Монтаж зовнішнього водопроводу

5.2.1. Підготовчі роботи

Зовнішні водопровідні мережі прокладають відповідно до робочих креслень проекту за тупиковою, кільцевою або ж комбінованою схемами. До початку і в процесі монтажу виконують такі роботи: розмічають і розчищають трасу; організовують будівельно-монтажний майданчик і доставляють на нього труби, необхідні матеріали, пристосування та допоміжне обладнання (для розмітки, різання і гнуття труб, нарізання різьби на них; пневматичний інструмент, оснащення для проведення слюсарних і зварювальних робіт тощо); риють траншеї, укладають в них труби і з’єднують між собою; монтують водорозподільну та запірну арматури в колодязях; частково засипають труби ґрунтом і роблять первинне гідравлічне випробування труб та арматури на герметичність; усувають виявлені дефекти; повністю засипають траншеї ґрунтом і роблять заключне випробування мережі.

При розмічуванні траси необхідно показувати (відмічати) кілочками осі та кути поворотів водопровідної мережі, показувати місця перетину її з існуючими підземними комунікаціями (каналізація, електро чи телефонні лінії тощо), а також місця обладнання колодязів.

Для запобігання замерзання води взимку і нагрівання влітку, а також механічного пошкодження зовнішні трубопроводи прокладають у земляних траншеях. З метою попередження обрушення стінок форму траншеї вибирають залежно від особливостей ґрунту: з вертикальними стінками – для глинистих ґрунтів, з укосами – для супіщаних та інших нещільних ґрунтів, змішаного типу - при глибокому закладанні труб або наявності ґрунтових вод на дні траншеї. Глибина траншеї повинна бути на 10-30 см нижче рівня промерзання ґрунту.

В разі відсутності відомостей про глибину промерзання ґрунту труби рекомендується укладати на середній для даного району глибині, яка для північних районів становить 2,6-3,5 м, для центральних – 2,2-2,7 і для південних – 1,0-1,5 м.

Траншеї риють ротаційними чи ковшовими екскаваторами. При цьому ґрунт виймають не до заданої глибини траншеї, а залишають 50 мм у сухих і 100 мм у вологих ґрунтах для наступного вирівнювання дна при прокладанні труб.

У глинистих ґрунтах траншеї риють з перемичками через кожні 2-3 м. У піщаних ґрунтах стінки траншеї закріплюють дошками. Водопровідні труби у всіх ґрунтах укладають на дно траншеї, у скельних ґрунтах – на піщану подушку 15 см завтовшки, а в болотистих – на споруджену штучну основу. В місцях перетину з каналізаційними комунікаціями водопровідну мережу розміщують вище на 0,4 м. При паралельному їх розміщенні відстань між ними повинна становити понад 1,5 м. У тих випадках, коли траншея проходить близько від будівель і їх фундамент знаходиться вище дна траншеї, необхідно передбачити захисні заходи від деформування приміщення.

5.2.2. Види та типорозміри труб

У сільськогосподарському виробництві, зокрема в галузі тваринництва для прокладання зовнішніх водопровідних мереж найчастіше застосовують чавунні та азбестоцементні труби, в окремих випадках – стальні і поліетиленові, дуже рідко – гончарні, скляні і навіть дерев’яні. В системі водопровідної мережі використовують також різні фасонні елементи та арматуру (рис. 7.7), водорозподільні та водорозбірні пристрої.

Чавунні труби бувають розтрубні і фланцеві. Перші використовують для прокладання зовнішньої водопровідної мережі, а фланцеві – при монтажі насосних станцій. Залежно від товщини стінок труби поділяються на три класи (ЛА, А і Б). Виготовляють також труби із зменшеною на 10 % товщиною стінок.

В системах сільськогосподарського водопостачання найчастіше застосовують чавунні труби класу ЛА, характеристика яких наведена у табл. 7.2.

Азбестоцементні трубопроводи прокладають з труб марок ВТ-3, ВТ-6, ВТ-9, ВТ-12, розрахованих на робочий тиск відповідно 0,3, 0,6, 0,9 і 1,2 МПа. З’єднують азбестоцементні труби двобуртними азбестоцементними муфтами ВМ-3 і ВМ-6 та гумовими кільцями при робочому тиску до 0,6 МПа і фланцевими чавунними муфтами та гумовими кільцями при робочому тиску понад 0,6 МПа.

Стальні труби розрізняються за товщиною стінок (легкі, звичайні та посилені) і діаметром (умовний прохід). Їх характеристика наведена в табл. 7.3.

