвином розпалася на 6 окремих фракцій вже у червні 2002 р. Відсутність у Раді стабільної більшості знижувала ефективність її роботи, сприяла гострій політичній боротьбі.

Важливим елементом державотворчого процесу стало введення інституту президенства. Першим президентом України був Л. Кравчук (1991-1994 рр.), потім цю посаду займав Л.Кучма (1994-2004 рр.). Нині з 2004 р. діючим Президентом України є В.Ющенко.

Найслабшою ланкою управлінської системи була виконавча влада. Протягом 1990-1994 рр. змінилося 4 уряди (а всього 12 урядів). Ця гілка влади залишалася нестабільною і в наступні роки: один за одним йшли у відставку уряди В.Масола, Є.Марчука, П.Лазаренка, В.Пустовойтенка, В.Ющенка, Ю.Кінаха, В.Януковича, Ю.Тимошенко, Ю.Єханурова.

Неефективність діяльності урядів багато в чому була обумовлена його недостатньою самостійністю; відсутністю співпраці уряду і парламенту; намаганням у критичні моменти перетворити уряд на головного винуватця; непрофесійні дії самих урядовців.

Однією з найважливіших складових процесу державотворення в Україні було прийняття нової Конституції.

Україна одна з перших серед пострадянських держав розпочала конституційний процес. Але два варіанти проекту Конституції, які обговорювалися у 1992 і 1993 рр. не були затверджені ВР. Це було обумовлено:

– відсутністю чіткої концепції реформування суспільства;

– гострою боротьбою навколо законодавства різних політичних сил;

– відсутністю науково обгрунтованої моделі майбутнього суспільства і державного устрою.

У 1994 р. було створено нову Контитуційну комісію на чолі з Президентом Л.Кучмою. Навколо проекту Конституції розгорнулась гостра дискусія. Найбільш спірними питаннями були:

– статус автономної республіки Крим;

– статус державної мови;

– державна символіка;

– приватна власність (особливо на землю);

– розподіл владних повноважень.

Але компроміс все ж таки було знайдено. 28 червня 1996 р. Конституція України була прийнята.

Прийняття Конституції завершило процес становлення політичної системи України як цілісного організму. В Конституції підкреслено, що «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава».

Конституція затвердила демократичні права і свободи громадян України, принципи розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, державний та територіальний устрій, політичну систему суспільства.

Доповнення, які були внесені в Конституцію передбачали перехід з 1 січня 2006 р. системи влади в Україні з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, що значно розширює права виконавчої гілки влади, зокрема прем’єр-міністра.

2. Становлення багатопартійності в Україні

Багатопартійність є одним з головних елементів демократичної політичної системи. Зародженню багатопартійності передувало виникнення у кінці 1980-х рр. перших неформальних організацій, активізація діяльності Української Гельсинської спілки, створення Народного Руху України, виникнення перших альтернативних Компартії політичних партій.

Проголошення незалежності України значно прискорило процес формування багатопартійності. Якщо у 1993 р. було зареєстровано 18 партій, у 1994 р. – 30, то у 1998 р. – вже 54. На сьогодні в країні нараховується понад 140 (було понад 160) політичних партій, які зареєстровані Мінюстом України.

Серед них поступово сформувалося п’ять основних течій:

1. Національно-радикальні партії (УНА, ОУН, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнськє об’єднання «Свобода» та ін.) Загальна кількість членів цих партій приблизно 35 тис. членів.

Основні програмні засади:

– українська нація – найвища цінність;

– домінування національних інтересів над іншими;

– домінування політики над економікою;

– пріоритет національної держави;

– вихід з СНД.

2. Національно-демократичні партії (Народний Рух України, Українська народна партія, партія «Реформи і порядок» та ін.) Загальна чисельність у 2004 р. приблизно 130 тис. осіб. Основні порограмні засади:

– мінімальне втручання держави в економіку;

– поміркований націоналізм (баланс інтересів нації і особи);

– відродження релігії, християнської моралі;

– розвиток української культури, мови.

3. До центристських партій належать Народно-демократична партія, «Батьківщина», Народна партія України та ін. Їхньою ідеологічною основою є лібералізм. Основні програмні засади:

– свобода людини – найвища цінність;

– держава існує заради людини, а не навпаки;

– приватна власність – матеріальна основа свободи людини;

– побудова демократичної правової держави;

– багатовекторність зовнішньої політики.

4. Соціал-демократичну течію предсталяють понад 10 політичних партій (140 тис. осіб). Ідейно-теоретичною основою цих партій є соціал-демократичні цінності (пріоритет прав людини, соціальна справедливість). Основні програмні засади:

– соціально орієнтована ринкова економіка;

– реформи в інтересах більшості населення;

– попередження загострення соціальних суперечностей та ін.

5. До лівого крила політичного спектра України належать партії соціалістичного і комуністичного спрямування: КПУ, СПУ, ПСПУ. Їх ідеологічною основою є модернізований марксизм-ленінізм. Основні програмні засади:

– суспільство соціальної справедливості із сильним соціальним захистом населення (право на працю, безплатна медицина і освіта та ін.);

– пріоритет колективним формам власності;

– визнають планово-ринкову економіку при державних і контролюючих функціях;

– виступають проти вступу в НАТО;

– розширення прав регіонів та ін.

Найбільш характерними особливостями формування багатопартійності в Україні є:

1. Перехід від монопартійності до поліпартійності (сьогодні понад 140 партій).

2. Малочисельність партійних лав. Сьогодні членами різних партій є лише 2% усіх виборців України. Найбільша з них Компартія 140 тис. осіб. На 2001 р. лише 12 партій мали місцеві осередки.

3. Невизначеність соціальної бази. Дуже часто не зрозуміло, виразниками інтересів яких груп є політичні формування. Переважають декларативні гасла.

4. Часто партії створювалися не на основі якоїсь ідеї, а навколо лідера.

5. Локальність партійного впливу і порівняльно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи переважають на Заході, ліві партії – на Сході.

6. Незначний вплив багатох політичних партій на українське суспільство.

7. Штучність створення багатьох партій (часто саме під вибори).

Сьогодні, в умовах формування ВР за партійними списками, все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, зростання їх впливу в суспільстві.

3. Проблеми реформування економіки

Після проголошення незалежності України першочерговим постало завдання переходу від планово-командної до ринкової економіки.

Перед державою постав цілий ряд серйозних економічних проблем. Серед них можна виділити: тотальне домінування державного сектору та монополій; наявність структурної та регіональної диспропорційності економіки (яка, на жаль, зберігалася й далі – у 1995 р. капітальні вкладення у народне господарство Дніпропетровщини у 2,5 рази перевищували інвестування Волині); мілітаризація економіки (наприкінці 1990-го року працювали на військово-промисловий комплекс 1,3 млн. робітників), екологічні (на 1 м² в Україні кількість викидів в атмосферу перевищувала союзний рівень у 6-7 разів і ситуація ще ускладнилася Чорнобильською катастрофою) та психологічні проблеми; незакінченість виробничих циклів - 72% господарських зв’язків замикалися на Росії, а в Україні вироблялося не більше 20% готових продуктів (причому основна їх частка являла собою лише напівфабрикати або комплектуючи вироби, які були призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках) тощо.

Дата добавления: 2014-11-20