Конституційний процес. 5 страница

17 липня 1942 р. почалася битва за Сталінград. Водночас на сході країни готувалися, множилися сили для здійснення стратегічного контрнаступу. До середини 1942 р. була завершена перебудова всього народного господарства на воєнний лад.

У кровопролитних битвах Червона Армія набула бойового досвіду. Зріс рівень військової майстерності її офіцерського і генеральського корпусу. Серед полководців і воєначальників було чимало синів українського народу, зокрема командуючі фронтами та арміями А.І.Єременко, С.К.Тимошенко, Р.Я.Малиновський, І.Д.Черняховський, П.С.Рибалко, К.С.Москаленко, П.Ф.Жмаченко та інші.

5 липня 1943 р. почалася одна з найбільших битв, що мала вирішальне значення для долі Великої Вітчизняної і Другої світової війни в цілому – Курська битва. Перемога на Курській дузі створила умови для наступу Червоної Армії на південному крилі радянсько-німецького фронту. Війська Південно-Західного і Південного фронтів провели успішну Донбаську операцію, визволили Харків.

У результаті серії наступальних операцій радянських військ на величезному фронті від Смоленська до Азовського моря ворог поступово втрачав свої оборонні позиції. На кінець вересня 1943р. радянські війська вийшли до Дніпра на 750-кілометровому фронті. Після звільнення Північно-Східних районів України, Північної Таврії, Таманського півострова центр бойових дій перемістився в район середньої течії Дніпра. Визволення Києва мало бути основною ланкою в битві за Дніпро і Правобережну Україну. У результаті запеклих боїв 6 листопада війська першого Українського фронту під командуванням М.Ф. Ватутіна звільнили Київ.

У ході визволення території Української РСР відновлювалась діяльність радянських, партійних, профспілкових органів. Високі пости в уряді зайняли відомі українські діячі, було створено додаткові українські міністерства – закордонних справ та оборони. Важливим завданням стало організація відбудови народного господарства в районах, визволених від фашистської окупації. Це було безприкладне в історії явище, коли водночас країна воювала і відбудовувалась.

Навесні 1944 р. було завдано поразки німецько-фашистським військам на південно-західному напрямі, повністю ізольовано вороже угруповання в Криму.

На початку квітня 1944 р. з визволенням радянськими військами Одеси, склалися умови для звільнення від ворога Криму. Наступ радянських військ почався 8 квітня в районі Сиваша і Перекопа, потім були звільнені Керч, Сімферополь. З визволенням 9 травня 1944 р. Севастополя Кримський півострів став повністю радянським.

Розвиваючи наступ, радянські війська очистили від загарбників увесь південь України. Протягом жовтня-листопада 1944 р. завершилося визволення західних областей УРСР та Закарпатської України, яка згодом воз’єдналась з Радянською Україною. Війна на Україні скінчилася. Перемога над фашизмом у війні, в яку радянський народ, у тому числі український, зробили найбільший внесок, стала всесвітньо – історичною подією, мала величезне міжнародне значення і вплинула на весь хід історичного розвитку.

Якими ж були підсумки війни для України?

По-перше, війна і тимчасова окупація найбільш розвинутої в економічному відношенні, найбільш населеної частини країни завдала колосального збитку народному господарству. В Україні на руїни були перетворені 714 міст і селищ міського типу, понад майже 33 тис. шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України становила майже 1,2 трлн. крб. (у цінах 1941 р.).

По-друге, Україна зазнала тяжких людських втрат. Крім мільйонів воїнів, які були мобілізовані з України і загинули в боях або померли від ран, загинуло ще багато мільйонів мирних жителів. Гітлерівці вбили і замучили 3 млн. 265 тис. мирних жителів, 1 млн. 366 тис. військовополонених, вивезли в Німеччину 2 млн. 109 тис. чоловік. Мільйони мирних громадян вмерли, тому що фашисти вели голодний режим харчування для місцевих жителів, практично винищили систему охорони здоров’я. В період війни на одне народження припадало 2,3 смерті “з природних причин”. За роки війни загинув кожний шостий житель республіки. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41, 9 млн. осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померли у концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо. В цілому довоєнна чисельність УРСР була відновлена тільки в 1960 р.

По-третє, українські землі вперше за свою історію були об’єднані в складі єдиної держави – УРСР.

По-четверте, Україна, як складова частина Союзу РСР, стала переможцем у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

По-п’яте, зріс міжнародний авторитет України, яка стала, поруч з другими країнами, засновницею Організацій Об’єднаних Націй та співробітником інших важливих міжнародних організацій.