Зовнішні водопровідні мережі із стальних труб невеликого діаметра прокладають дуже рідко, оскільки за строком служби вони значно поступаються чавунним чи азбестоцементним.

5.2.3. Технологія монтажу

Залежно від виду труб, які використовуються для водопровідної мережі, технологія проведення монтажних робіт має певні особливості.

Чавунні труби покривають бітумною ізоляцією на заводі. Проте до початку монтажу їх необхідно простукати молотком для виявлення прихованих тріщин, перевірити стан ізоляційного покриття. Воно повинно міцно триматися поверхні труби і не відколюватися при легкому постукуванні молотком. В разі потреби труби додатково обробляють спеціальним бітумним лаком. Потім доставляють труби до траншеї і укладають вздовж неї на відстані 1–2 м від її стінок.

Перед монтажем трубопроводу дно траншеї вирівнюють з урахуванням прийнятого нахилу і роблять приямки у місцях стиків. Розміри приямків для стикування різних труб наведені в табл.7.4.

Після цього легкі труби вручну чи на канатах, а важкі за допомогою вантажопідйомних засобів опускають у траншеї і починають з’єднувати. Перед цим кінці труб очищають.

Далі, першу трубу укладають розтрубом назустріч руху води. У її розтруб вкладають гладенький кінець другої і центрують її, витримуючи необхідний нахил. Центрування труб необхідне для попередження додаткових опорів у стиках під час руху води і для запобігання руйнуванню кінців труб при підвищенні температури. З цією ж метою необхідно стежити, щоб зазор між упорною поверхнею розтруба однієї труби і гладеньким кінцем другої становив 3-6 мм. Потім трубу закріплюють, підсипаючи і ущільнюючи ґрунт з обох боків на висоту не менш як на 0,5 діаметра. Переконавшись у тому, що після закріплення труби центрування її не порушене, закладають стик.

Для закладання стику розтрубних труб використовують просмолені і не просмолені джгути із конопляного волокна, портландський цемент марки не нижче 400, а при температурі повітря нижче мінус 10⁰С – азбестоцемент.

Товщина джгута повинна бути на 3-4 см більше, ніж щілини, а довжина на 25 % більше довжини кола труби. Цементні і азбестоцементні розчини готують окремо перед закладанням кожного стику. Азбестоцементну суміш готують із 70 % цементу марки не нижче 400 і 30 % азбестового волокна.

Закладають стики в такій послідовності: спочатку у зазор між трубою і розтрубом по колу вводять перший просмолений конопляний джгуті ущільнюють його ручною конопаткою, чеканкою або пневматичним молотком з наконечником для чеканки. Потім вводять другий просмолений джгут і ущільнюють його. Після цього вводять третій не просмолений змочений у воді джгут і попередньо приготовленою сумішкою закладають кільцевий простір трьома-чотирма шарами, починаючи з низу стику. Кожний укладений шар ретельно ущільнюють. Останній шар закладають врівень з зовнішнім краєм розтруба до утворення гладенької поверхні.

При монтажі зовнішнього водопроводу для ущільнення стиків розтрубних труб замість конопляних джгутів можна застосовувати гумові кільця.

В місцях поворотів і відгалужень використовують спеціальні чавунні фасонні частини. Стики труб з фасонними частинами закладають за описаною вище схемою. Крім того, на поворотах труб встановлюють спеціальні упори з цегли або бетону, що запобігає розгерметизації труб в результаті збільшення тиску води на даних ділянках.

Для обслуговування і ремонту напірно-регулювальних пристроїв на зовнішніх водопровідних мережах будують з цегли або залізобетону оглядові колодязі, які обладнують скобами або драбинами. Для випуску повітря з мережі на підвищеній ділянці водопроводу у колодязі розміщують стояк з запірним вентилем, а для спуску води під час промивання і ремонту на найнижчій ділянці монтують випускні труби.

Монтаж водопровідних мереж із азбестоцементних труб виконують у такій послідовності (рис. 7.10): оглядають труби, муфти і гумові кільця; обережно опускають першу трубу в траншею і надівають на неї двобортну муфту так, щоб кінець її з отвором більшого діаметра і меншим буртиком був спрямований до кінця труби. І на відстані 105-120 мм від кінця труби на неї надівають гумове кільце; на ґрунтову подушку укладають другу трубу, і на відстані 10-15 мм з боку стику надівають на неї так само кільце; потім труби центрують так, щоб їхні кінці по колу збігалися; відсувають другу трубу на 10 мм назад і відмічають з обох кінців труб розмір, що дорівнює половині довжини муфти мінус 5 мм (за цими відмітками визначають правильність встановлення муфти після монтажу), гвинтовим або важільним домкратом переміщують муфту з кінця однієї труби на кінець іншої до відмітки.

По завершенні монтажу стиків необхідно лінійкою перевірити положення гумових кілець. На трубах діаметром до 300 мм гумові кільця повинні знаходитись за робочим буртом на відстані 15 мм, а на трубах діаметром понад 300 мм – на відстані не менше 20 мм. З боку переднього бурта гумове кільце не повинно виступати. Для додаткового фіксування кілець простір між трубою і муфтою замазують розчином цементу (співвідношення 1:1 або 1:2).

За допомогою чавунних фланцевих муфт азбестоцементні труби з’єднують таким чином (рис. 7.11): укладають на дно траншеї дві труби і відмічають на їх кінцях, що стикуються, розмір, рівний половині довжини чавунної втулки мінус 5 мм; надівають по черзі на першу трубу чавунний фланець, гумове кільце і чавунну втулку, а на другу – чавунний фланець і гумове кільце; труби центрують

витримуючи між їхніми торцями зазор 10 мм; встановлюють за міткою чавунну втулку, присувають до неї з обох боків гумові кільця та чавунні фланці і стягують їх болтами так, щоб не було перекосу.

Для встановлення на азбестоцементний трубопровід запірно-регулювальних пристроїв, колін, хрестовин та іншої арматури використовують відповідні чавунні фасонні елементи.

Поліетиленові труби типу Л укладають в заглибину, зроблену у дні траншеї або в ніші бокової стінки траншеї. З’єднувати поліетиленові труби найпростіше за допомогою контактного газового або фрикційного зварювання. Застосовують також ніпельні, різьбові та інші з’єднання.

Контактне зварювання у стик відбувається шляхом оплавлення торців нагрівальним засобом і з’єднання їх під тиском. Ступінь оплавлення для забезпечення задовільного зварювання визначають візуально, до утворення валиків 1-2 мм завтовшки. Зусилля, що прикладається до труб під час стиковки, вважають нормальним, якщо із оплавлених поверхонь витіснились бульбашки повітря. До повного охолодження труби повинні бути щільно стиснутими. Щоб в середині труби не утворювався валик, який буде створювати додатковий опір рухові води, у коротку трубу вставляють стержень, а якщо труба довга – роз’ємний вкладиш.

При контактному зварюванні в розтруб внутрішні поверхні труб оплавляють нагрівальним пристроєм і швидко з’єднують.

Газове зварювання роблять за допомогою прутиків із поліетилену круглого чи квадратного перерізу.

Фрикційне зварювання основане на створенні тертя під час обертання та оплавлення кінців труб теплом. Для цього застосовують токарні верстати з частотою обертання!,5-3 с-1 і контактним тиском 0,2-0,8 МПа.

В місцях поворотів водопровідної мережі поліетиленові труби згинають. Перед цим трубу заповнюють піском, а потім зону згинання нагрівають. Після згинання трубу охолоджують. Коліна, трійники та хрестовини з поліетиленових труб можна виготовляти шляхом зварювання заготовок (рис.7.12).

При використанні у водопровідних мережах стальних труб на них спочатку необхідно нанести захисне покриття (ізоляцію). Ці покриття бувають звичайні, посилені і дуже посилені. Звичайна ізоляція складається з ґрунтувального і двох шарів бітумної мастики (БМ); посилена – з ґрунтувального, двох шарів БМ та обмотки, яка покривається ще двома шарами БМ; дуже посилена – до попереднього варіанту додається ще одна обмотка і два шари БМ.

Варіанти бітумних мастик наведені у табл. 7.6. Грунтовку готують з бітуму тієї ж самої марки, розчиняючи його у бензині у співвідношенні 3:1 за об’ємом або 2,5:1 за масою.

Захисне покриття труб здійснюють у такій послідовності. На очищену суху поверхню стальної труби наносять ґрунтовку. Після того, як вона висохне, наносять бітумну мастику при температурі плюс 160-180^оС. По гарячому бітумному покриттю трубопровід обгортають крафтпапером або бризолом.

При з’єднанні стальних труб з різьбою використовують муфти та фасонні елементи (коліна, трійники, хрестовини, перехідники).