Таким чином, Україна зустріла Другу світову і Велику Вітчизняну війни у складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Смертельна небезпека, що нависла над Батьківщиною, згуртувала увесь радянський народ. Він витримав суворі випробування і відіграв вирішальну роль у розгромі фашистської Німеччини.

Український народ зробив вагомий внесок у перемогу над ворогом на фронті і в тилу. Народний характер війни виявився в єдності фронту і тилу, в широкому партизанському русі проти фашистських загарбників, у братерській дружбі народів. Назавжди увійшли в історію подвиги захисників Одеси, Києва, Севастополя, Керчі, перемоги в битвах за Дніпро, Київ, у Корсунь-Шевченковській операції та багатьох інших наступальних діях радянських військ на території України.

Українці виявилися добрими вояками, жителі республіки одержали 2,5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18,2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою.

Тема 8

Суперечливі процеси розвитку України.
Криза тоталітаризму (1945-1991 рр.).

1. Геополітичні наслідки Другої світової війни. Зміни в післявоєнній Україні (територія, кордони, чисельність населення)

2. Соціально-економічний і політичний розвиток українського суспільства (друга половина 40-х – перша половина 80-х рр.)

3. Соціально-економічний розвиток України у другій половині 80-90-х рр. Проголошення незалежності.

1. Геополітичні наслідки Другої світової війни. Зміни в післявоєнній Україні (територія, кордони, чисельність населення)

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро постало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій значний відбиток наклали небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р., намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили у Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла у руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом СРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5-8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцяти-кілометрове (район р.Солонія й м.Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українськрго розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро постало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому, після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати у Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи – народні комітети. В основі їх діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачеві, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте, під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридичне зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис км², де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені у середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

2. Соціально-економічний і політичний розвиток українського суспільства (друга половина 40-х - перша половина 80-х рр.)

За роки війни зросли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбу проти фашистської експансії. Але, як свідчать факти, не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української державності та її суверенітету. Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний вирішення територіальних проблем і кордонів. У цих умовах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» – Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично приєднувались ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план.

Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювались проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена, і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945р. США та Англія зобов'язались підтримати пропозицію Радянського уряду про прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси, а значить, і вплив в ООН – одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту – «Цілі і принципи» міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації – І.Сенін, О.Палладій, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав – США, Англії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність.Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х рр. працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності у республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому, наприклад, пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді.

Відродження народного господарства республіки почалось одразу ж після визволення з-під фашистської окупації. Варто підкреслити, що відбудова в Україні мала цілий ряд особливостей, що відрізняли її від західних країн.

В першу чергу суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств. В результаті в Україні залишилось цілими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, у той час як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії воно складало 30%, у Франції 38%, а рівень англійської промислової продукції вже у 1946 р. досяг 80% показників 1937 р.

Матеріальні втрати України склали 200 млрд. доларів. Відновлювати народне господарство Україна почала відразу після вигнання німецько-фашистських загарбників. У 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відновлення народного господарства був прийнятий Закон про відновлення народного господарства України. Відповідно до цього закону відновлення народного господарства планувалося завершити до 1950р. Цей план базувався на характерній рисі тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без оцінки бажання і потреби людей. Він передбачав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його.

У першу чергу відновлювалися важка промисловість, транспорт, енергетика. У ці галузі направлялося 88% капіталовкладень.

Сільське господарство одержало 7% капіталовкладень і відновлювалося за рахунок жорстокості дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не виплачувалася заробітна плата. Для відновлення народного господарства використовувалися репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.

Відновлювати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад, Дніпрогес відновлювали 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей. Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відновлені ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей. П'ятирічний план відновлення народного господарства України в цілому був виконаний. Зокрема, промислове виробництво збільшилося в 4 рази і перевищило довоєнний рівень на 15%. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не існувало, виробництво у цій галузі зросло на 230%, особливо швидко розвивалася промисловість Львова.

Разом з тим, підсумки відновлення були неоднозначними. У цьому плані є серйозні підстави для сумнівів із приводу окремих даних офіційної статистики і перебільшено мажорних висновків політичного керівництва тих років.

Позначилася недооцінка виробництва товарів народного споживання. До того ж, легка промисловість до кінця 1950 р. ледь досягла 80% довоєнного рівня. Грошова реформа значно девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження народу.