Безрізьбові труби з’єднують переважно зварюванням (ектро-дуговим чи газовим). Зварювання труб здійснюють на поверхні в секції довжиною до 60–100 м. Перед зварюванням труби обов’язково центрують. Арматуру монтують за допомогою фланцевих з’єднань. Перед тим як опускати секції в траншеї місця стисків також покривають ізоляцією.

5.3. Особливості монтажу внутрішніх водопровідних мереж

До складу внутрішньої водопровідної мережі входять: ввід, розподільчі трубопроводи, стояки, водорозбірні, регулювальні та запірні пристрої. В процесі монтажу цих мереж необхідно дотримуватися певних вимог: водопровідна мережа повинна бути змонтована так, щоб вона була доступною для огляду і ремонту; ущільнення різьбових з’єднань не повинно заходити в середину труби; труби слід розміщувати на відстані 15-30 мм від стін з нахилом в бік розбірних пристроїв 0,002-0,005 % або в бік руху води до споживача; при прокладенні водопроводу крізь перекриття чи стіни обов’язково встановлюють гільзи, торці яких повинні виступати на 20-30 мм від площини будівельної конструкції; через кожні 18-20 м на трубопроводах встановлюють згони, запірні і регулювальні засувки чи вентилі; пробки прохідних клапанів повинні бути притерті, а сальники вентилів та засувок щільно набиті; запірну арматуру монтують на вводах, відгалуженнях до групи водорозбірних пристроїв.

В разі наявності і гарячого водопостачання відстань між стояками гарячої і холодної води повинна бути не менш 80 см. При цьому стояк з гарячою водою слід розміщувати справа, а при прокладанні горизонтальних ділянок трубопроводу – вище холодної води.

Вводи обладнують для подачі води із зовнішньої водопровідної мережі у тваринницькі приміщення чи інші об’єкти водоспоживання (рис. 7.13).

При діаметрі 50 мм і більше вводи монтують з чавунних труб; до 50 мм – із стальних оцинкованих. При закладанні чорних стальних труб їх покривають кислототривкою фарбою. Практикують також вводи з пінопластових або поліетиленових труб діаметром до 100 мм. Кожен ввід обов’язково оснащують засувкою або вентилем.

Внутрішні водорозподільчі мережі прокладають переважно з оцинкованих стальних труб. При цьому використовують як кільцеву, так і тупикову схеми з нижнім або верхнім розведенням труб. В разі верхнього їх розміщення труби прокладають на висоті 1,6-1,7 м від підлоги і закріплюють гачками або хомутами, які встановлюють через кожні 2–2,5 м один від одного.

В разі встановлення групових напувалок на вигульних майданчиках, а також у приміщеннях, де можливе пониження температури нижче 0 оС, можливе прокладання закритих водорозподільних трубопроводів або ж їх утеплюють антисептованою тирсою, повстю, торф’яною крихтою, дрібним шлаком тощо.

При прокладанні внутрішньої водорозподільної мережі застосовують різні фасонні частини: муфти – для з’єднання прямих ділянок труб однакових діаметрів без розтрубів; перехідні муфти – для з’єднання по прямій лінії труб різних діаметрів; трійники – для з’єднання двох трубопроводів, що перетинаються під кутом; хрестовини – для з’єднання під кутом трьох або чотирьох трубопроводів; коліна – для зміни напряму трубопроводу під прямим кутом; відводи – для повороту лінії водопроводу (на 45^о, 30^о, 15^о, 10^о), випуски – для випускання води з трубопроводу під час ремонту та очищення; накладки – при з’єднанні водопровідного вводу на діючій магістралі без припинення подачі води споживачеві; пожежні підставки – для установки пожежних гідрантів.

З’єднання трубопроводів зварюванням менш доцільне, оскільки різко погіршується ремонтопридатність мережі.

Для нормальної експлуатації водопроводу на його лінії монтують необхідне обладнання і пристрої: гідранти – водорозбірні пристрої для подачі води і вантузи – для видалення повітря, що скупчилось в підвищених точках водопроводу (вантузи установлюють на фланцевих трійниках поставлених ріжками вверх); запобіжні клапани - для захисту водопровідної мережі від шкідливої дії гідравлічних ударів; заслінки (створні крани) – для виключення окремих ділянок водопроводу на випадок ремонту, промивання труб та виконання інших експлуатаційних заходів. Щоб запобігти гідравлічним ударам у трубах водопроводу, заслінки потрібно закривати поступово. З трубами заслінки з’єднуються за допомогою фланців або розтрубів.

ЛПЗ № 6 (2 години)

Дата добавления: 2014-12-10