З особливою очевидністю недоліки відновлення проявилися в сільському господарстві, що так і не виконало намічені плани. Причини цього різні: переважне фінансування важкої промисловості, зневага принципу матеріальної зацікавленості, важкі наслідки війни для українського села, посуха 1946р., мізерна вартість сільгосппродукції, значний розмір індивідуальних господарських податків, відсутність паспортів у сільських жителів.

Загальна колективізація на Західній Україні здійснювалася примусово та у стислий термін (1948-1949 рр.), з обкладанням місцевого населення важкими податками, з депортацією у Сибір більш 200 тис. чол. Непоправні були і людські втрати, коли на Україні 800 тис. колгоспників загинули від голоду взимку 1946-1947 рр.

На відміну від країн Західної Європи відновлення економіки України здійснювалося без упровадження нових технологій і матеріалів. Заперечувалися ринкові відносини, зміцнився командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Це заклало основи технічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.

Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відновлені не в повному обсязі тому, що їм приділялося мало уваги.

Відновлення народного господарства проходило в напруженій міжнародній обстановці – почалася «холодна війна». Розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торговельні відносини зі СРСР, не виконували передбачені договорами постачання.

В другій половині 50-х років почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського керування, його демократизація.

Особливо радикальні реформи були здійснені у промисловості. У квітні 1953 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення числа союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств.

У цей час у підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової, харчової, м'ясної і молочної, легкої і текстильної промисловостей, промисловості будівельних матеріалів, а також зв'язку та автомобільного транспорту. З 1953 р. до 1956 р. близько 10 тисяч підприємств та установ були передані підпорядкуванню Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76%.

На початку 60-х років в Україні виникли перші виробничі об'єднання або комплекси. Формувалися вони за галузевим принципом, причому з однотипних промислових підприємств. Такі комплекси, як правило, створювались на основі фабрик і заводів, що мали найкращі господарські показники і високу культуру виробництва. У 1961 р. у Львові з'явилося перше об'єднання - взуттєва фірма «Прогрес».

Було прийнято новий розподіл країни на великі економічні райони. Уряд визнав за необхідне створити в Українській РСР три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний. У цих районах почали діяти ради по координації і плануванню, покликані сприяти удосконаленню територіальної організації господарств.

Усі перші етапи економічної реформи в промисловості принесли певні позитивні зрушення, але недоторканість командно-адміністративних методів управління зумовила їх незавершеність.

У розвитку аграрної політики певне значення відіграли пленуми ЦК КПРС, які відбулися у 1953-1958 рр. Вжиті тоді заходи сприяли піднесенню сільського господарства і поліпшенню становища трудящих.

Серед найважливіших кроків:

– підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників;

– збільшення державних асигнувань на потреби села;

– покращення технічного і кадрового забезпечення господарств.

Істотно зросли заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію впродовж 1953-1958 рр.:

– на зерно майже в 7 разів;

– на картоплю майже в 8 разів;

– на продукцію тваринництва – у 5,5 рази.

Вже восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов'язкові поставки продуктів тваринництва у минулі роки. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам грошевий аванс – 25% від коштів, що надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва.

На початку 1954 р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частини Північного Кавказу. Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. На освоєння цілинних земель з України було направлено 15 тис. спеціалістів.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, реорганізація машинно-тракторних станцій, почався розвиток міжколгоспної кооперації.

Після 1958 р. темпи розвитку сільського господарства значно знизилась, складаючи в середньому 2,0% на рік, виробництво продуктів тваринництва майже не зростало. В 1960 р. валовий збір зерна становив 1,33 млрд. пудів, замість 2 млрд., як намічалось. Не було виконано план виробництва і закупок м'яса, молока, яєць, цукрових буряків і картоплі.

Неврожай 1963 р. досить відчутно позначився на постачанні населення, а в кінцевому підсумку – на соціально-політичній атмосфері в країні.

Однак, перетворення, що мали місце в країні і у республіці, зокрема, мали суперечливий характер і не торкалися системи відносин у цілому.

Після невдалої реформи середини 60-х рр. Україна продовжувала йти по екстенсивному шляху розвитку, що обумовило ріст витратної економіки, вимагало залучення до виробництва додаткової робочої сили. Однак, при помітному рості чисельності робочих та інженерно-технічних працівників у промисловості, темпи росту загального обсягу її продукції республіки зменшувалися. Якщо в 1966-1970 рр. обсяг промислової продукції республіки виріс на 50%, то в 1981-1985 рр. – лише на 19%.

Реформа 1965 р. засвідчила: економічне реформування неможливе без політичного, без демократизації органів влади і управління, без реального державного суверенітету республік.

Система директивного планування і командного управління господарством збереглася. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали.

Розвиток економіки УРСР мав індустріальне спрямування. Частка групи «А» в загальному обсязі валової продукції промисловості України становила в 1970 р. 71%, в 1985 р. – 72%, а групи «Б» – відповідно – 29 і 28%.

Протягом 1970-1985 рр. розширення виробництва досягалося, передусім, за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом, будувалося чимало підприємств, у виробництво залучалися нові робочі руки.

Важким тягарем були величезні витрати на військові цілі, які ще більше зросли із введенням радянських військ в Афганістан. Гонка озброєнь позначилася, насамперед, на важкій індустрії України, що забезпечувала потреби воєнно-промислового комплексу, і де існувала велика кількість підприємств, які виробляли ракети, різні види зброї та військового обладнання. В 70-х рр. в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реакторів. Посилювалися експлуатація природних багатств республіки. Щорічно тут видобували понад 1 млрд. тонн корисних копалин і викидали на поверхню 2,5 млрд. тонн покутних порід, що забруднювали навколишнє середовище. Були практично спустошені багатства українських газових родовищ, вичерпувались запаси вугілля.

За 1966-1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку України. Валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6,7%, дев'ятої – на 5,6%, десятої – на 3,4%, одинадцятої – на 3,5%. Темпи приросту національного доходу становили відповідно 6,7; 4,5; 3,4; 3,7%; продукції промисловості – 8,4; 7.2; 3.9; 3,5%; продуктивності праці – 6,1; 4,1; 3,0; 3,8%.

Темпи приросту реальних доходів, на душу населення становили у восьмій п'ятирічці – 5,8%, дев'ятій – 3,8%, десятій – 3,2%, одинадцятій – 2,7%.

Не давали відповідного ефекту й безліч усіляких заходів, рішень і резолюцій щодо розвитку сільського господарства. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965-го по 1985 рр. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів.

Значно знизився приріст валової продукції сільського господарства, становлячи в середньому за рік в 1966-1970 рр. – 3,2%, в 1971-1975 рр. – 3,0%, в 1976-1980 рр. – 1,6%, в 1981-1985 рр. – 0,5%.

Кризові явища в економіці безпосередньо позначилися на вирішенні соціальних проблем. Слід зазначити, що в республіці приймалося чимало різних рішень по підвищенню добробуту населення. Однак, на ділі мало що мінялося.

Незадовільними залишалися і житлові умови багатьох трудящих України. У цілому в республіці в 1966-1985 рр. було споруджено близько 38 млн. кв. м. житла, що не так вже і мало. Однак, середньорічне введення в лад житла в зазначеному двадцятилітті залишалося на тому ж рівні, що й у 1956-1965 рр., хоча кількість населення України за цей період зросла на 5,5 млн. чоловік.

Таким чином, в Україні склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, республіка в цілому по СРСР була важливою складовою частиною промислового виробництва, на частку якої приходилося 17% загальносоюзного виробництва. Україна залишалася основною житницею СРСР і 19% населення виробляла близько 23% усієї сільськогосподарчої продукції.

З іншого боку, економіка працювала сама на себе, а не на людину, що привело до виснаження корисних копалин і ґрунтів, загострення економічних проблем, погіршення здоров'я, низького рівня життя населення.

Суспільне життя України в післявоєнний період було настільки складне, суперечливе і неоднозначне за результатами: з одного боку, відновилися традиційні для радянської системи політичні форми, збереглися і посилювалися обмеження і деформації; з другого – пожвавилась робота Рад, профспілок і інших громадських організацій.

У 1946-1948 рр. відбулися перші післявоєнні вибори депутатів Рад різних рівнів. У них взяло участь близько 99 відсотків громадян України, які мали право голосу. Але, навряд чи це було ознакою високої громадської активності мас.

Вкрай загострилася суспільно-політична обстановка в зв'язку з обранням 8 березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Розгорнулася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», а фактично був роздутий небачений фізичний і моральний терор в Україні. Переслідуванням підлягали М.Рильський, В.Сосюра та інші діячі культури. Каганович зловживав владою, безжалісно розправлявся з кадрами.

Дата добавления: 2014-11-20